Звички

У двері невеликого, але доволі затишного кабінету постукали. Дазай, подумала Йосасно. Вона могла з легкістю визначити хто до неї завітав по стуку.

– Знову невдала спроба суїциду? – Йосано зняла тонкі, витончені окуляри та кинула погляд на гостя.

– Якби ж то. – зітхнув Дазай. – Тебе директор викликає.

– Щось сталось?

– Не знаю, я сам тільки прийшов.

– Добре. – Йосано потерла очі, вони з пекучим болем відізвались на дотики. – Як треба, то треба. Ходімо, я кабінет зачиню. Ще не вистачало, щоб ти пігулок наковтався.

– Я і наковтатись пігулок? – пирснув зі сміху Дазай. – Ти щось як вигадаєш.

–  Я завела блокнот, де пишу кожну причину по якій ти потрапляєш до мене. Він майже закінчується.

– Я отримую поранення під час завдань.

– Лише в трьох відсотках випадків я рятую тебе, йолопа, після завдань.

– Ну з ким не буває.

Йосано постукала у двері кабінету директора. Отримавши дозвіл, вона увійшла.

Фукудзава сидів за столом, склавши руки перед собою. Поруч з ним на дивані для відвідувачів сиділа маленька дівчина з темно-синім волоссям зв’язаним у два низькі хвости, одягнена в червоне кімоно. Дівчина походила радше на порцелянову ляльку, ніж на людину.

– Йосано, познайомся це – Кьока. – Фукудзава вказав у сторону дівчини.

– Вона новий член нашого агентства і у неї немає дому.
– Прикро, але я яке маю до цього відношення?

– Хочу попросити тебе прихистити її на деякий час.

– Вибору в мене немає?

– Боюсь, що так.

– Добре. – зітхнула Йосано. – Ходімо. – вона зачекала на дівчинку і покинула кабінет.

***

– Проходь, мала, не бійся. – Йосано увімкнула світло і терпляче чекала, поки Кьока наважиться увійти. Нарешті дівчина переступила поріг та заоглядалась. – Тут безпечно, не турбуйся. Зараз облаштуємо тобі місце в цьому домі.

Йосано з полегшенням зняла взуття та пройшла в глиб невеличкої квартирки.

– Ти вже вибач, я не чекала на гостей, тому тут повний безлад. – пролунало десь здалеку. – Коли живеш сама не сильно помічаєш такі дрібниці. – Йосано знову показалась в коридорі. – Я ж зовсім забула. Ти голодна? – Кьока уважно подивилась на жінку та заперечно похитала головою. – Ти сьогодні взагалі щось їла? – дівчинка ствердно кивнула головою.

Йосано зайшла в двері справа.

– Ти, люба, і мертвого розговориш. Але нічого. Сподіваюсь, ми зможемо тобі допомогти. Ось, тримай. – Йосано протягнула дівчині рушник. – Я все приготувала. Тут ванна. – вона вказала на двері позаду. – Там далі кухня, вітальня і спальня. Твоя кімната в самому кінці. Не переймайся. Тут ти будеш у безпеці. Вибач, що не дочекаюсь тебе, я дуже хочу спати.

– Дякую. – прошепотіла дівчинка і зачинилась у ванній.

Йосано посміхнулась. Але посмішка ця була гіркою. Кьока чимось нагадала Йосано її саму. Все тіло занило, серце стиснув біль.

– Люба, що ж з тобою сталось? – гірко прошепотіла жінка.

***

Краплі води з вологого волосся неприємно крапали на одяг. Йосано налила собі гарячої, міцної кави, поставила на стіл сніданок для Кьоки, сіла за стіл та відкрила газету.

– Можна запитання? – тихо промовила Кьока, сівши за стіл напроти Йосано.

– Звісно, мила.

– Чому ви робите це кожного дня?

– Що саме? – Йосано здивовано підняла очі з газети.

– Кожного ранку Ви йдете на пробіжку, по дорозі додому купуєте свіжу газету, йдете в душ, потім заварюєте каву до якої за півроку моїх спостережень ні разу не доторкнулись під час сніданку. Потім ви відкриваєте газету і нібито читаєте, але новини Ви не знаєте.

– Треба ж. Ніколи не помічала. – посміхнулась Йосано. – Багаторічні звички річ цікава. Причина цих звичок – Вона. Ми зустрілись в страшному місці, де Життя та Смерть танцюють пристрасне танго на кістках звичайних смертних. Це місце було переповнене відчаєм, страхом та болем, але в мене був порятунок. Вона наповнила моє буття життя.

– Мова йде про Велику Війну? – обережно запитала Кьока. Йосано гірко посміхнулась та ствердно кивнула. – Розкажіть детальніше про Неї. Якою Вона була?

– Їй було дванадцять, мені одинадцять. Вона мала прекрасне світло-червоне волосся, пахла смертю та постійно посміхалась. Вона була милою з друзями та нещадна до ворогів. Одного разу ми вибрались вночі з нашої бази, бо я хотіла побачити зорі. Ми помітили декількох ворогів, які намагались зайти до нас зі сліпої зони. Вона розправилась з ними, не повівши оком. Жорстоко, майстерно та швидко. Думаю, вони навіть і не зрозуміли, що померли. Тоді я вперше побачила іншу сторону Її особистості.

– Ви злякались цієї сторони?

– Злякалась? Ні, ти що. Я була не з лякливих. Дивно, але я відчула себе в безпеці. На душі ставало тепло від думки, що є людина, яка може мене захистити.

– Акіко, я ж сказала тобі заховатись. – занепокоєно сказала Вона. – А що як їх більше? Це ж небезпечно.

– Не варто непокоїтись. Поки ти поруч, я в безпеці.

– Але ж я не завжди буду поруч. – Вона повернулась до Йосано.

– Твоє обличчя. – зойкнула дівчина.

– Що не так?

– У тебе кров.

– Кажеш так, наче крові ніколи не бачила. – посміхнулась Вона.

– Бачити кров на тобі завжди нестерпно.

– Вона навіть не моя.

– Все одно. Таке життя мені не подобається.

– Така вже наша доля. – Вона потріпала волосся Йосано.

– Вони призначили захмарну суму за твою голову. – тихо сказала дівчина. Декілька солоних крапель впали на землю просочену кров’ю.

– Вони мене ніколи не здобудуть. Ти ж знаєш мене.

– Знаю, але…– Йосано захлиналась в сльозах.

– Ну чому ти плачеш? – Вона лагідно втерла сльози з блідого обличчя. – Обіцяю, коли це все скінчиться, ми купимо невеличкий будинок у горах і будемо жити там. Тільки ти, я та природа. Якщо захочеш, заведемо домашнього улюбленця.

– Кішку. Білу кішку. – тихо сказала Йосано.

– «Обов’язково» – останнє, що я чула від неї. Одного солдата ми не помітили. Він привів підмогу. Вона була занадто вразлива поруч зі мною. Тієї ночі я мало не загинула, мене врятувала моя здібність, а Її я більше не бачила. Я живу егоїстичною надією на те, що вона просто потрапила в полон, а не загинула.

– Тому Ви кожного дня шукаєте Її в новинах?

– Так, я живу так вже чотирнадцять років з надією, що Вона от-от повернеться. Часто бачу Її силует в натовпі, тінь біля ліжка, образ в снах. Кожного разу я заспокоюю себе тим, що це моя фантазія і корю себе за те, що в той день витягнула Її на вулицю.

– Але тут немає Вашої провини. Це могло статись будь-якої іншої миті. Ви ж самі казали, що за Її голову давали великі гроші.

– Цього ми ніколи не дізнаємось. Матінко, – Йосано сплеснула в долоні. – Ти бачила час? – вона втерла надокучливу сльозу та почала прибирати посуд зі столу. – Ми вже всюди запізнюємось. Йди перша, мені ще зібратись потрібно.

– Добре. – з жалем сказала Кьока. – Дякую за сніданок і за те, що довірили мені свою історію. – Йосано лиш гірко посміхнулась.

Кьока швидко зібрала свої речі, взулась та відкрила вхідні двері. На порозі стояла висока жінка зі світло-червоним зібраним волоссям, яке закривало її ліве око. Вона була одягнення у традиційний японський одяг. Жінка зі здивуванням подивилась на Кьоку. Дівчина завмерла на місці.

– Йосано Акіко тут живе? – запитала жінка, опанувавши себе.

– Кьока, все добре? – в коридорі показалась Йосано.

Вона поглянула на гостю, все тіло заціпеніло, вона не могла вимовити ні слова, мозок обробляв багато інформації, але Йосано не могла вхопитись ні за одну думку. Вона роками уявляла цю подію, але не очікувала, що це коли-небудь станеться. Йосано сподівалась, що не прокинеться зараз, що це відбувається насправді, це не плід її фантазії.

– Койо? – переповненим надією, тихим, яке шелест трави в безвітряний день, голосом запитала Йосано.

Гостя лиш посміхнулась.