Зачисте дно

— Дихай.

Відчуття, що ти знаходишся глибоко у льодяному океані. Без жодних виразних речей навкруги, окрім сонця, що прорізає воду, як колись вона прорізала різнобарвні камінчики, поки ти сидів на гостро пекучому піску і мав ще світлі думки. І як колись злість прорізала усі твої доступні місця. А ще нема різкого, попри очікування, болю у стопах: чи то дно зачисте, чи то ти завис десь посередині між дном і поверхнею. Або ти взагалі не у воді. Та остання версія відпадає одразу ж, як ти бачиш перед собою бульбашку.

Але якісь там версії більше не мають значення, адже все з космічною швидкістю починає блякнути. Ти миттєво, наче хочеш перегнати це явище, приймаєш рішення вхопитись за той єдиний, чіткий, геометрично ідеальний, проблиск. Ти раптом усвідомлюєш, що до тебе вже не метафорично звертається блядське сонце. І буквально тягнеться промінцями, в намаганнях схопити, судячи з настрою, за самі твої кістки.

— Дихай.

Одного повторення достатньо, щоби запевнитись у тому, що це не голос сумління й не спогади з, кожного разу інакшого, дня, де тебе — навіщось! — витягують звідси. «Звідси» теж кожного разу відрізняється від попередніх, але холод, розмитість і щось, штибу сонця (бодай наприкінці), — завжди присутні. Ти не помічаєш, як давишся рідиною, та чужі слова знову займають в тебе усю концентрацію і насильно всучують тобі цей дрібний негаразд.

— Добре дихай.

Тепер почуваєшся слухняним собакою. Це доволі звичний акт, але ти у захваті від сили, що ніколи не дає твоїм рукам опуститись, і здивований собою. Час би вже припинити вестись на такі безглуздості. Втім, ти загалом не пам’ятаєш каталізаторів твого своєрідного метушіння, ти просто знаєш, що тобі щось люто потрібно, і хтось — ну, можливо, щось — вічно цьому перешкоджає. В підсумку, ти все одно виконуєш наказ.

Стає тепло. Єдине що — не у всьому тілі й моментально, а ніжно та, спочатку, лише у декількох специфічних частинах: плечі, потилиця і стегна. В той час, як приємне почуття поступово заповнює весь неосяжний простір, ти звертаєш увагу на вологий комір, однак не вбачаєш за важливе затримуватись на ньому надто довго, бо ніякого пояснення цьому немає і не буде. Ти просто знаєш.

Зараз довкола розгледіти неможливо нічого. Ні, це не порожнеча й не чорна діра, це просто тотально, порівняно зі становиськом до цього, розтале зображення. Інакше не скажеш. Твої долоні обхоплюють повітря, але ніби вважають, що це правильно.

— Не зупиняйся, дихай.

Здається, це пролунало аж біля твого вуха. І ти заспокоюєшся, як якби опинився у своїй безпечній кімнаті, під товстючою ковдрою, після рутинного поганого сновидіння. Як якби опинився у себе вдома. І коли ти, врешті, отямлюєшся й розумієш, що відбувається, перше, що робиш — стискаєш пальці якомога міцніше.

— Вибач—

Ти не збирався говорити далі, проте клубок у тебе колінах, із заритим у твої груди обличчям, прикладає вказівний до вуст, і його сльози вилізають зі «схованки».

— Ти мене так, в біса, налякав.

І правда, в нього настільки нажаханий погляд, що в тебе самого вже очі наливаються смутком й якимось розчаруванням.

— Але знаєш що?

Тобі м’яко зтирають гарячі смужки зі щік, дарують слабку, однак не менш помітно радісну усмішку і… Ти не в змозі думати ні про що третє — не у подібній ситуації. Шкода тільки, що виразів не знаходиш, щоби передати все, що хочеться. Та на щастя, на дану хвилину, від тебе цього і не вимагають.

— Я щасливий, що ти не там. Серйозно.

Усі кмітливі жартики випорховують з голови, лишаючи тебе наодинці з всеохопною комфортною атмосферою та імпровізованим сонцем. Враження, що ти не витримаєш це, але ти витримуєш більше: у відповіді на відчайдушний (зі сторони, мабуть, можна сказати, що останній) поцілунок, ти шепочеш сотні подяк та приборкуєш партнерове нервове тремтіння. І ти не знесилений. Ти зажурений, винний, страшенно шкодуючий, проте не без наснаги.

— Не іди більше.

І так має бути.

Ти це просто знаєш.