Затишшя

Почуття образи зростало всередині моєї душі. Імовірно, це звичайна розсилка або реклама чергового магазину, зробленого під “Гаррі Поттера”, або, хтось, знаючи про мою величезну любов до цих чудових серій книжок і фільмів, вирішив познущатися наді мною або пожартувати.

У дитинстві я мріяла про лист із Гоґвортса, мама навіть купила мені іграшковий магічний капелюх та паличку. У мене були всі книжки і я реально вірила, що змогла б туди вступити, чекала листа.

У моїх неспокійних снах я часто бачу це місце, школу, людей, бурю, що насувається. Навіть зараз, будучи дорослою людиною, мої дитячі мрії не поховані у закутках розуму, і перед сном я люблю уявляти себе в образі сміливої, відважної і хитрої рятівниці всіх істот зі світу магії. Можливо це тому, що мені не вдалося свого часу врятувати матір і батька, переживання завжди даються взнаки і часто виходять назовні.

Повільно засинаючи, я прокручувала у себе в голові плани на завтрашній день, розуміючи, що він буде абсолютно таким самим, як і попередні. Стабільність. З одного боку, це чудово, про таке життя мріють мільйони людей, але як би я хотіла, щоб у моє життя прийшло щось, заради чого я була б готова гори перевернути, хочу відчути себе живою, а не тою, що вижила, яка поневіряється планетою і живе заради грошей.

Наш світ такий нестабільний і непередбачуваний, що коли мене накривають думки про майбутнє, то я намагаюся заспокоїти себе, адже переживати немає сенсу, оскільки з навчанням, роботою, друзями у мене все гаразд. А особисте життя… Ну це не найголовніше, спершу я маю реалізуватися в кар’єрі, адже тільки після цього я відчую себе повноцінною людиною. Принаймні, такі мої перекони.

Мені справді самотньо.

***

Відчуття теплих, навіть гарячих променів на обличчі почало пробиратися до моєї свідомості з метою розбудити.

Я десь між сном і реальністю, почуваюся так, ніби всю ніч їхала потягом.

Відчуваю, ніби я й досі знаходжуся в русі, голова паморочиться та почало нудити, але чому?

Варто було мені тільки розплющити очі, як переді мною красувався рухомий пейзаж із гір, озер і лісів.

Не впізнаю місцевості за вікном. Піднявшись і насторожено озирнувшись, я усвідомила, що перебуваю одна в купе, а поряд нікого немає.

Коли я встигла так сильно напитися на вечірці, що прокидаюся тут? Куди взагалі прямує цей рейс? У що я, бляха, одягнена? Шкільна форма?

Питання крутилися в голові з нереальною швидкістю, я відчувала наближення паніки, вона була неминуча.

Де ж телефон… Мені потрібно терміново зателефонувати друзям, може, вони пам’ятають, як я тут опинилася.

Телефону не було.

Мене обікрали, сто відсотків,

блядство.

Треба тікати звідси, за всяку ціну, я хочу на повітря.

Різко підірвавшись із місця, я відчинила дверцята купе і побігла якомога швидше через вагон до виходу, треба знайти провідника або прямувати до машиніста. Пробігши ще кілька вагонів і завернувши за ріг, я влетіла в когось, ледь не розбивши ніс.

– Ай, сука! Прокричала я.

– Воу, ти чого так летиш, я мало не наебнувся, вперед дивись! Сказав незнайомець і відсахнувся.

– Стій, мені допомога потрібна, я… Ти схожий на мого однолітка, і форма в тебе така сама, куди прямує цей поїзд і де ми конкретно перебуваємо? Я тут помилково, мені потрібно вийти на зупинці, за можливості.

– У сенсі помилково? Уперше бачу настільки відбиту відьму. Ми не знайомі і форма в нас не однакова, моя була зшита на замовлення, а в тебе, імовірно, чиїсь обноски. Ми їдемо прямісінько в Гоґвортс, у кількох людей сьогодні переобрання на факультети, скажімо так, повторна перевірка. Упевнений, що мене визначать туди ж, що й уперше, не розумію, на кой хер це потрібно, ще й на старших курсах.

– Що за маячня собача, а телефон у тебе є? Мені тільки зателефонувати, будь ласка?

– Телефон? Це якась маггловська дурня? То ти маггл? Ніхуя собі, день не задався.

– Почекай, ти можеш нормально розмовляти?

– Тримайся від мене подалі, поки що це попередження.

Він зник настільки швидко, що я не встигла навіть вдихнути. Хлопець виглядав таким знайомим, ніби я його знаю, але звідки? Платинове волосся, витончені риси обличчя, хизується грошима, про Гоґвортс сказав.

Точно, я зрозуміла! Він косплеєр Драко Малфоя і ми їдемо на квест! (На той момент це було єдиним поясненням того, що відбувається)

Геніально, не знаю, чия це була ідея, відправити мене сюди, але вони заслуговують оплесків. Значить, це ненадовго і мене зустрінуть одразу після квесту, сподіваюсь.

Потрібно розслабитися і заспокоїтися, але, навіщо вони забрали мій телефон, в мене тепер взагалі ніякого зв’язку.

Мабуть, у п’яному чаді я розповіла надто багато про свої дитячі мрії, минуле і про мою фанатичність за Гаррі Поттером.

Що ж, їм вдалося мене налякати.

Крім того молодого хлопця в образі Драко, я зустріла ще кількох “чарівників” на шляху назад. Помітивши в них чарівні палички, стало цікаво, чи видали мені такий самий реквізит на пам’ять.

Зручно сівши поруч із вікном, не зачиняючи дверей та досі перебуваючи в шоці, я залізла в кишені мантії, о диво, у мене теж знайшовся цей маленький презент. Виглядає як справжня, і навіть не пахне якось гидко.

Я піднесла паличку до обличчя, побачивши на неї вирізані слова, але розібрати їх було важко, кінчик загорівся яскраво-червоним кольором на пару секунд, а потім нічого не відбулося, дивно.

Цікаво, а скільки там буде акторів і невже вони всі будуть переодягнені?

За годину ми прибули на місце, нас висадили з поїзда, навколо все було просякнуте магією, атмосфера радості, впевненості та пригод надихала. Потім мою групу відвели до величезної будівлі з кількома вежами, вода була всюди і обрамляла школу, яка виглядала, як чарівний замок, такі натуральні декорації, скільки ж грошей на це пішло?

Кілька разів ми перетиналися поглядами з тим хлопцем, а ще я встигла познайомитися з доброю дівчиною, яка косплеїла Луну Лавгуд, вона була дуже здивована, коли побачила мене та, по її словам, дуже захотіла зі мною поспілкуватися, вона задавала якісь дивні питання, мов, з якого я Всесвіту, кумедно. Усі так сильно увійшли у свої ролі, дуже вражає. А мені, на жаль, було нікого грати.

***

Навколо було так тихо, настільки, що я могла чути стукіт власного серця, аж подих сперло. У роті сухо, я нічого не пила і не їла від самого пробудження, але посоромилася в когось просити, потрібно буде пошукати місцеві магазини.

Цей зал був порожній, тут практично нікого не було, тільки пару невеликих груп людей. Усе виглядало не так, як я собі уявляла, більш старовинним чи що. Який у них тут мається на увазі рік?

– Наступний!

Голос капелюха вирвав мене з думок, залишилася тільки я, якось ніяково, але водночас моя дитяча мрія здійснювалася. Чомусь деяких гриффіндорців перенесло на Ревенкло, а хтось залишився на своєму факультеті. Можливо вони тут постійні клієнти і хочуть спробувати щось інше.

Позаду стільця, на який я присіла, розташовувався великий довгий викладацький стіл.

Северус Снейп, мій улюблений персонаж після Герміони, перебував тут, його історія така сумна, трагічна і водночас прекрасна. Найкраща сюжетна лінія на мій погляд. Мінерва також перебувала поблизу.

Директор Дамблдор стояв за трибуною і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.

Розподіляючий капелюх опустився мені на маківку, момент істини настав.

Минула хвилина, дві… Нічого не відбувалося, може він зламався, батареї сіли?

– Як твоє ім’я?

– Софі, Софі Адамс

– Хм, Софі Адамсе, я бачу тебе тут уперше, ти явно прийшла не на переобрання факультету

– Так, я новенька, може я є в списку?

– В списку? О, безперечно, що ж…

Я бачу дуже тямущу дівчину, розумну, працьовиту, хитру, холоднокровну, яка майстерно володіє дипломатією, магією, зіллями. Я бачу важку, непідйомну жалобу, ти несеш її по життю. Ти начебто дівчина звідкись, чомусь не вдається визначити твоє існування, у мене якесь незрозуміле почуття. Ти б чудово підійшла для Гріффіндора, проте думки мої спрямовують тебе до Слізеріна!

В радості я спустилася зі стільця і підійшла до свого факультету, люди плескали мені, дивилися на мене і ніби пишалися, холодні мурашки пробігли тілом.

Почувши чиїсь слова в свою адресу я почала озиратися, але всі люди розмовляли між собою чи мовчали. Після хвилини тиші слова знову прозвучали в моїй голові, це що, чиїсь думки? Що за приколи?

“Хто ти така, Софі Адамсе?”