Фанфіки українською мовою

    Вечір. На вулиці, оминаючи дерева, вільно гуляє вітер. Дорога парку була усіяна рожевими пелюстками так, що йдучи нею, можна було ледь згадати про бруківку під квітками. Ацуши по-звичному потягнув губи до вух, і відчуваючи, що от-от слизькі папки впадуть із рук, швидко кинувся їх покласти до найближчої лави, вронивши замість документів свою усмішку. Його стомлений погляд зупинився на легкому, але все-таки існуючому безладі серед складних папірців. Аби не впасти в робочий транс знов, як це часто стається, він заплющив очі, сівши на дерев’яну лаву. Вона, прохолодна, ідеально повторювала контури вигнутої назад спини хлопця, він це одразу відзначив і подумки подякував усім, хто із зробив цю чудову річ.
    Із середини грудей, десь із легень, підійнявся жмут повітря, калачиком викачуючись з горла. Видих здався надто гучним, тож Накадзіма, не змінюючи позиції, швиденько проглянув навколо очима. Жодної душі поряд. Ацуші знов видихнув, тепер із полегшенням. Між волосся затисався вітер, підхвачуючи, в’ючи та плутаючи його. Губи знову витянулися до вух, натягнувши їх, як струни вінтажної гітари (зараз наспівував пісні він анітрохи гірше за неї).
    Шелест крон позаду заспокоював, навіював сон, в який ажніяк не можна було впасти. Треба хоча б донести себе додому. Згадка про домашні справи загнітила душу. Останнім часом її ніяк не поменшає: то прання, то готування їжі. Не дивлячись на це, дозволити собі ще пару хвилин спокою він може, чи не так?
    — Ацушііі-тяяян, — впало до вух позаду нього і тут же серед його білявого чуба заблукали довгі пальці, припадаючи до шкіри масажними рухами. Не розриваючи повік він вдоволено занявкав. — Так швидко відросло.
    — Так? — не повіривши його словам Ацуші розплющив очі і відтягнув декілька волосин на рівні своїх очей. Схвально гмикнув. — Два роки не стриг.
    Опустивши пасмо, його руки перекочували доверху, до обличчя Дадзая, ледь доторкаючись кістяками пальців шкіри обличчя.
    — Як там місія? — Осаму стомлено видихнув, обходячи лаву збоку і сідаючи пліч-о-пліч. Ацуші поглянув йому у вічі настільки чарівно, що встояти там далі він вже не міг. Та й зараз він виглядав так само мило: трохи емоційно розширені повіки, залишки усмішки та рум’янець, завжди присутній, коли вони разом.
    — Все чудово. — він витримав невеличку павзу. — Ацуші, можна тебе поцілувати?
    — Дазай-сан! — спалахнув він. — Ми на вулиці!
    — Аааах! — драматично, чи то саме трагічно спалахнув другий. — Ти звісно ніколи не дозволяєш, але тут нині ні душі! — пробубнів тихо, з нахмареними щоками.
    Декілька довгих секунд панувала тиша, аж доки Дадзай не вчепився поглядом за декілька різнокольорових папок позаду сором’язливої статури, що лоскотала себе за вухо, аби подіти кудись руки. Він завжди так губився, коли наставник вмикався режим королеви драми.
    — Ти знову взяв додаткові? — чоловік поклав руку на стегно хлопця для опори і трохи нахилився, протягуючи руку вперед. Тут його щоку опекло жаром м’яких вуст. Хлопець прикрив обличчя руками, коли шатен обдарував його подивом і абсолютно дурним «ох».
    — Так, Кунікіда-сан попросив. — Дадзай відсахнувся і встав на ноги. Він почувався глибоко закінченим ідіотом, що раптом не здатен контролювати таке піддане раніше биття серця. Від радості і приливу щастя у венах хотілося кричати, і тільки зараз він зловив себе на усвідомленні того, що стрибає неначе ті мошки на ліхтарях. Заспокоївши ноги, але не серце, він схопив давно помічену (ще як тільки прийшов), маленьку гілочку сакури із подушки пелюсток на бруківці. Певно якась дитина бавилася і відбила гронку від дерева.
    Осаму, хвилюючись, наче звичайний школяр, знову підійшов до коханого. «Я тебе люблю, люблю, люблю…», — повторювалося в його голові. Він ледь не молився на нього, на його красу, на його поведінку, на його існування. Власна холодна, на зрівняння з палаючою щокою Ацуші, рука провела великим пальцем лінію від носа вбік, заправляючи за вухо підійняту гілочку.

    — Я можу тебе поцілувати?, — знову запитав він. Захід сонця за спиною Ацуші завжди можна було знайти в його очах, але коли два ці абсолютно споріднені явища проявляються перед Дадзаєм водночас.. він думає, що знаходить в цьому своє відновлене майбутнє, так тихо вбите багато років назад. Янгол, Ацуші, розсміявся.
    — Дадзаю-сан, Ви такий романтичний. — хлопець приклав свою руку до його грудей і згодом підвівся, захопившись пальцями, аби затиснути його в обіймах. — Йдемо додому. — прошепотів біловолосий у ямочку між ключиць, на що почув тихе «так», не в змозі сперечатися з цим понівеченим втомою тілом.
    Розділивши між собою папірці, вони об’єднали вільні руки та пішли вже протоптаною раніше доріжкою, де їх ніхто не має бачити.

     

    1 Коментар

    1. May 29, '23 at 07:21

      БОЖЕ
      Ви навіть не знаєте, як довго я шукав фанфіки по Дадзацу:’>
      ДЯКУДЯКУДЯКУДЯКУ ВАМ(⁠人⁠ ⁠•͈⁠ᴗ⁠•͈⁠)