Розділ I

Алістер мріяв про тишу. Дівчисько все базікала й базікала, не вмовкаючи ні на секунду, так що він всерйоз подумував про те, щоб придушити її – не до смерті, але так, щоб вона хоч на деякий час втратила змогу говорити.
Якщо б у нього зараз з’явилась можливість повернути Дункана і Кайлана до життя, він би особисто відправив їх назад у небуття за те, що нав’язали йому цю набридливу торохкотілку, яка, до того ж, була зовсім не пристосована до життя за межами Кола. Алістер розумів, що Дункан знайшов у ній. У бою вона проявила себе добре, а у вежі Ішала не одноразово рятувала його життя, втім, дякувати їй за це він не збирався.
Але щодо усього іншого, від неї не було жодної користі. Облаштуванням табору і приготуванням їжї йому доводилось займатися самостійно: відьма трималася осторонь, тому на її допомогу він не розраховував, а Солона, хоч і намагалася допомогти, більше плуталась під ногами й заважала. З тих пір, як вона прийшла до тями у хатині старої чаклунки, не відступала від нього ні на крок, немов дитина, що чіплялася за мамкин поділ. Так що, коли йому треба було відійти за фізичною потребою, довелося прикрикнути, щоб залишила його у спокої. Не те що йому було не все одно, що вона побачить його голу дупу. Просто не хотілось потім бачити її збентежену фізіономію й вислуховувати дурні вибачення.
– Ти не могла б замовкнути? – не витримав він, зупиняючи безперервний потік слів.
Солона відсахнулась, наче від удару, і, явно ображена, замовчала. Алістер зітхнув з полегшенням, але надовго її не вистачило.
– А у твого меча є ім’я? – посовавшись на місці, знову порушила тишу вона.
Алістер декілька разів провів точильним камнем по лезу клинка, перш ніж відповісти.
– Є… – багатозначно почав він і нахилився вперед, наче збирався поділитися з нею важливою таємницею. Солона довірливо схилилась до нього, і він промовив негучно: – Загибель набридливих чародійок.
Стиснувши губи, дівчисько демонстративно піднялась з насидженого місця й направилася в інший бік табору. Хай ображається, вирішив він. Не дитина, повинна розуміти очевидні речі.
А йому треба було подумати. Навіть якщо стара, що врятувала їх, легендарна Флемет, він не дуже вірив у її слова щодо того, що вони зможуть чогось досягти. Що вони удвох – Алістер перевів погляд на Моріган – утрьох можуть зробити проти цілої орди? Як далеко зможуть зайти, перш ніж їх прикінчать? У сприятливий результат цієї авантюри, здавалось, вірила тільки Солона. Вона була переповнена ентузіазмом, й Алістер не розумів, як після усього побаченого і пережитого вона не втратила бойового запалу. Чи то не до кінця усвідомлювала, у якій дупі вони опинилися, чи то наївно думала, що нова армія виникне нізвідки, чи то обидва варіанти одразу.
У будь-якому разі, сидіти на місці й чекати смерті Алістер не збирався. Навіть якщо вони здохнуть, не дійшовши до цілі, то, принаймні, заберуть з собою якомога більше потвор.
Відправитися у Редкліф здавалося йому найрозумнішим рішенням. Людей ерла Еамона не було в Остагарі, тож вони могли розраховувати на його підтримку. До того ж, Алістер планував запастися там провізією й роздобути коней – все ж швидше, ніж на своїх двох, та й тягати все лахміття на власній спині не доведеться.
Але дурний страх перед зустріччю з ерлом змусив його відмахнутися від цього плану. Безглуздо? По-дитячому? Саме так, але Алістер нічого не міг з цим зробити.
Долійці? Чи захочуть вони ще допомогати, або ж пристрелять, як тільки побачать? Може статися й так, що, поки вони будуть шукати їх, то вже й армія не знадобиться.
Повз нього пролетіла палиця, а слідом за нею, шумно сопучи, пробіг мабарі, викликавши невеличкий землетрус. Схопивши свою здобич, він рвонув назад до Солони, що заливалася сміхом. Молодий мабарі, майже цуценя, був під стать своїй новій господарці – такий же непосидючий і невгамовний.
– Я назву тебе Кайланом, – урочисто заявила Солона, коли пес наздогнав їх за межами боліт. – У честь нашого славного короля, що хоробро бився з бридкими породженнями темряви.
Когось це могло б образити, але Алістеру було все одно. Мерцю тим більше.
– Гей, Кайлане, – порушив Алістер їх ідилію. Мабарі запитально гавкнув, дивлячись на нього розумними очима. – Ти б краще навчив її полювати. Хоч якась користь буде.
Солона видала незрозумілий звук, що характеризував, мабуть, її обурення, і, судячи із спопеляючого погляду, кинутому на Алістера, стримала в собі бажання кинути палицю в нього.