Жінка, що завжди біжить

ТАРДІС летіла кудись через час-простір. Тихо. Майже безшумно. І це було напрочуд дивно, бо до цього дня тільки Рівер могла так елегантно керувати кораблем.

Яз і Ден розійшлися по своїх кімнатах, і напевно вже й заснули.

Важкий був день.

Доктор все ще стояла біля консолі та тримала руку на сфері, за яку кинула годинник з минулими життями.

Дивне відчуття. Так рватися до правди, так її бажати, ловити кожен уламок інформації. І все задля чого? Щоб вона, Доктор, маючи на руках усі відповіді, раптом злякалася?

А лякатися було чого.

Вона вже жила чотирнадцяте життя з тих, що мала змогу пам’ятати повністю або хоч як частково. І навіть в цих життях вона була не кращою персоною. Намагалась бути кращою, але… Навіть зараз… Всесвіт вщент розбитий через неї, ціла раса лупарі зазнала геноциду, а все, що вона змогла сказати: «Я дуже співчуваю». Жалюгідство.

Обличчя Доктор скосило від відрази.

І все ж ця шалена жінка з блакитною будкою все ще намагається бути кращою. Та це не індульгенція від гріхів, яких не пам’ятаєш.

Бо вона знала. Знала, що людина може бути хорошою, може навіть не підозрювати, що здатна на зло. Але лише за умови, що її попереднє життя знищено в пам’яті.

Вона мала приклад Майстра. І в таких випадках все завжди закінчувалось сумно.

– Ти завжди тікаєш, Докторе, – Майстер повстав в її уяві у повний зріст. – І ти знаєш, що тікаєш не від мене, ні від ворогів, ні від проблем. Ти завжди тікаєш від себе. От як зараз. Але колись ти втомишся. І тоді, боюсь, вже будеш не в змозі протистояти собі.

Серця калатали в грудях. Доктор знала, що це чиста правда, але змусити себе вона не могла.

Могла тільки спробувати впоратися з тим, що є тут і зараз. І хотіла розділити це з Яз.

Довіряти важко. Та щось підказувало, що Ясмін можна.

Цей крок хочеться зробити. І залишається тільки сподіватися, що це нікому не нашкодить.

ТАРДІС зупинилася. І Доктор вийшла за двері десь посеред існуючого Всесвіту минулих років.