Фанфіки українською мовою

    ###1

    Венті просинається у холодному поті.

    Знов ці трекляті жахи, в яких він в епіцентрі якоїсь неймовірно кривавої бійки і його жорстко вбивають завжди різними способами. Хтось на задньому плані гукає, благає не помирати, але Венті нічого не чує і не бачить, окрім дуже розмитого силуету поряд із тілом та дзвіну у вухах, що розриває голову, роблячи ситуацію ще гіршою.

    Він бачить себе мертвого і нічого не може з цим зробити. Навколо досі триває різанина, але його персонаж вже покинув цю гру, він тільки спостерігає за кінцем нескінченної історії та прокидається, зі страхом за своє життя. А боятися є чого.

    Венті живе в такому світі, що один крок не туди і все,-Боги, які колись дарували своє благословення, також швидко забирають його назад, караючи тебе. Вони вміють хоронити свої таємниці. Не перелічити скільки хоробрих й відважних шукачів пригод не стало саме за виною розлючених Богів.

    Венті теж не дихав прямо до верхівки. Йому звісно ж теж було цікаво, що такого вони приховують там, десь далеко. Він перегортав нечисленну кількість сторінок давніх книг, але там були лише легенди, в які хотілося вірити, але щось підказувало, що все то брехня на потіху людям.

    Напевно через те, що Венті знаходив лише байки та дописи простих людей, ніяк не натикаючись на щось стояче, Боги поки що не гнівалися на нього. Лише частенько кидали іспити, щоб перевірити його бойовий дух та силу.

    Так вийшло і зараз. Чергове нічне жахіття перервалося гучними звуками десь недалеко від місця, де ночував Венті.

    Це не був дом чи щось інше, що могло сховати від дощу. Ні, це була просто земля, на яку Венті поклав свій плащ та просто влігся на нього, бо іншого варіанту просто не було. Він десь у лісі, йти до города досить далеко, а якщо його почнуть їсти звіри чи нападуть потвори, він стопроцентово це відчує.

    Шум вдалині виявився всього-навсього стаєю потвор, які чогось не спали в ночі, а плясали навколо вогнища. Дуже дивна картина.

    Венті вже встиг налякатися, але швидко прийшов до себе. Він протер заспані очі, пітягнувся, вдіг плащ, схопив рюкзак та пішов прямісінько до хілічурлів.

    Звісно Венті швидко з ними розбереться, тому що в цьому немає нічого складного-просто стоїш і дивишся, як воронка з вітру колошматить маленьких потвор, які щось бормочуть, а іноді кричать, але Венті ні слова не розуміє-говорять вони на своєму, дивні чувачки, з яких падає мора, що завжди буде мати ціну. Без неї в цьому світі йому ну ніяк не вижити.

    Венті підняв всі гроші до себе в кишені. Виявилось забагато, але вони ніколи не бувають зайвими.

    Тільки після всього цього, він звернув увагу на блимаюче око Богів, що висіло на поясі, яке точно подавало йому сигнал, але Венті його не помічав. Ну що такого, з ким не трапляється.

    Він взяв його і підніс до очей. Венті завжди розцінював цю дивну штуку, як компас. Ось і зараз воно вказувало на схід-туди, де знаходилися гори Буревісника, у Мондштаті-місці, в якому він почував себе вільним від усього зайвого, що було в житті.

    Треба негайно вирушати у дорогу, щоб прийти до спеки, яка розплавить його неначе анемо слайм.

    ***

    Не треба було довго блукати місцевістю-око блищало занадто ярко, вказуючи шлях.

    Поки він йшов, встиг перебити ще купу потвор, бо в цій частини регіону їх чомусь плодиться дуже багато. Але щось в цьому є, напевно, знову гроші, які сипляться з мертвих тіл й деякі дрібнички, що можно десь продати, але вигода з них буде майже ніяка. Хілічурли-це просто бішені тварюки, от і все, користі з них немає.

    Поки Венті перебирав у карманах монети, око привело його до входу в невеличкий тунель, який міг би запросто завести його глибоко під землю, де живуть жахіття, від яких не втечеш на своїх двох.

    Але на перший огляд, простір там унизу не був величезним, здається окрім площі для бійки з кимось, нічого більше і немає. Не дивно, підземелля такі частіше за все.

    Венті посміхнувся до починаючого нагріватися сонця і розім‘яв плечі. Потім доторкнувся до кам’яних дверей, трохи натиснув й зайшов до середини, перед цим діставши лука.

    Нічого цікавого всередині дійсно не знайшлося. Потвори були сильними, але це ще більше розігрівало азарт, з яким Венті переміщався по полю, іноді забуваючи натягувати тятиву та просто біючи когось по голові тим самим луком. Виходило навіть краще, ніж магією.

    Нагорода також виявилась невеликою. Скриня сяяла дуже гарно, але зазирнувши до неї, Венті знайшов лише потертий папір, мору, яку відразу ж сховав до себе, два старезних артефакти і цікаві камінчики. Небагато, але все добре, ніж взагалі нічого. Бувало й гірше.

    Вискочивши на свіже повітря, він огледівся. Хотілося відпочити, чимось перекусити і може, навіть спробувати температуру води в морі, що було зовсім недалеко.

    Поблизу не було нікого, ні з ким не потрібно було нічого вирішувати, тому перехвативши рюкзак зручніше, Венті прямо-таки побіг до спуску зі скал, на яких зараз і знаходився. Головне-не полетіти кубарем з них, бо по-перше дуже і дуже боляче, а по-друге речі, які розкидає по окрузі, Венті ніколи не зможе зібрати до себе знов. А цього йому ой як би не хотілося.

    Спуск не був складним, бо мандрівник згадав, що має при собі планер, на якому можно злетіти будь-де. І неважливо, що давно треба купити новий, бо цей зовсім скоро відкине ковзанки. Головне, що він гарний-Венті колись десь придбав його, з того часу так і не поміняв. Не зрозуміло як великий планер влазить до рюкзаку, аде це вже таємниці шукачів пригод.

    Так, Венті іноді навідується до Гільдії, в якій по ідеї состоїть, але хто сказав, що перед Катериною потрібно скакати кожного дня, віддаючи якісь завдання та приймаючи нові?

    Та ні, Венті іноді заскакує, щоб привітатися, спитати як справи, що цікавенького коїться у світі, послухати про класні завдання, на яких можно заробити, щось наплести Катерині, і просто піти далі, бо сидіти в місті Венті ну ніяк не може.

    Таке буває рідко, але мітко, коли у Мондштаті він заходить напитися у один єдиний бар, якщо в житті все надто погано й остається лише одне.

    Венті сидить перед барменом цілу ніч. Він нічого не розповідає, бо набагато цікавіше слухати, що говорять п’яні люди навколо. Вони шуткують, розказують плітки, співають і обговорюють, що робити зі своєю роботою завтра. Іноді Венті хочеться приєднатися, але  в цьому немає ніякого сенсу-під утро, поклавши гроші з чайовими на стійку, він піде далі, шукаючи те, на що вкаже зірка нічного неба.

    Планер із гидким хрускітом склався, коли Венті все ж таки дійшов до берегу. Він провів рукою по піску, той приємно сочився крізь пальці, нагадуючи теплу кров тих, кого він вбив зовсім недавно. Треба змити все це з себе.

    Нікого не було-напевно, повтори не могли сюди спускатися та й не було в цьому вигоди для них. Тут навіть нічого не росте і нема чого робити. Але для нетривалого відпочинку- це те, що треба.

    ***

    Око заблищало знов вже через деякий час. Воно вказало в протилежний бік від того, на якому зараз зназодився Венті.

    Напевно-це ущелина Дадаупа, бо там багато місця для возведення якогось підземного царства для повтор, які живуть та їдять коріння артерій. Але йти до нього досить далеко і це теж варто брати до уваги.

    Венті шумно видихнув, стяг всі речі до рюкзаку і знову пішов, бо сьогодні йому чогось не давали змоги нормально відпочити. Він навіть не здивується, якщо після цього завдання, з’явиться ще одне, яке буде десь дуже і дуже далеко.

    Але зараз нема куди поспішати, попереду багато цікавих місць, в які він хоче зайти, щоб освіжити стару пам’ять. В один день це точно не влізе, якщо він звісно не буде бігти, не зупиняючись до самої ночі, а цього Венті робить не хоче і не буде.

    Напевно, перш за все треба зірвати сесилій біля Храму Тисячі Вітрів та зайти до його останків, можливо якісь мандрівники щось залишили і ні в якому разі не проґавити можливість зібрати ядра механічного чудища. Все  у хазяйстві пригодиться.

    З пелюстків квіток можно зробити собі настоянку чи просто-напросто сплести вінка, щоб було. Квіти гарні, а росте їх багато, ніхто не скаже Венті щось проти, тим паче, що він не забере собі усі. Нащо йому так багато.

    А ось зплести вінок не так складно-назбиравши по дорозі ще якісь квіти, Венті переплітає їх всіх між собою, зв’язує кінчики стебельків і намагається не замарати усі руки у соці, що ллється з усюди.

    Вінок виявляється завеликим, тому через деякий час опяняється замість голови на шиї, звідкіля вже ніяк не впаде, тільки якщо не розірветься.

    Він навіть не зпадає, коли Венті бігає і стріляє по ворогові, увертаючись від його атак, що шкодять йому у великому радіусі дії. Ці механічні споруди націлені розколотити мандрівника на частинки. Тим паче, що в перший раз зустрічі Венті із ним, цій потворі майже вдалося втілити свій задум у дійсність.

    Коли Венті радісно ступив на землю Долини Вітрів, вже  почало сутеніти. Але в цьому були свої плюси. По-перше, тут є деякі монстри, з яких можно теж взяти кошти за їх вбивство та пошукати у бочках щось їстівне, а по-друге, ось там велике дерево, під яким він і буде ночувати, дивлячись на яскраві зірки; рахуючи сузір’я, які зможе знайти на нічному небосхилі Тейвату. Це цікаве заняття, під яке частіше за все Венті і засинає, бо що ще робити.

    У бочках та коробках знайшлося м’ясо та якісь овочі для салату. Непогано, якщо вважати, що це несмислючі потвори.

    У таборі, який розгромив Венті, була купа кам’яних ножів, масок, неначе хілічурли ходять на маскаради кожної ночі та що саме головне-вогнище, на якому можно приготувати взяту їжу.

    Сам табір був невеликий. Всього один сарайчик, в якому напевно спав головний хілічурл, територія, яка обнесена де-неде шатким парканом і все, більш нічого. Але що ще можуть побудувати монстрики, що як заворожені танцюють навколо вогнища, навіть не помічаючи, що Венті націливши лука точнісінько у голови, стоїть за їх спинами і чекає гарної миті. Вона настає зовсім скоро, коли хтось з тих, хто не плясав, починає бити тривогу, даючі добру нагоду, щоб Венті застосував силу анемо та деякий час лише спостерігав, як безпорадно мотає хілічурлів у його вирії.

    Це приємно. Але не так, як щойно притоговлене м’ясо, що димить у руках і так і благає зкуштувати його повністю. Він навіть знімає вінка, кидаючи його до води, бо спати з ним не збирається-це не дуже приємно.

    Через десять хвилин м’яса вже немає, овочів та плодів солодкого дерева-також. Зате тепер Венті засне ситий і довільний, а це означає, що наступний день буде чудовим і не принесе проблем.

    Зорі сьогодні насправді були на диво яркими. Вони засвітили собою навіть луну, яка соромно заховалась за собор у місті.

    ***

    Рано вранці, сонце засліпило очі і Венті прокинувся, зовсім збитий з пантелику, не розуміючи де він і що треба робити.

    Спати на м’якій траві було приємно та тепло, бо пок що літо. Метелики створювали атмосферу казки, розсипаючи попіл зі своїх крильцят навколо Венті, неначе допомагали йому скоріш заснути.

    Вітер зовсім не поспішаючи колихав крону великого і могучого дерева. Венті заворожливо на все дивився-очі самі закривалися, напевно, тіло все-таки згадало, що воно теж втомилося, тому самотній мандрівник солодко спав, бажаючи залишити усі проблеми свого життя на наступний день, щоб вирішувати їх на свіжу голову. Ніч була тиха.

    Узбережжя Сокола не було чимось дуже цікавим і привабливим, щоб витрачати на нього свій дорогоцінний час, тому Венті зійшов на стежку, яка проходила через увесь регіон та згодом виходила до Ліює. Вона була відносно прямою, не заходила на скали і вела точнісінько туди, куди треба. Чудовий той чоловік, що першим пройшов цим шляхом, даючи фундамент іншим мандрівникам.

    Звісно ж Венті мав мапу, щоб хоч інколи звірятися з нею, що вибрав вірний шлях і зараз не прийде в якісь богом забуті місця, де його і з’їдять величезні потвори, але ні, цей шукач пригод добре знає Мондштат, він точно розуміє куди треба йти.

    Ліси, які пролягали через усю дорогу-закінчились. Саме це ознаменувало, що Венті вже майже на місці.

    Тут був розкинутий непоганих розмірів табір хілічурлів, які полюбляли жити зграями, напевно думаючи, що так безпечніше.

    Венті огледівся,насторожувало те, що було занадто тихо для монстрів, які певно не у ладах з головою, в місцях де іх багато, тихо не може бути.

    Це не могла бути пастка-тільки Боги знають де він і що робить. Нікому іншому Венті просто-напросто не потрібен, з нього не витягнеш інформації, коштів він також не віддасть, бо сам не має, а саме головне-тятива від тонкого луку, може за лічені секунди перерізати горло, якщо вірно повернути його. Тому Венті всього лише витяг свій лук і продовжив йти, очікуючи, що щось станеться, але що саме, він поки що не знає. Може, це також дії ока і воно як завжди хоче його налякати?

    Але підійшовши ще ближче, він не побачив так само нічого і нікого. Дивно.

    Венті пройшов майже до головного лежбища хілічурлів, але там так само було пусто. Але на сходах великої домівки сидів якийсь хлопець, що ловив щось у повітрі, але помітивши Венті, він лише сумно на нього подивився і зіскочив на землю, підходячи ближче.

    -Нарешті хоч хтось,-сказав незнайомець, точно побачивши лук, який все ще тримав Венті. -Мені набридло тут торчати і гаяти свій час. Тим паче, що нікого і не лишилось. Гадаю, ти тут теж за інициативою Богів та твого ока?

    Венті спершу ніяк не відреагував, насторожено розглядаючи незнайомця, що так саме, як і він, був обладачем анемо ока. Його волосся також було зеленого відтінку, одяг точно з Ліює, тому можно припустити, що хлопчина звідти, татуювання на руці, підведені очі, напевно, ознака пошани своєму архонтові та ще деякі дивні атрибути, що гармонічно доповнювали його образ.

    -Так, я прийшов сюди майже з іншої сторони регіону,-тільки і промовив Венті з досадою. Проходити підземелля з кимось йому зовсім не хотілось, але перспектива того, що бій, який може початися у будь-який момент, допоможе виграти ще одна здатна на це людина-приваблювала. Але все одно він не хотів ділити нагороду.

    -Далекувато, однако. Але це значить, що очі навмисно приволокли нас сюди. Ти втомився з дороги?-у цього хлопця був якийсь порожній погляд, який проходив скрізь Венті, цікавлячись його самопочуттям лише з поваги.

    -Та ні, гадаю, що твоя проблема полягає у тому, що підземелля не пускає одного до середини і потрібен ще хтось?-Венті нарешті сховав зброю та поглянув на споруду, що виросла з-під землі, щоб помучити їх черговим іспитом. Вона була такою, як і завжди, нічого цікавого.

    -Добре, що нічого не треба тобі пояснювати. Йдемо?-незнайомий хлопчина першим пішов до входу, не чекаючи ні відповіді, а ні самого Венті. -Може хоч привітаємось? Нам працювати разом, я Венті, до речі,-Венті не був обурений такою поведінкою-зустрічав ще гірше. Йому просто не треба вести себе так само.

    -Сяо,-коротко відмахнувся хлопчина, шукаючи щось у своїй сумці, навіть не дивлячись на свого нового знайомого, який вже мацав двері, проводячи пальцями по візерунках на них, відчуваючи енергію, що проходила через усе на цьому континенті. Але дуже чітко вона була присутня саме у підземеллях, де росло коріння дерев, які давали нагороду у самому кінці.

    Поки Венті не прибрав руку, тільки-но названий Сяо, приклав свою, після чого двері повільно почали відчинятися.

    Всередині був вітер-це відчувалось навіть на подвір’ї. Сяо звів плечі на деяку мить, а потім знов встав неначе струнка, змусивши Венті поглянути на нього і підняти брови у німому питанні.

    Двері повністю відчинились, показавши мандрівникам довгі сходи донизу. Там була площа з рядами кубів, які були розташовані як вертикально, так і горизонтально. На них блищали золоті монетки, били електрикою маленькі сакури й піднімались до стелі вітряні потоки.

    -Нічого собі, я гадав, що тут будуть потвори з Безодні, як буває частіше за все,-стоячи на самих верхніх сходах, казав Венті, роблячи вигляд, що не помічає, як Сяо ігнорує його і швидко спускається. -Ну та, кому я потрібен.

    Венті побіг за ним, бо іншого варіанту в нього просто не було, все-таки проходити іспит треба разом, он Сяо стоїть невдоволений унизу. Хоча перший збіг, тепер чекає, напевно враховуючи як скоріш це все закінчити.

    -Здається, вся фішка в тому, щоб зібрати усі монетки і цілим прийти до фінішу,-дивлячись на кульки з водою, промовив Сяо.

    -Неначе нічого складного,-відповів Венті також одивляючись простір та рахуючи монетки, що опинялись у його полі зору.

    -Якщо що, просто позови. Починаємо? -Сяо розвернувся і підійшов до плити, що повинна була почати відлік часу, відведеного для іспиту.

    -Так,-говорячи це, Венті вже прикидував скільки травм получить, якщо впаде з цієї висоти. До міста він ніяк не доповзе живий.

    ***

     

     

    2 Коментаря

    1. Aug 30, '22 at 15:31

      Чудова глава

       
    2. Aug 30, '22 at 15:01

      Дуже гарно, чекатиму наступну роботу!