Жадібність

Докча не може сказати точно, коли це все почалося, чомусь така подія стерлася з його пам’яті, розмилася на фоні інших. На відміну від сюжету «Шляхів Виживання», незначущі речі, – які стосувалися його самого, тому й були неважливими, – затримувалися бодай на тиждень.

– Кім Докча, – майже гарчить Чонх’юк йому в вухо, змушуючи його здригнутися та стиснути руку сильніше.

Чонх’юк за це мстиво кусає його в шию, і Докча просто повинен закусити губу. Щоб не стогнати, щоб не розтанути в цьому жарі, щоб хоч крихти свідомості залишилися з ним, тому що в подібних умовах треба хоч когось, хто здатен мислити.

Вони зустрічаються поглядами, і – так. Здається, в Чонх’юка знову зірвало дах.

Все, що Докча пам’ятає: вперше було боляче. Вони були в крові, стомлені, і готові один одного вбити за всі недомовки, що висіли бридким грузом між ними, вони були готові накинутись один на одного. І що ж, накинулись, і Докча заледве встиг крикнути Бію, щоб вона закрила канал – щоб далі забути майже всі деталі.

Окрім міцних рук, що залишали сліди своїм доторком по всьому тілу, та жадібних подихів між палкими поцілунками. І гаряче «Докча», що сплелося з його губами та язиком, «Докча», що лавою стікало по шиї та грубо кусалося за плечі.

Ю Чонх’юк не любить, коли Докча літає в хмарах, – Докча добре знає, що в такі моменти він хоче всю його увагу лише собі, лише своїм рукам, які , чорт забирай, занадто добре знають, що треба робити з його тілом і його плоттю. Надто добре, навіть для протагоніста.

Докча намагається думати, фокусує погляд на Чонх’юкові, поки той квапливо рухає своїми стегнами, вдаряючись в долоню Докчі, наче примушуючи його збільшити швидкість. Докча намагається думати, але каплі поту, які стікають по його писаному обличчі, і – господи, Докчі більше не існує.

– Поцілуй, – командує Докча.

Язик слухається погано, в роті пересохло після всіх беззвучних стогонів з привідкритими губами, тому слова виходять терпкими і незграбними. Але Чонх’юк не зважає на це – ніколи не зважав, – і в наступну мить їх губи знову зіштовхуються в напористому поцілунку. Докча ловиться вільною рукою за волосся на загривку Чонх’юка, на що той хмикає йому в рот й облизує піднебіння, лоскоче.

Вони обоє одягнені, туляться один до одного десь в порожніх коридорах, до яких ніхто ніколи – окрім них двох – не має дійти. Рука Докчі сильно стискує їх члени разом, гостро та яскраво реагуючи на будь-яку дію Чонх’юка. Чонх’юк же притискує його одночасно до себе, наче бажаючи злитись докупи, та одночасно до стіни, змушуючи Докчу скипіти від тертя лопаток об холодний та шорсткий бетон. Його напір такий же сильний, як і він сам, його руки блукають по спині Докчі вверх-вниз, в унісон темпу його власної, що накриває чутливу плоть та безжалісно подеколи впивається нігтями.

Докча намагається думати, затримати розум на місці, пригадати, як довго їх стосунки мають таку форму, але Чон’хюк цілує його так добре, так жадано, що попри всю грубість Докчі він плавиться майже буквально, просочується крізь Чонх’юкові пальці безвольною субстанцією, яка знає нічого, окрім людини попереду себе, і того, як сильно він цю людину…

– Кім Докча! – хрипить Чонх’юк, пронизливим поглядом доводячи Докчу майже до самого кінця.

Вони обоє втомлені, задихані, наче бігли марафон, Чонх’юк охоплює долоню Докчі внизу, щоб допомогти, бо – по очах видно – ну неможливо вже.

Чонх’юк, на диво, завжди слухняний в моменти їх близькості, настільки, що буде відтягувати свій оргазм до того моменту, поки Докча (не дозволить) не відчує його теж.

Докча посміхається – майже зло, насмішливо.

– Ні, – коротко відповідає він, зупиняючись, щоб притягнути чужу голову обома долонями та знову впитися в нестерпно-смачні вуста.

Докча голодний, і йому ніколи не вистачить тільки одного разу, він хоче зануритись в Чонх’юка повністю, залізти йому під шкіру та слухати кожне «бадум» його серця, і щоб кожне з них було тільки для нього.

Докча дуже жадібний.

І Докча знає, що Чонх’юку це відомо. І що він це дозволяє.

– Сучий ти син, Докча, – сипить Чонх’юк, коли Докча відкидає голову назад, знову заглушуючи стогін закусивши губу.

– Відсмокчи, Чонх’юк, – огризається він.

Йому надто, надто добре, щоб ображатися – хоча він ніколи б і не зміг. Наче електричні заряди проходять по всьому його тілу прямо зараз, змушуючи вигнутись і згадувати про себе всіх бісів та богів.

Йому так добре.

Докча думає, що в них справді гарний спосіб зняття стресу та напруження. Чорт забирай, дуже, дуже гарний.

Він знає що вже завтра вони візьмуться за сценарії знову, ба більше, він знає, що далі буде тільки гірше і гірше, а Чонх’юк все ще колючка в його дупі, який, тим не менш, завжди найважливіша фігура будь-якого плану.

Проте зараз Ю Чонх’юк, Верховний король та реґресор, слухняно опускається на коліна, хоча Докча певен, що той вже зовсім невтямний, наскільки хоче кінчити.

– Який же ти покидьок, – стогне Докча, запускаючи свої руки в його волосся.

Адже саме цього покидька він любить.