Часи мого студентства

Я прокинулась від шуму, який створювала Настя збираючись. За вікном періщив дощ, а в кімнаті відчувався легкий запах вишневого парфуму. 

 – То ти вже прокинулась, збирайся скоріше, а то запізнишся на екскурсію. – сказала Стейсі помітивши мої привідкриті очі.

 – І тобі доброго ранку, уже встаю. – відповіла трохи заспано я, потроху встаючи з ліжка.

 Коли ж я нарешті спромоглась піднятись з ліжка та зазирнути у шафу, пролунав гучний стукіт та за секунду після, ми почули незадоволений голос комендантки:

 – Дівчата, поспішіть там, не затримуйте інших першачків з Велесу! 

 – Казала ж тобі швидше збиратись до купи! Я уже побіжу, а ти спробуй не утнути чогось знову. – і з цими словами Стеша залишила кімнату, грюкнувши дверима.

 Залишившись одна, я розгубилась та почала метушливо збиратись. Я вирішили вдягнути просту кремову сорочку та коричневу сукню зверху. Так як на дворі йшов дощ перед виходом я також захопила парасольку та чорний кардиган. Зачинивши двері, я пройшла до коридору де уже чекало багато першачків, серед них я одразу помітила Єсена, який якраз перераховував студентів. 

 – Привіт, пробач, що затримала групу. – я вирішила вибачитись за свою необачність.

 – Привіт, та ти вчасно, я якраз рахував студентів. – сказав Єсен не відриваючись від якихось паперів. – Так, усі на місці. Почнемо екскурсію з центральної зали, продовжимо у дворі та пробіжемося по корпусам, щоб ви могли орієнтуватись у школі. За мною! – сказавши це Єсен розвернувся та впевнено покрокував до центральної зали.

 Коридори, а згодом і головний хол академії вражали своєю середньовічною величчю. Роздивляючись гобелени з зображеннями факультетів та портретів, що зображали визначних постатей, я не ненароком відволікалась від розповіді нашої екскурсоводки. У моїй голові і досі не вкладається те, що лише декілька днів тому я їла шаурму на вокзалі перед поїздкою, а сьогодні я готуюсь стати частиною академічної родини та розпочати нове життя. Під кінець своїх роздумів, я почула заклик екскурсоводки слідувати за нею до виходу у двір. Вийшовши до двору ми побачили, що учні факультету Хорса уже чимчикували з двору на огляд інших шкільних будівель. В той же час, студенти Мари лише заходили до основної зали. 

 Я не була в Карпатах з дитинства, тоді батьки повезли мене покататись на лижах та подихати гірським повітрям. Зараз же я дивилась на пейзаж високих гір та густих лісів, який відкривався з двору академії. Приголомшливу природу Карпат описав мабуть кожен українець, а на просторах цього краю все ще залишились незвідані куточки. У Сирин таких закутів було безліч, таємні ходи, приховані кімнати та купа місцин з чудовою природою, які не позначені на офіційній карті. Мої роздуми знову перервав голос ексурсоводки, яка повідомила про те, що ми прямуємо до бокових будівель. Ці частини замку використовувались лише для проведення уроків, хоч класних кімнат у цих корпусах було менше ніж у основній будівлі. 

 Зайшовши до будівлі, я одразу відчула вогкість повітря, приміщення були холодними. Як нам пояснили, міністерство магії ніяк не виділить грошей на опалення. Класні кімнати виглядали ще більш-менш, а от коридори були вузькими, погано освітленими проходами. Проходячи по одному з таких, я йшла позаду групи та різко відчула чиюсь руку на моєму зап’ясті, через секунду мене уже тягли у якийсь таємний прохід за стіною. Не встигла я навіть усвідомити, як стіна за мною майже безшумно закрилась. Від страху я ледь не вскрикнула, коли чиясь рука лягла мені на губи. 

 – Тихіше, не кричи, це ж я, Даня. – прошепотів хлопець.

 – Якого біса ти коїш? Я ж злякалась! Невже, не можна було, як людина підійти та поговорити, а не тягти мене бозна куди? – скинувши руку Даниїла, відповіла я.

 – Чого ж ти так галасуєш, Крихітко? Я не хочу, щоб про ці проходи знав хтось крім адміністрації та нас з тобою. – не дивлячись на темряву, я наче вловила єхидну посмішку на його обличчі. – Та і взагалі, я просто побачив нудьгу на твоєму обличчі під час огляду усіх цих старих класних кімнат, от і подумав, що такій милій чарівниці, і потаємні закути академії показати не шкода. – він наче підморгнув мені у цей момент. – Я підморгнув, якщо що. – він повідомив мені це з якоюсь грайливою ноткою у голосі.

 На всі його слова я відреагувала просто тихим, невдоволеним видихом. Уся ця ситуація мене трохи напружувала. Якщо Єсен з екскурсоводкою не дорахують одну дитину, вони ж занепокояться і розпочнеться паніка. Та й перспектива бути з Даниїлом на самоті у повністю темному приміщенні незнамо скільки, не вселяла нічого хорошого.

 – Я не думаю, що це хороша ідея. – проговорила я. – Єсен та екскурсоводка уже, напевно, помітили мою відсутність і саме зараз шукають мене. – занепокоєння  у моєму голосі було важко не відчути.

 – Слухай, вони, не почнуть пошуки, якщо ти з’явишся до десятої вечора. – спокійно відповів Даня. – А я не планую тягати тебе по території так довго. Обіцяю, що обідати ти будеш уже у їдальні з однокурсниками. А також, клянусь, що не утну нічого дурного. Пробач, що затягнув тебе сюди, не спитавши. – з виною у голосі сказав хлопець. – То, як, ти зі мною? – запитав він.

 – Група уже, напевно, пішла далі, я уже їх і не наздожену. – роздумувала я у голос. – Робити до обіду мені все-одно нічого, тому я думаю, що пройтись з тобою не така вже і погана ідея. – підсумувала я.

 – Юху! – пошепки вигукнув Даниїл. – Ну що ж, крихітко, спочатки таємні ходи , а потім я покажу тобі місце надзвичайної краси. – радісно проговорив хлопець, хапаючи мене за руку та тягнучи мене далі у темряву.

 Ми пройшли багато темних коридорів, періодично ми відкривали якісь стіни та потрапляли до абсолютно різних куточків академії. Даня весь час розповідав якісь цікаві історії з студентського життя і усілякі місцеві плітки. 

І от нарешті ми зупинились біля якогось ходу, Даниїл стиснув мою руку сильніше, а потім розвернувшись до мене, промовив:

 – Ну от ми і дійшли до того місця про яке я казав. – тихо промовив чаклун. – Тільки пообіцяй, що ніколи про нього нікому не розкажеш. Не хочу, щоб багато народу тут товклось. – прохання це прозвучало, якось трохи по дитячому, тому я легенько всміхнулась. 

 – Обіцяю. – і сказавши це, я витягнула свою долоню та переплела наші мізинчики.

 – Хаха, ну тоді погнали. – з цими словами Даниїл відкрив прохід. 

 За дверима постала картина густого лісу, гір, чувся шум річки та спів пташок. Серед дерев на галявині виділявся старий, розлогий дуб. Вийшовши з будівлі, Даниїл подав мені руку. На вулиці все ще був дощ, хоч і легший, ніж вранці, але намокнути не дуже хотілось, а свою парасольку я лишила сохнути біля входу до другого корпусу. 

 – Ну ж бо. – запрошуючи мене за собою проговорив уже напів промокший Даня. – Невже, моя смілива чарівниця злякалась, якогось дощику? – з усмішкою на обличчі запитав хлопак.

 – Ні звісно, але промокнути і захворіти, я не дуже і хочу. – відповіла я.

 – Та давай. Ти, що, ніколи не хотіла побігати та потанцювати під дощем? – запитав він, беручи мене за руку.

 – Хай тобі грець, пішли. – і з цими словами я вийшла на прекрасну галявину.

 Було відчуття, наче сьогодні сонце світило лише у цій місцині, оминувши іншу територію академії. Мій одяг потроху намокав, а ми з Даньою просто бігали по траві, періодично штовхаючи один одного та падаючи на грунт. Було прохолодно, але у той же час весело і так тепло на душі.

 – Іноді  я приходжу сюди пообідати та поробити уроки у тиші. У гуртожитку з цими бовдурами це зробити важко. – він так тепло посміхнувся сказавши це. – Ти теж приходь. Я навіть дозволяю взяти пару друзів, але не багато. – після цієї фрази, він поглянув на мене якимось зачарованим поглядом.

У цей момент мені було так добре та комфортно, а Даниїл здавався таким милим. Та тут мій погляд випадково зачепив шматочок будівлі і я згадала про те, що до обіду мушу повернутись.

 – Слухай, Дань… – почала говорити не дуже впевнено я. – Ти не підкажеш, котра година? – вибігаючи з кімнати, я забула свій телефон на зарядці.

 – Вмієш же ти такий милий момент зруйнувати. – якось засмучено всміхнувся він. – Зараз 12:36, обід почнеться о 13:00. – відповів спокійно старшокурсник. – Якщо трошки напружемось, то можемо встигнути. – із цими словами він взяв мою руку та повів кудись у ліс.

 – Даня, невже, єдиний короткий шлях пролягає через ліс? Ми ж можемо загубитись. Ти впевнений куди саме нам йти? – знервовано сказала я.

 – Крихітко, я тут уже не перший рік, якщо тобі потрібен експерт по місцевості академії, кращої кандидатури за мене ти не знайдеш. – впевнено заспокоїв мене Даниїл.

 Подумавши, що по тим усім проходам я швидко назад не повернусь, тому варіантів у мене особливо не було. Ліс зустрів нас своєю загадковою атмосферою. Світло майже не потрапляло через густе листя. Ми чули цвірінькання пташок, хрускіт паличок під ногами та збите швидкою ходою дихання один одного. Йшли ми майже у повній тиші близько 10 хвилин і мені це подобалось.

І от почало пробиватись світло, а в далині, я побачила будівлю академії.

 – Ми дійшли, ура, а що там по часу? – радісно запитала я.

 – Зараз 12:49. Ти прийдеш вчасно. Може навіть встигнеш забігти до кімнати та переодягтись. – сказав хлопець, роздумуючи у голос та не зводячи очей з нашої цілі попереду.

 – Та ні, я одразу піду шукати Єсена. Він, напевно, зараз у їдальні, перевіряє щось, як завжди. – згадка про серйозного Єсена нас трохи росмішила.

 – Ну, тоді добре, будь по твоєму, я доведу тебе до їдальні, а потім повернусь до свого корпусу. Я все ж таки переодягнусь. – оглядаючи свій мокрий одяг сказав хлопець.

Даниїл так і зробив, я подякувала та попрямувала до їдальні. Не встигши навіть поріг їдальні переступити, як побачила Єсена, котрий помітивши мене попрямував до мене.

 – Де ти була? З тобою все добре? Чому твій одяг так намок? Та й де ти встигла так повалятись у бруді? – стурбовано засипав мене питаннями Єсен.

 – Тихіше, пригальмуй. Зі мною все добре, Даня показував мені академію, а повертались ми через галявину та ліс, тому і намокла. А одяг забруднився через те, що ми трохи дуркували. – я намагалась заспокоїти хлопця.

 – Хух, як добре, що з тобою нічого не сталося. – у цей момент він обійняв мене та міцно притиснув до себе,  наче боячись, що я знов зникну. 

 – Гей, ти ж намокнеш, дурнику. – трохи погладивши його по спині сказала я.

 – Та то пусте. – сказав староста випускаючи мене з міцних обіймів. – Кхм, взагалі, я б не рекомендував так робити надалі, або попереджувати мене чи когось з вчителів. Якщо б тебе не дорахувались, тут би така паніка здійнялась. У тебе та інших були б великі проблеми. – більш серйозним тоном сказав Єсен. Трохи витримавши паузу, він додав. – Та й я б переживав. – подивившись мені прямо в очі він трохи зніяковів та повернувся обличчям до їдальні, сказавши мені слідувати за ним до нашого стола.