Діти-квіти

– Та як ви смієте, дурні неотесані? Ви хоч знаєте хто мій чоловік? – Мотря зі всіх сил виривається з рук московських офіцерів, подекуди б’ючи їх по пиці. Офіцери, не розуміючи жодного слова, навіть не ворушилися. Тут, вони довго не церемонячись, сильніше схопили жінку і потягнули туди, куди вона навіть подумати не могла. Наостанок Мотря з повним твердості та рішучості поглядом поглянула на синів, прошепотівши – Тікайте, хлопчики, тікайте до тата, на Січ.

Жінка не переставала намагатися вирватися, тоді як п’ятнадцятирічний Коліївщина, стояв, не сміючи ступити навіть кроку, стояв в німому шоці, він ніяк не міг допомогти матері, та й рятуватися втечею для нього було чимось жалюгідним. Тим часом, молодший взявши до рук батькову шаблю, підбіг до одного з офіцерів і поранив його в бік, та інший схопив хлопчину за плече і кинув його до стіни.

– УСС! – тільки встигнула крикнути Мотря, і невдовзі, синів вже не було в її полі зору.

Коли мами не стало поруч, гайдамак взяв непритомного брата на руки, закинув його на коня, а далі і сам його осідлав. З голови УСС гарячими, великими краплями капала кров, та юнак старався на це не зважати, головне зараз було добратися до батька. Все ж, коли крові витекло вже занадто багато, Коліївщина зняв свою сорочку і порвавши її на смуги, перев’язав голову брата.

– Тримайся, “козак”. – Коліївщина швидше погнав коня, і невдовзі вони були вже на Січі.

– Хлопці, ви чого сюди прийшли? – запитав здивований батько, помірявши синів поглядом.

– Мама… Її москалі забрали. – каже захекано гайдамак, віддаючи Запорозькій Січі в руки УСС. – А цей козак маму побіг рятувати. Ось дивись що зараз з ним.

– Дарма я договори з тими москалями підписував, ой дарма. А ти, юначе, чом матір не захищав? За свою сраку боявся? – запорожець осудливо подивився на сина і пішов разом з молодшим в невелику хатинку.

Тут Коліївщина вирішив промовчати і зітхнувши, почимчикував за батьком. Запорозька Січ, знявши з голови стрільця ці примітивні бинти, почав накладати нові. Покінчивши з молодшим, він підійшов до старшого і простягнув йому нову сорочку.

– Одягнись і більше не вештайся мені під ногами. – наказав козак, додавши. – Піди прогуляйся, чи що?

Сумним, гайдамак пішов надвір і сівши на траву, вирвав якусь квіточку, з повним серйозності обличчям почав її жувати.

– Гей, малий, ти що такий смутний? Тато насварив? Не хвилюйся, через декілька хвилин перебіситься і знову, як ні в чому не бувало, буде вас двох з УСС обіймати. – над юнаком став Кримське Ханство, простягаючи руку. – Ходім краще зброю покажу.

– Не хочу я на ніяку зброю дивитися. – відповів Коліївщина, вже дожовуючи бідну квітку.

В ту ж ніч 

Взявши все найнеобхідніше, Запорозька Січ вирушив до московщини, визволяти Мотрю. Кінь цього разу не підвів, десь до ранку вони вже були в Москві. Злізши з коня, він почав очима шукати палац. Так і нічого не знайшовши, він підійшов до найпершого перехожого, запитатись дорогу.

– Пане, перепрошую що потурбував, чи не знаєте ви як до цариці дійти? – перехожий, заледве зрозумівши що в нього попросили, повів козака до палацу.

Після того як величезні, масивні двері зачинилися за його спиною, він підійшов до сидячої на троні “цариці” і злісно подивився на неї.

– Куди ти Мотрю діла, а? Цариця срана. – жінка махнула рукою, і слуга вивів Мотрю, тільки від її вигляду чоловік жахнувся. Не те що б його кохана з красуні перетворилася в огидну жінку, ні, вона залишалася незмінно красивою, але була неприродно бліда, аж зелена, і ледве тягнула ноги, вдивляючись в очі козака з невимовним болем.

– Держи, только не думаю что она долго ещё проживет. – відмовила московія, а Мотря в цей час вже встигли підійти і обійняти коханого.

– Що ти з нею зробила? – запитався Запорізька Січ, та відповіді не було, і він, прошепотівши одне єдине слово, взяв свою дружину на руки і поніс до на вулицю. – Ненавиджу..

Посадивши Мотрю на коня, запорожець вирушив назад. Не довіз таки, померла на півдорозі. Не відчувши біля свого серця такого тяжкого, але все таки дихання, чоловік зупинив коня, і обійнявши ще тепле тіло, заплакав дрібними сльозами.

– Мотре.. Будь ласка, відкрий очі, подивись на мене… Подивись, благаю! – Запоріжська Січ кричав це вже буквально тільки буйним травам степу, кохану ніякими криками, а ні сльозами вже не повернути. – Будь ласка…

Ввечері

– Геей, запорожець, ти чого такий сумний? Що вже сталося? – Кримське Ханство весь вечір ходив коло друга, намагаючись його хоч якось втішити. – Ну кажи ж, кому ще ти зможеш так відкритися, як не найкращому другові.

– Мотря… Вона померла. – з очей Запорозької Січі знову потекли сльози, та швидко він спіймав на собі докірливий погляд друга, який швидко перетворив все в жарт.

– Ой, та навіщо тобі та Мотря, якщо в тебе є такий красивий я?

– Знаєш, за такі жарти можна і вбити. – промовив козак, запалюючи люльку. – Хоча, можна зробити дещо інше. Знімай штани.

– Запорожець, ти чого? Я ж просто пожартував.. – налякано говорить кримець, та швидко штани злітають з нього, і друг починає господарювати коло його заднього проходу. Спочатку він просунув туди один палець, потім другий, і почав рухати ними в манері ножниць. З третім пальцем з грудей Кримського ханства вирвався тихий стогін.

– Не боляче? – запитується Запорізька Січ, поводячись з другом так ніжно, ніби перед ним зараз не кримець зі своїми дурними жартами, а справді Мотря.

– Запорожець, благаю, не зупиняйся. – запорожцю не треба було довго пояснювати, і витягнувши з його сраки пальці, вставив дещо побільше через що з уст Кримського ханства злетів солодкий стогін. Почекавши поки чоловік звикне, козак почав рухати своїм прутнем всередині нього. З кожний рухом з кримець все голосніше стогнав, та так що другу довелося закрити йому рота рукою, щоб ніхто не почув. Швидко, Кримське Ханство кінчив на підлогу, за ним і Запорізька Січ – всередину Ханства.

Обоє швидко одягнулись, і якщо кримець зразу завалився в ліжко від утоми, то козак взяв ганчірку і почав витирати сліди їхнього “кохання”.

– Запорожець, це було неймовірнооо. Буду частіше так невдало жартувати. – протягнув чоловік, і зловив на собі докірливий погляд друга. – Ну що тобі знову не так?

– Ага.. – запорожець кинув ганчірку у відро, що стояло неподалік, і сперся на стіну, наспівуючи пісню. – Як збиралися орли,

Чайку рятувати, слави здобувати.

Ой чи пан, чи пропав, двічі не вмирати.

Гей нумо хлопці до зброї!

– Чудово співаєш. Так, що я готовий вічність це слухати. – почав чоловік, та тут двері відчинив Коліївщина і радісно вигукнув.

– УСС прийшов до тями!

Запорізька Січ зразу спохватився, і побіг до молодшого сина. Побачивши, що з ним все добре, чоловік не стримався, сильно обійняв хлопчину і заплакав.

– Де мама? – єдине що запитався син.

– Синку, ну ти ж знаєш що жінкам не можна на Січ. Мама вдома. – пояснив запорожець, та кримець його перебив.

– Не бреши дитині. Вона померла. – від такої інформації, хвора голова стрільця знову заболіла і він втратив свідомість.

– Що ти наробив? – козак ляснув кіннотника по щоці і вийшов з приміщення, не бажаючи більш нікого зараз бачити.

Пройшло 16 років

– Та ти, мямлю, ще смієш мені перечити? Ще щось скажеш, я тебе шаблюкою порубаю, мокрого сліду не залишиться. – кричить УДПС, вступаючи в бійку зі старшим.

– УДПС, не завжди все вирішується силою. Угоди та переговори теж можливі. – заспокоює молодшого УНР, та бійка вже була неминуча. Скориставшись тим що брат відволікся, хлопець валить його на підлогу, і починає гамселити.

УНР же, скинувши його з себе, притиснув до підлоги і почав бити. Та тут двері відчинила мати, крикнувши на всю кімнату, щоб сини остаточно її почули.

– Мальчики, не бейтесь! – хлопці від такого перелякалися, і навіть забули через що побилися.

– Москальска сволота.. Думає що має право вказувати нам як жити. – почав УДПС.

– Думає що ми повинні сприймати як матір. – продовжив УНР. В чому в чому, а в цьому хлопці дотримувалися одної думки.

– Розумію що ви зараз злитеся на маму, але є справи важливіші. – в кімнату зайшов УСС з двома немовлятами на руках. – Ходім, на братиків і сестричок подивитеся.

Молодик вийшов з кімнати, за ним поплентались хлопці. На виході братів чекав Коліївщина, який зі всією силою обійняв січовика, передавши немовлят на його руках своїй жінці, що стояла неподалік.

– УСС, та не їж себе. Ксеню вже не повернеш, а ти з кожним днем все чахнеш. Та відволічись вже, в тебе дві прекрасні донечки, син є, хоч і не рідний. Вони вже і так напів сироти, а ти ще їм більше життя ламаєш. Хіба би ти був щасливий, якби тато ходили похмурими і зовсім на нас не зважали, зациклюючись на смерті мами. – після цих слів всі почули плач немовляти. Карпатська Україна знову плакала, і ніяк не хотіла смоктати тітчину цицьку, хоч не їла вже два дні, ОУН же зі всім апетитом їв.

– Пощастило мені небожа мати. Він поїв, ще й мій поїсть. І пощастило з такою доброю братовою. – УСС погладив Марусю по голові і нахилився до доньки. – Сонечко, треба поїсти. Бо буде знову животик боліти, воно тобі треба?

Сяк так, поки батько притримував її голівоньку, дівчинка поїла.

– Де, до речі, Холодний Яр?

– Та там де й твоя ЗУНР. Дідуся бідного мучать. – засміявся Коліївщина, і всі четверо братів пішли до батька, який колисав на руках Холодний Яр, біля його ніг вмостилась старша онучка – ЗУНР.

В чотирьох колисочках поруч спали четверо немовлят – Зелений, Сірий, Жовтий і Малиновий Клини.

На останню чоловік дивився з неймовірною ніжністю і любов’ю, а коли побачив в дверях старшого сина, віддав йому дитятко і зовсім взяв на руки донечку.

Маленька Кубань засміялася і потягнулася ручками до обличчя батька, на що той лагідно посміхнувся, і поцілував її в чоло.

– Раніше не хотів мати багато дітей.. – Запорізька Січ повернувся до синів. – Та тепер розумію, що ви єдина моя радість.

‌