Душа козацька – Холодний Яр

1921 рік. Невелике скупчення сіл, назване Холодноярською республікою. 

І знову, за стільки літ, лунає дзвін Мотриного монастиря. Він, звичайно, дзвонив й раніше, на Великдень чи Різдво, але щоб на тривогу… Та такого навіть старожили не пам’ятають, а ті, хто пам’ятали, давно повмирали.

До монастиря під’їжджає Холодний яр на коні, зі всіх сил притискаючи до себе Україну, ніби вона якась кришталева ваза, що може легко розбитися, тільки її впустити, а не звичайна дитина.

– Яр, де тато? – запитується дівчинка, сильно-сильно стискаючи в своїх маленьких рученятах шинель двоюрідного брата чи, як його вважала сама Україна, дядька.

– Тата вбили, Україно. Ти його більше ніколи не побачиш. – відповів повстанець, злізаючи з коня.

У дівчинки мимоволі потекли сльози, а юнак, взявши її на руки, почав її заспокоювати.

– Ну-ну, не плач. Я завжди буду з тобою, не дивлячись ні на що. – говорив Холодний Яр, втираючи сльози Україні. – Тільки козаків позбираю і прийду. Обіцяю.

Маленька українка посміхнулася, і обійняла юнака.

– Сестро Оксано! Оксаано! – покликав він дівчину і з монастиря вийшла молода монахиня.

–Давно тебе не бачила. Чого треба? – запиталась Оксана, злісно поглядаючи на Холодний Яр.

– Посидиш мені з Україною трохи? Я туди і назад. – доброзичливо посміхнувся гайдамак, і ввідавши дівчині в руки Україну, знову сів на коня і помчав.

Оксана тяжко зітхнула і понесла дівчинку в монастир.

– Слухай, як там тебе, Україна? Будеш сидіти тут, поки дядько не прийде. Зрозуміла? – Україна схвально покивала головою, сидячі на лаві.

Пройшло вже декілька годин, Холодний Яр так і не повернувся. Українці вже стало нудно, їй хотілося хоча би пройтися, але Оксана заборонила, тому вона сиділа далі.

– Сестро Оксано! – крикнула Україна, наслідуючи Холодного Яра. Монахиня зразу ж підійшла до дівчинки і злісно подивилася на неї.

– Чого? – сердито запиталась молодиця.

– Я їсти хочу. – коротко і чітко відповіла соборна.

Оксана тяжко зітхнула і принесла окраєць хліба і склянку з молоком. Випаливши з себе “на” вона почала спостерігати як Україна їсть . І тут в монастир зайшов, ні, забіг Холодний Яр. І так захеканий, він щосили підхопив україночку на руки, та так, що вона ледь склянку з рук не випустила.

– Ну нарешті. Чому так довго? – запиталась монахиня, оглядаючи гайдамака, ніби хотіла в пропалити в ньому дірку.

– Та всі села оббігав. Ти би знала скільки хлопців зібралось. – відповів Холодний Яр, витираючи піт з чола.

– Яяяр! – радісно вигукнула Україна, обійнявши дядька двома руками за шию.

– Скільки? – з цікавістю запиталась Оксана, не без свого, вічно прискіпливого погляду.

– Що, моє золотко? Зачекалась на мене? – питався юнак, а дівчинка тільки сміялася, тому що його шорсткі пальці лоскотали її. – Га? 15 тисяч.

Уже на наступний день, під ранок, хлопці зібралися в храмі, і освятили ножі. Холодний Яр теж дав Україні невеликого ножа, і вона підняла його так високо, як тільки могла, знову ж, повторюючи за дядьком. Повстанець лагідно посміхнувся дівчинці, і продовжив дивитися на ножа, з якого великими, прозорими краплями стікала свята вода, та уявляв, якими великими, багряними краплями буде стікати з нього кров окупантів-комуністів.

1923 рік. Територія Холодноярської Республіки. 

Вільна Територія пробирається крізь хащі, до хатини коханого, затискаючи рукою рану. Ледве-ледве перебирає ноги, але силует хати додає їй сил.

– Яр, відчини! – простогнала дівчина, впавши біля тину. Холодний Яр, зачувши голос коханої, зірвався з місця, хоча тоді якраз снідав. Він підбіг до анархістки і взявши її на руки, поніс до хати, поглядаючи на праву руку Вільної Території, що вся була в крові.

– Знову червоні зрадили? – зітхнувши, запитався гайдамак. Махновчанка здивовано подивилася на нього.

– А ти звідкіля знаєш?

– Та це тяжко не вивчити. Завжди вони тебе зраджують, а ти завжди повертаєшся до них. Віль, скажи чесно, ти мене кохаєш, чи того червоного виродка? – промовляючи це, він вже посадив її на ліжко, і легкими обережними намагався відірвати намоклу та липку тканину одностроя Вільної Території від її тіла.– Потерпи трохи, зараз буде боляче.

– Та тебе звісно… Ай! – дівчина навіть не встигла зреагувати, коли Холодний Яр одним різким рухом відірвав сорочку від тіла, і водою, яку він приніс для того щоб пити, став обмивати їй рани.

– Куль немає, і на тому добре. – посміхнувся юнак і взявши з рук України, яка на той час слухняно стояла біля нього, бинти, став перев’язувати найбільшу рану. Після того, гайдамак обережно зняв з неї сорочку, задираючи голову.

– Не хвилюйся, не дивлюся. – запевнив її той, простягаючи одну зі своїх сорочок. – Вибач, жіночих немає, Україна ще не настільки доросла. Хочеш, на днях піду в село, придбаю тобі.

– Ні, дякую,і в чоловічій походжу. Не домашня я, щоб в спідницях та сорочках ходити. – огризнулась Вільна Територія, але Холодний Яр на це не сильно звернув увагу, тільки коли помітивши боковим зором що вона перевдягнулась, притягнув її до себе, та поцілував, заспукаючи руку в густе, руде волосся.

– Ти, напевно, зголодніла? – запитався юнак, в ту ж мить запихнувши в відкритий рот анархістки ложку каші. Сама дівчина не противилась, тільки смакувала кашу з рук коханого.

***

1923 рік, Львів 

– УПА, сучий ти сину, йди сюди! – кричав ОУН, кличучи небожа до себе. – Ти навіщо польського панича побив?

– Та то не я, він перший почав. Волю ображати. – понуро відповів УПА, затискаючи в руках якесь скельце, що знайшов на дворі.

– А Воля що, якась немічна, що не може сама за себе постояти? – не переставав кричати націоналіст. – Я, звичайно, вважаю що ти правильно зробив, але ти ж розумієш, що мені за це буде?

– Розумію. Але те якою мама була після візиту до того ляха, забути не можу. – пригнічено сказав хлопчина, стискаючи скельце зі ще більшою силою. – І взагалі, Воля сліпа, не бачила б куди бити.

– Все би я бачила. Але дякую. – відповіла Воля, лагідно посміхаючись в сторону брата. УПА теж мимоволі посміхнувся.

– Та добре. Йдіть вже до своєї хати. – тяжко зітхнув ОУН, і діти радісно побігли в свою кімнату.

Сівши на ліжко, повстанець заплакав, міцно затуливши очі руками. Сестра зразу ж підійшла до нього, забрала його руку та й почала втирати сльози УПА.

– Ну тихо, тихо не плач. Ти чоловік чи мняґало? – докірливо сказала Воля. – Давай я синці поцілую, як мама, і все пройде?

Не чекаючи дозволу брата, дівчинка сама, як відчуваючи, почала цілувати всі синці. УПА, в свою чергу, почав гладити сестру-близнюка по голові.

– Ох, Воле, вже не треба. Не болить.– посміхнувся хлопчина. – Звідки ти це все знаєш?

– Я знаю більше, ніж ти тільки собі можеш уявити. – Воля загадково посміхнулася, і обійняти брата. – Ще наплачуться. І ляшки, і москалики. Всі наплачуться.

***

Звитяжні отамани, чорно-білий стяг, на якому вишито слова “Воля України або смерть”. Це все, що наводило страх в комуністів довший час. Це все – Холодний Яр.

Юнак, який він численних боїв вже більш схожий на дорослого чоловіка, вбиває останнього ворога, який залишився в живих на його території. Чекіст вже готується до смерті, аж тут Холодний Яр забирає шаблю від його горла і передає її Україні.

– Що, квітонько, готова вбити того хто вбив твоїх батьків? – запитується гайдамак, і голова більшовика в той ж момент падає на землю.

Але тут здалеку чуються поодинокі постріли, і з лісу виходить жінка в формі червоноармійця. Веде вона Вільну територію, на лиці якої вже не грає вічна посмішка. А позаду них йде Оксана. Холодний Яр не може в це повірити. Як це Оксана, яка у всьому йому допомагала, виявилася зрадницею?

– УНР Рад? Оксано? Ой, Оксано, Оксано, я не можу повірити що ти так змогла зробити. – понуро сказав юнак, ховаючи дівчинку за свою спину.

“Тікай” – прошепотів він, і штовхнув Україну в бік лісу, та та навіть не поворухнулась.

– Але ж ти обіцяв що ніколи мене не покинеш. – зі сльозами на очах промовила українка, обійнявши ногу дядька.

– Обіцянки треба виконувати, Яр. – насмішливо кинула УРСР, приставивши до горла Вільної Території її ж шаблю. – Але поки що, поглянь як буде помирати твоя кохана.

– Гаспиди трикляті, відпустили її швидко! – голос Холодного Яру вже зірвався на крик, він підійшов до них, щоб забрати шаблю, але комуністка швидко перерізала сону артерію дівчини, і та впала замертво. Гайдамаку ж вистрілили в саме серце, і він впав біля своєї коханої, в останній раз її обіймаючи. Добрії люди їх так і поховали, разом, а над могилами поставили два дерев’яні хрести, і над козаком посадили явір та ялину, а в головах у анархістки – червону калину.

Україна почала тікати, але сильна рука УРСР швидко її схопила і потягнула за собою, перед тим не забувши дати зрадниці-Оксані хорошу грошову винагороду.