До зірок і до безодень, Намджун!

Мондштат — місце, в якому вітер кожну хвилину колихає твоє волосся, навіть якщо ти коротко стрижений. Місце, де дощ пахне свіжістю й не псує враження від погоди. Місце, де Намджун у вільний від завдань час може розвалитися на траві зірочкою, сховавшись від денного сонця, що сліпить очі, під широколистим деревом, і тихо наспівувати улюблену мелодію.

З того часу, як хлопець переїхав сюди з Лі Юе, життя його не те щоб стало кардинально іншим, але наповнилося новими фарбами, це точно. Було щось романтичне в портовому містечку. Вечори біля моря, прогулянки на човні та багато урочистих заходів. Щоправда, це, як і все інше в цьому світі, доволі швидко приїдається. І не відчуваєш більше нічого особливого в рожевих світанках і віддзеркаленні сонця у синій морській воді. Нудно. І тоді настає час змін. Той самий час, коли потрібно запастися смаколиками з Народного вибору, закупити нові стріли й вирушити в довгу подорож.

У Намджуна бажання зірватися зі звичного місця з’являється раз на декілька років. Але іноді й частіше, залежно від того, як сильно сподобалося попереднє. А Мондштат сподобався йому дуже сильно. В усіх куточках світу чули про любов його жителів до свободи, та лише відчувши дух цього міста на собі, Намджун зрозумів, що осяде тут надовго. Адже буквально все тут збігається з його ідеалами.

Вдихаючи на повні груди, Кім прив’язувався все сильніше. До міста, до нових друзів і просто до тих, кого зустрічав кожного дня, вже за звичкою вітаючись, хоча й не знав імен більшості перехожих.

— Намджун! — над щойно задрімавшим чоловіком нависла фігура. Розвалилося в одну мить все встановлене з природою умиротворення, і шелест гілок над головою не здавався вже таким мелодичним, і свист вітру відійшов на задній план. Кім ліниво відкриває очі й бачить над собою Сокджина. Посміхається в усі тридцять два, не відчуваючи ні краплі провини за перерваний сон, — Намджун, підіймайся, ти йдеш зі мною.

Джун штовхає хлопця в плече, щоб той дав йому піднятися й сідає, спираючись спиною на широкий стовбур дерева. У темному волоссі заплуталися маленькі травинки, що викликало у Джина миттєву посмішку. Погляд став повним серйозності, явно кваплячи Намджуна, щоб той скоріш проганяв сонливість.

— Дозволь поцікавитись, куди?

— Ну як же?! — Сокджин ледве не сплеснув долонями, згадавши, що так і не назвав причину свого набігу. Він простягнув руку, щоб витягнути з чужого волосся жовту пелюстку якоїсь квітки, котра росла всюди на території Мондштату. Покрутив у пальцях і відпустив, спостерігаючи, як її підхоплює й відносить легенький вітерець. — Мені потрібен твій лук, твоя сова і сам ти, щоб спустися у підземелля.

— Самому ніяк?

Намджун стряхнув волосся долонею, виплутуючи залишок рослинності. Кім Сокджин насправді особистість доволі цікава. І він точно підходить під опис типового жителя, яким його уявляє будь-хто при одній лише згадці міста, в якому більше за життя цінується свобода. Такий собі хлопчина з шилом в одному місці й вогником в очах. Хлібом не годуй, дай вв’язатися в якусь колотнечу, звісно прихопивши з собою компаньйона.

— Удвох швидше. Та й з тобою мої атаки будуть набагато сильнішими. Я в ближньому бо…

— Ти в ближньому бою, я допоможу здалеку. А Удіс тобі потрібна для розвідки, адже вона так швидко може зрозуміти, звідки нападуть хілічурли, — Намджун награно закочує очі, але потім сміється. На обличчі з’являються ямочки, а бажання прибити хлопця, якщо той знову запропонує дурну витівку, випаровується, змінившись гарним настроєм. Ну, якщо ж вже кличуть, то чому б не піти? Все одно весь день лише б’є байдики.

— Люблю, коли ти розумієш мене з півслова, — Джин подає руку, щоб допомогти піднятися.

— Ні, прости ти кожного разу повторюєш одне й те саме.

Кім підняв погляд догори, вишукуючи серед густого листя свого вихованця. Він робив так завжди перш ніж свиснути, хоча й знав, що не зможе розгледіти Удіс, стоячи на землі. Птаха змахнула крилами за першим покликом, закружляла навколо дерева й плавно спустилася на плече хазяїна. Нахиливши голову набік, Удіс подивилася на Сокджина, що стояв поруч, великими жовтими очима. Здається, і вона вже прекрасно засвоїла: варто цьому хлопцеві з’явитися на горизонті, з ним прибуде й нова робота.

— Куди поведеш нас цього разу?
Намджун не встиг нахилитися за своїми речами, як Джин вже підняв лук і сагайдак зі стрілами, що лежали під деревом. На радощах буквально впхнувши все це в руки лучнику, Сокджин розвернувся на каблуках черевиків і широким кроком ступ вперед.

— До мису Віри!

Намджун похитав головою й тяжко зітхнув. Звичайно, до мису Віри, адже це таке задоволення, полазити крутими схилами у свій вихідний.

Правда, скільки б чоловік не бурчав, кожного разу він погоджувався відправитись в черговий куточок Мондштату. І кожного разу залишався задоволеним після цих, як називав їх Сокджин, мініпоходів. Та й це дрібниці. Одного разу Джин потягнув його до Сніжної. Навіщо? Намджун до кінця й сам не зрозумів, що йому знадобилося в регіоні вічного снігу. Проте чудово пам’ятав, як відморозив собі всі кінцівки й близько трьох днів не вставав з ліжка, бо мучився з жаром. Проклинав хлопця по-різному, як тільки вмів, а через тиждень після хвороби, знову погодився на прохання про допомогу. Безглуздо буде заперечувати, що Сокджина обдарували вмінням переконувати з народженням. Інакше немає пояснення тому, як йому вдається вмовляти Намджуна пертись абсолютно куди завгодно.

Та команда з них дійсно виходила хороша. І битви запам’ятовувалися надовго, завжди є що розповісти іншим мандрівникам за чаркою у трактирі.

— Готові? — Джин завів руку за плече й взявся за руків’я довгого широкого меча, дістаючи його з піхв, закріплених на спині. Не дочекавшись відповіді, хлопець з силою штовхнув важкі порослі мохом двері. Та Намджун і не збирався відповідати. Адже Джин питає так, для годиться.

Одразу за входом ховалися сходи, що тягнулися далеко вниз. Стіни всередині збереглися куди гірше, ніж зовні. Було видно пошарпані кам’яні візерунки. Намджун підійшов ближче, торкнувся різьблених рисунків, вкритих шаром пилу та бруду. Сколоті краї дряпали пальці, але Джун продовжував водити ними по різних загогулинках.

— Роздивишся на зворотному шляху, ми прийшли не для цього, — Джин став на першу сходинку. Їхні кроки виразно лунали, луною розлітаючись по всьому приміщенню. Намджун незадоволено цокнув язиком. Ніби то він знає навіщо вони сюди прийшли. Джин за всю дорогу йому так і не повідав.

Вони спускалися вниз, залишаючись насторожі. Так їх не застануть зненацька. Один тримав у руках меч, другий — стискав лук, готовий в будь-який момент дістати з-за пазухи стрілу. Здавалося, вони тут зовсім одні. Удіс, поки ніхто з хлопців не потребував її допомоги, чистила пір’я, лоскочучи вільну від одягу шию Намджуна.

— Ходи-но сюди, — Кім підставляє до плеча долоню, і сова слухняно ступає, обхоплюючи її лапками. Чим далі вони йшли, тим темніше ставало навколо. Доводилося ступати майже наосліп, доки вдалині не замиготів вогник багаття. Джин виставив руку в бік, перегороджуючи напарнику шлях.

— Твій вихід.
Сова злетіла в повітря, варто було Намджуну підійняти кисть догори. Пролунав сплеск крил. Удіс не було більш як п’ять хвилин. Птаха кружляла під самою верхівкою високої печери, уважно роздивляючись монстрів, котрі зібралися біля багаття. Сокджин завжди диву давався, як вона безпомилково докладає ситуацію. А Намджун завжди відмахувався, мовляв, Удіс розумна дівчинка, чому раптом їй не вміти таких елементарних речей.

— Навчи мене розмовляти з нею, — прошепотів Джин, коли сова знову всілася на плече Намджуна, щось курличучи на своїй пташиній.

— Все одно не вийде.

Лучник пройшов пару кроків вперед і обернувся. Джин ображено фиркнув. Знав, що так воно і є. Намджун й сам не міг нормально пояснити, як у нього це виходить. Він підібрав Удіс у лісі ще пташеням з пораненим крилом. Сова потребувала лікування, а коли була повністю здорова, не захотіла йти навіть після того, як Кім відніс її до того ж місця, де одного разу знайшов.

Сокджин, дізнавшись про такий зв’язок птахи з людиною, при будь-якому спільному виході на вулицю тицяв пальцем у тварин, що пробігали повз, допитуючись: «Ну а його ти розумієш?». Одного разу навіть притягнув сову з лісу, щоб напевно переконатися. Але Намджун не розумів. Він не перекладав пташине щебетання Удіс, уявлення не мав, що означають окремі звуки. Просто знав, що вона хоче йому сказати. От і все.

— Близько семи кріо лучників, два хілічурли з щитами та анемо шаман. Йдеш, чи так і будеш стояти?

Сокджин киває і виходить наперед, тримаючи перед собою меча. Більше не було розмов. Після десятків спільних боїв вони й без слів розуміли, що і як будуть робити: розберуться з дрібнотою, а після візьмуть на себе по одному великому монстру.
Вогонь від багаття ставав яскравішим. Вже зблизька хлопці змогли впевнитись, що їх розвідниця знову попрацювала на славу. Намджун прилаштувався за великим каменем. Вправно дістав стрілу, натягнув тятиву. По всій довжині від пір’яного хвостика пробіг фіолетовий заряд, темною хмарою концентруючись на кінчику. Лучник вичікував момент.

Монстри щось базікали, вмостившись навколо свого невеличкого табору. Їхню, на вигляд мирну компанію, перервав голосний рик, що рознісся печерою. «От же, любитель епічних появ», — тільки й встиг подумати Намджун. Джин, ринувши в центр скупчення монстрів, замахнувся. Його меч палав вогнем. Розпечена сталь вдарила декількох ворогів, підпалюючи не тільки їхню плоть, а й зрідка порослу траву.

Намджун не змушував себе чекати. Стріла зі свистом прорізала повітря, потрапляючи прямо в ціль. Блискавка поєдналася з вогнем. Вибух. І пара монстрів відлетіла назад, даючи Сокджину час на зарядження нової атаки. Змах. Хлопець спритно вправлявся з мечем, що розміром  був ледве не з його зріст. Стріли летіли одна за одною, то підживлюючи полум’я, то вражаючи ворога, що намагався підкрастися до Сокджина ззаду.

— Справа!

Мечник повернув голову. Поруч з ним вертілась трійка вирів, підіймаючи пил і з корінням видираючи залишки зелені. Ухилившись від повітряних потоків, Сокджин вдячно кивнув, проте навряд це можна було помітити крізь таку метушню.
Намджун цілиться. Постріл. Розряд блискавки вдаряє в спину низькорослому монстру, вибиваючи з його рук посох. Кім терпіти не міг шаманів. Мабуть, це найненависніший вид створінь з усіх, що йому доводилося зустрічати. А за час своїх подорожей побачити хлопець встиг багато і куди страшніше за старигана з чарівною палицею. Проте, як не дивно, розповсюджувалося це не лише на хілічурлів. Намджун і серед людей чаклунів не жалував.

Джин стиснув меч обома руками. Тримав його перед собою, прикриваючись від удару дерев’яного щита. Магія шамана розвіялася, серпанок з пилу осів на землю. Поле битви знову відкрилося для Намджуна, як на долоні. Було видно, що тримати на собі вагу двометрового гобліна Сокджину давалося нелегко. Він все більше прогинався, відступав. Кривлячись від ваги, та при цьому не здаючись, доки меч знову не охопив вогняний покров.

Жар перекинувся на дерево. Монстр ступив назад, відкинувши вкритий чарівним вогнем щит.

— Удіс, — сова кинулася на беззбройного хілічурла, відволікаючи його від мечника. З цього моменту за нього мав взятися Намджун. Чоловік випустив дві стріли разом. Наконечники вп’ялися в товсту шкіру, викликаючи дикий рявкіт.

— Піддаси вогню? — з тихим потріскуванням фіолетовий елемент накопичувався вздовж усієї стріли. Відбігаючи від обох монстрів, Сокджин став у центрі. На мить Намджуну здалося, що палає не тільки зброя хлопця, а і його долоні. Сталь червоніла, розжарюючись до верхньої точки. Широким змахом меча, Кім накреслив навколо себе коло з вогню.

Чоловік прицілився. Відпустив стрілу. Від блискавки, що пронизала піро стихію, розійшлась вибухова хвиля. Підкинуті в повітря монстри відлетіли в різні боки печери, з гуркотом врізаючись у стіни.
Удіс, що парила під самою стелею, спустилася назад до хазяїна. Встала на вершечок кам’яної брили, за якою ховався Намджун, очікуючи винагороду. Адже не тільки шукачі пригод мають наживатися на знайдених скарбах.

На боці чоловіка висіла шкіряна сумка. Кім дістав з неї невеличку коробочку з заготовленими комахами, відсипав трохи поруч із совою.

— Яка гидота, — Сокджин поглянув на Удіс, що з неприхованим апетитом поїдала частування. Відвернувся до скрині, яка стояла в найтемнішій частині печери. Птахам належить їсти сушених жуків, а мандрівникам збирати мору й коштовності. Відкинувши важку кришку, хлопець заглянув всередину, перебрав прикраси, закидаючи в сумку різні дрібниці.

— Не турбуйся, вона не збирається з тобою ділитися.

— Я взяв, що мені потрібно. Все інше забирай собі.

Намджун схилився над розписаною золотими візерунками скринею. Дно встелене монетами та різноманітними брошками з браслетами. Їх можна буде задорого продати в місцевій сувенірній крамниці. Навіщо тільки монстри тягнуть їх до себе в табори?

— Що ти взяв?

Хлопці вийшли на вулицю. Свіже повітря вдарило в обличчя. Після довготривалого перебування під землею відчувалося воно якось інакше. Сокджин стояв попереду, вертів у пальцях прикрашену дорогоцінним камінням чашу і, здається, про щось задумався. Він повернувся до Намджуна обличчям і простягнув йому знахідку, одразу ж помічаючи на собі здивований погляд.

— Такі навіть в місті можна знайти. Ти хочеш зачарувати меч?

— Ні, — Кім взяв руку лучника у свою. Поклав у неї чашу, самостійно стискаючи чужу долоню. — Ти дуже дурний, якщо думаєш, що я б не впорався з тими монстрами самотужки.

Сокджин посміхнувся. У нього посмішка гарна, але було в ній ще й щось сумне, майже непомітне. Для Намджуна зовсім невидиме. Він завмер розгублено, чухаючи потилицю і роздивляючись вилитий з чистого золота кубок.

— Було весело. До зірок і до безодень Намджун. Ще побачимось, — хлопець розбігся й стрибнув зі схилу, розпустивши за спиною кольоровий планер. Він швидко зник з поля зору, залишивши Намджуна та Удіс до наступної пригоди.