До вечора, мандрівнице

— Люміно, агов! Ти це чуєш?

— Мг? Ти про що?

Низькоросла дівчина з коротким блідо-жовтим волоссям відірвалася від алхімічного верстату, щоб подивитися на свою ширяючу у повітрі супутницю.

— Якісь дивні звуки! Ну ж бо! Невже ти не чуєш?! Вони доносяться зсередини хати! Люміно! А раптом це Фатуї!?

— Паймоно, заспокойся. Звідки Фатуї взятися в моїй оселі? Це ізольована місцевість. Непоміченим сюди нікому не потрапити, — махнувши тонкими пасмами, Люмін знову згорбилася над верстатом.

— Та потім доробиш ту дивну штуку для Альбедо! — Паймон потягнула мандрівницю за комірець лабораторного халату, який їй позичив хлопчик із золотистою зірочкою на шиї. — Ходімо перевіримо що то!

— Архонти, Паймоно! Чого ти така перелякана?

— Це я перелякана?! Ну, так, я перелякана! Тому що ніколи в нашій оселі не було так шумно! — Вона тупнула ногою, але землі під її п’ятами не було, тому Паймон зачепила лише впавшу з квітучої сакури рум’яну пелюстку.

Люмін сердито подивилася на свою крихітну подружку. Не любить вона, коли її відволікають від роботи, а тим паче від важливої. Вона вже давно обіцяла зробити для Альбедо ті позолочені обкладинки на книжки, які він просив (казна нащо вони йому впали?), а все ніяк не могла дійти до завершення цього процесу, адже її постійно хтось відволікав. Навіть усамітнитися з цією обіцянкою у своїй оселі — Чайнику Безтурботності — вона не змогла, бо вже і тут її дістали якісь незрозумілі справи. Але ж від щоденних замовлень та сльозливих прохань Рижого-Конопатого отримати трембітою по потилиці побитися, теперішній антонім безтурботності відрізнявся тим, що це була Паймон — найближче створіння у всесвіті після Ітеру. Як їй можна відмовити, особливо, коли вона налякана?

Люмін важко зітхнула, змирившись з тим, що знову буде годувати Альбедо порожніми обіцянками і поясненнями, що вона дуже зайнята людина (читати як: її постійно хтось тюкає), та попрямувала до хати. Алхімічний верстат стояв на дворі, недалеко від головного входу в дім, тому через декілька кроків дівчина вже переступила дерев’яний поріг.

Не встигла Люмін навіть прислухатись до атмосфери в коридорі, як раптом почула якісь звуки і відчула сильну вібрацію в ногах.

— !?

Дійсно схоже на той опис, який дала Паймон. Брязкіт важкої зброї віддавався гучною луною по стінах домівки, а зі стелі сипався пил, змушуючи звиклі до свіжого повітря легені важко відхаркувати гострі несмачні порохи. Глиняний горщик з ікебаною, яку подарувала Яе Міко, ледве не підскакував на місці від того, як тряслася кожна дошка будівлі.

— Йосип драний, що тут коїться…? — Важко кахикаючи, Люмін попрямувала до сходів, які вели на другий поверх. Паймон обережно летіла за нею, схопившись маленькими руцями за поділ лабораторного халату і оминаючи шматки дерева, які сипалися зі стелі.

— Не знаю! Тож і кажу тобі, що потрібно перевірити!

Вони тихенько піднялися по сходах на другий поверх. З кожним новим кроком звуки ставали все гучнішими, а вібрація, яка йшла по підлозі, вже боляче віддавалася у кістках, доходячи аж до грудної клітини. Чим ближче Люмін підкрадалась до джерела шуму, тим більше тривожних думок з’являлося в її голові: «Таке відчуття, наче мої кістки зараз зламаються… Такого не було навіть під час бою з Райден… Що ж це таке…?»

Зовсім скоро джерело вібрацій та брязкоту заліза стало чітко зрозумілим — це виявилася найбільша кімната в головній будівлі Чайнику Безтурботності. Люмін не знала чим зайняти цю кімнату. В неї був варіянт заставити її меблями і зробити з неї кімнату відпочинку, але їй не вистачило місця, щоб створити гарну композицію, тому власниця будинку залишила цю ідею. Замість цього вона зробила з неї зал для тренувань, оскільки планування кімнати це дозволяло.

Брязк!

Коли Люмін відкрила двері, обтянуті світло-брунатним папером з яскравими візерунками на ньому, її зустрів різкий приголомшливий звук, який вдарився їй в самісіньке серце, ледь не розірвавши його на шматки.

Побачивши те, що відбувалося в цій кімнаті, Люмін згадала, чому саме з неї доносилися такі звуки.

Вона віддала цю кімнату Таромару, собаці, який володів японським лезом, під тренування, але була настільки зайнята, що так жодного разу і не прийшла. Врешті, Таромару сам знайшов собі компанію для розваг.

— Юла?!

Паймон вискочила з-за плеча Люмін та знову прокричала:

— Це Юла!! — Але її голос загубився в розрубаному важким мечем повітрі.

Люмін зомліла. Втратила дар мовлення, побачивши, як Юла Лоуренс розмахує величезним мечем, який, напевно, важив більше, ніж вона сама.

Люмін не вперше бачила Юлу під час бою. Навіть, навпаки, вона дуже рідко бачила Юлу не під час бою. З першого дня їхнього знайомства вони виконували щоденні замовлення разом. Навіть ходили зачищати данжи вдвох. Раз на тиждень вони обидві стабільно приходили надавати люлей Рижому зі Сніжної і розбиралися з льодяним кубом в надрах Драконячого Хребта, тому для Люмін бачити Юлу, яка розмахує мечем, не було чимось дивним чи новим, але ось таку… Вона бачила її вперше.

Висока, струнка, витончена… Сильна.

Юла тримала меч однією рукою, другу сховала у себе за спиною. Люмін згадала, як одного разу лицарка Ордо Фавоніус розповіла, що хоче навчитися володіти мечем однією рукою, адже це може бути корисним в їхніх подальших пригодах. Вороги стануть сильнішими, їх буде більше, вони будуть лютішими і страшнішими, ніж ті, до яких вони вже встигли звикнути.

— Треба бути готовою до будь-якого розвитку подій. Якщо одна з моїх рук буде пошкоджена, навряд чи я зможу битися в повну силу.

Ці слова боляче вдарилися у підсвідомості Люмін, коли кінчик меча опинився майже під самою її горлянкою. Вона все так само стояла, спостерігаючи за тим, що відбувалося в залі тренувань, але навіть не помітила, як Таромару та Юла знову схрестили свої мечі, відскочивши одне від одного в різні кутки.

Кожного разу, як важке залізо зустрічалося з тоненьким сталевим лезом, по кімнаті розносилася хвиля, яка зносила на своєму шляху все, що бачила. Якби в залі були меблі, вони абсолютно точно були би знищені цією руйнівною хвилею.

Удар, ще один. Таке враження, наче лезо Таромару зараз зламається під натиском меча Юли. Катана скрипить, з Пісні Зламаних Сосен сипляться крапельки пекельного вогню, чия блакитна яскравість боляче обпікає чутливу сітківку ока. Собачі лапи просідають в м’якому татамі, гострі пазурі чіпляються за різкі глибокі порізи на підлозі. Схоже, це сліди меча Юли.

Люмін згадала. Згадала, що Юла завжди була безжальною в бою. Вона ніколи не давала навіть глузливої фори супротивнику, вона атакувала зненацька і завжди жорстоко. Бійка з Таромару не була виключенням. Зізнатися, собака навіть трохи здивувався такому підходу. В його маленьких чорних очах чітко читалася розгубленість з крихітною, майже непомітною часточкою страху. Люмін повністю розділяла саме цю часточку. Вона добре її відчувала, спостерігаючи довгий час за манерою бою Юли з боку. Як вона поєднувала в собі витонченість і акуратність з жорстокістю та силою.

— Неймовірна…

Люмін тихо-тихо, так, щоб тільки вона могла почути, прошепотіла, застигло роздивляючись сконцентровану на бійці дівчину. Так, вона дійсно неймовірна. Неймовірна у своєму первозданному вигляді.

Вона різала боляче, рубила повітря, наче безщадний зимовий мороз, різала чітко, ніби продовженням її меча була гостра крижинка — ідеальне поєднання природної структури та краси. Вона володіє мечом, наче це її власна рука. Знає на ньому кожну подряпину і кривий рубець, кожний відпавший дрібний аквамариновий шматочок пам’яті, який залишився навіки в черепах мертвих хілічурлів; знає, ніби п’ять пальців своєї льодяної долоні. Вона — справжня Сніжна Королева з волоссям на дотик, як колючий надріз зірваної кульбаби, з очима на вигляд, як старе Мондштатське вино в срібному келиху, з губами на смак, як крижана вода з Драконячого Хребта. Вона — це те, що звичайні люди називають суворою зимою. Її персоніфікація. Її золотооке витончене втілення.

Міркування Люмін були перервані ще одним новим ударом. Брязк! Цього разу він був найсильнішим та найгучнішим, який мандрівниця побачила за той час, що стояла у дверях.

Таромару не міг більше стримувати Юлу. Навіть однією рукою вона значно перевищувала грубою силою собачу.

Він майстерно нахилив катану в бік від себе, від чого меч Юли ковзнув по тонкому лезу та впився в татамі, наче вампірські ікла в людську м’яку свіжу плоть, зберігаючи собаці дві коротких секунди на втечу з-під Пісні Зламаних Сосен. Але дві секунди це занадто довго. Юла — досвідчена лицарка Ордо Фавоніус, вона знає, що цими двома секундами можна поплатитися за життя, тому не встигає вістря вштрикнутися в підлогу, як дівчина витягує меч разом із шматком татамі та, круто замахуючись, атакує свого маленького пруткого супротивника. Він, не очікуючи швидкої атаки, встигає лише поставити блок. Той самий, від якого Люмін повернулася в реальність, почувши, як два меча схрестилися.

Хвиля від цього удару розноситься по всій тренувальній залі, виходячи далеко за її межі і ледве не зносячи спостерігаючу Люмін з ніг. Її п’яти лише трошки шаркнули в бік проти бійки, коли як Паймон улетіла взагалі в іншу кімнату, не втримавшись за лабораторний халат своєї подруги. Таромару також відлітає кудись в стіну і гучно падає на підлогу, зронивши катану.

— Що ж…

По кімнаті, невдовзі після скрипучого галасу, лунає чарівний голос, від якого пекельна атмосфера бійки ледь не замерзає, вкриваючись товстим шаром льоду. Юла вирівнюється, стаючи у свою звичайну позу — її рівна аристократична постава, горда спина і гострі плечі, довгі солом’яні ноги, яким так ідеально пасує національне інадзумське бойове вбрання, захоплюють уважний погляд мандрівниці. Вона не може відірвати від м’ятих складок її одягу своїх очей, чіпляється ними за чорний, ніби сама ніч, пояс, який обертається, наче змія, навколо тонкої жіночої талії, ковтає гарячу слину, коли бачить, як з-під коротких білосніжних рукавів виглядає індиговий обтягуючий комбінезон.

— Думаю, на сьогодні вистачить. Таромару, ти як? Цілий? — Вона опускається на одне коліно до собаки, щоб допомогти йому встати на всі чотири лапи. Обережно бере його обома руками, коли Піснь Зламаних Сосен, вштрикнута в підлогу, розсипається золотими іскрами, розчиняючись у повітрі, та вручає йому його втрачену катану.

— Гав гав гав!

— Згодна, це дійсно був феєричний програш. Але ти дуже чемно тримався. Я в тобі не сумнівалася.

Сказавши це, вона встає на ноги, кладе одну руку собі на пояс, іншою поправляє зібране у тугий хвіст волосся. Люмін проводить цей жест мовчазним поглядом, нарешті, помітивши, що волосся Юли зібране і заколоте вишуканою срібною шпилькою. Ця сама шпилька боляче врізається їй в саме серце, брязкаючи блискучими ланцюжками з вмонтованими в них густими сапфірами.

— Гав гав!

— Так-так, обов’язково повторимо. Я ще маю тобі помститися за таке приниження! — Її голос надзвичайно колючий та обпікаючий. Груди Люмін горять від нього зсередини. — О, мандрівнице.

— ?!

Люмін раптом почула, як до неї звернулися, і весь той вогонь, що розгорівся в неї в легенях, відобразився на її обличчі.

— Давно ти за нами шпигуєш? — Юла, покинувши Таромару, підійшла до Люмін.

Як вона перебирала ногами, як її руки, вільно коливаючись у повітрі, мінялися, елегантно склавши пальці, як ледве помітно гойдалися її стегна під час ходьби… Люмін відчула, як закипає.

— Агов? Не ігноруй мене. Ти чуєш? Я помщуся тобі за ігнорування!

— Га…? В-вибач, я загубилася в думках.

— Хмпф, — вона звичним чином невдоволено хмикнула, від чого в Люмін йойкнуло серце, — цього разу вибачаю тобі, але це перший і останній раз, коли я так роблю. Ти не відповіла.

— ?

— Довго ти спостерігала за бійкою?

— Не дуже… Лише останні декілька хвилин. А що?

— Ох, то значить ти так і не побачила мистецтво володіння мечем Фавоніусу. Шкода, — вона важко зітхнула, склавши руки під грудьми.

— Хіба я не бачила…? Юло, ми завжди з тобою разом б’ємося проти ворогів, я вже встигла вивчити твій стиль бою… Не впевнена, що ти можеш мене чимось здивувати, — Люмін розгублено почухала потилицю.

— Взагалі-то я вигадала декілька нових прийомів, які тільки сьогодні змогла випробувати під час тренування. В цілому, добре, що ти їх не бачила, адже тоді я зможу застати тебе зненацька.

Люмін згадала, що Юла якось обіцяла навчити її мистецтву володіння мечем, і не могла перестати собі думати про них, тому поспішила змінити тему:

— Ха-ха… Дійсно… Я бачу, ти змінила стиль? Незвично бачити тебе не у твоєму лицарському вбранні.

— Ти помітила, — на жіночому обличчі з’явилася щира яскрава усмішка. — Так, внесла деякі зміни. Виявилося, що тренуватися в чомусь подібному дуже зручно. Навіть зручніше, ніж в моєму лицарському вбранні. Особливо, ця шпилька, — її акуратні пальці загубилися в лазурових пасмах, — яку мені позичив Таромару. Зібране волосся виявилося ефективнішим в бою. Декілька разів мені за звичкою хотілося їх відкинути з плеча, але, коли їх на ньому не опинилося, мене це навіть збентежило!

— Тобі дуже личить. Тобто…! Виглядає зручно! Саме те, що потрібно лицарці, як ти!

— Ти так вважаєш? Гмм, я врахую твою думку, — вона знову махнула волоссям, цього разу гордовито, як справжня аристократка, якою вона була. — Дякую, мандрівнице. Тоді до вечора?

— Т-так… До вечора, Юло.

Люмін провела лицарку поглядом, коли та почала спускатися по сходах на перший поверх, зачепилася за неї очима так, що ледве не впала на свою ширяючу у повітрі крихітну подружку, яку казна яким вітром занесло назад в коридор.

— Ох, йой! Не лякай мене так!

— Що це було тільки-но?

— Ти про що?

— Про твій погляд, — Паймон сердито склала руки.

— Який ще погляд?

— Ой, тільки не кажи мені, що ти тільки-но не заглядалася на Юлу так, наче нічого і нікого, окрім неї, в тій залі не було! Я все бачила! — Вона тупнула ногою.

— . . .

— І що це було за «До вечора, мандрівнице. Так, до вечора, Юло»?! Між вами щось є?!

— . . . . . . .

— Чому ти мовчиш?! Не мовчи!! — Паймон схопила Люмін обома руками та ногами за голову, перетворившись на екзотичний кричущий біло-рожевий капелюх з металевими вставками. — Кажи правду!!

— Припини! Ти бентежиш мене!

— Га?! — Почувши ці слова, невідома істота, схожа своєю подобою на людину, одразу відлипла від білявої голови і задумливо повисла у повітрі. — Бентежу…? — Паймон роздивлялася помаковіле обличчя Люмін, яке вона ховала під довгими пухнастими пасмами. Спостерігала, як глибокі зіниці панічно бігають з одного боку в інший, намагаючись схопитися за якусь конкретну думку серед тисячі абстрактних. Що це таке? — Ти що… Закох–?

— Не кажи ні слова.

— Виходить, я права?

— Не знаю.

Дивне почуття розливається по жилах, тисне на судини, заповнюючі навіть найкрихітніші капіляри гарячою кров’ю, пече щоки і грубу шкіру долоней. Думки плутаються між собою, перетворюючись на одну суцільну незрозумілу кашу, серед якої виділяється лише конкретний волошковий дівочий образ, сяючий в темряві підсвідомості цитриновими іскрами. Він нечіткий, розмитий, але такий ясний, що одразу стає зрозуміло, кому він належить. Люмін не може втямити, чому вона почала почувати себе так лише саме зараз? Вона завжди із дитячим захопленням дивилася на напарницю, завжди бачила в ній ту крижану незрівнянність, якою вона була, завжди любила в ній ці льодяні голки і густу снігову бурю. Що змінилося? Вона захотіла торкатися цієї руйнівної сили. Люмін починала жагати розсипчастих пасм у своїх долонях, жагати гострих уважних поглядів у її бік, хотіла чути тихе уривчасте «Я помщуся» у себе над вухом…

— Агов!? Люміно!? Ти в порядку?! Ти кипиш!! У тебе над головою пар!! Люміно!! Отямся!! Гей!!!