Дотторе/Панталоне і гроб Розаліни

 Останній шматочок величезного мраморного замку покривається тонким, прозорим льодом, а пухкий сніг легенько лягає на масивні та примхуваті куполи і кам’яні доріжки, ніби покриваючи їх білосніжною ковдрою. У замку стоїть могильна тиша, та іноді, перериваючи її, тихенько потріскує лід. Скриплять масивні заледенілі двері, неохоче відчиняючись під натиском сильних рук- Іль Дотторе залишає залу, подумки прощаючись із пустою труною його колеги по роботі. Вони з Розаліною ніколи не були друзями, але один одного шанували, не лізучи в справи та кивком вітаючись у коридорах. Для них цього було достатньо. Синьора просто таки жила ідеєю помститися мілкому анемо архонту: кохання всього її життя загинув під час нападу на місто вітру монстрами із безодні. Жінка зійшла з розуму та звинуватила у всьому архонта; казала, що йому було чхати на своїх людей і він їх просто кинув. Дотторе цього не розумів. Він ніколи нікого не кохав, як це роблять закохані. Він любив тільки свої винаходи, і то, скоріше батьківською любов’ю.

 Біла, наче сніг, із вичурними золотими візерунками труна залишається десь позаду за дверима, там, де тепер покоїться і душа Прекрасної Леді, і пам’ять про неї. Чоловік навіть не обернувся наостанок. Не зволікаючи ні секунди, він повільно попрямував по довгому коридору подалі від усіх. Перед його очами вже стояли пробірки із різнокольоровими рідинами, які він збирається протестувати, як тільки добереться до своєї рідної лабораторії. Звисаючі срібні довгі прикраси люстр, розкиданих по всій стелі, коливалися на вітру, безцеремонно гуляючому тут і там. Кому хочется витрачати свій час на пусту труну та проливати даремно сльози, коли в підвалі сидить ще купа дітей для експериментів? Тишу замку тепер розрізав лише тяжкий поступ підошви і шелест вітру. Вже майже перед головними дверима Лікаря хтось весело гукнув. Слова відлунням відбилися від високих стін, зависаючи в повітрі ще на декілька секунд.

 — Тільки не це. — завівши червоні очі під лоба, промимрив Четвертий Провісник, але все ж зупинився. Затамувавши подих, він чекав.

 — Вже втікаєш? — людина подолала відстань між ними швидкими кроками. Якийсь елемент її вбрання ритмічно брязкав у такт ходьби.

 — Гм. Я думав, ти будеш ще дві години ридати над нею, — Дотторе крутнувся на п’ятах і втупився у лице співрозмовника. — Панталоне. — на його обличчі заграла крива усмішка, оголюючи гострі зуби.

 — Я просто здивований, що ти спромігся прийти сьогодні. — Дев’ятий Провісник як завжди посміхався, навіть не відкриваючи очей. Заплющив їх, бо бридко на нас усіх дивитися, еге ж? — Справжній ти. — його тон миттєво змінився із дружнього на холодний, як лід, а куточки рота поповзли вниз.

 — Совість не дозволила не прийти. — якби не маска, що покривала половину обличчя, червоноокий би вже просвердлив у Дев’ятому дірку. Стер би цей тупий вираз обличчя назавжди.

 — В тебе її немає. — спокійно і повільно проговорив Панталоне. Нічого не відповівши, Дотторе лише нахмурився. — Вшанувати честь загиблої. Розумію. — продовжував монолог чоловік. — Вона була близькою для всіх нас. Дуже шкод-

 — Що ти хочеш? Вести порожні і безглузді розмови прямо тут і зараз? — перебив співрозмовника Лікар. Склавши руки на грудях, він нервово постукував вказівним пальцем по теплій тканині білого светру.

 — Як завжди, так кудись спішиш, що навіть не маєш часу поговорити із старим приятелем? — знову посміхнувшись, Банкір повільно підняв руку в чорній рукавичці і поправив свої окуляри. Кільця на його пальцях поблискували на сонці, кидаючи маленьких сонячних зайчиків на стіну. — Я так давно тебе не бачив. Аж засумував від самотності…

 Червоні очі моторно бігали по обличчю співрозмовника, але лікар не вимовив ні слова. На секунду здалося, ніби зараз, посміхаючись своєю гидкою посмішкою, Панталоне простягне тонку руку вперед і візьметься за край маски свого «колеги», грубо зірве її, кинувши на підлогу, і вона тут же розлетиться на маленькі кусочки. Цього не відбулося.