розділ 1

Чомусь Федорові надто цікавий Дазай і його внутрішня дитина. Чому б не покопатися у його мізках?

Ця робота написана під враження від серіалу ,,Mindhunter” від Netflix. Може здатися дикою, незвичною, незрозумілою, але любителям психології може навіть сподобатися. У нас є: гіпноз, занурення в дитинство, розмова з внутрішньою дитиною і прихований сенс – кожен зрозуміє по-своєму.

The Neighborhood- Unfair

Chelsea Wolfe- House of Metal

-Все життя я намагаюся зрозуміти, що таке “людина”. До чого віна може дійти, як віна влаштована? – Федір плавно провів рукою до своєї голови, а потім до грудей: У мізках і в серці. І головне питання, чи може забрати інше життя? І не має значення у кого, якщо ти зважився-ти вже вбив, хіба тобі не знати?

-Хе хе, що вб’єш мене?

-Ти ж знаєш, я ніколи у житті нікого не вбивав. Я не вбивця. Мій любий друже, я хочу щоб ти страждав, божеволів, щоб ти побачив, як все що ти любив- помре завдяки тобі. Ти пам’ятаєш цей будинок? Ти в ньому народився, виріс, посиди, згадай- Достоєвський весь цей час говорив дуже низьким і плавним голосом.

Встаючи з стільця і ​​обминаючи його, Федір тримав в руках металевий футляр для цигарок. Раптом стук, стук металевого предмета об стілець:

–Дазай … Дазааай.

Осаму сидить навпроти свого батька, той своєю чергою відкриває потертий металевий футляр, дістає сигарету і одразу ж кидає металевий предмет на стіл. Характерний звук. Мама стоїть поруч накриває стіл. На її плечах висить вологий рушник, а погляд втомлений і виснажений. Вже глибока ніч. Батько хлопчика злегка плескає жінку по попці, нібито заграючи. Похабний, зловісний і хижий погляд. Крики і звуки крові, що летять по різним бокам.

Футляр знову в руках і знову видає той страшний звук, від чого наш Дазай мимоволі здригається.

-Ти пам’ятаєш, що тут трапилося?

Моторошна картина: на тумбочку, де стоїть затишний світильник, маленький, непоказний кактус і величезна чаша зі стиглими яблуками летить, бризкає червона кров.

-Тут убили. – хриплім голосом відповідає Осаму, одночасно киваючи і дивлячись у далечінь.

Нова картина: на стіл, де посередині лежить фляжка з-за спиртного, а поряд з нею досточка на якій нарізаний ароматний хліб і картопля з кропом та олією, знову летять бризки.

-Батьків убили.

-Угу, а хто вбив пам’ятаєш?

Еспер невпевнено негативно махає.

-Ну нічого, нічого. Я тобі допоможу, Дазаю. Дазай, Дазааай, ти чуєш, Дазай-росіянин повільно торкається японця. -Не чіпай його ..

-Тихо! Я зараз не з тобою розмовляю, а з ним. – було сказано вже грубішим і наполегливішим голосом.

– Дазай, Дазааай.

Тепер на стільці сидить дитина, років дванадцяти і промовив тихим голосом: Що?

Сидить наляканий хлопчик навпроти тирана, звіра, який захлопує металевий футляр з-під цигарок.

-Вітаю, Дазай.- це було дуже доброзичливо і м’яко з боку демона.- Не бійся, я друг. Точніше хочу бути другом. Я пройшов через те, що ти. Втратив батьків, ти пам’ятаєш, що тут трапилося?

-Так.

-Розкажеш?

-Я гуляв на вулиці до вечора.

У дворі біля будинку наш маленький хлопчик грав з якоюсь палицею біля дерев, мама вже кликала додому: -Дазай, давай додому.

-Так так зараз зараз.

-Вечеряти.

-Мати.

-Чому ти приходив пізно додому, Дазай?

-Щоб тато не бачив.

-А що тато? Не бійся кажи, що тато робив?

-Бухал, бив мене і… маму.

Ручка різко засмикалася, комусь явно не терпиться потрапити додому. Любляча мати затикає рота синові, своєму скарбу і нібито тихо заспокоює, погладжуючи по обличчю:

-Дазай, ну не вперше ж. Тихо тихо. Все буде гаразд, чуєш?

Двері по-зрадницькому заскрипіли, в них вальяжною і явно не тверезо ходою зайшов чоловік. У смугастій кофті та з флягою в руках. Мама благає його. Чомусь чоловік демонстративно показує, що його пійло закінчилося і раптом різкий удар. Наливає собі ще у прозору склянку і штовхає жінку в спину ногою. Випиває до дна і починає бити, бити та ще раз бити. Бідолашний хлопчик чує крики матері, бачить, як вона у напівмертвому стані і в нього навертаються сльози.

-Дазай Не бійся, я з тобою, ти можеш говорити.

-О..він довго бив її, бив її, раніше так не бив. Він кричав, що вб’є, вб’є сучку, казав, що вб’є. Н-ну я ж не міг нічого не робити, ну я ж не не не не міг нічого не робити.. мама мама мама.

– Все правильно. – Федір вже присунувся до заляканого Осама, що заїкався, погладжував того по плечу і заспокоював. – Що було далі, розкажи.

Хлопчик вибіг із сусідньої кімнати і схопив ніж, який лежав на столі.

-Багато, багато разів, скільки, з-скільки я не не не пам’ятаю, багато багато багато.

Маленький наляканий хлопчик на автоматі, не припиняючи, ударяв ножем по спині свого батька. В його очах не було ні болю, ні жалю. Тикав і тикав цим ножем.

– Багато разів, багато- тим часом дорослий Дазай не може заспокоїтися і вже в істериці, показуючи як він убивав його, продовжував свою несамовиту розповідь. – Мене хтось за плече схопив, я повернувся вдарив, ще раз і ще раз. Багато, багато, багато разів.

-Хто там був? Кого ти ще вдарив, Дазаю.

-Мама там була, моя мама там була.

-Ти й маму вбив, Дазай.

-М-Маму-агресивно почав махати головою Осаму. Японцеві було так погано від цих спогадів, хтось закопався у його мозок і витягував усе клешнями. Все те, що він намагався забути і забув… Та дорослий Осаму нічого не пам’ятав, тільки уривками, але його внутрішня дитина, та дитина, яку витяг Достоєвський: він усе пам’ятав до найдрібніших деталей.

Коли хлопчик перестав орудувати ножем, він раптом побачив маму, маму, яка сказала останні слова нашому бідному: -Я люблю тебе, Дазай.

І його погляд упав на закривавлений кактус, що стояв на тій злощасній тумбочці.

-Ти вбив матір. Від такого не відмолишся. Ти не винен, так просто склалося. Тебе так зробили. Біль не пройде, але я навчу тебе з нею справлятися.

-Як?

-Вони обманювали тебе, вони маніпулювали тобою все життя. Назвали тебе вбивцею і ти став ним. Але все, що тобі розповідали про справедливість-нісенітниця. Я навчу тебе, як жити з цим, і вже не буде провини.

-Чому я маю вірити тобі?

-А не треба вірити. Навпаки, ми в пеклі, Дазай, а раю не існує.