Дозволь цьому початись

— Тобі просто подобається ідея, Дадзай. Ти не хочеш цього робити.

— Це не просто ідея! Що мені зробити, щоб це довести? Чому ти вважаєш, що я менш близький до смерті, якщо ще дихаю?

Чюя знаходиться поряд. Дадзай непорушно сидить в ліжку, і Чюя просто знаходиться поряд.

— Тоді чому ти хочеш зробити це?

— Тому що це правильна річ.

— Правильна… — Чюя ніби не вірить своїм вухам. — Правильна річ?

— Ага.

Постіль здається надто важкою, попри те, що Дадзай тисне на неї. Він зітхає, готуючись до чогось.

— Але…

— Ні, — Ось. Ось воно. — Не бреши мені. Ти прекрасно знаєш, наскільки жахливою людиною я є. Ти не можеш просто сказати, що це не так, чи ще щось. Я не хочу чути ані слова про позитивне мислення. Я втомився від цього, — каже Дадзай на одному диханні, — І це не допомагає.

Чюя ретельно зважує свою наступну репліку, й Дадзая пронизає нестримним бажанням підняти на нього голос. Це останнє, що він має робити в таких ситуаціях, Чюя, бляха, витягає його з лайна, робить це кожного божого разу, але те, як він це втілює…

— Я знаю. Саме тому я…

— Ти не знаєш, — Дадзай цідить ці слова крізь зуби. Відчайдушно намагається не зірватися. — Ти ні чорта не знаєш! — Чюя сахається від нього, але Дадзаю відомо, що він і не таке витримував. Чому ж він настільки… — Круто, що ти хочеш здаватися хорошим чуваком, що допмагає своїм старим друзям із їхніми тарганами, але…

Він лається, щойно зрозумівши, що дійсно не має лагідних формулювань для того, що хоче сказати.

— Чюя… — Той підводить на Дадзая свій незрозумілий погляд. Він що, плаче? — Це гірше, якщо ти допомагаєш таким чином. Це просто відстій, що я можу сказати.

Його друг щось знову обдумує. Хіба те, що він видає, варте таких зусиль? Дадзай не знає. І дуже боїться, що не хоче знати.

— Ти лише хочеш виговоритись?

— Так.

Так, слава тобі Господи. Дадзаю стає гірко. Як би його не відштовхував Чюя у такі періоди, він завжди влучав у точку. Це займало час, й Дадзай почувався капризною дитиною через те, що ніколи не давав йому шансів, одразу судив, відмовлявся…

— Гаразд. Я зачекаю, — він навіть відсувається на ліжку, щоб дати Дадзаю простір.

Чюїни пальці вже наполовину були вкриті дрібними подряпинами і слідами там, де він намагався позбавити їх крові щоразу, як чинив неправильно. Та і не тільки. Він настільки переймався, що Дадзай хотів плакати від сорому перед ним.

— Ти не зачекаєш, — каже Дадзай тоном, що мав переконати більше його, ніж Чюю, — Це буде занадто. Просто… Занадто.

Чюя набирає повітря у намірі не здержати свою обіцянку, пожертвувати своєю честю, але Дадзай гальмує його: бере Чюю за руки й продовжує монолог. Так, краще, аби це був саме монолог.

— Я не знаю, Чюя. Чому б ти чекав на мене? Ну серйозно.

Він знову грозиться заговорити, перебити, щоб заперечити абсурдне припущення. Чюя ніколи не здається. Дадзай усміхається, але наступної миті знову поринає у роздуми.

— Я поводжусь, наче справжній демон. Так, наче ти не заслуговуєш на повагу, — він, здається, теж плаче. — Я монстр, Чюя. Ви всі знаєте це. Усі вони знають. І ти. Усі.

Чюя стискає його долоню, ніби вирішив залишати подряпини тепер на Дадзаї замість своїх рук. Ніби там закінчилось місце для ран.

— Деякі з них просто не хочуть “робити мені боляче”, наче мені не буде більш боляче, якщо вони прикинуться, що я їм потрібен. Або вони просто брешуть собі, — Дадзай знову зітхає. — Я втомився від цього. Задовбався.

— Ти не можеш бути таким дурним, щоб бути хоч трохи схожим на них. Я покладався на тебе надто багато разів, щоб одного дня усвідомити, що ти дуже дурний. Ти не можеш казати, що мене можна врятувати.

Він намагається відволіктись на волосся Чюї, що у світлі ліхтаря, що світив з вулиці. Вони не закривали штори. Будь-хто міг побачити їх. Дадзай не переймався, що його побачать таким — адже лише один Чюя був насправді близько до нього, але що як про них підуть несусвітні чутки? А чи не було б у них жодного підґрунтя? Що ж, це те, на що можна справді відволіктись, але Дадзай мимоволі зізнається:

— Хай там як, я не хочу бути врятованим. І це мій, бляха, вибір. В цьому світі немає місця для покидьків, як я. Ніхто не хоче водитися з тобою через тебе, коли ти монстр. Ти маєш мати гроші або красу. Я маю гроші. І я… Блять, я не хочу вірити, що ти можеш бути зі мною лише заради грошей. Ти багатий, як не знаю хто, і маєш усі ресурси, аби щасливо жити без мене.

Чюя видихає крізь ніс, і до Дадзая доходить, що він теж злий. Злий, але не здатний цього виразити. Це нечесно, Дадзай знає, але йому водночас страшно уявити, наскільки глибоким був його гнів, раз його самого це відчуття буквально вбивало.

— Але ти знаєш, чому я взагалі говорю про все це? Я просто не розумію. Я не маю поняття зеленого, чому я хоч трошки маю значити для тебе щось. Це не вкладається у мене в голові. Я здогадуюсь відповідь на це, й вона не має жодного сенсу, — Дадзай робить паузу, аби надати сили наступним словам. — Ти хочеш бути зі мною. Неймовірний жарт. Але тоді, у мене виникає ще одне запитання. Якщо це не меркантильність чи дурість, то що це?

— Я боюсь почути відповідь з твоїх вуст. Я нереально боюсь. Якщо це… Якщо це те, що я думаю… — Очі навпроти змінюються. Дадзай відводить від них погляд. — Це гаплик. Моя здогадка може виявитись невірною, але в мене немає інших варіантів. Чюя, я кохаю тебе. І я маю план на випадок, якщо це невзаємно, — його серце заходиться. — Я прошу про поцілунок. Один малесенький. Просто щоб покінчити з цим. Я не можу так більше, я хотів би, щоб у нас щось вийшло, але це було б так важко для обох з нас…

Він переривається і лається. Навіщо він це почав? Тепер усе, чого йому хочеться — навічно замовкнути.

— Очевидно, я сказав забагато.

Мертва тиша вбиває його дужче, ніж гнів, що вже встиг вивітритись.

— Не дивись на мене так, скажи щось.

Чюя не квапиться говорити, але подає ознаки життя, щоб Дадзаю було спокійніше. Він все ж наважаується залізти Дадзаю на коліна й обійняти. Той охоче охоплює його руками, тож Чюя може розслаблено видихнути.

— Це взаємно, — він нізащо не сказав би цього прямо, тому Дадзай не жаліється на формулювання. — Боже, нам так багато доведеться обговорити, але зараз… — Чюя небагатозначно дивиться на його губи, але все ще нічого не робить. Нерішучий він був таким незвичним, хоча щось в цьому було. — Я можу… Я хочу це зробити, але не у тому сенсі… Не через те, що ти попросив. Я не хочу, щоб це було і нашим стартом, і фінішом. Я хочу, щоб це тривало. Я хочу усього цього. Я не знаю, як це пояснити, проте…

— Тобі не потрібно пояснювати. Я знаю, що я… Я сказав… Ну, я казав, що занадто багато робовкав. Але це просто те, як працює мій мозок. І я не можу визначити, що є правдою чи… — він струшує голову й відрізає: — До біса це. Поцілуй мене.

— Але нам треба…

— Ми зробимо це потім. Будь-що, чого ти… Чого ми потребуємо. Спершу, дозволь цьому початись. Поцілуй мене.

Дадзаю кортіло зробити це самому — вони були так близько, це було б так легко, але він так само сильно хотів, щоб це зробив саме Чюя, тож йому лишалось лише кусати нижню губу у нетерпінні.

— Скільки ще разів ти це повторюватимеш? — Чюя грає роздратування, хоча на його обличчі була широчезна усмішка.

— Доти, доки ти цього не зробиш, — відповів Дадзай урочисто, — Поцілуй мене. Будь ласка.

Це подіяло на Чюю миттєво, ба більше — розбудило у його очах вогник, що час від часу з’являвся в нього, коли Дадзай повертався додому живим, або коли вперше бачив Дадзая після важкого дня, такого вірного, мов собаку, що чекав його весь цей час. Він, судячи з усього, більше не мав намірів дражнитися, й Дадзая це неабияк тішило.

— Добре.

Він нарешті поцілував Дадзая.