Дихає місто весни моє

Черговий привал подорожніх ознаменував кордон між днями. Подорож на гору Тунлу була дорогою без кінцевої мети, де завдання небожителів, як і демонів, що прийшли сюди за силою, було просте – перемогти найбільшу кількість супротивників.

Цзюнь У уклав угоду з Хва Ченом. Досить приємну, але абсолютно непотрібну. Він і так пішов би за своїм геге, не дозволивши тому самостійно зіткнутися з небезпечними супротивниками. Без магії та удачі Наслідний Принц все ще залишався прекрасним воїном, але навіть десяток Жое не зможе врятувати його в якийсь момент.

Генерал Пей і Володарка Дощу залишилися позаду, як і багато інших їхніх союзників. Демон і небожитель залишилися наодинці, мабуть, уперше за багато днів. Навколо на багато милоь не було жодної живої душі, щури залишилися далеко позаду, і тільки стіни стародавнього храму, до біса знайомі, змусили Се Ляня здригнутися. Хва Чен насупився.

— Геге замерз? — поцікавився він, уже готовий зняти з себе камзол і не тільки, лишень це допомогло б зігріти принца, але той заперечливокачнув головою, відмахуючись і даючи зрозуміти, що на запитання він не відповість. Почуття того, що він був тут, заповнювало свідомість Се Ляня.

— У будь-якому разі, нам варто увійти всередину храму і пошукати там нову фреску… — запропонував чоловік, заходячи досередини.

— Цього разу демони постаралися: так аккуратно розчистили територію, — зазначив Хва Чен якісну роботу.

Се Лянь обережно кивнув головою. Так… демони… Якщо бути точніше — один єдиний демон, замкнений у тілі іншого на багато років. “Демони розчистили…” Ну-ну.

Після подій тієї ночі, що тривала десяток років, минуло дуже багато часу. Се Лянь вже давно не пам’ятав її у всіх фарбах і деталях, але зараз, ступаючи по кам’яних плитах храму Наслідного Принца Уюн, він поступово згадував, як саме провів той час і де.

— Нам доведеться заночувати прямо тут. Далі йти немає сенсу, – сказав Хва Чен, який встиг знайти щось на кшталт внутрішніх покоїв. У глибині храму, далі парадної частини, були приміщення для слуг, але Се Лянь і подумати не міг, що хтось забереться так глибоко у своєму бажанні його розчистити.

— Хтось дістався сюди раніше за нас, — озвучив Хва Чен думка, яка вже відвідувала небожителя, але, підійшовши ближче, юнак зрозумів, що мова зовсім не про прибирання храму. З трьох фресок зрозуміти, що відбувалося, можна було лише на одній, і те, що він побачив, вражало. Значить, держава Уюн теж зіткнулася з пошестю обличч?!

Образ Наслідного Принца, до цього так дбайливо накреслений, був тепер спотворений трьома перекошеними ротами і трьома додатковими парами очей, викарбуванними на оголених грудях принца. Той, у розпанаханому халаті, височив на краю вулкана і мав ошаленілий вигляд. Принц Уюну був справжнісіньким блаженим, що володарював скаженою стихією. що поглинула його царство.

— Хто ж міг це зробити? І навіщо? Що сталося?

Занадто багато питань, на які все одно ніхто не зможе дати відповіді. Хва Чен похитав головою і запропонував рішення, яке влаштувало Се Ляня. Або картина підробка, або вся історія принца, яку вони побачили, насправді брехня. І дізнатися правду вони зможуть, тільки діставшись самої печі.

Не гаючи більше часу на безпідставні хвилювання, Се Лянь рушив у бік кімнат для слуг, маючи намір відпочити.

***

Тихий і скромний роботяга в запраному одязі брів дорогою, прямуючи до Печі. Демони, що зустрічалися йому на шляху, часто намагалися поживитися легкою здобиччю і закінчували свій шлях з мечем у серці або з головою, відокремленою від тіла. Десь у бій вступав навіть не він сам, а стрічка, але кожне вбивство незмінно супроводжувалося тихим «Мені шкода, що так сталося». Здавалося, що той, хто йшов уперед, не був демоном, а скоріше душею, яку вела невідома сила. Він вибачався перед кожним убитим супротивником, ніби справді жалкував за скоєне. Він вибачався, споруджував могили і писав слова прощання на піску, просуваючись до Печі. Зазвичай всі демони негласно знають імена супротивників і найсильніших претендентів на роль нового неперевершеного, але цього разу вбивці ніби не існувало. Групи демонів просто пропадали, а їхні заспокоєні душі розвтілювалися, не дозволяючи вбитим повстати з праху. Схованки горіли один за одним, спалахуючи блакитним небесним полум’ям і тут же згасаючи, наче зірки, що зриваються з неба в Ніч Золотих Дощів.

***

Це був невдалий для Тунлу вибір. Урожай демонів був невеликим: багато хто зализував рани після множинних сутичок з небожителями і не встиг переступити кордон священної Печі, багато хто не зміг дістатися до гори і не прийняв участі в боях взагалі. Ті, хто прийшов, були замкнені всередині, але так і не переродилися. За звітами небесної канцелярії всередину спустилися Дух Стрімких Рік, Полум’яне Серце Худзен та Кам’яний зомбі Янші. У нотатках значилася безіменна примара в солом’яному капелюсі, але четвертий потрібен лише для благополуччя. Таким чином, всі чотири елементи знешкодили самі себе і, перетворившись на єдину збалансовану субстанцію, розчинили демонів у власній ненависті.

***

Се Лянь пам’ятав ту ніч трохи інакше. Мідна піч була близько, коли він натрапив на річку. Нахилившись, щоб випити води, принц і сам не зрозумів, як раптом відчув, що летить вниз. Навіть Жое не встигла вхопитися за щось, як він поринув під воду.

Випірнувши, чоловік зрозумів, що сама земля і камінь, на якому він до цього стояв, почали ходити. Ще кілька секунд, і вода забарвилася в колір крові. Навіть той ковток. що він уже встиг зробити, віддавав металом.

Підхоплений цунамі, Се Лянь на неймовірній швидкості помчав до жерла вулкана і опинився всередині. Спалах світла був схожий на вибух феєрверку, і вони поринули в темряву. Він не збирався стрибати в жерло вулкана і ставати неперевершеним. Се Лянь навіть не був упевнений, що збирається справді заважати демонам битися, але доля розпорядилася інакше. Немов незначна піщинка, він був закинутий сюди проти своєї волі, і тепер борсався в кривавій річці, яка живе своїм життям. Демони, здається, навіть не помічали його, борючись на мечах. Скинутий небожитель, який втратив своє обличчя, солдат, чия сім’я згоріла в пожежі, і річка, що спила кров сотні воїнів, повалених на полі бою – ці сутності схльоснулися в боротьбі за право нашкодити людям, а Се Лянь з Жое хотіли лише вибратися на якийсь виступ і вижити.

Піднявши руку вгору, Се Лянь злетів до запечатаного склепіння, чіпляючись слизькими від крові пальцями за кам’яні краї. Він нічого не робив для того, щоб влізти у бій. Утихомирити і упокоїти демонів, що біснуються, йому було не під силу. Але вони й самі впоралися. Зчепившись у смертельному клубку, вони рано чи пізно знищили один одного. Вогонь висушив річку, а земля, розчинена у воді, перетворилася на мул, що брудом осів на дні. Всередині гори Тунлу настала тиша. Після того, як згас останній вогняний спалах. Се Лянь перестав розуміти, що відбувається внизу. В якийсь момент голод нудотою підкотив до горла, нагадуючи, що його тіло все ще вимагає підживлення. На його губах все ще була запекла кров від річки. З певною огидою він облизнув їх суховатим язиком, намагаючись хоч щось змінити у своєму стані. Всередині мідної печі панувала темрява і необхідно було рухатись далі. Невпевнено навпомацки чоловік став пересуватися по колу, сподіваючись знайти вихід. Температура всередині почала поступово збільшуватись.

Можливо, від голоду руки Се Ляня ослабли, а, можливо, всесвіт вкотре зіграв карту «невдахи», але наступний крок виявився кроком у нікуди. Принц зірвався вниз і полетів назустріч скам’янілому місиву з трьох демонів і, можливо, лаві, яка їх усіх поглине.

Від удару Се Ляня струснуло. Він відчутно приклався головою об гострий виступ, схожий на рукоятку меча. Кров потекла з розбитої скроні. Здається, хрускіт, що пролунав під час падіння, належав навіть не просто кістці, а черепу. Думати було боляче, як і жити.

Спливаючи кров’ю, спадкоємний принц Сянь Ле, безіменний демон у солом’яному капелюсі, лежав на камені всередині запечатаної Гори Тунлу і відчував, як сили його покидають. Який уже раз за це сторіччя? Напевно, тридцятий… Вірна Жое сумно і також знесилено згорнулася поруч, чекаючи на чергову смерть свого господаря. Перед очима Се Ляня все попливло, і знайома вже темрява огорнула його, немов добра подруга, дозволяючи ненадовго забутись.