Джек Кроуфорд

-події описуються з погляду Джека Кроуфорда-

Вілл Ґрем був болем у його потилиці. Надзвичайно прямолінійним болем, що Джек сприймав як загрозу для своєї гордості.  Йому було складно приймати власні помилки. Особливо тоді, коли на них вказував нестабільний, постійно сіпаючийся, чоловік. Як Ґрем посмів думати, що знає все краще за нього? Не допомагало й те, що той повністю проігнорував спробу Кроуфорда бути вихованим: навіть не поглянув на долоню, протягнуту для рукостискання. Голова відділу ФБР був змушений боротися з бажанням прокоментувати таку зверхність.

За словами Вілла Ґрема, Джек помилявся.

У його професії помилки означали смерть. Коли він мав рацію – а він був правий майже завжди – це рятувало людей. Але здавалося, що Вілл ставив його авторитет під сумніви. Кроуфорду не подобалися сумніви співрозмовника, бо це означало перевірку його здібностей; означало, що він не контролює ситуацію. Погано. Дуже погано.

— «Музей злих розумів»? — глумливо проговорив Ґрем.  —  Справді, містере Кроуфорд?

Після питання він відніс руки до скронь і потер їх з такою силою, неначе мав настільки сильний головний біль, який змусив його фізично позати слабкість. Або Вілл просто не хотів з ним більше говорити, тож Кроуфорд швидко продовжив діалог:

— Як голова відділу поведінкових наук ФБР, я очікував від Вас більшого такту. Так, саме «Музей злих розумів», містере Ґрем. —  Замовк на секунду він. —  Мені здавалося, що Ви оцінете відвертість назви.

Вілл Ґрем невесело посміхнувся та повернув голову у його бік, уничаючи зорового контакту:

— Я Вас благаю, ця назва лише інфантилізує так звані «злі розуми», про які ви говорите.

— Ви не думали, що, можливо, саме в цьому й полягає сенс: ознайомити більш широку публіку, але у комфортнішому просторі? —  З гордістю відповів Джек.

— Ні, містере Кроуфорд, якщо це щось і змінить,… — голос Вілла став напрушенішим, а тон піднявся. Зневага пронизувала його слова. Поки одна рука залишалася на стегні, інша – показала у бік Джека. Щось відбило світло на другій руці, але Кроуфорд вирішив проігнорувати це, — то лише змусить вбивць бути більшою і страшнішою загрозою. — Вперше за всю розмову він поглянув у очі старшого чоловіка.  —  Це може їх розлютити.

Очевидно, Кроуфорд знав про розлад Вілла Ґрема. Він був частим об’єктом захоплення у психологічних колах. Навіть якщо Джек не хотів визнавати цього, легкість з якогою Ґрем приймав настільки радикальну точку зору, захоплювала його. Адже він стільки років пропрацював у ФБР, але йому ще досі було важко до кінця розуміти їх. Це змушувало його задаватися питанням: наскільки важливу роль грала емпатія, і наскільки це могла бути спорідненість з убивцями?

— З усією повагою, Містере Ґрем…

— О, прошу Вас, Ви мене не поважаєте. Мої слова повністю ігноруються, бо Ви вважаєте себе настільки правим, що не можете побачити як…—  Вілл замовк, намагаючись підбрати потрібне слово. —  Як же це по-дитячому.

— А те що ти робиш?  Те, що ти робиш – не знаходиш дитячим, я маю на увазі. — Джекова брова піднялася, він тішився з ситуації.  Очі Ґрема звузилися, помітивши його веселість і не оцінивши забавки. Той зітхнув і знову підняв руки, щоб потерти скроні, підіймаючи окуляри в процесі. Кучері подають на лоба, обрамляючи розчарований вираз обличчя.

— Я вважаю дитячою, містере Кроуфорд, —  промовив Вілл, —  Вашу абсолютну неспроможність поважати чиюсь думку, окрім власної.

Джек досі тішився. Розлютити сумнозвісного Вілла Ґрема було так легко, як і розповідали. Але у випадку з музеєм, було скоріше смішно. Однак треба було зберегти якісь нейтральні взаємини між ними, на всякий випадок. Вілл міг бути цінним активом у його команді, а безлад у його голові – ще ціннішим.

Чоловік зітхнув, треба полегшити якось ситуацію:

— Я вважаю, що ми не з того почали, Вілле, —  Кроуфорд зупинився. —  Я ж можу називати тебе Віллом?

Відповіді він не отримав, тож продовжив:

— Почнімо все з початку? —  Джек простягнув руку, з надією на рукостискання, у якому йому було відмовлено на початку розмови.

Вілл Ґрем зітхнув, протовжуючи розтирати руками свої очі: щоб або позбутися болю в них, або уникнути будь-якого тілесного і зорового контакту з Кроуфордом. Було видно, що він розчорований їх розмовою, і якщо б голові відділу ФБР не було настільки весело, то погодився б з ним.

— Ти одружений? —  здивування заполонило його тон. Він не думав, що існує людина, яка була б спроможна витримати Вілла протягом тривалого періоду часу. Джек вважав себе терпимим до всіх людей, а Ґрем уже випробовував його межі. Якби той не був потенційно цінним, то уже б давно їхні милі розмови закінчилися.

— Що? — нарешті відреагував Вілл.  —  Чи є дуже дивним те, що я маю людину, яка мені насправді подобається?

— Подобається? Ти не любиш її? —  Запитав Кроуфорд, схристивши руки перед грудьми.

— Те, що я люблю і не люблю, здається, не має мати для тебе ніякої цінності, Джеку. —  серйозно промовив він, але руки все одно сіпнулися, продемонструвавши напругу.

— Я просто намагаюся перевести нашу розмову у дружню площину. Немає потреби у ворожнечі.

— Саме у цьому ми з тобою не схожі: я не сприймаю зверхні погляди, як прояв дружності.

—Ніколи не чув, що ти одружений. — Джек вирішив проігнорувати останній коментар Ґрема. — Я просто здивований, от і все. — швидко сказав у свій захист. Він не знав, що Вілл здатен зберігати дуже близькі та вірні стосунки. Той скоріше здавався відлюдником, ніж зразковим й люблячим татом.

— Психіатри вважають за краще зусередження на змісті мого розуму, а не на моєму житті. — Жартівливо прокоментував Ґрем. Джек, з щасливою усмішкою, помістив свої руки до кишень брюк. Нарешті йому вдалося знайти спільну мову з цим вороже налаштованим чоловіком.

— Я сам одруженний вже десять років, а ти? — На його думку, Вілл може бути одруженим не більше трьох років. Якщо у когось вистачило сил терпіти його такий проміжок часу, то це вже чудово. Хоча не можна виключати того, що каблучка – хитрий трюк, для уникнення небажаних ситуацій, а не наявність реального партнера. Ґрем здавався вкрай асоціальним. Знайти кохану людину з такими крайнощами поведінки, напевно, було складно – передусім для дружини, подумав Джек.

— Більше десяти років, —  легко промовив Вілл, перш ніж різко поглянути на чоловіка. Що ж… це дуже довго. Набагато довше, ніж очікувалося. Бути одруженим настільки довго у такому віці, хоч Джек і не знав точно скільки років його співрозмовнику, той аж ніяк не був старим.

— Ти одружився у ранньому віці? — Кроуфорд був вкрай здивований. Вілл, здовалося, дуже давно вів асоціальний спосіб життя, що намертво закріпився у його антисоціальних манерах. Тож, за логікою, у підлітковому та двадцятирічному віці повинен відбуватися пік відчудження. Тобто, він мав бути взагалі непридатним для пошуку партнера.

— Так, мені було вісімнадцять. — Не схоже, щоб Ґрем через це переймався. Джеку захотілося багато чого сказати про цю ситуацію. Обставини були цікавими. Адже статистично молоді шлюби мали вищий рівень невдач, хоч він із Беллою не були одружені так довго, їхній шлюб вже був переповнений зусиллями і компромісами. Легкість з якою Вілл говорив про свої стосунки була майже образливою. —  Це було миттєве бажання між нами обома. —  Закінчив свою думку той.

Пронизливі блакитні очі Ґрема залишалися гострими, але після цих слів його погляд заповнила любов.

— Мабуть, це була цілеспрямована жінка. —  подолав свій шок Джек. —  Вона старша?

— Мене не примушували і не використовували, Джеку, якщо ти про це. —  репліка прозвучала ображено. Здається, праведність Кроуфорда вилилася назовні і стала занадто помітною.

— Але ж ти був таким молодим, —  відказав він.

—   Ми обоє ніколи не слідували поняттям «правильно/не правильно», коли мова йшла про наші стосунки.

— Цікаво чути це від людини, яка викладає у академії ФБР.

— Не ті «правильно/не правильно», про які ти думаєш. Запевняю тебе, у нашому подружжі не відбувається нічого дивного.—  впевнемо промовив Вілл.

— Мені важко в це повірити.

— Те, що вони не відповідають твоєму розумінню «нормального», не означає, що наші стосунки гірші за твої.

— Про певні умовності не повинно бути й мови, Вілле,—  пробурмотів Джек. Жінка доросліша за чоловіка, це край для нього.

— До побачення, містере Кроуфорд, — неначе виплюнув слова Ґрем, розвернувся на п’ятках та швидко покинув аудиторію.

Що ж, Джек вирішив не турбувати більше Вілла, доки не знадобляться його знання. Тим не менш, позбаватися дивності ситуації було складно.

Вілл Ґрем, безумовно, був цікавим, коли не був болем у дупі.

Коли Джек вперше зустрівся з доктором Ганнібалом Лектером, він був дещо шокований та одночасно задоволений тим, як чоловік безсоромно проявляв свою велич. Лектер був витонченим та вихованим, яким належить бути людині з його смаками; також, на диво, він був більш товариським, ніж очікував Кроуфорд.

Якщо прибрати з пам’яті декілька моментів сорому, при їхній першій зустрічі, то враження про доктора Лектера не було дуже позитивним. Хоча Джек намагався бути максимально професійним, початок діалогу у приватному виході для пацієнтів, точно був не найкращим рішенням.

Що й казати, Лектер був холодною лудиною. Очікувано, він ж, все-таки, професійний психолог. Але Джек не любив холоду. Зовсім. Це змушувало його відчувати себе некомпетентно. Поміж іншого, по-перше, він прийняв пацієнта доктора Лектера за нього самого, бо був упевнений, що людина з таким статусом матиме владу у професійому аспекті, тому спочатку самостійно відкриє двері і пройде в них, а вже потім пропустить пацієнта. Він помилився. Власний промах зіпсував йому настрій. Ще й негайна відмова доктора була принизливою. Зазвичай йому ніколи не відмовляли, але Лектер мав таку безглузду та незрозумілу особистість, що віддалено нагадав Ґрема. Якщо бути точнішим, більш витончену та виховану версію.

Однак, на відміну від Вілла Ґрема, доктор Лектер був нагато інтегрованішим у суспільство, більш соціальним та готовим брати участь у взаємовигідній розмові. Відверто кажучи, добра думка про цього чоловіка склалася у нього ще до зустрічі, завдяки рекомендації Алани та надзвичайно вишуканим смакам Ганнібала. Усі ці фактори були заплюючими, в той час, як Вілл приваблює лише через корисність його розладу емпатії.

Не будучи настільки витонченим, як доктор Лектер, Джек знав, як цінувати такий зразковий хороший смак, і його повага до чоловіка зростала, дозволяючи йому ігнорувати ранішні промахи.

— Мене звати Агент Кроуфорд. Я працюю у ФБР. — Почав він, сподіваючись апелювати до професіоналізму і почуття громадянського обов’язку. Хороші взаємини треба з чогось починати, але обережність була необхідною, через холодність нового знайомого. Краще не ризикувати.

— ФБР? —  Лектер зупинився та пронизливо поглянув на нього , у тоні відчувалася насмішка. —  Я зробив щось не так?

Можливо й не такий він холодний, як здалося. Джек був впевнений: доктор прекрасно розумів, що він тут з інших причин. Інакше б Кроуфорд був більш зібраним та серйозним. Тож він просто посміхнувся та припинив аналізувати вишуканий кабінет.

—  Ні-ні. Я тут, бо Алана Блум порекомендувала Вас.

—Алана? — Ганнібал зацікавлено нахилив голову, зовсім як кіт. —  Для чого вона мене порекомендувала?

— Мені потрібна допомога з профілем людини.

—Хіба у вас немає для цього профайлерів у ФБР? — запитав він, паралельно склавши руки за спиною. — Або сама Алана, якщо вже на те пішло? Вона дуже хороший психіатр.

— Так. — відповів Джек.

— Тоді мені страшно уявити, чому Ви можете потребувати моїх послуг.

— Алана має конфлікт інтересів. Один з наших профайлерів —  обережно почав Кроуфорд, — Вілл Ґрем —  пауза, чоловік у очікуванні реакції доктора. Він ж мав хоча б чути це ім’я, правильно? — Ну… Я просто хочу переконатися, що він не зайшов надто далеко. Алана не вірить, що я можу втримати свою обіцянку. Я ж, у свою чергу, хочу постаратися з усіх сил зробити саме це. — Він дозволив хвилюванню потрапити у свої слова, сподіваючись, що психіатр проникнеться його емоціями та допоможе у підтимці даної обітниці. Хоч Джек ніколи цього не визнає, але він справді хвилюється за Вілла.

Якусь мить доктор Лектер мовчки аналізував його. Остання заява Кроуфорда змішалася з повітрям у кабінеті. Вишукані книги стоять на полицях, і спостерігають за їхньою розмовою, судженнями  та занотовують їх. Як належить робити книгам. Джек скористався моментом, щоб оглянути співрозмовника: обережно випрасуваний костюм; піщанне волося, укладене назад; чистий та витончений зовнішній вигляд. Його кабінет це підкреслював: усюди прямі лінії, чиста підлога, приглушена палітра кольорів. Послідовність смаків – гарна риса характеру.

Нарешті Ганнібал усміхнувся та простягнув руку Джекові, зробивши крок вперед:

— Я допоможу Вам. — Твердо заявив він.

Кроуфорду залишилось лише щасливо посміхнутися та потиснути руку. Маленька хвиля полегшення накрила його.

— Я з нетерпінням чекаю на співпрацю з Вами, докторе Лектер.

— І я з Вами, агенте Кроуфорд.

Широка посмішка Лектера демонструвала його зуби.

-події описуються з погляду Вілла Ґрема-

На вулиці було холодно. Сухе повітря робило ситуацію ще гіршою.  Холод просочився в його одяг і дістав аж до кісток. Головний біль продовжував наростати. Взагалі-то, холод йому подобався, але зараз він був не готовий до нього. Джек знову витягнув профайлера з аудиторії посед заннятя. Сам поприсив допомоги і ще й постийно зверхню дивився, унікальний екземпляр. Навіть відлюдна манера спілкування Вілла ні трохи не бентежила Кроуфорда. Він був занадто налаштований на власні бажання, щоб звертати увагу на інших. Ґрем зрозумів це у першу мить їхньої зустрічі, а з плином часу його теорія лише підтверджувалася.

Сил любити Джека знайти не вдавалося, поки що. Він був великим, кремезним та хуліганом. Звик добиватися свого. Вілл був набагато меншим, асоціальним і точно не тим типом людини, який сподобався б голові відділу ФБР. Він був лише інструментом, кинутим у набір та очікаючим моменту, коли він стане потрібним.

Це була дегуманізація. Але Вілл і сам не був впевнений, що він людина. Особливо, якщо послухати вислови Ганнібала з цього приводу.

Закінчивши з роботою, Вілл повертався додому і скреготав зубами від холоду. Джек не був добрим з ним. Постійно доводив його моральне самопочуття до крайньої лінії. Ґрем не упевнений, коли в останнє мирно спав. Сидіння в академії до пізньої ночі, ще й постійні затримки від Джека – завдавали йому шкоди.

— Ну… — подумав він, — можливо я став трохи розбещеним.

Він ледве дійшов до вхідних дверей, суглоби замерли і пересуватися було важко. Картинка в очах розмивалася. Сьогодні Ґрем не лише проводив лекції, а ще й був змужений допомагати ФБР у справі Мінесотського Сорокопуда. Сам Сорокопуд не був проблемою; проблема – людина, відповідальна за нього, яка нервувала професора більше. Головний біль протягом дня лише посилювався, очі немовірно втомилися. Саме тому у нього ніяк не виходило засунути цей проклятий ключ у замок. Чому на вулиці так темно?

Нарешті двері відкрилися і Вілл повільно зайшов до будинку. Паркетні дошки скрипнули під його вагою. Краєм свідомості помітив, що горіло світло. Обережне і легке освітлення заспокоювало головний біль. Він так втомився.

Зачинивши за собою двері, чоловік відчув, що гравітація його підводить.

Здається, він падає.

Теплі та сильні руки вхопили його передпліччя до того, як Ґрем опав на підлогу. Він знав ці обійми. Вони були знайомі більше, ніж будь-що. Знав їх вправність та рухливість, а також їх сильну жорстокість, яка ставала мистецтвом у їхньому виконанні.

—  Ганнібале? — пошепки запитав Вілл. Очі закривалися, він намагався тримати їх відкритими. Але цей бій був програшним із самого початку.

Чужі руки забралися у його волосся. Він розслаблено видихнув. Головний біль послаблювався – комфорт допомагав. Більше не потрібно було хвилюватися ні про Джека, ні про вбивць, ні про що. Лише затишок та відпочинок. Тут від нього нічого не очікували.

— Шшш —  прошепотів Лектер, його гарячий подих пестив шию. —  Відпочивай, моя любов.

Вілл відключився, відчуваючи себе у комфорті та безпеці.