Десять кроків
від КатряТихо. Туман. Повня пускає своє місячне сяйво на дзеркало-озеро й силует, що сидить на його березі. Юліан, ховаючись від усіх якомога далі, закутав обличчя в біляві локони. У руках він тримає мазь. Ніяк не може зібратись, щоб намастити її на рани. Водяник думає, як він буде жити далі з таким понівеченим лицем. Напевно, від нього всі відвернуться, тепер він нікого вже не причарує.
– Не заважатиму? – Єрем підсів до Юліана. Хлопець повертався із зустрічі з Вороном, проходив повз і побачив знайому сутність.
– Не дуже. Сідай, – у голосі Водяника почулись нотки роздратування. Він не хотів, щоб його жаліли.
– Говорив із Вороном. Він нам допоможе з Вінценосною. А ти як взагалі?
– Ой, тільки без жалю. Я знаю, що все жахливо. Якщо ти прийшов висловити співчуття, краще йди! – Юліан відвернувся від співрозмовника.
– Вибач, напевно, це невчасно. Може тобі потрібна допомога? – киває на мазь у руці.
Юліан з недовірою простягає ліки. Єрем обережно набирає кашицю з трав на пальці та ледь не тремтячою рукою починає наносити її на обличчя. Як тільки мазь торкається рани, вона починає щипає шкіру й Водяник морщиться від болю. Блуд миттєво відриває руку, дивиться на “пацієнта” ще декілька секунд. Неочікувано навіть для себе, парубок нахиляється до шрама і цілує його. Відривається й дивиться на Юліана. Тоді Єрем набирає на пальці ще мазі, далі розмазує її по лицю, опісля знову цілує.
– Досить! Скажи, це все через жалість? Тобі раніше не дуже подобалась моя компанія. Що зараз? Вирішив погратись, втішити, а потім залишити напризволяще? Краще йди геть! – Юліан гарячково відходить до краю берега.
Ненадовго настає напружена тиша. Її порушує Юліан:
– Я ж знаю тебе. Якщо між нами буде десять кроків, ти й одного не зробиш мені на зустріч, – хлоп вимовив це з сумом, наче думка про Єрема гнітить його вже давно.
– Тоді погано ти мене знаєш, – видно, що Єрем був трохи розчарований. -Я зроблю цілих десять, якщо ти зробиш перший.
Та ці слова навряд втішили іншого. Він ще більше відвернувся і понурив голову. Обидва хлопаки дивляться на місяць. Вони не знають, що буде завтра. З такими “пригодами”, кожен день – останній. Насмілившись, Єрем підходить до Юліана й обіймає його зі спини. Від несподіванки той здригається, але не вивільняється від рук.
– Мабуть, нам частіше треба говорити один з одним, – шепоче Єрем на вушко, цілуючи у скроню Юліана.
Від такої напруги сльози самі собою течуть по щоках Водяника. Єрем погладжує його живіт, коли Юліан кладе голову на його плече.
– Водянику, ти прекрасний. Після смерті Міли я вважав себе монстром. Поруч із тобою, я ніколи не монстр. Тоді під час битви ти сказав, що я чудовий у своїй подобі. Може, якщо ми покохали один одного такими, якими ми є, то є шанс і себе полюбити, – Блуд відходить від Юліана, набуваючи свого справжнього вигляду.
Тоді Водяник робить один крок до сутності, хтиво всміхаючись при цьому. Блуд робить усі десять і вони торкаються один одного лобами, сплівши разом пальці на руках.
– Вужику, ти й справді неперевершений! – шепоче Юліан, коли його губи накривають Єремові.
0 Коментарів