День 5

23 грудня 1979 року. 

 

Двері до кімнати скрипнули. На таці заскреготіла пара горняток у такт обережним крокам. Діалог вели пошепки.

 

— Я вас не розбудила?

 

— Зовсім ні. Дякую за каву. 

 

Таця була передана у іншу пару рук. Шурхіт тканини.

 

— Він що, тут всю ніч спав?

 

Коли до носа дістався різкий запах ягідного чаю, кави та, здається, свіжою випічкою, Рампо ледь помітно здригнувся і мало не розплющив очі, однак вирішив поки не видавати себе. 

 

— Зізнатися чесно, я теж заснув за столом.

 

Едоґава відчув на собі дві пари очей, що зосереджено оглядали силует гостя у темному кутку кімнати. А ще тепла тканина, що була накинута на тіло гостя, і її ковтунці, які збилися на краєчках та лоскотали шкіру, забивалися у ніс при кожному ковтку повітря. Куток книги, що під час сну юнака скотився із колін кудись до спинки крісла, неприємно колов у бік.

 

Тепер Рампо переключив всю увагу на власні почуття через поступове пробудження, і неприємні наслідки проведеної ночі у незручному положенні в кріслі починали виринати. Стало важко продовжувати видавати себе за сплячого.

 

Розмова між мешканцями маєтку продовжувалась ще якийсь час, але її сенс вже був остаточно загублений третім слухачем.

 

Едгар поставив сніданок на маленький стіл біля крісла. Знову шурхіт тканини: письменник влаштувався поруч. 

 

Врешті Рампо не витримав та заворушився у своєму кублі. Колючий плед своєю текстурою змішався з неприємними почуттями, викликаним різким потоком крові до судин.

 

Детектив позіхнув і нарешті розплющив очі. 

 

Письменник кинув занепокоєний погляд.

 

— Я тебе не розбудив?

 

Рампо перехилився на протилежний бік крісла, ближче до таці із солодощами та чаєм, нарешті виринаючи із тіні.

 

— Зовсім ні, — на його обличчі розквітла посмішка, дещо лінива через залишки сну. — Дякую за чай. 

 

Едгар кліпнув, з нього вирвалось щось схоже на “ой”, однак Рампо, здається, на ситуацію зовсім не зважав, бо вже поглинав лимонний пиріг. Цукрова пудра розліталась ледь помітними хмаринками від кожного необережного руху, залишалась на губах та поступово перетворювала присмак повітря навколо на приторний.

 

Атмосфера бесіди обіцяла бути ліниво-текучою за всіма правилами королівського етикету: питання та відповідь із довгими паузами у вигляді поглинання солодощів. Едгар вхопив серветку та обережно витер цукрову пудру з вуст, ніби та заважала розмовляти.

 

— Ти часто засинаєш за робочим місцем? — детектив нарешті закінчив зі смаколиком, лишивши після себе приємний післясмак у кутках губ, та підняв погляд на письменника. 

 

— Таке буває, але я зазвичай засинав на пару годин, а не на всі шість.

 

При погляді на синці під очима співрозмовника, що плямами контрастують на освітленій зимовим ранком блідій шкірі, скроні боляче стискались.

 

— Може, тобі слід піднятися нагору та поспати?

 

Рампо був готовий вихопити із чужих рук горнятко проклятої кави, за яке співрозмовник вхопився одразу після запитання. Гірка, дивна на запах та смак, заважає спати. А Едгар із такою відчайдушністю її поглинає, ніби від цього залежить його життя.

 

— Я майже закінчив роман. Взагалі-то його слід закінчити до завтра, але на Різдво та перед ним мало хто працює, ти знаєш, — виделка обережно відділила маленький шматок торту. У той час Рампо раптово завмер, погляд загубився у порожнечі. — Тому редактор запевнив, що я можу привезти рукопис двадцять шостого. Для закінчення, знову ж, мені не вистачає…

 

Фраза була обірвана:

 

— А з ким ти святкуватимеш Різдво?

 

Який жах, найкращий детектив у світі забув про найважливіше свято, на яке американці не бажають відчиняти навіть аптеки!

 

Едгар підхопив розгубленість співрозмовника. Здається, він і сам забув про щось настільки важливе, точніше щось, що має настільки важливим вважатись. Однак після усвідомлення та невеликої паузи його риси раптово погладшали та замінились на… Байдужість?

 

— Точно, — письменник стиснув губи, підбираючи слова. — Мушу зізнатись, я не думав про це.

 

Та він жартує!

 

З іншого боку, це навіть зіграло Рампо на руку, бо він набрав повітря та врешті вирішив зробити те, що робить дуже рідко: щось запланувати.

 

— Їдьмо до Бостона на святвечір, — юнак зосереджено подрібнював крихти торту на тарілці, видаючи це за вкрай відповідальну роботу. — Мені все одно треба буде зайти до своїх та віддати подарунки. 

 

Звучало скоріше не як пропозиція, а свого роду наказ, що Рампо у власному тоні не дуже сподобалось, і все ж дуже хотілось виглядати переконливо. Пара смарагдових очей ніби неохоче кинула погляд на співрозмовника, однак за мить до того, як знову його опустити, завмерла. 

 

Едгар ніби все ще смакував пропозицію, аналізував та робив спроби задокументувати момент візуально, до останнього не будучи впевненим, чи не почулося йому. 

 

Він був щиро здивованим, на обличчі навіть з’явились кольорові плями. Рампо аж почав пишатися собою за те, що зміг викликати у письменника таку реакцію.

 

— Що ж…

 

Едгар відвів погляд вбік, підставив долоню під щоку та видихнув.

 

— Тобто ти пропонуєш провести Різдво разом?

 

— Чому ні? Я знаю, ти любиш Бостон.

 

— Ти так раптово це запропонував, якщо чесно, я не зовсім розумію, чому ти так… Ну.

 

Майстер слова, що з нього взяти. Пригнічений на довічне непорозуміння із самим собою.

 

— Я не часто святкую Різдво, але знаю, що це зазвичай супер-важливо для американців, — Рампо вирішив не заглиблюватись у причини цієї раптової пропозиції. Він не завжди сам до кінця розумів хід власних думок, скоріше довіряв власним почуттям. Якщо йому щось захотілося і ця ідея просиділа у голові більше тридцяти секунд, значить, вона більш-менш раціональна, стосовно всього іншого юнак не звик переживати. — Короче, ти ж не проти, так?

 

Долоня, що підпирала щоку, ковзнула до вуст у спробі приховати примару посмішки, що промайнула обличчям письменника.

 

— Звучить чудово. Як щодо святкової вечері?

 

— Можу запропонувати яєчню, — сарказм прозвучав як той самий тип жартів, що вириваються з вуст при максимально незручній ситуації. Нахапався від Оґурі.

 

— Не хвилюйся, я все приготую.

 

— Тоді вирішено, — одним ковтком тріумфально було допито чай. 

 

Теми розмови, якої Рампо досі уникав, вдалося запобігти, при цьому ще й відтягнувши її вирішення на ще одну добу. Хоча детектив не заперечував, що тікав в тому числі від розмови із самим собою. Однак перед тим, як остаточно прийняти рішення стосовно доречності зради власним принципам, потрібно зібрати трошки більше інформації у тій сфері, у якій Едоґава не розумівся із самого дитинства.

 

Що ж, можна вважати день успішним. 

 

— Ти ж не… — детектив кивнув на шматок недоїденого пирога.

 

Едгар без зайвих слів посунув блюдо зі своїм шматком. Рампо вирішив не обтяжувати себе зайвими церемоніями і навіть не використовувати виделку. 

 

Під час роздумів про повернення до читання у голові юнака промайнуло слово “рутина”, яке сподобалось йому занадто сильно. Ховатися за діяльністю, що тільки виглядала як виконання прямих обов’язків, у той час як слід було звертати увагу на більш реальні проблеми — улюблене заняття Едоґави ледь не з початку його детективної кар’єри.

 

Безперечно, йому потрібно було дочитати “Мольєра” та написати есе, переступити кабінет викладача двадцять шостого грудня та віддати рукопис, який не був прямим доказом його розумових здібностей, зате демонстрував, що на начебто необхідні речі було витрачено стільки часу, скільки від нього потребували. 

 

Все мало відбутися куди простіше із самого початку, однак разом із цим це звучало до жуті неправильно, і при будь-якому іншому сценарії Рампо виглядав би кретином, егоїстом, ідіотом або чим ще завгодно, а це явно не та роль, яку йому хотілося б грати у цій п’єсі. 

 

Здається, він заразився пристрастю до єдності дії, місця та часу. 

 

Це саме такого глибокого психологічного впливу добивається професор Морріс своїми лекційними тортурами?

 

Рутина дійсно звучала пречудово, але не тоді, коли Едгар безкінечно переписував один і той самий момент, коли йому потрібно було наважитись надрукувати кінцівку, від якої обидва тікали, бо звучала вона ніби вирок.

 

— Назви сторінку.

 

Скрипнуло крісло.

 

— Що-що?

 

— Від шести до… — Рампо прогортав до кінця книгу, що трапилась під руку. — Шестисот двадцяти шести. 

 

Що ж, Едоґава знову відволікся. 

 

Едгар розвернувся до книжкових стелажів.

 

— П’ятдесят перша.

 

У незграбній спробі втримати стару книгу і одночасно дістатися потрібного місця, Рампо прочистив горло.

 

— “Хай йому чорт!”, сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого.

 

Рампо серйозно кивнув процитованому, після чого почув відгук на своє драматичне читання у вигляді приглушеного сміху.

 

— Це звідки?

 

— То Гюго, — детектив захлопнув книгу та повернув на місце, після чого почухав ніс, відчувши, що порушив спокій багаторічної пилюки. 

 

— Давай ще якусь. 

 

— Звісно, тільки не підглядай, — Едоґава потягнувся до найвищої полиці, якої зміг дістати. — Слухай, ти віриш у долю?

 

— Дуже раптове запитання, але я можу зрозуміти, чому ти міг його задати. Дай подумати… 

 

Насправді ні, він не зовсім розумів, чому воно зірвалось, але ситуація була цілком вдалою для того, щоб змістити підозри у абсолютно інший бік.

 

Поки Едгар розбирався у безладі власних думок, детектив гортав випадковий твір. 

 

— Я надаю долі великого значення в першу чергу тому що я письменник, тому не думаю, що моя думка буде раціональною.

 

Рампо зітхнув майже роздратовано. Він кілька хвилин думав, щоб видати ось це?

 

— Я спитав тебе саме для того, щоб почути твою думку. Не тікай від відповіді, ну.

 

Вдих.

 

— Що ж, я вірю, що в нашому житті занадто багато випадковостей, які призводять до того, що ми маємо зараз. Тому іноді піддаватися знакам долі відчувається як щось правильне, бо воно призводить до приємних для нас сценаріїв.

 

Рампо кивнув:

 

— Мені подобається. 

 

— А що ти думаєш стосовно долі?

 

Рампо любив звертатися до літератури, щоб знайти пояснення до цих понять, яким люди у своєму житті надають занадто багато значення і які були незрозумілими для нього з перспективи детективної справи, коли перед носом лише очевидні факти, які необхідно просто зібрати докупи і які так легко проходять повз звичайних людей через всі ці псевдо філософські ускладнення. 

 

— До цього моменту не був певен, але тепер прийняв рішення. Назви сторінку.

 

— Сто двадцять сьома.

 

Шелест сторінок.

 

— “А я можу спокійно дивитися на чужу кров; але досить мені тільки уявити, що кров тече з мене самого, та довше подумати про це, — зразу обіймають млості,” промовив аптекар.

 

— Це щось з верхньої полиці?

 

— Ти підглядав!

 

— Нічого подібного. Я просто чув, як ти різко видихнув та як стукнулись о паркет підбори туфель. Отже, ти тягнувся нагору.

 

Рампо всміхнувся: непогано. З іншого боку, письменник знаходився на власній території, тому не дивно, що йому було нескладно зробити ці висновки.

 

— Взагалі-то я міг, ну знаєш, спеціально тебе заплутати.

 

— Мушу визнати зі своїх спостережень, що у моїй компанії ти більш розслаблений і не думаєш про те, щоб провертати щось подібне на кожному кроці.

 

Рампо цокнув язиком: сперечатися із цим фактом не було сенсу. Щось із ним робити теж не дуже хотілося.

 

— Було б нудно обрати щось очевидне із полиць, до яких першою тягнеться рука та які першими бачать очі.

 

— Що ж, детективе, у мене жодних здогадок, що ти мені процитував.

 

— Ти читав Флобера?

 

— Не читав. 

 

“Не дивно” — ледь не зірвалось з вуст.

 

— Ти не багато втратив, щиро кажучи.

 

— Скажеш таке у кабінеті Морріса — точно залік не поставить.

 

Мимовільно Рампо кинув погляд на книгу, що покоїлась у кріслі. Взагалі-то він міг би дочитати її куди швидше: досвід показував, що за один вечір при всьому бажанні можна було прочитати необхідний твір та паралельно законспектувати власні думки та враження, але виключно у тих випадках, коли книга була цікавою. 

 

Перечитувати по кілька разів один і той самий момент та все ще не розуміти до кінця, що за ним зашифровано — одне з найгірших почуттів, з якими стикається Рампо під час дослідження книги, адже у такі моменти йому вчергове здається, ніби з ним щось не так. Адже твір пройшов через очі автора, редакторів, а потім мільйон читачів упродовж кількох сотень років, а він, один-єдиний, не може зробити хоч якісь логічні висновки.

 

Звісно, Едоґава захоплювався літературою в тому числі тому що вона була здатна здивувати його, однак іноді він геть не розумів, що від нього хочуть почути, особливо коли в історії не так багато раціональності, але купа посилань на Біблію.

 

Хотілося процитувати щось з тих кутів книжкових полиць, де встигло зібратись павутиння, коли сталося щось, що змусило обох жителів бібліотеки здригнутися: коридором долетів стук у двері. 

 

Едгар підхопився на ноги та поспішив до входу, у той час як Рампо дав собі кілька секунд, щоб подумати над тим, наскільки ж страхітливо звучав цей стук у повній тиші маєтку, коли це зробив він сам кілька днів тому. Детектив зробив висновок, що цей будинок був побудований таким чином, щоб демотивувати його власників приймати гостей взагалі та назавжди лишити маєток у компанії кладовища. 

 

Едоґава не збирався пропускати щось настільки цікаве, а тому обережно визирнув з-за стіни коридору приблизно у той момент, коли Люсі могла закінчити з тими формальностями, що були призначені покоївці.

 

Йому одразу не сподобалась атмосфера, що заповнила тісний простір біля входу: два прибульці із зовнішнього світу могли чітко прочитатись як гарний та поганий герої лише за тим, наскільки доречно виглядали у стінах маєтку. 

 

Кремове пальто, таке типове для офісної робітниці, тривожне перебирання ґудзиків сорочки пальцями, сліди від чорнил на одній з рук, круглі окуляри та спроби пояснити щось власнику маєтку максимально ввічливо. 

 

— Мені дуже незручно ось так несподівано тебе відривати від справ, але сер наполягав…

 

Рампо остаточно відкинув ідею про те, що дана пані є редакторкою Едгара, коли звернув увагу на антигероя сцени. Той представляв собою любителя сховати туз у рукаві, судячи зі спроби підвищити цінність власної персоналії дорогим темним піджаком, який за відтінком при цьому не дуже пасував брюкам. Бакенбарди, що підкреслювали витягнуту форму обличчя, забирали ледь не всю увагу. Крізь весь коридор від нього тхнуло цигарками, десь серед цього запаху загубився і алкоголь. 

 

Однак серед усього цього найважливішою була неймовірна схожість чоловіка із самим письменником.

 

Короче кажучи, батько та адвокатка Едгара.

 

Перший вже був готовий прогриміти щось басом, коли Люсі вирішила ненадовго затримати скандал:

 

— Гості бажають чаю? 

 

Чоловік стиснув губи та зиркнув на покоївку.

 

— Ні, дякую. Ми ненадовго.

 

А він майстер виставляти себе кретином у спробі здатися загрозливим!

 

— Тоді прошу у вітальню, — нарешті відгукнувся явно спантеличений власник маєтку та повів до тієї частини будинку, яка до цього моменту не була оглянута уважним оком детектива.

 

Рампо підхопив на руки Карла, який, вірогідно, скористався моментом та вже встиг поласувати продуктами з робочої поверхні на кухні. Єнот вже тікав задоволеним з місця злочину коридором, будучи впевненим, що залишиться непоміченим. Юнак почухав тварину за вушком, після чого пухнаста голова опустилась на його плече та лоскотала довгими вусами шию.

 

Рампо кинув погляд до Люсі, яка відповіла на це коротким кивком, після чого обидва прокралися до входу у вітальню та причаїлися, дослухаючись до напруженої розмови, що вже розгорталась.

 

— А тобі за це Едгар не понизить зарплатню? — було кинуто пошепки.

 

— Я покоївка, мені можна, — шикнула дівчина та притулилась до стіни, упевнившись, що її не видно із зали. Рампо послідував її прикладу. На жаль, була можливість тільки чути, але не бачити.

 

До одного вуха долітав діалог, до іншого — солодке сопіння єнота.

 

— То чому ти не подзвонила мені, коли він прийшов? 

 

— Бо мій офіс закритий для клієнтів, я приїхала туди лише тому що треба було забрати папери, коли містер вже чекав на мене біля входу.

 

Нарешті у діалог вступив басистий голос:

 

— Треба ж владнати справи до Різдва та не влаштовувати нікому сюрпризів, а звільнився я тільки сьогодні, — Рампо був впевнений, що після цього чоловік пригладив на голові густі кучері. Починав нервувати, але хотів здаватися впевненим.

 

— А цю справу не можна було владнати зі мною особисто і без мого адвоката?

 

— Звісно ні, юначе, бо ти ховаєш гроші від власного батька, — одразу до діла, розмова дійсно обіцяє бути недовгою. — На які ми обоє заслуговуємо, мушу зазначити.

 

— Я вже казав тобі, що в мене немає грошей.

 

— Перепрошую, сер, але Ви були викреслені зі спадщини, коли почали погрожувати розлученням, — попри те, що голос дівчини не перебивав бас чоловіка, він звучав досить впевнено. Очевидно, вона теж мала досвід із жахливим характером батька сімейства. 

 

Відповідь не чекала на себе довго, кинута із додатковими градусами напруги:

 

— Я був вписаний у заповіт. 

 

Кожне слово виділялось чоловіком окремо, після чого у подібних випадках міг прогриміти удар кулаком о стіл, однак до цього ще було пару реплік, якщо вірити дедукції Рампо.

 

— Сер, заповіт був затверджений офіційно та правок у них не вносилось до смерті місіс По.

 

— Вона прибрала тебе з нього, чи ти думаєш, що вона внесла б необхідні зміни після твоїх благань?

 

А от тепер послідував удар по столу. Рампо не зреагував через готовність, але що Люсі, що Карл здригнулися.

 

— Я тобі ось що скажу, шмаркачу, прямо при твоєму адвокаті: вона була готова внести необхідні правки, але буквально за день до цього вирішила себе вбити! Звучить нелогічно, ти так не думаєш?

 

— Звучить так, ніби вона зробила все, щоб ти нарешті від нас відчепився.

 

— Едгаре, — дівчина обережно втрутилась. Набрала повітря у груди, а після, упевнившись, що обидва чоловіки її слухають, продовжила. — Місіс По, ще коли була моєю клієнткою, дійсно попросила мене приїхати у конкретний день для того, щоб змінити зміст заповіту. Але це мало що змінює від того, що вона все ж пішла з життя добровільно.

 

Зітхання.

 

— Батьку, чого ти хочеш зараз?

 

— Хочу спитати, чи вам не здається, що вона померла підозріло вчасно, — скрип меблів, що полегшено видихнули, коли одне з тіл з них піднялось. — І якщо вона була такою гарною матір’ю, то чому ж полишила власного сина одного-самісінького?

 

Стіни, відчувши у холодному тоні чоловіка знайомий відтінок, увібрали його в себе та додали напруги в атмосферу.

 

Подібні розмови лунали у цьому будинку настільки часто до недавніх пір, що відчувалися майже природньо. Люсі обернулась до детектива. Той, відчувши на собі погляд, продовжував розглядати візерунок шпалер на стіні навпроти та прислухатися до розмови.

 

Шестерні у його голові активно рухались, і вже через кілька секунд Рампо заплющив очі, бо візерунок перед очима поплив через запаморочення.

 

— Ти мене в чомусь звинувачуєш? — Рампо почув у голосі Едгара підхоплену напругу, яка відлунням передалась тепер і самому Едоґаві через цю репліку.

 

— Сер, — дівчина встала слідом за чоловіком. Майже одночасно з цим підхопився і Едгар. — Заповіт міссіс По не має жодних підстав бути переглянутим. 

 

— Є одне виключення, і ви про нього прекрасно знаєте, Луїзо.

 

Він що там, посміхався? А це вже цікаво.

 

— Лише за умови того, що у справі смерті знайдуться нові деталі, але лікарі та поліція чітко констатували, що це було самогубство.

 

— Чорт з вами, розмовлятиму з поліцією, — щось було витягнуто із карману, після недбало кинуте на стіл. Чиркнула запальничка: цигарки. 

 

І так, арія добігала кінця.

 

— Тут не можна палити.

 

— Я тут спокійно курив, коли ти ще не народився, синку. 

 

Недовга пауза. Чоловік затягнувся. Здається, Едгар зовсім не звик чути це звертання від власного батька.

 

— Тепер це мій будинок, тому вирішувати мені, — письменник говорив монотонно, і детектив був впевнений, що юнак при цьому моніторив підлогу. — Кажу це прямо при моєму адвокаті.

 

Рампо ледь не хрюкнув від сміху і, вхопивши Люсі за руку, вчасно відвів їх обох у стіни кухні непоміченими, перестрибуючи через заздалегідь зазначені скрипучі дошки паркету. Вже через кілька секунд почулися кроки у коридорі, а після вхідні двері маєтку із гуркотом зачинилися. 

 

— Що смішного? — все ще пошепки поцікавилась Люсі, обводячи Рампо незадоволеним поглядом. 

 

— Я не знав, що Едгар може і вголос так вправно маніпулювати словами, коли дуже потрібно.

 

— Ти це сприймаєш як жарт? — з її обличчя не сходило обурення навіть після того, як дівчина підійшла до робочої поверхні та повернулась до приготування їжі.

 

Рампо видихнув, скинувши з обличчя посмішку. Все ж треба було визнати, що цього чоловіка він бачив вперше і востаннє, на відміну від тих, хто живе у цих стінах.

 

— На жаль, коли ти детектив, по-іншому не буває. Я не можу проживати все це через себе, інакше не засну вночі, — Рампо вдивлявся у те, як дівчина нарізає сосиски. Карл на його плечі заворушив носиком. — Колись мене тижні три не відпускало від справи, де якийсь ненормальний збирав та колекціонував шматки шкіри із татуюванням, — ніж на секунду зупинився. — Але я вже перестав так переживати, знаєш.

 

— Але Едгар твій друг, хіба ні? В такі моменти не завадить співпереживати.

 

Рампо опустив погляд: він був би радий цього не робити, але нещодавній випадок із забуттям у часово-просторових проміжках лише доводив те, що він з якихось причин почав співпереживати на тому рівні, на якому не дозволяв собі вже довгий час.

 

Він остаточно відкинув всі сумніви стосовно того, що найближчим часом треба завітати додому та поговорити зі старим.

 

— Цей чоловік наразі не становить для Едгара жодної загрози, тому він виглядає абсурдно і смішно у спробі вибити із власного сина гроші на покриття власних боргів, які заробив у казино.

 

— Хіба Едгар розповідав тобі, що той грає? — Люсі зробила паузу, а потім махнула рукою, згадавши, з ким розмовляє. 

 

У коридорі знову почулися кроки. Рампо обережно визирнув, щоб більш детально роздивитися адвокатку.

 

— Вибач за мого батька. Через нього тобі довелося їхати аж сюди.

 

Дівчина обережно посміхнулась. Здавалось, вона не особливо зважала на це, враховуючи, на що вона підписалась, коли подавалась на цю посаду.

 

— Ти недооцінюєш мій досвід та тих незадоволених клієнтів, що грозилися підірвати офіс, — вона поправила окуляри на носі великим пальцем, кинула погляд на сумку з паперами. На неї чекав довгий день у їх компанії. — Я була впевнена, що він не стане турбувати тебе, але він чомусь переконаний, що ти причетний до смерті Елізабет і це якось можна довести.

 

Едгар виглядав втомленим. Втомленим від дорослих проблем настільки, що перебування у коледжі стало своєрідним кроком назад, втечею від усвідомлення того, що він став сиротою та власником величезного маєтку у дев’ятнадцять.

 

А ще Едгар був втомленим від таємниці, яку всі вважали давно розгаданою і сумнів стосовно якої був єдиною ниткою, що досі пов’язувала письменника із батьком.

 

— Луїзо, скажи, ти йому віриш?

 

Дівчина зітхнула так, як зітхають матері у відповідь на наївне запитання власної дитини.

 

— Ні на йоту, Едгаре.

 

Погляд юнака блукав візерунком килима.

 

— І взагалі, тобі не слід непокоїтись за нього. Він не твоя відповідальність, закон на твоїй стороні. 

 

— Мені совість не дозволяє.

 

Рампо зморщив ніс: фізичне втілення почуття провини у вигляді батька з’являлося перед очима нечасто, однак ще ніколи не відпускало навіть на короткий проміжок часу.

 

Короткий обмін люб’язностями, потискання рук, стрічка світла, що проникла у коридор маєтку через розчинені двері. У них, востаннє махнувши рукою клієнту, тихо та непомітно промайнула адвокатка. 

 

Рампо сховався за стіною, однак не сумнівався, що Едгар був у курсі того, що його розмову уважно слухали що детектив, що покоївка. Від початку і до кінця. Коли власник маєтку показався на кухні, він, однак, не був схожий на людину, яку цей факт турбував. 

 

Юнак потер очі. Після почергово глянув на Люсі, гостя, а потім на Карла. Єнот підбіг до хазяїна та був піднятий на руки. Йому явно не подобалось пересуватись маєтком, торкаючись лапками холодної підлоги.

 

— Мені треба поспати.

 

Рампо глипнув.

 

— Це дуже гарна ідея, — Люсі оговталась від здивування швидше за детектива.

 

— У такому разі прошу мене вибачити.

 

Після чого той розчинився у коридорі. Почулося скрипіння втомлених старих сходів.

 

Рампо впав на стілець. Дівчина вимкнула плиту.

 

— Гість бажає їсти? 

 

— Ще питаєш.

 

***

 

Впродовж наступних кількох годин Рампо почав замислюватись над тим, як Едгар досі не помер від нудьги у цьому будинку.

 

Коридори були зручними для того, щоб вздовж них прогулюватись. Перші кілька походів туди-назад Едоґава запам’ятовував окремі деталі інтер’єру, виглядав у вікна. Порахував довжину коридору у коротких та довгих кроках. Під час чергової ходи повз бібліотеку вхопив звідти книгу та прочитав у русі кілька десятків сторінок.

 

Нарешті зазирнув у вітальню, з якої досі не вивітрилась напруга. Йому було некомфортно сувати носа у ті кімнати, в яких при ньому не побував Едгар. Таке враження, ніби своєю присутністю у тій чи іншій частині маєтку письменник надавав дозвіл ступати на поріг кімнати самому гостю. 

 

Посеред кімнати стояла невелика ялинка. Не дивно, що Едгар не згадував про Різдво: це була єдина деталь, що свідчила про найближче свято. У той час як із спогадів самого детектива про Різдво чужі будинки виглядали так, наче ті із самого початку були побудовані лише для єдиного дня на рік, а на всі інші триста шістдесят чотири покидались власниками. 

 

Єдина коробка, що стояла поруч — невикористані іграшки, більшість з яких була потрісканою чи вицвілою, але з якихось причин не викидалась (Рампо підозрював, що раз на рік ті слугували іграшками Карла, щоб той не турбував ті прикраси, що вішались на гілки). 

 

У цьому елементі інтер’єру відчувалась вимушеність, до якої опускається молодь у моменти, коли свята перестають відчуватись якось особливо. Очевидно, голова Едгара була забита іншими речами, тому він, викинувши кілька десятків доларів на ялинку, у той самий вечір поспіхом прикрасив за тією схемою, за якою робив це ще із сім’єю (або принаймні із тією частиною, що в нього була). Якби не банальна повага до традицій, Едгар би поставив ялинку геть у куток ба навіть на горище, просто щоб не непокоїти старі рани та можливі спогади про сімейний затишок.

 

Про гірлянди, що лежали під ялинкою заплутаним кублом, письменник банально забув. У Едгара було виправдання: на те, щоб їх розплутати, потрібно багато сил та часу. Рампо, вчепившись за привабливе дієслово, вхопився за кінець дроту, одягнув окуляри (попри їх вже виявлену безкорисність, вони все ж додавала впевненості) та поринув у ряди вогників.

 

Як завжди, ним рухала спонтанність ідеї, яка, попри неспроможність бути поясненою, відчувалась як необхідна для втілення.

 

Сонце вирішило скооперуватися та сховалось за горизонт приблизно у той момент, коли детектив перебував на фініші, тому, цокнувши язиком, увімкнув лампу поруч із диваном.

 

Коли ялинка огорнулась дротами, було зроблено ще кілька невдалих спроб відшукати розетку. Здається, електроенергію у цей будинок проводили виключно для того, щоб був привід надсилати рахунки, адже техніки у маєтку майже не було. Врешті було вирішено пожертвувати світлом лампи. Мить зловісної темряви у приміщенні — і вже у наступну секунду на холодні стіни лягло тепле світло та відчуття затишку. 

 

Рампо різко видихнув, ліг поруч із ялинкою на підлогу та розгорнув книгу. Не можна було витрачати жодної секунди: це був ідеальний стан поєднання втоми та задоволення, у якому потрібно було закінчити прочитання комедії. 

 

Після останніх рядків погляд сфокусувався на стелі. Детектив відклав книгу, розкинув руки. Було важко повірити, що такий короткий твір юнак мучив цілих п’ять днів. 

 

— І це все? — питав він кожного разу, як щось дочитував. Цей випадок не став виключенням.

 

Ніби у відповідь на цю фразу кімнатою ехом долинуло топотіння Карла. Вуса лоскотали щоку детектива у пошуках ознаків життя, а юнаку було лінь навіть поворухнутися, щоб погладити єнота. Рампо лише перевів погляд на волохату мордочку, на якій застигли краплі молока. Якийсь час дивилися одне на одного.

 

— Добре, Карле, я встаю, — тіло піддалося. Детектив рішуче всівся на підлозі. Дав собі кілька секунд, щоб насолодитися приємним запамороченням. Шмигнув носом: тільки зараз усвідомив, що встиг замерзнути на холодному паркеті.

 

Єнот, переконавшись у тому, що історія маєтку не поповнилась черговим несподіваним мерцем, поспішив оглянути нове джерело світла. Застрибнувши на спинку дивану, Карл обережно обнюхав вогники, після чого з невідомих причин вдарив лапкою іграшку, що затрясла гілку. Задоволено пискнув, після чого зістрибнув назад на підлогу. 

 

Здається, у цьому домі головним був зовсім не Едгар.

 

Рампо обережно визирнув у темряву коридору. Сходи були освічені місячним сяйвом. Детектив пробігся ними на другий поверх, після чого одразу визирнув крізь перила, щоб переконатись, що у тінях внизу на нього не чекали привиди. Із темряви чулося скреготіння лапок, і вже скоро на сходах показався Карл.

 

Едоґава спіймав себе на думці, що зовсім не знав, де знаходиться спальня Едгара, а тому дуже зрадів, коли єнот вирішив показати йому шлях.

 

Юнак був впевнений у тому, що письменник вже не спить. Непокоїти Едгара було б не дуже ввічливим, однак Едоґаву рідко турбувало подібне. Можливо, тому що він невихований егоїст, а, можливо, тому що він чітко розумів, що письменник не буде проти його компанії.

 

І все ж він дочекався, коли Карл зайде у кімнату крізь щілину, постояв за дверима кілька секунд і вже після цього постукав.

 

Скрип дверей.

 

— Можна?

 

— Звісно, заходь.

 

Як і очікувалось.

 

Рампо поспіхом озирнувся, переконався у власних підозрах, після чого скинув взуття та заліз із ногами на ліжко. Влаштувався на другій половині, взяв під руки подушку. Стиснув.

 

— І так, що тобі снилося?

 

З-під домашнього светра Едгара виглядав синій комір піжамної сорочки. Карл вже встиг влаштуватися на колінах хазяїна. Письменник потер очі та позіхнув. 

 

— Щось приємне. Здається, це був пляж та море, — голос письменника спросоння скреготів, слова склеювались із затримкою. Рука опустилась на м’яку шерсть улюбленця та обережно водила вздовж. — Принаймні я чітко пам’ятаю, що навіть уві сні побачене мене заколисало, ніби сон у сні. Останнім часом не часто таке сниться, тому прокидаєшся із почуттям дискомфорту через усвідомлення, що ти тут, у холодній кімнаті… Чому питаєш?

 

— Бо ти письменник, який надає снам величезне значення, — Рампо говорив тихо, щоб не різати слух досі сонного митця. — А ще тому що ночами тебе мучать кошмари, тому коли сниться щось приємне, знаєш, це краще запам’ятовується. Контрасти і все таке.

 

Тінь збентеженості промайнула Едгаром, але він врешті кивнув. Дістав з-під подушки блокнот та занотував кілька слів коротеньким олівцем.

 

Це стане його наступним віршем.

 

Кімната письменника виглядала одночасно живою і мертвою: скоріше матеріальне втілення випадкових спогадів, перенесені з іншого приміщення, збилися в одну гаотичну купу із непотрібним мотлохом, в тому числі порожніми рамами для картин. Чомусь ніхто у цьому маєтку не жив у тих кімнатах, у яких їм було прописано за звичними планами, ніби самі жителі не були готові прийняти той факт, що вони заслуговують на окупацію найбільших та найдорожчих на вигляд кімнат.

 

Додатковими елементами індивідуалізації приміщенні слугували книги (прямо як у кімнаті матері), і чим довше Рампо дивився в одне місце, тим більше їх помічав. Якийсь примірник з садоводства навіть видпирав ніжку столу. 

 

Хотілося б дослідити справжню кімнату Едгара, ту велику, яка була йому призначена із самого початку, однак перенесені з іншого приміщення найнеобхідніші предмети інтер’єру у вигляді літературних творів говорили самі за себе: Едгар не несе за собою тягар матеріальних спогадів, він насичує себе по вінця мистецтвом слова та тримає все у собі.

 

— Я дочитав “Тартюфа”. 

 

— Це чудово, — прозвучало так, ніби Едгар тільки і чекав, коли Рампо скаже про це вголос. — Розкажеш про власні враження?

 

Юнак набрав повітря у легені.

 

— Знаєш, я не можу стверджувати, що мені не сподобалося. Мені не хочеться визнавати цей програш перед професором. 

 

— Я нікому не скажу, що тобі сподобалась комедія Мольєра, — обіцянка, кинута із посмішкою.

 

Рампо приснув від сміху.

 

— І все ж, вона досить наївна, — він піджав під себе ноги, обійняв коліна та поклав на них голову. — Всі герої  дуже односторонні, це до жаху нудно. Іронічно, що твір про лицемірство, ти так не вважаєш? Звісно, для мене ніколи не стає проблемою виявити справжні мотиви героїв навіть тоді, коли автор намагається їх приховати. Зрештою, це моя робота, але вся ця описана неоднозначність все одно не інтригує. Вона просто виставляє всіх навколо повними ідіотами, — він закотив очі. — Хоча я збрешу, що мені це відчуття не знайоме.

 

— Тобто ти підтримуєш ідею того, що комедія — це низький жанр? 

 

Детектив почухав голову та зітхнув. 

 

— Це я для Морріса тренуюся.

 

— Добре, йому сподобається.

 

Пара смарагдових очей зосередилась на чужій руці, що досі гладила Карла, який у виру задоволення поклав голову на складені передні лапки. Рампо і сам хотів простягнути руку, щоб зосередитись на думках, але стримався. Поки що предметом сенсорного розвантаження йому слугувала подушка. 

 

— Це ідеально структурований твір з ідеально структурованою системою персонажів. І це дратує. Я люблю двозначність, коли Тартюф змусив би мене відчути щось погане всередині самого себе. Коли я б зрозумів, що щось подібне в тому числі ховається у кожному з нас. 

 

— Тобі подобається ставити себе на місце поганців?

 

Юнак заплющив очі. Повільно видихнув.

 

— Робив так раніше, і це єдине, що може мене дійсно налякати, — на цьому рука письменника сповільнилась. — Знаєш, типу, коли актори переживають сильний стрес, вживаючись у роль? 

 

Рампо відчув, як письменник напружився.

 

— Тобто ти ставив себе на місце вбивць.

 

— Саме так, — детектив скористався моментом спантеличення Едгара та потягнувся, щоб почухати єнота за вушком. — Але я майже не роблю цього зараз. Раніше занадто концентрувався на тому, щоб таким чином почати розуміти людей краще, але це не спрацювало, тому я покинув цю ідею. Врешті-решт, моєї геніальності достатньо, щоб розкрити будь-яке вбивство!

 

Хвилина мовчання на честь згоди із незаперечним фактом.

 

— Слухай, — Едгар витримав коротку паузу, щоб спіймати чужий погляд. — Ти колись думав про те, що здатен вбити іншу людину?

 

— Звісно думав, — юнак зморщив носа. — Але це не має сенсу. Я все своє життя розгадую злочини, а не вчиняю їх. Якщо хтось вчинить ідеальне вбивство, знаєш, всі здогадаються, що це я. Це ж занадто очевидно!

 

— Володіючи таким талантом, ти цілком здатен влаштувати щось подібне, в тому числі підставити когось…

 

Рампо посміхнувся та підняв голову з колін:

 

— Напишеш про це книгу? 

 

— Що ж…

 

Смарагдові очі миттєво загорілись.

 

— Зробиш це сюжетом третьої частини серії своїх романів: детектив, який так полюбився публікою, виявляється, був так чи інакше причетним до всіх злочинів! Як тобі таке?

 

Едгар, що до цього хотів щось сказати, стиснув вуста. 

 

— Перестань читати мої думки, будь ласка, — було кинуто награною погрозою.

 

Детектив задоволено посміхнувся та посунувся ближче до Карла, який вже перекотився на спину та вимагав почесати живіт.

 

— Якщо ти вже мене викрив, доведеться викластись на повну принаймні для того, щоб ти впродовж прочитання не зміг здогадатись, які саме деталі злочину були частиною плану головного героя.

 

— І все ж виходить, що я заспойлерив сам собі цілу трилогію.

 

— Не кажи так, ніби не здогадався би про щось подібне через п’ять хвилин ознайомлення із моїм дебютним романом.

 

— Не кажи так, ніби не вмієш мене здивувати.

 

Ще кілька годин консервації в одній кімнаті — і співрозмовники почнуть буквально читати одне в одного думки.

 

***

 

— Ти розплутав гірлянди. 

 

Едгар сів на край крісла, придивляючись до ялинки та вбираючи блідою шкірою теплі відтінки. 

 

— Картина була зовсім сумною, тому вирішив взяти ситуацію у свої руки. Ну знаєш, якщо ми вирішили, що будемо відмічати Різдво разом і все таке. 

 

Рампо поставив чай на стіл, продовжуючи жувати сандвіч з трьома видами джему як додаток до вечері, від якої не вдалося наїстися. Погляд зачепився за інорідний для маєтку об’єкт.

 

— До речі, — детектив дав собі кілька секунд, щоб дожувати. — Твій батько забув цигарки на столі.

 

— Сподіваюся, він не збирається за ними повертатися, — Едгар потягнувся за пачкою та почав крутити в руках. Після простягнув юнакові. — Хочеш?

 

— Я не палю, — тонкі брови піднялись у здивуванні. — Ти ж сам сказав, що тут не можна?

 

— Моєму батькові взагалі тут нічого не можна, — процидів письменник із цигаркою між зубів, після чого пройшовся до камінної полички та заскреготав сірниками. — До речі, раніше він курив інші.

 

— Дорожчі, так? 

 

Едгар кивнув, затягнувся, знову сів. Рампо ж взявся роздивлятися цигарки, вмостившись на одній з ручок крісла, в іншій руці — чашка чаю.

 

— Пачка нова, придбана цього ранку, а в ній вже половини немає, — детектив зморщив ніс та влив порцію кольорового окропу у горло. Спроба відволікти себе від неприємного запаху. — То він викурює приблизно по пачці в день, тому перейшов на дешевші, — Едоґава обернувся до письменника. — І як вони?

 

— Жахливі, якщо чесно, — Едгар крутив цигарку у руці, затиснувши між вказівним та середнім пальцями. У цьому жесті читалась обережність ба навіть відраза. — Не те щоб я мав із чим порівнювати, однак.

 

Рампо перехопив опалок, із зосередженим обличчям затиснув між вуст.

 

— Ти таким чином виховуєш у собі ненависть до паління? 

 

Едгар завмер у спостереженні. Детектив вдихнув. Тишу кімнати одразу після порушив голосний кашель та приглушений сміх. Лайка японською.

 

— Чорт, це просто огидно! — Рампо зробив кілька глибоких вдихів та віддав недопалок письменнику. Той прийняв цигарку та, потушивши о перила каміну, відправив у купу попелу. 

 

— Отже, ми однієї думки про паління.

 

Детектив поспішив додати всю пачку цигарок до недопалку.

 

— Принаймні я можу бути певним, що ти не станеш зменшеною версією власного батька.

 

Едгар схрестив руки на грудях та роздивлявся могилу нікотинової залежності. 

 

— На щастя, життєві обставини допомогли мені вирости з відразою до кожної можливої його характеристики.

 

З коридору почувся стурбований вигук:

 

— Що це у вас тут смердить?

 

Рампо повернувся на п’ятах до покоївки. Люсі, роздивившись у напівтемряві кімнати дві фігури біля каміну, хмикнула. 

 

— Ставили психологічні експерименти на дешевих цигарках, — Едгар знизав плечима. 

 

Люсі вже була одягнена у пальто та недбало накинутий на шию шарф.

 

— Поетично, — вона не виглядала здивованою. Кинула погляд на ялинку. Стиснула невеликий пакунок у руках. 

 

— Вже йдеш?

 

— Я залишу твій подарунок на столі?

 

Письменник, здається, тільки зараз його помітив. 

 

— Почекай секунду, — було кинуто за мить до того, як юнак зник у темряві коридорів. 

 

Рампо посміхнувся пакунку, у який, очевидно, була загорнена книга. Поки Едгар маневрував лабіринтами у пітьмі, детектив перебирав у голові варіанти книг, які можна було б подарувати письменнику. Чи існує така, що не захована у закутку маєтку або бодай яку його власник ще не читав? 

 

Юнак повернувся із подарунком. Обмін матеріальний, обмін словесний, прощання.

 

— Щасливого Різдва! — не було зрозуміло, хто сказав це першим, другим чи останнім. 

 

Коли до композиції ялинки додався пакунок, детектив здогадався, що Едгар та Люсі у цьому році (випадково або не зовсім) придбали одне одному однакові книги.