День 4

22 грудня 1979 року. 

 

Високий годинник у кінці коридору терпляче відбивав потрібні інтервали часу маятником. Рампо зупинився перед ним на деякий час. Замислився, чи не брешуть йому стрілки і чи не застряг він у своєрідній симуляції у стінах маєтку, якщо піднявся о сьомій ранку за власним бажанням. Він ніби скооперувався із внутрішнім ритмом повної тріщин та таємниць будівлі.

 

Попри той факт, що досі почувався тут чужим, він не відчував себе зайвим у цьому просторі. Здається, маєток приймав гостей з особливою обережністю, кожного разу перепитуючи свого власника. Едгар, що був логічним продовженням цих стін, чітко дав знати місцевим примарам, що юному детективу варто навіювати лише добрі сни та не дуже нав’язливі тривоги. Без останнього, на жаль, обійтися не можна.

 

Змирившись врешті-решт із почуттям відірваності від світу, гість покрокував вниз. Здогадка про те, що ніхто у будинку вже давно не спав, переслідувала ще з того моменту, як гість розплющив очі, ніби сам факт пробудження був своєрідним сповіщенням про це.

 

На хвилинку Рампо зупинився на другому поверсі, який до цього активно оминав. 

 

Коридор манив зеленою стрічкою килима, що відрізнялась від тих, що були на інших поверхах. Вона прямо сповіщала про те, що саме тут знаходяться кімнати, у яких проживали власники маєтку. Юнак відмітив, що він зобов’язаний пройтись цим коридором вже сьогодні, якщо отримає дозвіл володаря. І тоді з новими кімнатами відкриються нові сторони письменника як доповнення до вже існуючого образу, всередині яких неймовірно багато деталей, непізнані та непояснені самим Едгаром.

 

Розмірковуючи про це, Рампо попрямував у вже звичне приміщення кухні, де планував зустріти незвичну особу.

 

Дві темно-каштанові коси за спиною покоївки ледь тримали неслухняне волосся. Рухи жваві, не дуже охайні, експресивні. Її струнка низька постать підказувала, що пані ледь старша самого Рампо.

 

Пахло кавою.

 

— Вітаю?

 

Дівчина перевернула панкейк лопаткою, з (надмірним) ентузіазмом прихлопнула до нагрітої поверхні та обернулась.

 

— Привіт, — хитрий прищур смарагдового на її обличчі різко підняв зацікавлення гостя. — Едоґава Рампо, вірно? Едгар попросив приготувати тобі щось солодке на сніданок. 

 

Вона знов обернулась до сковороди, що юнак прийняв як запрошення і всівся за обідній стіл. На відстяні простягнутої руки — миска, наповнена печивом з шоколадними крихтами (його улюблене). Але це зачекає до кінця сніданку.

 

— Він вже працює? — Гість кинув обережний погляд на робочу поверхню кухні, коли дівчина поклала свіжий панкейк поверх інших на тарілці. Біля напоготові лежав банан та стояла напівпорожня пляшка кленового сиропу. 

 

— Ну звісно? — було кинуто так, ніби це була найочевидніша річ, яку треба було знати про власника маєтку. — Кожного разу, як я приходжу на роботу, він вже у бібліотеці. 

 

І все ж перед тим, як пізнавати нові сторони Едгара, слід було проявити банальну ввічливість.

 

— Як Вас звати, міс?

 

— Можеш звати мене просто Люсі, ти ледь старший за мене, — дівчина заслонила спиною сніданок, додаючи останні штрихи. 

 

Кортіло знову спіймати її хитрий погляд, який віддалено нагадував Рампо самого себе у свої ранні чотирнадцять.

 

— О котрій годині ти приходиш на роботу?

 

— О шостій? — знов звучало ніби щось очевидне, що змусило Рампо пошкодувати, що він задає взагалі хоч якісь питання. 

 

Своїм темпераментом вона зовсім не вписувалась у декорації маєтку, ніби була найнята не так давно, і не мала жодного елементу, що міг би додати її образу загадковості та принаймні наблизити до цього місця.

 

Рампо задумався, піджавши губи: Едгар взагалі спить?

 

Але це питання він задавати не став через зруйноване до цього бажання, яке зникло остаточно після того, як дівчина подала башту з п’яти млинців, залитих величезною кількістю сиропу, посипаних дольками банану та коричневим цукром. Дещо необережно, але з душею.

 

Детектив не втримався від шумного видиху, можливо, в цьому промайнуло щось схоже на “Вау”, але на експресивному рівні з вуст воно виривалось японською.

 

Він глянув на Люсі, що гордо всміхалась, задоволена тим фактом, що змогла вгадати бажання гостя. Погляд детектива на секунду затримався на кишені плаття, з якого стирчав папірець.

 

— Виглядає просто неймовірно, дякую!

 

— Мені за це платять, тому не слід дякувати.

 

Більш схоже на вивчену заздалегідь фразу, ніж на щире небажання отримати схвалення. 

 

Люсі сіла навпроти, бажаючи стати свідком того, як її плідну працю знищують скреготом зістареного срібла. 

 

Її погляд поступово наповнювався щирим здивуванням, коли вона побачила на власні очі, наскільки швидко Едоґава навчився з’їдати те, що йому до вподоби. Причому у процесі активного поглинання солодощів не спостерігалось прямого порушення манер, скоріше наївне, майже дитяче бажання заштовхати у себе якомога більше.

 

— Як же мені пощастило, що американці їдять солодке на сніданок! — Рампо оговтався від вражень досить скоро, не давши Люсі шанс віднести брудний посуд та помити його. Покоївка покоївкою, але Едоґава не звик до такої кількості уваги до того, що він залишає після себе. — До речі, як твоя мати?

 

Він пожалів, що не зміг прочитати рис її обличчя у момент, коли повернувся, але у голосі прочитались нещирі нотки, на які він розраховував:

 

— Звідки ти дізнався!?

 

Юний детектив знизав плечима. 

 

— В Едгара проблеми з грошима, він не може дозволити собі дорогу покоївку, до того ж сім днів на тиждень. Я розраховував, що ти працюєш два-на-два і виявився правий. А ще з твоєї кишені стирчить рецепт на ліки, в яких чітко видно, що хтось з твоїх хворіє на пневмонію абощо. 

 

Напружена тиша, після якої Рампо зазвичай отримував стусана або був відправлений у небажане місце. Але зараз він виглядав абсолютно розслабленим, водячи намиленими пальцями вздовж візерунку на обідку вже помитої тарілки, адже був впевнений, що загальновідомої реакції на його дедукцію не послідує. Він вже розгадав усі мотиви, спіймавши вперше той прищур. 

 

І для цього навіть не були потрібні окуляри, наскільки ж все було очевидним!

 

— Що ж, ти вгадав. Ти дійсно дуже талановитий детектив,  — у її тоні відчулась кислувата нотка самовпевненості. — Але чому саме мати?

 

Едоґава врешті зібрав думки докупи, вимкнув воду та розвернувся, спіймавши Люсі на хитрому погляді. І в той момент він згас, побачивши усмішку Рампо та гордо схрещені руки.

 

— Тому що це більше підходить для сценарію.

 

Дівчина остаточно розгубилась та втратила впевненість, судячи з червоних плям на обличчі.

 

— Перепрошую?

 

— Ти була права тільки в одному: я дійсно до біса хороший детектив.

 

— Що ж, впевненості тобі вистачає, — вона відвела погляд, розуміючи, що з цим фактом, врешті-решт, важко посперечатись.

 

— Все просто: ти одягнена у робочу форму, — Рампо повернувся до столу та сів навпроти дівчини. — Хто стане класти рецепт ліків, який треба показати в аптеці, у багатошаровий робочий одяг? Зима на вулиці, логічнішим було б покласти його у пальто або сумочку, — юнак похитав головою, не зводячи посмішки з вуст. — Ти просто перевіряла мої навички, я вирішив трішки підіграти.

 

— І ти блискавично впорався, — вона відкинулась на спинку стільця та схрестила руки, знову всміхаючись. — Мені просто стало цікаво, кого Едгар готовий тримати поруч із собою такий довгий час. 

 

Рампо повільно кліпнув, не знайшовши, що на це відповісти. Коли мова заходила за подібні речі, він раптово відчував себе сліпим.

 

Мабуть, доведеться все ж задати запитання, на що Люсі, судячи з вираження обличчя, тільки і чекає, щоб задовольнити власні інтереси та можливу нудьгу, яка виникла через неспроможність адаптуватись у маєтку, що чавить з усіх сторін у випадку непорозумінь із ним.

 

— Хіба він не вміє казати “ні”?

 

— Ще й як вміє! — попри відсутність питальної інтонації, це знов прозвучало, як щось очевидне, на цей раз просто з більшою емоційністю. — Хоча, може, у коледжі він поводить себе по-іншому?

 

— То ви колишні однокласники? 

 

— Щось типу того, — здається, Люсі вирішила різко переключитись на образ загадкової покоївки з книжок, що не бажає розголошувати бодай найменшу інформацію про того, хто їй платить.

 

— Значить, тільки у старших класах, коли Едгар перевівся туди, де не розділяли багатіїв та сиріт.

 

Люсі ледь не підстрибнула на стільці:

 

— Як ти дізнався, що я сирота? 

 

Люди її темпераменту завжди клюють цю наживу з мішанини провокативних слів, які тільки у потрібний момент викликають бажаний ефект. Люди такі наївні, ну жах просто!

 

Попри це, майже одразу в Рампо сформувалась приязнь до пані навпроти. Її сміливість та емоційність не дратували, а скоріш вражали. 

 

— Я? — Рампо загадково всміхнувся та підхопив багатостраждальну книгу, яку вже настав час розгорнути у стінах бібліотеки. — Я нічого не казав, це ти тільки що сама зізналась.

 

Люсі прийняла поразку, фиркнув та відвівши погляд. Рампо натомість скористався моментом та підсунув миску з солодощами ближче до краю столу. Закинувши кілька до рота, він почав ховати інші за старою звичкою у вже забиті фантиками кармани. 

 

Цієї своєї звички він і на мить не соромився, в якому б оточенні не перебував.

 

Люсі спостерігала за цим з непорозумінням. Якби її мовлення було більш насиченим літературними тропами, вона б прирівняла гостя до хом’яка, але в її голові натомість промайнуло порівняння з Карлом.

 

На виході з кухні Едоґава зупинився, побачивши металеву тацю з гарячою кавою.

 

— Мені віднести це Едгару у бібліотеку?

 

— Сподіваюся, за це він не зменшить мені зарплату, — дівчині все ще було незрозумілим небажання гостя користуватися послугами покоївки. — Може, тобі принести фруктовий чай? — уточнила вона після короткої паузи.

 

Яка ж відчайдушна спроба покоївки виконати своє призначення для задоволення власних вимог до себе!

 

— Добре, я згоден, — юнак поклав книгу на тацю та підхопив її за ручки, покрутивши носом від різкого запаху кави. — І не намагайся вчинити вбивство або провернути аферу: тебе швидко розкриють. 

 

— Занадто швидко, — зазначила вона. – Я ж покоївка.

 

***

 

Ще з коридору почулося знайоме стукотіння пальців по клавішах машинки. Дерев’яні двері було відчинено незграбним рухом ноги. Рампо сподівався, що не залишив на ручці відбитку свого взуття, що було не стільки потенційним доказом проти нього, скільки проявом зневаги по відношенню до позолоченого сухожилля маєтку.

 

Зайняті руки, втім, вимагали крайніх мір. Кінець кінцем, в той момент він більш переживав за те, щоб не пролити каву.

 

Планом було прокрастися тихою тінню, непомітно. Спроба оцінити рівень зосередженості Едгара на процесі. Що як він вже не першу годину намагається виграти перегони думок та швидкості їх відбиття на папері, і юний детектив своєю необережністю зіпсує такий важливий для письменника момент?

 

Рампо застиг на порозі у спробі сфокусувати погляд на силуеті за робочим столом. Він боявся дихати, тому вирішив на деякий час прийняти терплячий образ Ґалатеї на себе в очікуванні, коли боги змилуються та дозволять прийняти людську форму задля втіхи митця перед ним.

 

Може, слід все ж перевірити зір? Здається, він почав псуватись.

 

Нарешті пара від чашки з кавою (досі без цукру!) дісталась другої половини кімнати, і Едгар на кілька секунд повернувся у реальність.

 

— Дякую, Люсі, можеш поставити на маленький столик, будь ласка?

 

До останнього граючи образ покоївки, Рампо виконав наказ зі спробою передати емоційність рухів Люсі, які встиг задокументувати зі сніданку. Після зробив кілька кроків назад, чітко вистукуючи підборами взуття поверхнею килиму, натиснув п’ятою на скрипучий поріг та закрив двері, не покинувши кімнати.

 

Погляд посерйознішав, нарешті сфокусувавшись на силуеті письменника, всі емоції якого можна було прочитати виключно по звуках та інтенсивності натискання клавіш. В усьому іншому він, здається, так само наслідував нерухомий мармур.

 

Врешті почувся шумний видих. Едгар потягнувся до стомлених від міксу уявних образів та словосполучень очей та прийнявся потирати опущені повіки. 

 

Рампо скористався моментом та стрімко наблизився. Пальці стиснули спинку стільця, фігура детектива визирнула з тіні кімнати із засуджуючим “Едгар?”.

 

— Га? — письменник різко повернувся. Кліпнув очима.

 

Гість кліпнув у відповідь. Здається, митець все ще не міг зрозуміти, де закінчується його твір та починається реальність.

 

— Ти сьогодні взагалі спав? — ось це вже було більш реалістично.

 

Різкий вдих. На блідій шкірі синці під очима виглядали особливо нездорóво. 

 

— Розумієш, я намагався заснути, але не можу згадати, чи дійсно спав…

 

— Он як? 

 

Кивок.

 

— Але в один момент різко згадав один момент, який ну дуже хотів додати, але забув вписати у блокнот. — він на секунду зупинився, вгамовуючи свою раптову красномовність, усвідомивши, що він розмовляє, а не пише. — Мені треба було терміново записати це, тому я поспішив до бібліотеки і… Якось так вийшло, що я засидівся.

 

— Засидівся, — підсумував детектив, кинувши погляд на стос свіжозаповненого паперу. — Даси мені переглянути? Твоя кава стигне.

 

Едгар перевів погляд на столик, після кивнув дещо невпевнено і опустив погляд на коліна. Рампо послідував прикладу та лише зараз помітив, що Карл, вмостившись прямо на хазяїні, солодко сопів.

 

— Матінко, он він де! — детектив не стримався від того, щоб почухати єнота за вушком. — А я почав переживати, чому він не склав мені компанію за сніданком.

 

Нарешті печиво, вкрадене з кухні, було звільнено з карманів. Карл, почувши запах смаколика, одразу розплющив очі та підняв голову.

 

— Йому можна таке? — ще одне печиво було поглинуте вже самим детективом.

 

Едгар слабо посміхнувся, коли домашній улюбленець, остаточно змістивши увагу на смаколик, перестрибнув на стіл, щоб бути ближчим до бажаного. Його ніс разом з вусами здригався у спробі насолодитись лише одним запахом.

 

— Так, він переважно цим печивом і харчується.

 

З цими словами письменник вивільнився з робочого місця, Карл врешті схопив у лапки печиво, а Рампо у спробі затримати Едгара, неспроможний повноцінно комунікувати із вже набитим ротом, видав щось дуже віддалено схоже на “стій”. 

 

— Ти теж візьми, — ще одне печиво було витягнуто із чарівних кишень та простягнуто письменнику. — Цукор дуже потрібен для боротьби зі стресом. 

 

— Вимушений зізнатись, я не дуже люблю солодке.

 

— Не любиш!? — детектив схопився за серце. — Не важливо, зараз воно тобі точно знадобиться. Прийми від мене, як подарунок долі. 

 

Едгар визнав всю абсурдність ситуації та врешті склав компанію фанатам солодкого, відкусивши печиво, після чого попрямував у протилежний бік кімнати. Він влаштувався у кріслі, що зазвичай грало роль читацького куточку для Рампо, в той час як сам детектив всівся за робочий стіл Едгара.

 

Він відчував себе маленьким в оточенні купи паперів, за цим масивним столом з темного дерева. Тут все відчувалось зовсім не так, як у всій іншій частині бібліотеки: забагато всього від Едгара на один квадратний метр. Давши собі кілька секунд, щоб зорієнтуватися, він взяв свіжий розділ та налаштувався на читання з настроєм, схожий на той, коли йому у руки потрапляє нова справа.

 

Юнак вчитувався з уважністю в кожне слово у спробі відшукати приховані підтексти, заховані у творі, про який він знав надто багато та на який впливав безпосередньо. Цим процесом він закладав додатковий сенс між рядків, який буде зобов’язаний розгадати і сам читач.

 

Фруктовий чай, принесений покоївкою у процесі читання, був поглинутий майже миттєво, приправлений величезною кількістю цукру, надаючи прочитаному особливих вражень, зовсім не схожих на ті, що можна зустріти у реальному світі.

 

Ще якийсь час він вдивлявся у текст розфукусованим зором у спробі зрозуміти, чи не нафантазував того, чого там насправді не було. Кава вже давно була допита, відмітившись додатковими слідами на тих самих газетах, до яких час від часу додавались нові для свіжих відбитків. Нарешті Рампо з обережністю розвернувся та зрозумів, що на нього дивляться.

 

— Ой, тепер я розумію, як ти себе відчуваєш тут.

 

— Справді? — письменник звузив очі, здається, у спробі пародіювати звички Рампо, ніби вони причепились до нього через крісло, яке детектив встиг присвоїти собі.

 

— Тебе настільки вразила наша вчорашня розмова? — він кинув погляд на прочитані листи.

 

Едгар склав руки на колінах і прокашлявся.

 

— Я сам не до кінця впевнений, але якщо ти так думаєш, то я погоджуся з цим припущенням.

 

— Хм. 

 

— То як?

 

Шестерні активно оберталися у голові. Рампо відклав текст та потягнувся.

 

— Мені подобається, — він позіхнув, сховавши за цим “дуже”, що ледь не зірвалося з вуст.

 

Настав час розім’яти мізки. 

 

— Але я бачу, що для того, щоб рухатись далі сюжетом, нам треба перейти до справи. 

 

Письменник підвівся з крісла та наблизився до робочого місця. Якийсь час обидва вдивлялися у пейзаж за вікном. Рампо — у пошуках глибокого сенсу, який там завжди бачив письменник, Едгар — у пошуках відповіді.

 

— Ти хочеш оглянути місце злочину?

 

— Авжеж.

 

— Давай після обіду. До цього часу, сподіваюся, ти осилиш ще кілька десятків сторінок роману. 

 

Едоґава зітхнув із розчаруванням, зрозумівши, що після старанно підібраних глибоким почуттям естетизму Едгара доведеться знову повертатися до закопаного у віках класицизму.

 

— Я здивований, що ти відносишся більш відповідально до мого есе, аніж я. Тільки зачекай-но секунду, я віднесу посуд Люсі та візьму ще печива, — скрипнуло крісло. — Тобі взяти?

 

Юнак замислився лише на коротку мить:

 

— Воно не таке вже й погане, так.

 

***

 

Грибний суп розливався присмаком трав по тілу. Одурманений добре приготованою їжею, Рампо крокував вздовж коридору, рахуючи кроки до заповітної кімнати. Зв’язка забутих ключів дзвеніла у Едгара в руках у такт його крокам, які були значно ширшими та здавалися дещо загрозливими у цьому коридорі, в якому він почувався куди впевненіше, поглинений, однак, у неприємні спогади. 

 

Вони зупинились біля дверей, що на перший погляд не відрізнялися від інших. Детективу здалося, що вони йшли вічність, але тепер, коли він озирнувся, то зрозумів, що було пройдено з десяток кроків, як і було підраховано.

 

На шляху до місця злочину володарем маєтку був знайдений необхідний ключ. Старий замок піддався, Рампо нервово ковтнув, провівши великим пальцем уздовж візерунку на чохлі для окуляр у кармані.

 

— Прошу, — Едгар виглядав дещо знервовано, але все ще привітно. Зі спалахом надії в очах, як здалося Рампо у напівтемряві коридору. 

 

Юнак обережно переступив скрипучий поріг (всі пороги цього будинку скрипучі, і все ж, цей особливо) та вдихнув запах пилу. Його дрібні крихти кружляли у тьмяному зимньому світлі, спадаючи на заправлене ліжко, у якому померла людина.

 

— То ти не чіпав тут нічого вже півроку? — обережно уточнив Едоґава, озираючись та дивуючись тому, наскільки ця спальня була схожа на ту, що знаходилась поверхом вище, де спав Рампо. 

 

Меблі тут були дорожчими, безперечно, а площа — більше. Однак вона була так само неживою: лише деякі елементи, такі як кілька дешевих книг та журналів на тумбі біля ліжка та одяг на стільці сповіщали про те, що тут хтось жив.

 

Деякий час принаймні, як він встиг зрозуміти.

 

— Я не наважувався сюди заходити з того дня, як вона померла. 

 

Гість обернувся до Едгара, щоб трошки вгомонити вирій здогадок та випадкових деталей, які описували мертву жінку. 

 

— Мені можна оглянути тут все? Ну… Буквально все?

 

— Звісно, — письменник знизав плечима, трошки вгомонивши тривожність у рисах обличчя детектива. — Кімнату вже оглядали слідчі незабаром після її смерті, але вони сказали, що нічого цікавого не знайшли.

 

— Вони ніколи не знаходять нічого цікавого, — Рампо цокнув язиком і розвернувся. У відповідь почувся смішок, який потішив юнака. 

 

Збірник Вітмена, Ремарк, журнал з каталогами меблів, в яких зазвичай обводили ціни, але цей був абсолютно порожнім та слугував, судячи з відбитку від чашки на обкладинці, за підставку під гаряче. Кілька журналів з одягом, прочитані не один раз, деякі були випусками за сімдесят восьмий та сьомий роки. Невідомі Рампо любовні романи. На дні стосу — “Гордість та упередження”, прочитане найпершим. 

 

— Вона далеко не перша жінка, в якої це улюблений роман. 

 

— Ти мав справу з багатьма жінками?

 

Рампо приснув від сміху.

 

— З мертвими жінками, Едгаре. В них всіх був дуже поганий смак на чоловіків.

 

— З цим не посперечаєшся.

 

Найцікавіше — у шухлядах. В такому старому маєтку обов’язково мали бути меблі зі сховками. Кожне дно було з обережністю простукане та оглянуте.

 

— Вона правша, я правий?

 

— Правий. Звідки дізнався?

 

— Та очевидно ж: судячи зі стану подушок та заповненості тумб, вона спала справа. Чашки з чаєм ставились по правий бік, зверху на книги, правою рукою та тримала кружку, — юнак обійшов ліжко та перейшов до лівої тумби. — Вона померла від асфіксії, кажеш?

 

— Передоз, так.

 

Попри те, що голос Едгара звучав рівно і спокійно, Рампо обернувся до письменника, щоб впевнитись, що той в порядку. 

 

— Ти не проти, що я задаю всі ці питання?

 

— На більшість з них я вже відповідав багато разів. 

 

— Тц, то я, виходить, не особливо оригінальний, — юнак повернувся до справи та відсунув верхній ящик. — Діабет. Ліки колов ти чи Люсі?

 

— Мати просила робити це мене. 

 

Кілька колб з ліками були оглянуті особливо уважно. Разом з цим око спіймало кілька порожніх пляшечок від опіуму. Запаковані шприці, снодійне та заспокійливе. Вицвілі чеки з аптеки.

 

— Я не дуже розумію, — прокоментував він з двома колбами у руках. — Вона приймала одночасно інсулін та глюкагон?

 

— Зовсім ні, інсулін вона приймала за рекомендацією лікаря, а глюкагон вже після того, як почалися ускладнення.

 

Рампо сів на ліжко та якийсь час перекидав колби з руки у руку, сліпо тасував. Кивнув власним висновкам.

 

— Я б їх переплутав, якщо був недостатньо уважним.

 

Обережний погляд був кинутий на письменника, щоб задокументувати реакцію. Той, спершись на одвірок та схрестивши руки, проявляв виключно мистецьку зацікавленість у тому, що відбувається в кімнаті. 

 

І все ж, померла вона не від ліків, а від наркотиків.

 

Додатково був оглянений простір під, над, в, поза, у і всі подальші можливі просторові орієнтири, що могли стосуватися ліжка.

 

— Ну тут без сумнівів: вона була впевнена, що помре.

 

— Від нестачі глюкози? Це траплялось з нею не вперше.

 

Рампо похитав головою та поліз у напівпорожню шафу. Одяг старої жінки його не особливо цікавив, але він все ще не покидав надію віднайти який-небудь сховок. Десь мали приховуватись додаткові дози від сина, якщо не…

 

Детектив різко захлопнув дверцята шафи та глянув на письменника. Його погляд остаточно спорожнів, однак Рампо знав, що в голові навпроти ховається набагато більше інформації, ніж сам Едгар усвідомлює. Юнак почухав потилицю та витягнув окуляри з чохла.

 

— Мені треба зосередитись. Можна я залишусь один в кімнаті на хвилину-іншу?

 

— Без питань, — Едгар скрипнув порогом та прикрив за собою двері.

 

***

 

— Едгаре, стривай.

 

Голова знов висунулась з-за коридору.

 

— Так?

 

Жінка здригнулась та піднесла до губ великий палець. Закусила ніготь. Від гіпоглікемії тряслися руки, тому всі рухи були неквапливими, тривожними, і це передавалось на сина.

 

— Батько щось відповів на моє прохання?

 

О, тільки не це питання, яке так старанно уникалось! Воно було фатальним. А брехати власній матері – справа недобра.

 

Тому йому знадобився час на те, щоб зібратися та відповісти. Щоб зробити це максимально правдиво, потрібно було збрехати коротко та чітко, без вагань, однак, о боже, вже пройшов якийсь час, за який повітря між хворою та письменником встигло стати важким.

 

— Звісно, — на обличчі промайнув фантом посмішки. Для впевненості. — Він сказав, що допоможе мені з грошима, якщо знадобиться.

 

— Добре… — жінка закивала, пасма сухого посіченого волосся, що випали із загальної купи, здригнулися на плечах. — Це дуже добре. 

 

І хоча вона виглядала слабкою, блідою та дещо розгубленою, як у просторі, так і у власних почуттях, в ній все ще прослідковувалась чаруюча граційність та шарм. І волосся було зібране стрічкою у пишний бант, а сивина, здається, лише прикрашала загальний стан, і ті кольорові пасма молодості виділялись додатково. 

 

З тебе поганий брехун, Едгаре, однак чомусь ця жінка повірила, настільки глибоким був її відчай, що повністю вбив ту суворість, яка почала зникати після розлучення з батьком. Її напружений погляд зупинився на вікні, що виходило на передній двір та ворота маєтку. Вона чекала, до останнього плекаючи у собі надію. Вона хотіла померти зі спокійною душею.

 

Рука юнака у напруженні стиснула ручку дверей. Він ступив крок у кімнату, зачарований яскравим сонцем, що решетом розфарбувало ту половину приміщення, де знаходиться ліжко.

 

— Мені побути з тобою? 

 

— Не слід. Я краще спробую заснути, — вона з шумом ковтнула: знов сушить. Жінка випивала величезну кількість рідини, і щоб одноманітний чорний чай не набридав, полиці на кухні були урізноманітнені найдивовижнішими смаками.

 

— Звісно. 

 

У його горлі пересохло.

 

— І ще дещо, — вона влаштувалась зручніше на подушках, перевела погляд на сина та заплющила очі. — Люблю тебе, Едгаре.

 

Письменник не просто пропустив ці слова крізь себе: здається, вони були сказані з тією небувалою щирістю, що досі не дала йому змоги відпустити хоч краплю вражень від того моменту до сьогоднішнього дня.

 

— Я теж люблю тебе.

 

Він зачекав ще кілька секунд з надією, що мати відкриє очі та помітить, що юнак все ж посміхнувся. Але обмін щиростями закінчився, тому він вийшов з кімнати, закривши за собою двері.

 

Вже у коридорі, опустивши погляд на зелений килим, він відчув, що його руки також затряслись. Слідом картинка перед очима розплилась кольоровими плямами.

 

Холодною хвилею накрила паніка.

 

Бо вона не попросила зайти до неї через годину, як це було зазвичай.

 

***

 

Рампо вгамував тряску рук та глибоко видихнув. Сфокусував погляд на оточенні та зрозумів, що перед очима — зелений килим коридору.

 

А що було далі?

 

О чорт. Плівка обірвалась занадто несподівано, занадто для того, щоб встояти на ногах.

 

— З тобою все добре? 

 

Тягар на плечах виявився цілком фізичним у вигляді чужих рук, що занепокоєнно підтримували тіло, осліплене правдивою картинкою відтворених спогадів. 

 

Рампо зробив глибокий вдих.

 

— …Я не знаю.

 

— Що?

 

Детектив зняв окуляри, поклав у чохол. Провів долонею по обличчю.

 

— Я не знаю, що сталося, — він махнув головою та насупив брови. Проковтнув гірке враження та випрямив спину. — О ні, це щось цікаве. Дуже цікаве, – тривога і одночасно спокуса промайнули у ще загубленому у просторі погляді. – Таке трапляється дуже рідко, розумієш?

 

Погляд Едгара став майже відчайдушним. 

 

— Агов! — детектив раптово змінився у настрої, розвернувся та клацнув пальцями перед очима письменника. — Ти що, сумніваєшся у мені?

 

— Звісно ні! — раптове звинувачення повернуло колір до блідого обличчя письменника. 

 

— Отож-бо, — Рампо гордо задер ніс. — Мені просто потрібно ще трохи часу. 

 

— Повернешся до кімнати?

 

Детектив відсахнувся від дверей, які вже були зачинені ним же, хоча він того чітко не пам’ятав.

 

— Краще закрий її поки. Вона мені не подобається.

 

Едгар кивнув та прийнявся знов копатися у зв’язці ключів. Детектив опустив погляд на килим, щоб сфокусуватись на приємному звуці, натомість натрапив на Карла, який встиг віднайти хазяїна та вештався під ногами. 

 

Рампо присів, простягнув руку та обережно провів вздовж м’якого тільця тварини, впевнившись, що єнот дозволяє себе гладити. Видихнув. Посміхнувся. 

 

Коли кімната знов була зачинена разом з усіма демонами, яких детектив наважився непокоїти, він відчув полегшення. Однак додатковий сеанс екзорцизму не завадить.

 

— Я голодний, — кинув детектив неохайно, зморщивши ніс. 

 

Карл, почувши знайоме слово, кинув на хазяїна погляд, повний надії. Рампо послідував його прикладу.

 

— Знову? 

 

— Робота втомлює, знаєш.

 

— Я навпаки чув, що на голодний шлунок краще працюється, — однак ніяких заперечень не послідувало, натомість Едгар поспішив до сходів. — Здається, у холодильнику були чокопаї, які я попросив придбати Люсі на вечір. 

 

Рампо, схопивши перед цим єнота на руки, не в змозі відірватись від його заспокійливої текстури шерсті, спинився на півшляху коридором. Він помітив, що власна постать не залишала довгої тіні на тлі коридору. Він обернувся до вікна у протилежному кінці, зустрівшись поглядом із темрявою.

 

— Едгаре, котра година?

 

Поспішні широкі кроки також спинилися.

 

— Початок шостої, а що?

 

Рампо повільно обернувся та наздогнав письменника. 

 

— Нічого не розумію. Я що, простояв там у кімнаті так довго?

 

Перейнявши стривоженість Едоґави, письменник здригнувся.

 

— Стривай, ти не помітив цього? 

 

Серце забилось у грудях занадто швидко.

 

— Здається, я дійсно дуже захопився. 

 

***

 

Все далі на задній фон посувались події “Тартюфа”, якому Рампо з самого початку збирався приділяти якнайбільше уваги, однак з якихось причин (і виною тому була зовсім не погана концентрація!) він ніяк не міг вгамувати враження, що пробуджували у нього всі події, що відбувалися у цих стінах. Було важко думати про те, що поза цим маєтком могло відбуватись щось більш цікаве, щось більш важливе та захоплююче, що зараз, що сто років тому.

 

Твір відчувався як щось абсолютно далеке, щось, що навіть за відчайдушним бажанням було важко прив’язати до реальності.

 

В будь-якому випадку сер Фіцджеральд своїми яскравими підкресленнями не дозволяв остаточно втрачати увагу, тому чисто з поваги до колишніх власників книги, які так старанно її аналізували, Рампо вирішив, що слід дочитати комедію, хоча розв’язку він вже розгадав попри досить емоційну кульмінацію, яка мала б посіяти сумніви стосовно будь-яких здогадок, зроблених раніше. 

 

— І все ж, дуже смішно він тут висміює священиків. 

 

— Мольєр? Наскільки я пам’ятаю, він заперчував всі звинувачення у бік його п’єси.

 

Рампо здригнувся: він тільки що проговорив цей коментар уголос?

 

— Я тебе прошу! — юнак гиготнув, підвівши погляд на Едгара, що знов вливав у себе каву. — Він пише твір про лицемірство, в тому числі серед почесних християн, а потім намагається виправдати себе, що він зовсім не те мав на увазі? 

 

— До речі, те, що ти вивчаєш зараз — це багато разів перероблений та переписаний через заборони варіант.

 

— Ну так тим паче Мольєр мав на увазі саме те, що мав на увазі. 

 

— Вимущений погодитись з тобою, — Едгар посміхався. — Тільки не пиши це все Моррісу, він тебе точно розіп’є.

 

З крісла почулося хіхікання, змусивши і самого письменника тихо гиготнути.

 

— Не хвилюйтесь, сер, на цей раз я точно напишу саме те, що він від мене хоче.

 

Хоча, зізнатися чесно, розписати такі очевидні, але так наївно ігноровані літературознавцями цілі Мольєра Рампо хотілося набагато більше. Він був налаштований на те, щоб викривати брехню, а не підкріплювати її, ще й за допомогою гарних слів. 

 

Юнак знову підняв очі з-під сторінок книги на письменника, який взявся перечитувати власний текст у пошуках можливих одруківок. Час від часу було чути шурхіт олівця, робились нотатки, а після — передруковувались потрібні сторінки. 

 

Дядько Юкічі навчав виявляти два види правди: зручну та незручну. І зараз у голові Рампо почали формуватися два шляхи, якими він може піти, однак на цьому роздоріжжі він не міг до кінця зрозуміти, яка правда потрібна Едгару. Очевидно, за інших обставин він би без зайвих вагань послідував власним принципам та не став би сумніватись, що треба йти до кінця та не приховувати свою прямолінійність. 

 

Тепер він боявся, до яких наслідків його може призвести власна дедукція. Вона вже зіпсувала їх стосунки колись, і якщо та правда, на яку він наткнеться, вразить письменника вдруге, то Рампо буде нести за це безпосередню відповідальність.

 

Однак не це лякало детектива, а скоріше той факт, що він втратить назавжди прихильність людини, яка його цікавила. І попри те, що серйозно задумуватись про це Рампо почав лише після того, як через ряд обставин опинився у цих чотирьох стінах, цікавість була пробуджена куди раніше. Ще за тих часів, коли Едгару вдалося вразити Рампо грою слів, що відображала щось нераціональне, однак цілком реальне, приховане десь глибоко у душі, про що досить рідко говорять у наукових статтях.

 

Рампо спіймав себе на думці, що якщо буде необхідно, то він поступиться власним принципам. Він відповість щось на кшталт того, що він відповідає Оґурі на запитання: “Як я виглядаю?”. І в ці моменти він, звісно, виглядає не дуже. Точніше він не є втіленням витонченого ідеалу, до якого так прагне. Але дражнити сусіда по кімнаті зайвий раз не хочеться, натомість з’являється щире бажання запевнити у тому, що той виглядає чудово.

 

Рампо не дуже подобалось визначення “біла брехня”. Це поняття було дуже близьким до лицемірства, яке було знайомим детективу виключно з поведінки інших. Він з іронією всміхнувся тексту перед очима. Комбінації слів якраз подавали яскравий приклад цього поняття.

 

Однак було важко ототожнювати себе з химерними героями п’єси, попри той факт, що його життя за останні кілька днів були схожими на дурну постанову, яка, однак, рухалась вперед сюжетом виключно через амбіції та емоції Рампо.

 

— Можна уточнити дещо? 

 

Дві пари очей, що відволіклись від потрібних текстів, перетнулись.

 

Рампо у відповідь лише знизав плечима.

 

— Ти виглядав дуже розгубленим там, у коридорі, — Едгар пробігся вздовж фігури гостя, стежачи за тим, щоб той не напрягся від теми розмови. — Крім того, ти пробув досить довго у кімнаті. 

 

Здається, питання, яке мало бути задано, повисло у повітрі. Едгар виглядав куди більш знервованим за детектива. Підніс до губ великий палець. Закусив ніготь. 

 

Рампо звузив очі. 

 

Що ж, якщо власник маєтку вже встиг довірити йому настільки багато інформації про себе та підтвердити деякі припущення, слід поділитися невеликою долею власної персоналії, про яку сам Рампо, зізнатись чесно, знав не так багато.

 

— Таке буває зі мною, — він перевів погляд у стелю та витягнув ноги. Схрестив руки на грудях. — Точніше у дитинстві таке траплялось дуже часто, коли я глибоко замислювався, зараз ну дуже рідко! Старий каже, що у мене неймовірно багато фантазія, тому я міг іноді настільки глибоко поринати у роздуми, що губився у часі. 

 

З робочого місця письменника було чути звуки стисткання зубів о нігтеву пластину.

 

— Я хотів спитати… В тебе зараз все добре? Ти налякав мене.

 

Рампо здригнувся. Попри розігрітий каміном простір кімнати, він відчув хвилю холоду, що прокотилась вздовж шкіри. Вона не оминула жодного шва одягу, які щільно прилягали до тіла, віддаючи різкими спалахами, ніби від колючих дротів.

 

Налякав, ну очевидно. Всі так кажуть.

 

Гість заплющив очі. 

 

— Звісно, я в порядку. 

 

Він почув, як скрипнуло крісло. Кинув короткий погляд до столу Едгара та помітив, що той, схрестивши пальці та опустивши на них підборіддя, у напрузі вдивлявся за вікно.

 

Коли очі заплющились знову, почуття часу та простору знову пропало. Можливо, детектив заснув, остаточно віддаючись маленькому божевіллю, що розгорталось у нього в голові.

 

З тебе поганий брехун, Рампо.