День 2

“Чи маю я певний привілей серед них?”

Артур Конан Дойль писав у реалізмі: раціональне мислення, сприйняття світу таким, яким він є, без зайвої романтизації ані світу, ані персонажів навколо. Це вже пізніше фанати, що не встигли оговтатись від романтизму, дещо викривили сприйняття історій. Можливо, в певних моментах навіть сам автор почав їм підігрувати.

Рампо наслідував цю раціональність у своєму оповіданні на конкурс: він вирішив використати свій досвід у розкритті злочинів та перекрити ним нездатність добирати чаруючі слова, цим самим заточуючи гострий та точний кинжал інтриги і викривальної жорстокої реальності. Судячи з його досвіду, саме це лякало більше за будь-які гарно підібрані слова.

За основу він взяв одного з серійних убивць, якого впіймав його дядько, однак справа не розлетілась дуже широко через непрезентабельність вбивці. Юнак додав кілька деталей з більш-менш нашумівших справ, де злочини вчинялись з відрізанням та зберіганням пальців з гарним манікюром та коштовностями у банках з формаліном.

Едоґава закінчив свій твір за кілька днів до дедлайну та подав на конкурс. За ті дві доби, що лишились, встиг прочитати твори опонентів та усвідомити, що його очі не змогли віднайти щось цікавіше, ніж спроби приховати недосвідченість у криміналістиці або зображенні жахів пурпуровою прозою. Рампо зробив абсолютно протилежне. І саме тому він не сумнівався у власній перемозі.

Коли раптом його вже дещо втомлена великою кількістю тексту свідомість зосередилась на одній з робіт, і довелося навіть вмовляти Огурі погасити лампу трошки пізніше, щоб дочитати оповідання у ознайомлювальній збірці до конкурсу.

Було щось захоплююче в цих рядках. Можливо, ті описані моторошно звуки серця, що раптово ожило під підлогою після смерті його власника. Його цокотіння, що відбивалось у голові в ритм власному, пришвидшеному серцебиттю. Автор у всіх традиціях модернізму зосередився на описі свідомості самого злочинця, не соромлячись насичувати його персоналію об’єктивно позитивними рисами.

Рампо був впевнений, що просте детективне оповідання не зможе його захопити, однак автор цього твору, здавалось, майже несвідомо вписував у канву тексту ті жахіття, що викликали сироти на шкірі. Їх не можна було чітко визначити підкресленням конкретних слів: цей несвідомий жах ховався між рядків та вражав юнака з досвідом у криміналістиці ще більше.

Едгар По, юнак, що навчається з ним на одному потоці, мав неперевершений талант лякати, однак у спробі переробити твір жахів на детективне оповідання дещо викривило враження, ніби автор намагався більше підіграти журі, ніж проявити власні здібності.

Отже, він дуже невпевнена у собі особа.

Едоґава закрив збірку оповідань та обійняв коліна.

— Ти там що, трясешся? — озвався сусід зі свого ліжка.

Рампо ковтнув та накрився простирадлом з головою. Він відчув десь глибоко в душі відлуння майстерно описаного божевілля.

***

Едоґава був оточений увагою вже не вперше, однак він всіма силами намагався показати, що прийшов на церемонію нагородження літературного конкурсу лише щоб насолодитись цукерками та печивом, що подавались на буфетному столинку. Юнака попросили постояти з кількома старими, обличчя яких він не запам’ятав, кілька разів потиснути руки для фотографій, забрати диплом та, тримаючи його дещо необережно під пахвою, пробратися врешті до солодощів.

— Вітаю з перемогою, — озвався стрункий юнак, нервово стискаючи в одній руці вже зім’ятий від хвилювання збірник, а іншу простягнув назустріч. — Твій твір дійсно був… неймовірним.

Рампо потиснув руку. Перед ним стояв Едгар По. Той самий, рукою якого був написаний твір, який Едоґава ще кілька разів з інтересом перечитував на нудній церемонії, щоб не заснути.

Юнак терпляче чекав, поки Рампо проковтне купу шоколадного печива, що той вже встиг у себе запхнути.

— Це не було складно насправді, — кілька цукерок були підхоплені з вази та сховані у кишені. Всього кілька! Це не порушення закону. — Але я радий, що ти оцінив мій твір! — руки потягнулись до батончика. — Хоча, читаючи твій твір, я вгадав вже на початку, що вбивцею був сам детектив.

Едгар був занадто чутливим до слів, щоб заглиблюватись у їх значення. А Рампо зовсім не вмів їх підбирати.

— Вже на початку?..

Рампо занадто захопився солодощами та не дуже звертав увагу на те, яким різко похмурим стало вираження обличчя однокурсника. Можливо, тому що і до цього на ньому читалось багацько відтінків розчарування.

— Угу, — юнак знову жував. — Ти припустився однієї помилки, в ній читалась, я підозрюю, твоя невпевненість у собі як у авторі. Назва твору пов’язана із серцебиттям, і вже на самому початку ти зазначаєш це як частину портретного опису детектива. Але знаєш, твоє оповідання принаймні було не таким нудним, як всі інші.

Це не звучало, як комплімент, зовсім ні. Едгар піджав губи.

— Тобі, мабуть, пощастило з тим, щоб мати змогу надихатись такою кількістю реальних справ та отримувати досвід у цій сфері, — ледь чутно озвався він.

— Авжеж! Але писати я взагалі не вмію. Маю на увазі, гарно писати. Тому моя участь в конкурсі це скоріш безглузда спроба розширити сферу своїх навичок.

Спроба настільки безглузда, що юному генію так легко вдалося написати твір та втоптати у землю юнака навпроти, який віддавав всього себе цьому заняттю протягом вже багатьох років.

— Слухай, ці батончики не бери, — Рампо скривився, розглядаючи упаковку від смаколика. — Вони якісь дешеві та неякісні, жах.

— Буду знати, дякую, — було сказано голосом людини, яку це турбувало в останню чергу в даний момент.

— Краще напиши новелу про якогось дурня, який отруював невинних школярів за допомогою обмазування внутрішньої сторони фантиків дешевих батончиків ртуттю.

В його голові це звучала як випадкова ідея, яка забудеться через п’ять хвилин, однак уява Едгара вже почала розгортати черговий чарівний сюжет. Жоден з цих двох, на жаль, цієї чарівної взаємодії не усвідомлював на той момент.

Рампо Едоґава наїдався шоколадом, Едгар По — тривожними думками про те, що він не був вартий і долі уваги від людини навпроти.

Ця думка розросталась химерним павутинням у його голові протягом наступного року, і відданий емоціям митець не підозрював про присутність у власній свідомості інородного створіння під назвою заздрість.

***

20 грудня 1979 року.

Скрип половиць, шурхіт дерев та крики ворон, що доноситься до вух навіть попри товсте скло вікон — таким було тривожним, магічно моторошним помістя По вночі. Воно ніби робило все для того, щоб не дати тобі виспатись.

Ліжко було холодним, дещо твердим. Рампо не був особливо прискіпливим до місця сну, адже встигав виспатися за незручною поверхнею парт в аудиторіях, однак це місце все ще сприймало його як небажаного гостя, що увірвався в особистий простір старого дому несподівано та змусив стіни будівлі невдоволено ворчати.

Рампо уважно вивчив тріщину на стелі та піднявся з ліжка. За весь цей ранок він не почув, щоб двері навпроти, що вели у спальню служниці, зачинялись чи відчинялись. В неї сьогодні вихідний? Не так часто зустрінеш служниць у їх традиційному концепті в ці часи, тому Рампо вирішив залишити у голові здогадку про те, що це скоріше підтримка традиції, старої, як цей будинок, ніж необхідність.

Швидкий погляд за вікно — тьмяний пейзаж, що відкривав вид на похиле дерево на подвір’ї та ворота, що темними контрастними віражами окреслювали межі приватної власності. Рампо потягнувся та позіхнув. Принаймні, спав він не з видом на кладовище.

До вух долетів віддалений стукіт кігтів по паркету, що ехом роздавався коридором. Юнак здригнувся: невже помістя настільки запустили, що тут завелись миші? Однак створіння, судячи зі звуків та темпу ходи, було дещо більшим за гризуна.

Едоґава відкрив двері та виглянув у сторону сходів. Єнот різко завмер та розгублено підняв мордочку на гостя.

Рампо випучив очі: він остерігався американських легенд про єнотів, що по ночах перевертали смітники та розкидували по подвір’ях сміття, але цей мало того, що виглядав нагодованим, так на додаток був абсолютно чистим.

Домашній єнот.

— Гей, ходи-но сюди, — юнак присів та простягнув до тваринки руку.

Він би в житті не подумав, що Едгар По тримає таке створіння у себе вдома.

Тваринка жваво підбігла до гостя з очевидною надією отримати смаколик. Довгі вуса сковзнули по пальцях, вологий ніс закарбував у пам’яті новий запах. Рампо розкрив долонь та зробив спробу погладити тваринку, але та різко крутнулась та, розчарувавшись у відсутності ласощів, побігла у сторону сходів.

Рампо поспішив вниз, забувши про те, що мав переодягнути спальні штани, встигнувши перед цим лише недбало застібнути сорочку та натягнути різнокольорові шкарпетки. Домашній улюбленець мав привести юнака прямо до свого хазяїна, якого у Рампо не було жодних шансів знайти у цій величезній будівлі банально через небажання зазирати в кожну кімнату чужого дому та страх загубитись у коридорах.

Пробігши в одному ритмі з єнотом до другого поверху, Рампо вже відчув приємний запах. Він прискорив темп, помітивши, що чутливий носик чотирилапого також зрозумів, що на кухні щось відбувається.
Спустившись на перший, Едоґава різко завернув за кут та зіткнувся з профілем Едгара, який був занадто зосередженим на шкворчанні яєць на сковорідці, щоб помітити присутність гостя одразу.

— Карле, я годував тебе рівно годину тому, — юнак із засудженням глянув на улюбленця, який вже підбіг до хазяїна та почав ледь тихо скулити, після чого підняв його на руки та почесав за вушком.

Едгар підняв погляд на гостя.

— Доброго ранку, Рампо.

Едоґава раптово відчув себе ніяково. Кліпнув очима.

— Доброго ранку, — зірвалось з його вуст, поки очі швидко вивчали кімнату у ранкових світлих кольорах, але все ж зупинились на єноті. — То ти дійсно тримаєш вдома єнота?

— Ох, я сподіваюсь, він не розбудив тебе, — Карл перескочив з рук на плече хазяїна, влаштувавшись там, ніби це було найбільш звичне для нього місце. — Він, мабуть, хотів навідатись до служниці та перевірити, чи вона ще спить, щоб попросити в неї поїсти, але зрозумів, що хтось є у спальні для гостей.

Рампо зробив кілька кроків всередину кімнати. Кинув погляд на два яйця на сковорідці. Знов відчув себе ніяково.

— Я вже давно не спав, тому все добре.

Він здригнувся, коли почув гуркіт у власному животі. Едгар перевернув яйця, пробудивши нову хвилю апетитного запаху.

— Ти не проти поснідати яєчнею?

Нарешті Рампо зрозумів причину свого почуття: його однокурсник, не задавши цього ранку ніяких питань, встав з ліжка та приготував для гостя сніданок. І Рампо був вимушений стояти, ніби вкопаний у землю, та відчувати незручність через незаслужену гостинність, яку до нього проявляли попри хронічну втому, яка була чітко помітна на очах Едгара.

— Я не проти поснідати будь-чим, — він вирішив дібрати більш ввічливий варіант фрази “я просто до чортиків зголоднів”.

Далі розмова не клеїлась: Рампо щиро захопився тим, як комусь вдається посмажити яйця з обох сторін однаково, адже його навички у приготуванні обмежувались тим, що він був здатен посмажити яєчню з однієї сторони сирою, а з іншою — горілою.

— Здається, ти все ж занадто сильно зголоднів, — з посмішкою констатував Едгар, помітивши майже науковий інтерес у погляді гостя на сковороді.

— Ти дуже вірно це підмітив, — Рампо наважився на відповідь, щоб не задихнутись від напруги, яка опустилась йому на плечі. — Розумієш, для мене приготування їжі це щось… Містичне.

— Багато хто не вміє готувати, особливо якщо не має досвіду життя наодинці.

— Ти не зрозумів, — Рампо піджав губи. — Я не розумію навіть, як зварити яйце.

Юнак кинув швидкий погляд на Едгара у пошуках засудження. Той, відчувши його на собі, із здивуванням глянув у відповідь.

— Ти очікуєш від мене коментаря із осудом абощо?

— Не знаю, — Рампо відвів погляд. — Забудь.

Байдужість до цього факту раптово змусила Едоґаву відчути хвилю комфорту. Можливо, це через те, що дядько Юкічі приймав цю особливість роботи мозку юного генія з таким самим розумінням, і до сих пір він був єдиним.

Посуд виглядав так, ніби навіть смажений шматок хліба з маслом треба було їсти з неї елегантними виделкою та ножем. Однак виделка у руках Рампо виглядала досить примітивно, а от ніж — застарілим. Здається, Едгар не особливо переймався порядком столового приладдя. Гостя це теж не дуже бентежило.

Треба якось почати розмову. Від вчорашнього тривожного настрою Едгара не залишилось і сліду, однак знов турбувати цю тему було страшно. В першу чергу тому що Рампо встиг усвідомити безглуздість власних дій, які шляхом зустрічі з певними перешкодами вилились у цю абсурдну ситуацію.

Неважливо. Треба їсти: на голодний шлунок Едоґава зовсім не міг думати.

До компанії смаженого яйця (можливо, не абсолютно ідеального, але все ще кращого, ніж у їдальні кампусу) були додані дрібно порізані шматки бекону та зелені. Надихнувшись ідеєю наповнити шлунок, Рампо накинувся на їжу занадто несподівано, змусивши Карла зістрибнути з плеча хазяїна та підібратися до гостя ближче. Юнак підняв погляд на єнота та зазирнув у чорні скляні оченята.

Карл фиркнув. Едоґава нахилився в бік, щоб сфокусувати погляд на Едгарі, який уважно спостерігав за ситуацією.

— Йому можна дати шматок бекону?

На обличчі По розквітла тепла усмішка. Він опустив очі, ніби злякавшись цієї реакції:

— Так, тільки не дуже багато. Карл вже поїв два рази цього ранку.

Рампо хмикнув та простягнув тваринці їжу. Карл, кілька разів смикнувши носом, із задоволенням прийняв гостинець лапками та відвернувся, задоволено причвакуючи. Нарешті був спійманий шанс почухати єнота за вушком. Улюбленець здригнув хвостом, після повернувся до свого заняття.

— Смачно?

Коли гість зрозумів, що звернулись безпосередньо до нього, опустив погляд у свою тарілку та зрозумів, що вона вже спорожніла. Він проковтнув останні шматки сніданку та кивнув. Відчув, що його організм остаточно прокинувся.

Зробивши ковток апельсинового соку зі стакану, який помітив тільки що, Рампо все ж наважився почати:

— Я зробив дуже погану річ.

Едгар повільно кліпнув очима.

— Ти маєш на увазі минулий рік, зараз чи—

— Я думаю, ти і без мене вже здогадався.

— Що ж, — Едоґава чекав, поки Едгар закінчить жувати та продовжить. — Але ти дуже мене здивував своїм візитом вчора. Хоча ні, вірніше сказати вразив, — він похитав головою. — Я не злюся на тебе.

Юнак звузив у недовір’ї очі.

— Але ти маєш бути!

— Лавкрафт теж так казав мені, — юнак стиснув плечима.

Едоґава видихнув і насупився. Все це занадто неправильно. Тому що чомусь він відчував щиру провину, і це усвідомлення різким комом підкралось до горла. Він набрав у рота ще соку, щоб той своєю примарною кислотою обпік язик, але стало складно його проковтнути.

— Звучить жахливо, Едгаре, — після короткої мовчанки озвався гість. — Ти ніби зовсім себе не поважаєш.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну міг би хоча б для порядності зробити вигляд, що образився! Як ти робив це в університеті, наприклад.

— Я не—

Едгар різко замовк, опустив руки на коліна, за ними — погляд.

— Моя поведінка не була пов’язана з випадком рік тому, — звучало не дуже переконливо для Рампо. — Вибач, будь ласка, що змусив тебе так думати.

Едоґава відчув додаткову провину за те, що це почуття не спіткало його раніше.

— Після того, як померла мати… — Едгар продовжив, але було видно, що слова підбирались важко. — В мене не було часу на те, щоб перейматися іншими речами.

Настала незручна тиша, під час якої Рампо відчував, що в його голові з’являється ще більше питань, ніж відповідей. Чим довше розмовляв Едгар, тим більшим знаком питання ставав.

І тим темнішими та глибшими здавалися синці під його очима, тим нещаснішим загальний вигляд. Ніби відчувши на собі важкий погляд, він випрямив спину. Рампо зробив ще ковток кислого соку. Відмітив, що додав би в нього кілька ложок цукру.

До чорта конспекти, щось сталося тут, у цих стінах. Щось не тільки цікаве, щось не тільки загадкове, але і бентежне. І Рампо хоче стати частиною цієї історії. В кінці кінців, він не хоче, просто не зможе витримати це бентежне, таке незнайоме до цього почуття, що заповнило разом з післясмаком апельсинового соку всі нутрощі, ніби кислота.

— Як щодо надати тобі свої детективні послуги? — раптово вирвалось у нього.

Малось на увазі “допомога”, але Рампо дуже обережно обійшов це слово, однак подякував Едгару за те, що він зрозумів його правильно:

— Ти з кожною хвилиною стаєш ще більше несподіваним, — По втішно посміхнувся, і Рампо спіймав себе на тому, що змушений погодитись з цим. — Але я не хочу, щоб хтось відчував до мене жалість. Це принизливо.

Рампо фиркнув.

— Слухай, не роби вигляд, що ти досі не відчуваєш хоча б краплі образи на мене, — юнак відчув себе сміливіше, бо віднайшов правильний підхід, тому відкинувся на спинку стільця та схрестив руки. — Давай дружньо уявімо, що я спокутую свою провину, так!

— Ти дуже наполегливий, — раптом Едгар здригнувся, ніби щось усвідомивши. — Що ж, мабуть, є дещо, з чим ти дійсно можеш мені допомогти.

Гість поставив лікті на столі та опустив обличчя у долоні з готовністю слухати. Смарагдовий в очах спалахнув цікавістю. Здається, після цього По на хвилину засумнівався, бо відсторонився на кілька сантиметрів та відвів погляд. На обличчі прояснився багряний колір від крові, що різко туди нахлинула.

— Справа у тому, що мені потрібно дописати роман за тиждень, — він прикусив великий ніготь, після чого Рампо відмітив, що кутикули всіх пальців чужої руки покриті застиглою кров’ю. — Точніше кажучи, наразі в мене залишилося лише шість днів. Однак виникли деякі труднощі, тому…

— Я дуже добре пишу короткі оповідання, але в романах занадто слабкий, одразу попереджаю.

Роман всього за тиждень? Звучить як підозріло короткий уривок часу. Едоґава законспектував цей факт у голові, перетворивши на чергову деталь пазлу, яку, однак, поки було важко притулити до суцільної картини.

— Що? Ох, боже мій, ні, я ніколи б не попросив писати щось замість мене! — юнак виглядав майже обуреним. — Коли справа почала доходити до розв’язки, я, знаєш, помітив одну деталь, яка дещо мені не сподобалась. А слідом вилізло кілька наступних, і в результаті я спіймав себе на тому, що скинув себе у величезну сюжетну дірку, — він зробив паузу, присоромлений, і шукав засудження у виражені обличчя Рампо. Не знайшовши там ані краплі, наважився продовжити:

— В мене зовсім зникло натхнення. Я б хотів попросити тебе… Звучить так дивно, боже, але не міг би ти прочитати мій рукопис та спробувати оцінити його? — далі мовлення перетворилось на спантеличене бурмотіння. — Здається, я прошу занадто багато, але я б хотів ще попросити тебе поділитись своїм досвідом у детективній справі, ти знаєш, в університеті всім відомо про те, що ти допомагаєш своєму дядькові у детективному агентстві і збираєшся працювати там надалі, тому мені раптом стало цікаво…

— І все?

Едгар спантеличено замовк.

— І все? — ехом відізвався він.

Рампо приснув від сміху, зішурившись.

— Який жах, ти просиш мене зробити те, що я роблю майже завжди: читати та балакати без упину про серійних убивць! Ти пропонуєш мені прослідкувати за тим, щоб ти встиг дописати свій роман, а я його задобрив?

— То ти не проти?

Карл вирішив перевірити, чи не лишилось для нього зайвого смаколика у тарілці хазяїна, тому вже активно розслідував її поверхню, обнюхуючи. Едгар обережно посунув улюбленця, все ще заперечуючи той факт, що він його занадто розбалував.

Рампо пробігся поглядом по кімнаті. Помістя здавалось більш привітним, ніж до цього.

— Я буду радий затриматись тут на кілька днів. Я завалив іспит із зарубіжної літератури, мені все одно треба переписати есе.

— Ти зробив що?

***

Рампо не був здивований, що у маєтку є бібліотека. Звісно, до рівня двоповерхового окремого корпусу коледжу, забитого зайнятими студентами та книгами, вона не дотягувала, однак все одно вражала своїми розмірами та меблями. Едгар вмостився на стільці біля вікна, де вже панував безлад, що заслуговував на окрему увагу від Едоґави, однак уважний погляд все ще вивчав інші закутки приміщення, а пальці пробіглися поверхнею старого глобусу, закрутивши вже потрісканий шар.

Рампо впав на стілець біля невеличкого дерев’яного столику. Кілька газет піврічної давності розтяглися на ньому, мов скатертина. На них — багаточисленні кавові плями та відбитки брудних чашок. Юнак несвідомо приснув зі сміху, помітивши також сліди вимазаних у каві лапок Карла.

Едоґава підняв погляд на Едгара, що сидів за робочим місцем боком та спостерігав за гостем. Юний письменник ідеально вписувався у робоче місце: світлі плями зім’ятих листків розкидані під столом та кілька на його поверхні, окремі купки вже готового рукопису, записна книга та центр композиції у вигляді друкарської машинки.

Вся ця кімната вже ніби була окремим романом.

— Я думав, ти працюєш у своїй кімнаті.

— Життя у гуртожитку допомогло мені зрозуміти, що місце відпочинку треба відокремлювати від місця роботи, інакше поїде дах.

Рампо не був впевнений, що може повноцінно зрозуміти Едгара у цій ситуації: він все життя переміщувався з однієї маленької квартирки в іншу, не так часто мав змогу навіть закритися в окремій кімнаті.

Тому він просто кивнув. В кінці кінців, яке б не було пояснення цьому, працювати у цій бібліотеці мало приносити багато задоволення.

— То з чого почнемо?

Едгар ніяково ворухнувся на стільці. Вся його впевненість була витрачена на те, щоб просто запропонувати Рампо лишитися.

— Взагалі-то… Я буду не проти, якщо ти поки що просто посидиш тут.

Рампо витягнув ноги та схрестив руки на грудях. Очі навпроти з інтересом прослідкували за цими рухами, занотовуючи щось у голові. Звісно, Едоґава був готовий до будь-яких прохань, навіть настільки безглуздих, але щось підказувало йому, що Едгар просто соромиться просити про щось більше.

— Просто посиджу?

— Так, якщо тобі комфортно, звісно.

Гість дістав з-під пахви твір Мольєра.

— Комфортно, — констатував той з втішною усмішкою та розкрив книгу.

Через пару хвилин кімнату заповнили звуки друкарської машинки та гортання сторінок.

Час від часу очі Едоґави підіймалися вгору та ловили на собі погляд Едгара. Той вивчав гостя обережно, демонструючи надалі за допомогою відбитих на папері клавіш машинки талант трансформувати побачене у слова. Могло здатися, що з Едоґави пишуть портрет. Словесний портрет.

Через десять сторінок Рампо почав ловити себе на тому, що вимушений перечитувати репліки по кілька разів.

Ну от. Він втратив увагу.

Не те щоб цього не ставалося кожні п’ять хвилин при будь-яких інших умовах. Едоґава ловив себе на тому, що іноді ця нездатність сконцентруватись на чомусь надовго частково заважала йому виконувати власні обов’язки, але до тих пір, доки він був готовий просидіти над якимось з розслідувань довше шести годин, він не сильно хвилювався.

Крім того, він перебуває у такому цікавому місці! Ну просто неможливо не сунути свого носа в усі кутки.

Едгар добровільно пустив Едоґаву у свій особистий простір, до якого, судячи з усього, не мала доступу навіть покоївка.

Юнак піднявся на ноги, лишивши домашнє читання покинутим на столі. Ноги покрокували у протилежний кінець кімнати. Схиливши голову набік, він почав вивчати назви книг, виставлені в обережні ряди за однотипними кольорами обкладинок.

Уважний погляд юного детектива нарешті дістався до одного із центральних стелажів. Всівшись на бильце дивану, що стояв у центрі кімнати, він вивчав вже знайомі назви творів, якими зачитувалась в тому числі та стара жінка, в якої вони з дядьком просиділи дві години, щоб після її довгого монологу Рампо нарешті зізнався, що здогадався майже одразу, що саме вона вбила свого чоловіка, а не її коханець.

Короче кажучи, такі книжки читали розумні жінки, а також ті, в яких було багато вільного часу. Під характер Едгара це ніяк не підходило.

Нижні полиці, однак, були спустошені. На них залишилося не так багато книжок, деякі з них були представлені у вигляді необережної купи недалеко біля входу у кімнату, більше схожі на готове для виносу сміття. Багато історій про привидів (просто незліченні кількість!) та середньовічної прози Великобританії займали більшість полиць і перечитувались найчастіше. Підручники з історії та філософії. Деякі вже встигли увібрати багато вологи та трошки смерділи.

Рампо відповів на більшість питань для себе, здивований тим, як багато про колишніх і теперішніх жителів маєтку можна дізнатися за допомогою книжок у бібліотеці. Все це під музичний супровід друкарської машинки та скрип колеса, що закріплював нові папери на пристрої.

Задовольнивши свою потребу у розслідуваннях, Рампо повернувся до свого місця читання, коли погляд його впав на Карла, що непомітно для обох присутніх у кімнаті прибіг до кімнати та, злившись з візерунком килима, розлігся на ньому та приймав сонячні ванни.

Не те щоб зимове сонце гріло, однак надавало приємний теплий відтінок тій частині кімнати, до якого діставало. Рампо взяв книгу, сів на підлогу поруч з єнотом та, почухавши тварину за вушком, схрестив ноги і повернувся до читання. Він сподівався, що на цей раз зможе прочитати трошки більше, ніж до цього. Змусивши себе поринути у сторінки твору, юнак навіть не помітив, як Едгар обернувся та з цікавістю глянув на гостя. Після відкрив блокнот та зробив кілька нотаток.

***

Це продовжувалось достатньо довго, щоб перетворитись на ідилію. Звісно, не без невдач, які супроводжувались відчайдушним скручуванням невдалих сторінок у шар та відкидання кудись убік. Карл, встигнувши трохи поспати, спіймав ігривий настрій та покатав кілька паперових шарів по підлозі.

Коли один з них підкотився до Едоґави, він дозволив собі відволіктися від читання. Повернувшись у реальний світ, він відчув, що йому потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, де він знаходиться, після чого взяв у руки зім’ятий папір. Кинув погляд на Едгара.

Чи не буде це порушенням його особистих кордонів?

Якщо уявити, що це писалося з першочерговою метою стати чистовиком для роману, який буде потім все одно продемонстрований Едоґаві, гість набрався сміливості та розгорнув папір. Він обережно розгладив кутки незакінченої сцени та ліг на підлогу, вивчаючи зміст.

— Як на мене, ця сцена виглядає непогано.

Пальці, що до цього вистукували симфонію літер, різко завмерли. Скрипнув стілець.

— Що змушує тебе так думати? — письменник схилився на бік, щоб бачити обличчя співрозмовника.

— Мені подобаються порівняння, які ти використовуєш. А ще ти тут провів досить цікаву аналогію та висміяв Шерлока Голмса.

— Це занадто вульгарно та високомірно для мене: висміювати Шерлока Голмса.

— Тоді вклади цю фразу у вуста головного героя, — Едоґава налагодив зоровий контакт. — В кінці кінців, ти списуєш головного героя з мене, а це буквально те, що я сказав би у реальному житті.

Здається, Едгар відчув себе присоромленим, тому що різко вирівнявся та кинув розгублений погляд на робочу поверхню:

— Навіть якщо я зроблю це, все одно буде виглядати так, ніби це моя думка, що все ще занадто високомірно.

— Але ж ти дійсно так думаєш! До романів Конан Дойля на верхніх полицях не торкались вже років п’ять.

— Занадто впевнено вкладати таку ризиковану думку у свій перший детективний роман, — Едгар не збирався здаватися.

Рампо стиснув плечима. Не йому вирішувати.

— Дозволиш принаймні зберегти цей уривок?

Юний письменник облизав раптово пересохлі губи.

— Він настільки сильно тобі сподобався?

— Ні, я хочу, щоб ти поставив на ньому автограф, і коли ти станеш популярним автором, то я продам цю ексклюзивну сторінку з чернеток твого першого роману за гроші, які витрачу на придбання всіх заводів “Lucky Charms”.

Едгар легко посміхнувся та повернувся до роботи.

— Ти так впевнений у моєму успіху? — вирвалось в нього після короткої мовчанки.

— Я це вираховував, — Рампо скочив на ноги, потягнувся та повернувся до крісла. — А у розрахунках я, як найкращий детектив на світі, ніколи не помиляюся.

***

Едоґава встиг уважно прослідкувати за кількістю сторінок, які були написані за ці кілька годин у бібліотеці. Півтори повноцінних сторінки. Він не був впевненим, наскільки це хороший результат для письменника, однак для повноцінного роману, що мав бути закінчений через шість днів, це не виглядало перспективно.

Саме тому він почував певну провину за те, що його живіт почав жалібно урчати і Едгар підхопився з робочого місця (настільки різко, що змусило Рампо здригнутись) та був вимушений відволіктись на те, щоб приготувати обід.

— Вибач, іноді я можу захопитись роботою, — юнак поставив перед гостем порцію макаронів із сиром. Рампо зачекав кілька секунд, щоб впевнитись, що Едгар сів навпроти зі своєю порцією, після чого нарешті почав їсти, майже не приховуючи того, що дуже сильно зголоднів.

— Все нормально, — видавив з себе Едоґава із набитим ротом. Така відданість справі навіть захоплювала. Щось, однак, все ще сильно тормозило Едгара, і причина цьому була не тільки у відсутності нормального сну та постійного стресу. Треба дещо прояснити.

Допитати свідка.

— І все ж, мене дещо цікавить, — зізнався Рампо після закінчення трапези.

— Так? — Едгар їв не дуже швидко і з не дуже великим бажанням. Чи то від поганого апетиту, чи від несвідомого небажання повертатися до роботи.

— У вас настільки погані стосунки з батьком?

Юнак явно не був готовий почути, що гість настільки швидко здогадався про це. Едгар жував, зупинивши знервований та здивований погляд на Рампо.

— Тобі хтось про це сказав?

— Навряд хтось знає про це окрім Лавкрафта, а він, боюся, розповів би про щось подібне лише після серії тортур, — детектив хмикнув, посміхнувшись. — Якщо вони не приносять йому задоволення, звісно.

— Мушу зізнатися, я не ознайомлений з його вподобанням у цій… Сфері.

— Не те щоб я хотів знати, — усмішка не сходила з обличчя юнака, ніби вони прямо зараз обговорювали погоду. — У бібліотеці покоївка не прибирає: скоріш за все ти попросив не заходити у цю кімнату, адже в ній зосереджено занадто багато натхнення абощо, — гість прослідкував поглядом за Карлом, який, наївшись кукурудзяних пластівців з миски, вже встиг застрибнути на стіл та почати розслідувати його поверхню. — Неважливо, я не розбираюся у ваших письменницьких штучках. В будь-якому випадку, старі полиці особливо ніхто не прибирає, а от один з центральних стелажів нещодавно передивлялись. Ті книги, що належали твоїй матері, ти не чіпав через бажання зберегти їх у тому вигляді, в якому залишила вона, а з десяток книг батька вже продав, і кілька з них досі лежить у бібліотеці в очікуванні на ту саму долю, — Рампо спостерігав за тим, як погляд Едгара стає все більш похмурим. — Тому повертаюся до свого питання: у тебе все настільки погано з батьком?

Якщо власник маєтку дозволив прокрастися у свій особистий простір з книжковими володіннями, то він мав врахувати той факт, що Рампо здогадається про ці речі. Принаймні таку відмазку вигадав для себе сам Едоґава.

— Все настільки погано, — констатував юнак, після чого відсунув тарілку, не доївши. Карл вже почав досліджувати її вміст, тому Едгар піднявся з місця, щоб пересипати свій обід улюбленцю. — Маю на увазі, в моєму житті він не приймав майже ніякої участі. Здається, він навіть не пам’ятає про те, що лишив кілька книг тут, а мати зберігала їх до останнього.

На відміну від вчорашнього дня, Едгар підтримував цю тему більш спокійно. Скоріш за все через те, що відтепер Рампо був не просто незваним гостем.

Рампо хмикнув у відповідь та склав лікті на столі.

— Цікаво! А любов до історій з привидами тобі привів дідусь?

— Знову вірно, — Едгар прибрав посуд зі столу. — Нічого іншого я від тебе не очікував, Рампо.

Детектив опустив обличчя на долоні та посерйознішав, насупивши брови.

— Вчора ти виглядав дуже знервованим, коли я торкнувся цієї теми.

— Я хотів би попросити за це вибачення, — плечі здригнулись, тіло напружилось. — Це було не дуже ввічливо з моєї сторони.

— Та я не про це, розслабся, — Едоґава витягнув окуляри з футляру та натягнув на ніс, щоб здаватися серйознішим. — Дозволь мені дещо зробити. Бо якщо я не спитаю, боюся, дуже сильно ображу тебе!

Едгар сів за стіл та зі взаємною серйозністю поглянув на гостя.

— Мушу зізнатись, ти вмієш заінтригувати.

Рампо всміхнувся та зіщурив очі. Едгар відповів на це вираження обличчя взаємною зацікавленністю.

— Я хочу зрозуміти, що трапилось у твоїй сім’ї.

Стілець навпроти скрипнув: Едгар влаштував ногу на ногу. Схрестив руки, посунувся ближче.

Едоґава поправив окуляри (з поваги до Едгара, не середнім пальцем):

— Маю на увазі, шести днів у тебе мені б вистачило для того, щоб зробити висновки самостійно, але якщо я запитаю в тебе дозвіл, це буде, як це сказати, більш ввічливо чи типу того. І я не буду почувати провину за те, що знаю щось з твого супер-особистого життя.

— Ох, — вирвалось з вуст письменника.

Смарагдовий блищав крізь вузький розріз очей у пошуках відповіді в обличчі навпроти.

Едгар якийсь час дивився в бік, у стіну, насупившись та піднявши плечі. Після повернувся поглядом до гостя. В цих очах було щось незнайоме: впевненість, серйозність та навіть ворожість, що ховались за купою темного волосся, яке спадало на обличчя.

— Поклянись, що це залишиться між нами.

Едоґава затамував дихання.

— Поклянемось на мізинцях?

***

Вміст бібліотеки був вивчений майже напам’ять. Пара чашок чаю та заварник вже встигли окупувати столик біля нагрітого Рампо крісла. Юнак перехоплював кинуті у безодню кімнати невдалі сцени, імпульсивно скомпані у шари, перечитував та давав коментарі письменнику. Кілька з них відправились у кишені, складені вчетверо, як компанія до купи фантиків, інші, дійсно невдалі, ставали черговими іграшками Карла.

Читання “Тартюфа” просувалось повільно. Рампо вирішив, що у такому ритмі він спокійно встигне дочитати твір та виконати домашнє завдання. Набагато більше, чесно зізнатися, юного детектива цікавила компанія письменника, якого час від часу вдавалося затягувати у короткі бесіди. Едоґава обожнював відволікати Оґурі від домашнього завдання бездумними балачками, які на емоціях сусіда перетворювались у справжню війну думок, однак з Едгаром все виявилось значно простішим.

— Розкажи, чому тобі не дуже подобається Шерлок Голмс.

По розвертався на стільці та дивився на Едоґаву, який кожні п’ять хвилин винаходив новий варіант сидіння у кріслі.

— Чесно зізнатися, я думаю, що це занадто суб’єктивна думка.

— Я задав питання для того, щоб дізнатися твою суб’єктивність, Едгаре.

Через якийсь час роздумів та формулювання думок язик Едгара розв’язувався:

— Коли я ознайомлювався з найпопулярнішими творами, то ловив себе на думці про те, що Конан Дойль ховав занадто багато деталей від читача задля того, щоб в результаті виставити Шерлока Голмса розумнішим не тільки за персонажів, які мають право помилятись, а й за читача, який є прямим свідком всіх подій на рівні із самим детективом, — Після двох-трьох речень він кусав губи, ніби починав сумніватись у власній думці, а після все ж продовжував, бо бажання задовольнити цікавість Рампо у заданому питання перемагало: — Точніше кажучи, мені було б цікавіше, якби читача та детектива поставили на одному рівні та я мав змогу розгадати таємницю самостійно.

— Я теж помітив цю проблему, — Едоґава позіхнув. — І мене це теж дратувало, адже цю методику надалі почали активно наслідувати інші письменники у своїх творах.

— Мою думку досить легко спростувати, однак це не відміняє того, що мені ця деталь дещо псувала враження.

— Розкажи.

— Всі оповідання описує Доктор Вотсон, — Едгар стиснув плечима. — Він доповідає всі події від себе. Тобто читач спостерігає за ходом розслідування його очима.

— Все одно нечесно! Нібито автор боявся, що читачі виявляться розумнішими за Шерлока.

— В кінці кінців, це далеко не в усіх творах зустрічається.

— Тим не менш!

— Тим не менш, — погоджувався Едгар, після чого робив кілька нотаток у блокнот та повертався до роботи.

Едоґава для себе вирішив, що блокнот юного письменника — останнє, чого він стане торкатися у цьому домі, попри величезну зацікавленість у його змісті.

— Ти питаєш це, тому що це потрібно для твого розслідування? — раптом для самого себе спитав письменник після довгої мовчанки.

Рампо підняв погляд на темний силует в іншому кінці кімнати. Підбирав слова.

— Це особистий інтерес.

Хвилина чи дві — мертва тиша. Едоґава пожалів, що не мав можливості побачити вираження обличчя співрозмовника. Едгар оговтався та повернувся до роботи знову після того, як зробив деякі висновки на фоні купи тривожних думок.

Коли тепле світло двох ламп у кімнаті перестало заважати очам несвідомо заплющуватись, а голові — падати на груди, Едоґава вкотре позіхнув та оцінив постать письменника, який, здається, вже давно пристосувався до такого графіку письма.

Порахувавши вже з десяток позіхань зі сторони гостя, Едгар звернув увагу на годинник на стіні. Схвильовано глянув на Рампо, який не звик залишатися бадьорим о пів на першу ночі.
— Якщо ти втомився, то можеш піти спати.

Едоґава закрив книгу. Вже не було сенсу вчитуватись.

— А ти?

— Я ще попрацюю трохи… Можливо, десь годину.

Ця година зазвичай означала всі дві ба навіть три.

Юнак піднявся зі свого місця, скинувши з плеч знайдений раніше плед. “Тартюф” був залишений на столику поруч з чашками чаю: Едоґава був впевнений, що повернеться на це саме місце завтра.

— Тоді на добраніч?

— Гарних снів, Рампо.

Перед тим, як закрити за собою двері, детектив коротко оцінив прогрес за сьогодні. На столі Едгара додалося ще п’ять сторінок.

Коли його сонна свідомість зустрілася з контрастною прохолодою та темрявою коридору маєтку, Рампо занотував у себе в голові, що треба буде перевірити, чи приїде завтра покоївка. Якщо ні, то він зможе остаточно впевнитися у своїх здогадках.

Едгар переживає серйозні фінансові проблеми.