День 1. Посвята.

Я прикинувся сплячим і чекав нічної смерті. Стежив, як тонкі чорні тіні починали сіріти й зі страху заповзали назад до своїх закутів, звідки хижо позирали на мене весь час. Насупроти блимнула, зажевріла мальвова стрічка.

Через десять хвилин зайдуть будити.

Натягнув щільніше укривало й зімкнув очі. Чекаю.

Вдих. Видих. Бувають різні видихи: полегшення, радості, стриманого сміху, або видихи болі, горя чи хвороби. Бувають смертні видихи, останні. А бувають перші. Кожного разу, видихаючи марно витрачене повітря, я перевіряю, чи не було це востаннє. І кожного разу з досадою впевнююсь у протилежному.

Акуратний стук остаточно розхитав нетривкий спокій зорі. Я розплющив не встигші торкнутися сонного омуту очі, підвівся на ліктях.

— Доброго ранку, Ваша Світлосте.

— Доброго ранку, Фріде.

Вміло роблячи вигляд щойного пробудження, мляво протираю червоні очі, інтенсивно вдавлюючи їх собі назад до черепної коробки. Я такий гарний актор чи всі навколо стали ідіотами?

— Його Величність передав Вам бути через пів години — не вгавав кістлявий старий камердинер, що на йому від десятиліть щоденної праці в цьому замку відбилося, здається, по частинці кожної стінної тріщинки.

Я кволо поглянув на віконну шибку – але замість першого спалаху ранку, на мене привітно усміхалося блакитне марево сонця. Коли це воно встигло?

Махнув рукой:

— Можеш йти, Фріде.

Він поклонився, заскрипіли одне з одним старі позвонки, і вийшов.

Вже тоді я чимсь там, невідомим, в своїй темній підсвідомості, чув: цей день не буде схожим на жодного зі своїх попередників.

* * *

В супроводі мовчаливого коридору та боязливого, порізаного сталевою решіткою, світла я тримав шлях до зали. Дивно воно, наче в такому величезному замку існую лише я та моя тінь. Наче на цих холодних стінах починається і тут же кінчається мій маленький світ. А між іншим, я завжди почував себе одинаком, відколи почав могти відчувати це.

Шурсь!

Я не одразу помітив чийсь тонкий образ за дверима позаду. Але варто було лише зупинитись, обернутись на мить – він гулькнув та щез. Знов марення? Слід вже якось змусити себе спати.. Може попрохати сонних пігулок у Фріда? Чи врешті звернутись по допомогу..

З такими ж повільними думками опинився на вході до залу: о, то було справді розкішне приміщення. Обиті червоним шовком стіни, білого дерева підлога, стеля ж мабуть була десь аж у небі. Всюди мармурові ліплені фігури дивних створінь (вони часто заходили до мене серед ночі) та безліч чиїхсь портретів, під пильним поглядом яких стояв величаво в самому центрі сього дійства довгий чорний стіл з такою ж великою кількістю чорних стільців. Це я нащо зараз розказую так детально інтер’єр зали, бо більш як половина мого життя пройшла саме тут, в холодних обіймах червоних стін і білої підлоги. Не знаю, лякає мене це, чи тішить.

Тож, я стояв навпроти і покірно чекав.

— Проходь — лунко роздався звідкись низький голос – я впізнав свого батька. До слова, про мого батька. Думаю, не складно здогадатися, що він був королем, Його Величністю, Крепусом Рагнвіндром, і, як виявилося, трохи ще моїм батьком. Королем він був певно давно, а моїм батьком став одвіку шістнадцять неповних років.

— Доброго ранку — я причинив за собою широкі подвійні двері і пройшов до столу. Чи любив я його? Певно що, як короля, любив. Чи любив він мене? Певно що, як свого найближчого спадкоємця, теж любив.

Він повільно видихнув. І мені чомусь здався цей видих до болі знайомим.

Я випрямився, склав руки за спиною, чекаючи розпоряджень. Розпоряджень? Кожного дня, і з кожним роком все сильніше, мене готували до тої пам’ятної в житті події, коли гострозуба золота корона вп’ється своєю пащею мені в кору голови та мозку. (І за кожним днем я відчував, що стаю все більше не спроможним до цього).

Крепус пильно оглянув мене, знов видихнув і відвернуся спиною.

— Я став помічати твоє марніння — почав він суворо, і я відчув внутрішню тривогу чогось жахливого – але поки стійко мовчав — Ти робишся надто.. хм, замкнутим, неговірким? Це не личить молодому юнакові. Тим паче юнакові-принцу. Отож-..

Я не витримав, коли серце підскочило з грудей у голову і почало шалено калатати у вухах. Ні, це мені не подобається. Ця розмова, я не знаю що саме, але з секунди на секунду, от-от, щось стрімко впаде і розіб’ється об мою спину, розіб’є мене, і мій невеличкий світок. Щось.. щось..-

— Батьку! — на мить злякався власного покрику, сповненого страшного відчаю — Невже все так погано? Я.. Я можу стати інакшим! — панічна усмішка — Це дрібниці, батьку! Це-..

Він сердито перебив, знов обернувшись до мене:

— Ні.

Я замовк.

— Я давно слідкую за твоїми повадками. І якщо скоро вже настане той день, ти не зможеш замінити мене. Не фізично, розумієш? Ти не готовий бути королем душею.. — він трохи пом’якшав, ледь помітно, і став походжати взад-вперед.

Я мовчав.

— Таке іноді трапляється з молодими спадкоємцями. Можливо, через рік-другий, ти нарешті станеш таким, як я. Можливо, все це лише мої власні страхи. Але ти стаєш надто схожим на свою матір.. — голос його в кінці зовсім стих.

Тоді вже я обережно мовив:

— Матір тут ні до чого, батьку. Я навіть не бачив її. Мені здається, це ти надто меланхолійний останнім часом.. — вкрадчиво глянув на його реакцію з цих слів: він слухав — Невже не ти сам мені казав колись, що для короля найбільш важливе – бути королем ззовні? А навчитись розмовляти й поводитись, як належить, я зможу хоч за два дні! Лише трохи часу, і я-..

Знов вже ненависне:

— Ні.

Я замовк.

— Ти не розумієш про що я — він знов видихнув тим видихом і зупинився, дивлячись прямо на мене; той погляд, сповнений внутрішнього двоборства і жалості, я запам’ятав на все життя, що мені тоді залишилось — Я маю на увазі.. Тобі не вистачає компанії.

Тут вже я знову не втримався, з щирим подивом:

— Компанії?

— Так.

— Що ти маєш на увазі?

Він навіть посміхнувся (чи мені так здалось) і підійшов ближче:

— Ти ж ніколи не покидав стін цього замку, правда? І окрім мене (що було сумнівним) та Фріда, в тебе ніколи не було друзів — по-батьківськи поклав руки мені на плечі, я здригнувся — Твого віку.

Що?! Невже після такої серйозної розмови про долю цілого королівства, про мою долю, про душу нещасної покійної матері та про його власні, королівські, переживання й страхи, він пропонує мені знайти собі друзів?!

Але недовіра та підозра в мені не встигли обернутися словами, коли він продовжив, відпустивши мене й повертаючись на місце:

— У мене теж не було друзів, можливо тому все й склалось.. так. Але я твій батько, і тому бажаю тобі всього найкращого (невже?).

Тоді я спробував роздивитись те щось, що він так влучно ховав під радушним, але байдужим блідим обличчям. Ці спроби завжди увінчувались лише невдачею. І сього разу не стали виключенням.

Тому я мовчав, а злий внутрішній голос віщував мені якусь халепу, велику, страшну халепу..

Крепус нарешті зупинився, прийняв дивно-суворого вигляду, і мовив, як громом разив:

— Тому я знайшов для тебе друга.