День святого Валентина

… Школа була повністю обвішана всілякими сердечками, валентинками та рожевими кульками. Навколо висіла романтична атмосфера, хоча деяких уся ця “рожеворомантичність” дратувала…

 

На шляху від вхідних дверей до шафок для змінного взуття Люмін та Етер нарахували три парочки, які обмінювалися шоколадом. 

— У моїй шафці уже лежить шоколадка від Чайльда. — сказала Люмін, як тільки підійшла до шафки. 

— Ага. Не здивуюся, — відповів Етер, —, якщо він тобі туди ще й горіхів насипав. 

— Та сплюнь, мені ж його ще їсти. 

Люмін перша відчинила дверцята. На неї одразу ж впало кілька валентинок і шоколадок. Майже всі вони були від якихось таємних шанувальників, хоча трохи невдалу, але милу шоколадку Беннета можна було впізнати одразу – він завжди намагався зробити гарні шоколадні фігурки для друзів, проте це завжди закінчувалося фіаско. Люмін швиденько запхнула “здобич” до сумки і потягнулася щось діставати із шафки, при цьому стримуючи сміх. 

У наступну секунду вона дістала величезну, яскраво-червону, всіяну блискітками і перев’язану рожевою стрічкою коробку у формі серця. До коробки був прикріплений лист, адресований “найпрекраснішому діаманту у цьому болоті”. Чайльдом пахло за три кілометри. 

— Бляха, хоч би трохи меншою цю штуку зробив — трохи роздратувалася дівчина. — І як мені її тепер нести? 

— Та в класі розпакуєш, там і з’їмо. — відповів Етер, паралельно відчиняючи свою шафку і дістаючи звідти свій шоколад. Його улов був набагато скромнішим – всього чотири шоколадки, включно з Беннетовою. Особи тих, хто створив решту, з іншого боку, можна було легко дізнатися, проте хлопець вирішив зробити це в класі. Люмін тим часом почала читати листа. 

— Таак, ага… “…янтарні очі…”, ага, так, “…не рівня твоїй витонченості…”, зрозуміло, “…заволоділа моїм серцем…”, коротше, зрозуміло, — лист на два повних аркуші А4 явно не викликав у дівчини жодних емоцій, окрім сміху, бо виглядала вона так, ніби її зараз прорве. 

— Він що, серйозно так написав? 

— Ну, з того, що я змогла прочитати, то так. — З цими словами Люмін простягнула листа братові. Літери на аркуші танцювали якусь дуже погану чечітку. 

Етер почухав голову. 

— Та в цих ієрогліфах сам чорт ногу зломить. Якби ти не давала мені щоразу його листи, я б у житті не навчився оце читати.

Люмін засміялася. 

— Ну, таке життя. Краще свій улов покажи.

Перш ніж Етер встиг щось сказати, його сестра вихопила в нього з рук усі знайдені ним шоколадки і почала ретельно їх аналізувати. 

— Гм, дуже цікавий колір, явно не звичайний шоколад. І орнамент цікавий, з усілякими завитками. І-і-і… — Дівчина зробила паузу. — Намальована шоколадом камелія. Аяка, геть сумнівів нема. А оця вже не така хитромудра, але виглядає мило і акуратно, видно, що душу вкладали. Глянь, навіть твоє ім’я є — Люмін простягнула шоколадку Етерові, який у цей час казав щось про те, що “нечесно забирати у людей їх шоколад”. — Ноель, безумовно. Одразу видно, старалася дівчинка. І заради ТЕБЕ, взагалі-то! — І легенько стукнула брата у плече. 

— Ну так я що зроблю?! І битися в такий день, взагалі-то, не дуже добре. 

— Ой, та хто б’ється? Вже й брата стукнути не можна, ото вже. А взагалі, ти міг би її і на побачення запросити, замість того, щоб залицятися до старшокласниці, у якої є дівчина. — Люмін було уже не зупинити. — До речі, чи не їй ти хочеш сьогодні підкласти шоколад? 

Етер почервонів, як більшовицький прапор. 

— Т-та… Так, і що з того? — Хлопець почав тарабанити словами, мов з кулемета. — Адже вона знайде шоколад, і їй буде приємно! Хіба не це найголовніше?! 

Люмін вибухнула реготом. Вона зігнулась навпіл і сперлася на шафку, аби не стати навкарачки і не почати лупити кулаком землю від сміху. 

— Господи, Етере, ти такий смішний, коли ніяковієш! — віддихуючичь від сміху, сказала дівчина. — Мені це до кінця моїх днів не набридне… уууууххх! 

Раптом від вхідних дверей почали долинати важкі кроки, а через кілька секунд на брата й сестру впали здоровенні м’язисті руки, які ледь не забили їх у землю, мов цвяхи. 

— ЗДОРОВКИ, ЕТЕРЧИКУ, ЛЮМІНОЧКО!!! — І без того гучний голос Аратакі-семпая лунав їм прямо біля вух так, що вглухнути було можна. — ВІТАННЯЧКА З ДНЕМ ЗАКОХАНИХ! — Після цих слів вій перейшов на більш спокійний (ну, як для Аратакі-семпая) тон. — Овва, бачу ви отримали свої подаруночки! Що, Люміночко, знову Тарталія докучає? Ото вже настирний, скажи? — А тоді переключився на Етера — А у тебе що там, Етерчику? Ого, герб родини Камісато? Ти подиви, невже сам пан Другий-Після-Ітто-Нумеро-Уно-Парубок-У-Школі кинув на тебе оком?

— Або, можливо, це була його молодша сестра, яка, за дивним збігом обставин, одного віку з Етером. 

Спокійний, шовковий чоловічий голос несподівано перервав тираду Ітто. Висока й струнка постать Камісато Аято повільно й елегантно наближалася до компанії. Усе в ньому, як завжди, видавало нащадка колись аристократичної родини. Замість вітання він звично приклав праву долоню до грудей і зробив легкий уклін. 

— Хоча і конкурентів у моєї сестрички теж хоч відбавляй. — продовжив він, дивлячись на шоколад в руках Етера. — До речі, ви чули? Цими вихідними Бейдов виграла дві путівки на тропічні острови, тому цього тижня їх з Нінґван не буде у школі.

Люмін одразу ж співчутливо глянула на брата, який перебував у невеликому ступорі. Все ж він довго робив той шоколад для Бейдов, а вийшло, що його старання були марними. 

Аято теж помітив його ступор. 

— Щось не так, Етере? 

Обличчя Етера трохи почервоніло. 

— Таа… нічого, все гаразд, просто не виспався. 

Аято зрозумів, що це неправда, але не став розпитувати. 

— Гаразд, тоді ми пішли. Ходімо, Ітто. 

— Так, братане! — Ітто був єдиною в світі людиною, якій Аято дозволяв називати його “братаном” 

Але Етер його трохи затримав. 

— Ч-чекай… Аято, — він дістав з сумки шоколадку розміром з долоню, виконану у формі серця. — Будеш шоколадку? 

Той здивовано вигнув брову. 

— Га? З чого це ти раптом?.. Ну, давай. — І узяв шоколадку з рук Етера, який дивився кудись убік, а тоді пішов разом з Ітто, який не розумів, що відбувається. 

Люмін поплескала брата по плечу. 

— Та не переймайся ти так, Етерчику. Пішли, шоколадок поїмо. 

— Аа.. Так, пішли. 

 

***

— Тьху ти, бляха. — Люмін відламала шматок подарованого Чайльдом шоколаду. — Все-таки напхав горіхів. Та він смерті моєї хоче! 

— Отже, сьогодні у Паймон шоколад з горішками? — висловив здогад Етер. 

— Еге ж. А у тебе що? 

— Ну, я поки лише Беннетову спробував. Це ж традиція, ти ж знаєш.

— Ну давай, куштуй далі, час іще є. — Люмін раптом загадково глянула на брата. — А потім скажеш, у кого смачніше: у Аяки чи у Ноель? 

Ноель, попри те, що сиділа на першій парті, усе прекрасно чула. “У цієї багатійки нема жодних шансів. Навряд чи вона робила цей шоколад самотужки. Я знаю на 100%, що вона максимум сосиски зварити може, і то в процесі обпечеться. Шоколад, зроблений чужими руками, не більше, ніж суміш різних інгредієнтів. Я ж робила шоколад сама, тому вклала частинку своєї душі і почуттів у нього. Саме тому Етер обере саме мій шоколад, а потім ми обов’язково підемо з ним на побачення!” — так вона думала. 

Етер тим часом скуштував шоколадку Аяки. Зробивши розумний вигляд, він промовив: — Ти була права, смак і справді незвичайний, ніколи такого не куштував. Проте мені здається, чогось не вистачає, але я не можу сказати, чого саме. 

“Почуттів!” — про себе висловила здогад Ноель. 

Люмін навіть не говорила. Шоколад був тією сферою, в якій Етер розбирався справді добре. 

За хвилину хлопець відламав шматочок шоколаду Ноель. 

— Тут складові більш банальні, проте поєднані досить цікаво. Здається, це не просто переплавлений шоколад, а повністю приготований власноруч. Поєднання какао, молока та цукру просто ідеальне. Цікаво, це вона вгадала, чи змішувала у таких пропорціях свідомо? 

“Я просто слухала, що казало мені серце! Воно знову мене не підвело!” 

Люмін тим часом дещо помітила. 

— Слухай, а як щодо цієї? — вона показала на невелику шоколадку, виконану у звичній формі сердечка. — Не знаєш, чия вона? 

“Що? Ще якась шоколадка? Чорт, треба дізнатися, чия вона! Зайвих конкурентів мені не потрібно!”

— Вона простенька. Звичайна форма, ніяких узорів чи написів. — Етер вирішив висловити здогад. — Може, у когось просто був зайвий шоколад, і він просто зробив невеличке сердечко і підклав у першу-ліпшу шафку?

Хлопець відкусив невеликий шматочок. Гіркий чорний шоколад розтанув на язиці, і всю ротову порожнину Етера заповнив приємний холодок. Він ледве стримався, аби не застогнати від блаженства. 

— Це ж… Гіркий м’ятний шоколад… — Етер почав дуже важко дихати. — Поєднання смаків, яке мало кому подобається, проте цим небагатьом відкривається неймовірний світ смаку! 

Ноель зблідла. Етер же продовжував свою тираду. 

— Мало того, тут просто фантастично змішані усі складові. Гіркота та прохолода ідеально доповнюють одне одного. Ніяких зайвих домішок. Це явно робив професіонал! 

“Чорт-чорт-чорт-чорт-чорт! Як же я могла так прорахуватися! Я ж знала, що він любить незвичайні смаки! Чооооооорт!!!!” 

Етер тим часом перевів дух. 

— Фууух. Не знаю, хто це зробив, але я дуже хочу побачити цю людину і спитати, де вона вчилася робити шоколад. 

Люмін же була сповнена цікавості. 

— Отже, переможець очевидний? 

Хлопець уже повернувся до звичайного стану. 

— Ну, якщо порівнювати шоколад Аяки та Ноель, то остання явно постаралася зробити все ідеально, і у неї це вдалося. Тому тут віддаю перемогу Ноель. 

“Хоч Аяку позаду залишила. Але я зобов’язана дізнатися, хто ж зробив той бісовий м’ятний шоколад!”

— О, за п’ять хвилин урок починається. Швидко ховай шоколад! — Скомандувала Люмін.

Етер не став суперечити, і заховав шоколадки Беннета, Аяки та Ноель до сумки. Вже збирався доїсти м’ятну, але краєм ока побачив Ґанью. Її обличчя було заховане у руках, складених на парті, а її плечі розмірено то піднімалися, то опускалися. Вона спала. 

“Ти диви, так і урок проспить”, подумав Етер. Він простягнув руку і почав легенько трусити дівчину за плече. 

— Ґанью. Агоов, Ґанью, прокидайся. 

Несподівано Ґанью смикнулася і підняла голову. 

— Так, вчителю, я все здам! — А тоді махнула головою кілька разів. — А, це ти, Етере. — Її голос був як завжди заспаний. — О, привіт, Люмін. Ви давно тут? 

Люмін відповіла першою. 

— Раночку, Ґанью. Та вже хвилин 10 сидимо. Ти спала, як ми прийшли. 

— Ти знову сиділа за домашкою допізна? — В Етера чулися нотки занепокоєння. 

— Та… — її щоки раптом вкрив легкий рум’янець. — …нічого, це нормально, не звертай уваги. 

Але хлопець уже відламав половинку від м’ятно-шоколадного сердечка, яке досі тримав у руках: — Ось, візьми. Це гіркий шоколад з м’ятою. Не знаю, чи тобі сподобається, але це допоможе прокинутися. 

Ґанью повільно (видно, її тіло ще спало) взяла шматок шоколаду і відкусила трохи. На здивування Етера, на обличчі дівчини не було відрази, навпаки – здавалося, що їй подобається цей смак. 

— Дякую. Мені й справді стало краще. — Ґанью легенько усміхнулася. 

— До речі, саме цю шоколадку він визнав найкращою з подарованих сьогодні. — Несподівано кинула Люмін. 

— О, зрозуміло. — кивнула Ґанью. Вона перевела погляд на шматок, який був у неї в руках, і її вираз обличчя раптово із сонного перетворився на шокований. Вона різко встала з-за парти і вилетіла з класу. 

— Щ-що таке, Ґан… — Етер не встиг завершити речення, як Ґанью вже зникла за дверима. — Дивно. Її шокувало те, що мені подобається м’ятний шоколад? 

— Хтозна. — Знизала плечима Люмін. 

Зрештою, Ґанью повернулася до класу ще до приходу вчителя. Етер і Люмін нічого в неї не питали, бо робили літачки з листа Чайльда. 

 

***

У цей час Аяка стояла біля підвіконня на коридорі, дивилася у вікно і думала про своє. 

“Цими вихідними у місті був ярмарок, тож усіляких лохотронів типу лотерей було хоч греблю гати. Бейдов просто обожнює витрачати на таке гроші, тож я домовилася з одним лотерейником, щоб він дав їй виграти два квитки. Ясна річ, вона б полетіла на відпочинок разом з Нінґван – ці двоє ніколи не упустять шансу побути наодинці, а особливо у такий день. Якщо їх немає, отже, спрацювало. Тепер Етер не зможе подарувати їй шоколад на знак любові. Звісно, недоліком є те, що це його сильно засмутить. Пробач, Етере, це заради нас із тобою. Залишилося лише якось прибрати Ноель – і шоколад, зроблений Етером, буде моїм! А потім моїм буде і сам Етер! Чудово! Залишилося лише вигадати, як позбутися цієї заучки”.

Потік її думок перервала поява Аято та Ітто. 

— ЗДОРОВКИ, АЯКОЧКО! З ДНЕМ ВАЛЕНТИНА! 

— Не треба так кричати, Ітто. Навзаєм. — відповіла Аяка, коли ті двоє підійшли ближче. Дівчина помітила, що Аято їсть шоколадку. Від початкового сердечка залишилася лише половинка. 

— Овва, це ти вже уловом насолоджуєшся, братику. 

Проковтнувши, той відповів: — Та це не зовсім улов. Це Етер мені дав. 

“Шо” 

Очі Аяки округлилися. 

— Е… Етер? 

— Ну-у, так. — Аято знизав плечима. — Я сказав, що Бейдов махнула з Нінґван на море, а він раптом став ніяким і віддав мені шоколад. Може, він його для неї готував? Хтозна. 

Аяка потихеньку закипала, адже вона знала, що Аято, по-перше, знає, що Етер божеволіє від Бейдов, а по-друге, йому відомо про ЇЇ почуття до Етера! 

— А-а… він часом нічого не говорив типу “Аято, друже, чи не міг би ти передати цей шоколад своїй прекрасній сестрі, без якої я не можу жити?” чи щось таке? 

Аято почухав підборіддя. 

— Та-а, не пригадую щось… А що таке? 

Наступної миті Аяка налетіла на брата і почала гамселити його кулаками у груди. 

— АЯТО, ЧОРТ ТЕБЕ ЗАБИРАЙ, ЯКИЙ ЖЕ ТИ ТЕЛЕПЕНЬ! ТЕЛЕПЕНЬ, ТЕЛЕПЕНЬ, ТЕЛЕПЕНЬ, ТЕЛЕПЕНЬ, ТЕЛЕПЕНЬ!!!!! 

Аято весь цей час вдавав шок від поведінки сестри. Ітто просто зачудовано спостерігав за цими двома. 

— Заспокойся, сестро, не забувай про свої манери. 

Хлопця врятував дзвінок, який попереджав, що за 5 хвилин почнуться заняття. 

— Аяко, тобі час до класу, біжи. 

Весь цей час Аяка продовжувала гамселити брата і кричати “ТЕЛЕПЕНЬ!”, але після дзвінка відійшла, і лише дивилася на брата так, що здавалося, що вона зараз почне стріляти лазерами з очей. 

— Вдома поговоримо, братику. — І пішла до класу. 

Ітто нарешті заговорив. 

— І шо це було? 

Аято знизав плечима. 

— Певно, у юної леді важкий період у житті. 

— А, он воно шо. — Ітто почухав потилицю. — Добре, шо моя сестра не по оцим всяким шоколадкам. 

Аято лише посміхнувся. 

— Ну, і то правда. Гаразд, нам теж варто до класу. Ходімо. 

— Так, братане!