Дадзай відчув це першим

Дадзай відчув це першим.

Загалом, Дадзай людей не любить. За своєю суттю вони жорстокі, брехливі та злобні. Він не раз спостерігав за тим, як ламались їх «ідеальні»  маски доброзичливості та безтурботності та проявлялась їх справжня натура.

Він бачив, як з посмішкою всаджували ножа тому, кому присягали на вірність.

Він бачив, як батьки знущались зі своїх дітей, поки кричали, що діти – головне у житті й вони готові на все заради них.

Він бачив, як люди, що клялись кохати одне одного до кінця життя, були готові загризти іншого, аби самому залишитись в живих.

Бридко.

Не те щоб Дадзай вважав себе взірцем і кращим за інших.

Але і не те щоб він вважав себе людиною.

Дадзай пустий. Він не розуміє навіщо люди так чіпляються за це життя. Який у всьому цьому сенс? Він просто хоче припинити існувати. Безболісно. Біль – не те, що він би хотів відчувати у свою останню мить. Він би волів взагалі не відчувати нічого.

Він тягнеться до Смерті скільки себе пам’ятає. Він не знає, чи то це вплив здібності, яка буквально має назву «Пропаща людина», чи то він сам по собі такий. Можливо, все разом. Не так це вже й важливо.

Лише б це закінчилось, і йому більше не довелось спостерігати за безглуздим танцем Життя.

А потім в його сірі будні влітає, буквально збиваючи його з ніг, рудий хлопчисько. Його звати Накахара Чуя, він  шумний, агресивний і хапається за те Життя, наче в ньому було хоч щось гарне.

Чуя був живим. Повна протилежність Дадзая. Чуя вигризав своє життя у будь-кого, хто на нього простягне руку. Дадзай же ладний був зробити що завгодно аби цього самого буття позбутися.

Поява Чуї змусила Дадзая трохи затриматись. Спостерігати за рудим було цікаво. Він такий відкритий, що всі емоції написані в нього на обличчі. Осаму настільки давно в темряві, що і не пам’ятає чи траплялись йому такі люди.

І Чуя реагує на нього. Не так, як інші. Зазвичай люди від нього жахаються і називають його монстром. Наполохати їх може будь-що: його зовнішній вигляд, жарти, поведінка.

Чуя теж на нього кричить та свариться. Лає його останніми словами. Але не лякається. І не тікає. Накахара дає йому відсіч як словами, так і кулаками.

Взагалі-то, Осаму не любить коли його торкаються. Але не провокувати Чую на чергову бійку він не може. Це стає майже необхідністю. Такою собі шкідливою звичкою. Зачепити, образити, пошуткувати на болючу тему. І спостерігати за реакцією, яка не змушує себе чекати.

Коли Дадзай це усвідомлює, йому стає страшно. В його житті стало забагато Накахари. Чи то він займає все більшу частку в житті напарника?

Морі, відсилаючи його тоді на завдання, обіцяв, що по завершенню Дадзай отримає найкращу отруту. Він не збрехав. Тільки не уточнив, що отрута ця вбиває не миттєво.

Спочатку Дадзай думав, що це в нього ниють ребра. Він навіть не думав, що його серце здатне таке відчувати. Але час йшов, а при появі рудого все ще щемило щось у грудях. Осаму намагався спочатку скинути все на фантомний біль, але чим більше проходило часу, тим більш безглуздим це видавалось.

Почуття, емоції – це все недоречне. Вони тільки заважають ясно мислити. Їм не можна дозволяти проростати. Треба топтати таке ще в зародку.

Саме це Дадзай і робить.

***

Чуя не знає, як це сталось. Просто пропустив цей момент.

Коли він почав це відчувати? Коли вони в черговий раз пішли в аркади й Чуя знову програв, а Дадзай вигадав дурне бажання? На якомусь з завдань, коли довелось витягувати цього бовдура з-під куль? Чи коли знову знайшов його з порізаними руками? Коли сидів під його палатою, весь в його крові та не слухав жодних прохань піти додому?

Тоді було забагато крові. Більше ніж зазвичай. Чуя просто не міг піти, поки не переконається, що він прокинеться.

Ось це. Коли це почалось? Чому? Це ж Дадзай, щоб його, Осаму. Він мріє померти. Так якого біса Чую це так лякає?

Він не має за нього хвилюватись. Дадзай дияволів геній, він викрутиться з будь-якої ситуації. Але у Чуї кожного разу серце пропускає удар, коли щось йде не так.

І він навіть вже не так сердиться, коли дізнається, що все було за планом чортового самогубці. І коли програє в ігри. Дратується, але не так вже й сильно. І тупі поручення напарника вже теж не викликають таких емоцій.

Коли Дадзай Осаму встиг так проникнути йому під шкіру?

Як Чуя взагалі це допустив?

Дідько.

Він ніколи не дозволить про це дізнатись Дадзаю. Нічого доброго з того не вийде.

«Заплямований смуток», хах? Невже він все життя буде його переслідувати? Невже Чуя не заслуговує на бодай щось хороше в цьому клятому житті?

Іноді йому здається, що Осаму вже знає. І намагається зробити все, аби відвернути Чую від себе.

Останнім часом кількість жартів і глузувань зі сторони бинтованого зросла. І не просто зросла, вони наче вийшли на новий рівень. Кожна фраза била прямісінько в уразливе місце, розкривала рани, котрі Чуя з таким старанням штопав.

Він справді старався не показувати, наскільки його це ранить.

Дадзай хоче вистави з загнаним напарником у головній ролі? Дідька лисого. Накахара ніколи не доставить йому такої насолоди.

Чуя сильний. Чуя впорається.

Він має це подолати.

Інакше це зруйнує його.

***

Дадзай запізнився.

У Чуї обмежений час використання Скверни. Дадзай знає точну кількість секунд, скільки витримує організм напарника. Але він опинився занадто далеко.

Тепер Накахара лежить під апаратами підтримки життєдіяльності. До його тіла прикріплено безліч всіляких проводів. З усіх боків пищать прилади, що аналізують стан рудого.

Нещодавно закінчилась багаточасова операція, яку проводив особисто Морі.

Огай сказав, що тепер все залежить від Чуї.

Відвідувати його заборонили.

Але Осаму начхати на заборони.

Він дуже боїться, що як тільки він відведе погляд, серце рудого зупиниться.

***

Чуя не одразу помітив Дадзая.

Той сидів тихо, а в палаті було темно. Здається, була глибока ніч.

Але Дадзая це схоже не турбувало. Він пильно дивився на Накахару. Не моргаючи.

Чуя спробував поворухнути рукою, щоб стягнути з лиця маску. Дадзай, побачивши це, встав і сам стягнув її, нахилившись над рудим. Так і завис.

– Що ти тут робиш?

Вийшло пошепки. Вночі взагалі не хочеться говорити голосно.

Дадзай продовжує на нього мовчки витріщатись. Чуя вже подумав, що відповіді й не почує. Але потім розуміє, що Дадзай наче щось вирішує. Знайшов час.

– Напевно, те ж саме, що й ти робив кожного разу під моєю палатою.

У Чуї нервово смикається кадик.

– Так ти знав? – Осаму киває. – Чому ніколи не казав?

Погляд Дадзая починає його лякати. Чуя розуміє, що відповідь щось змінить. Чуя впевнений, що нічого доброго з того не буде.

– Щоб ти не питав, чому я роблю те саме, – Чуя приголомшено видихає.

Чорт забирай.

Він спить, так? Він все ще не оговтався після битви, ось і ввижається всяка маячня.

Тільки ось Осаму перед ним цілком реальний. Він так близько, що Чуя відчуває його дихання.

Тоді йому почулося. Дадзай не міг такого сказати.

Це ж майже…

Дідько.

Це майже зізнання.

Тільки тоді Чуя розуміє, що Дадзай був напружений увесь час.

Він готувався до цієї розмови? Сидів тут і думав, що сказати? Якого біса?

Чуя хоче накричати на Осаму. Хоче вв’язатись у бійку з ним. Тому що це нечесно. Дадзай не може просто так казати таке. Не в їх випадку.

А Осаму якийсь час витріщається на його губи. Він же не стане?..

Ні. Дадзай повертає погляд до його очей. Вони певний час дивляться одне на одного. Переварюючи те, що зараз відбулось. Усвідомлюючи, що цього ніколи не буде.

Дадзай повернув маску на місце.

– Тобі варто ще відпочити, напарнику.

Він зайняв положення, в якому був, коли Чуя тільки прокинувся. Палата поринула у тишу.

Дадзай пішов під ранок, раніше, ніж прийшов би хтось з працівників.

Це залишиться лише між ними.

***

Вони більше не обговорювали цю тему. Ніколи.

Не те життя. Не ті обставини. Не та реальність.

Іноді почуттів недостатньо.