“Гуцулко Ксеню, я тобі на трембіті, лиш одній в цілім світі, розкажу про любов..”

Літо, Карпати.

– Коліївщина, ти впевнений, що ми туди йдемо? – УСС хапає брата за руку і міцно тримає. – Чого ти взагалі повів мене туди, куди й сам дороги не знаєш?

– Стефане, з чого такі висновки? Я думав то ти в нашій сім’ї робиш найнеобдуманіші рішення. Чи не так, малий? – Коліївщина в’їдливо посміхнувся, поклавши руку на голову молодшого.

– Я не малий, мені 20! – вигукнув парубок, ображено обернувшись.

– Еге ж, 20, а досі навіть дівки не маєш. – голос старшого з веселого став якимось суворим. – Стефане, вже треба за голову братися. Рід, як не як, треба продовжувати. І якби Маруся могла б нарешті завагітніти і народити мені здорового сина, я б тебе зараз по всіх селах не водив.

– Ну добре, добре. Знову тобі пташка на вушко сказала, що в сему селі гуляння нині буде?

– Можна і так сказати. Ну а що, як по всій Україні знайти не можеш дівку, то може хоч якась гуцулка тобі серденько зачарує. – відповів той, і сів під деревом, запалюючи люльку.

Ввечері

Всі на вулиці сміялися, веселилися і танцювали, лиш одна дівчина сиділа сумна на лаві й один парубок, наш УСС. Жодна з дівчат, що так і липли до нього, його не зацікавили і тільки та дівчина, що на нікого не звертала увагу чимось зачепила його.

– Вуйку, а хто та дівчина, що одна на лаві одна сидить? – запитався парубок у старшого чоловіка, що стояв неподалік.

– Се Ксеня, її миленький кинув, ось і сумує. А тобі що, сподобалася? – чоловік загадково посміхнувся і підштовхнув УСС. – Піди познайомся, не пошкодуєш.

Хлопець боязко підійшов до Ксені, яка спершись на тин, наспівувала пісню.

– Я ж тебе просила щиро,

Не кохай мене зрадливо.

А ти думав що можливо,

І кохання взяв за жарт..

– Гуцулко Ксеню, полонинська дитино,

Ти химерна дівчино, в чому сила твоя?

Мов пташку в жменю, моє серце взяла ти.

Не ласкава кохати, чародійко моя. – продовжив спів дівчини січовик, простягнувши їй руку.

Ксенія взяла його руку, і через всього декілька секунд повністю віддалась УСС у ніжному поцілунку, забувши всю образу і біль, весь смуток і відчай, відкривши своє серце для нового кохання.

– Ксеня, так? Так звуть панну, яка вкрала моє серце? – хлопець нахилився і поцілував її руку.

– Ой, облиште, яка з мене панна? Звичайна проста сільська дівчина. – почервоніла дівчина. – Краще скажіть, як вас звати.

– Стефан Григорович Ясній до ваших послуг. – УСС встав на коліна перед Ксенею. – О, люба Ксеню, станете моєю дружиною?

– Стефане, ви з мене насміхаєтесь? Ні! – така швидка відмова здивувала січового стрільця, але він не розгубився.

– Тоді я буду чекати поки ви скажете так. – відповів той, не встаючи з колін.

– Не дочекаєтесь! – вигукнула гуцулка. – Вийду заміж за старого і бридкого, як хочуть мати!

– Хай буде як ви хочете.. Може я вас хоч до хати проведу? – боязко запитався УСС.

– Добре, проведіть. – якось сухо відповіла дівчина, зі страхом дивлячись на хлопця, що стояв позаду неї.

Ксеня взяла УСС за руку, і пішла. Відійшовши трохи подалі, вона розповіла йому все, і про те, що того хлопця звуть Омельком, і про те що він її зрадив, але кинути не хотів, тому вона сама це зробила, та зараз він не хоче її відпускати.

– Пане Стефане, я справді вас покохала. – дівчина зашарілась. – Скажемо з першого погляду . І…

– Що ще, моя люба Ксеню? – січовик виглядав спокійним, він обережно гладив її по руці, ніби боячись налякати.

– Я б з радістю стала вашою дружиною, просто тоді Омелька боялась.

– Ну якщо на те вже пішло, то може хоч на “ти” перейдемо? – засміявся той.

– Гаразд… Стефку. – Ксеня посміхнулася і потягнулася за поцілунком, та тут до неї підійшов Омелько і ляснув по щоці.

– Суко, тільки мене кинула, і вже з іншим ходиш. Нічого, нічого, ще будеш моєю. – парубок вже хотів знову її вдарити, та УСС стримав його руку. – Он як.

І почалася бійка. Спочатку УСС, навчений у батька, звісно мав перевагу, але Омелян, який був набагато вищий за нього, швидко кинув його на землю, і почав бити зі всієї сили.

Ксеня, в свою чергу не розгубилася, і побігла назад, кликати людей щоб їх розійняли. Згодом, Коліївщина, вже пробираючись крізь натовп, шукав очима брата.

– УСС! – нажахано закричав гайдамак, коли побачив хлопця з зікривавленою головою, і швидко вибіг до нього. Біля Омелька вже стояв злий батько, і грозився його дома так відшамагати, що сісти довший час не зможе.

– Вибачте! – винувато вигукнув Омельків батько, коли Коліївщина вже зі сльозами на очах і братом на руках, вирушив геть звідсіля.

На щастя для закоханих, Ксеня змогла зупинити чоловіка і ледь не заставити їх залишитися в її хаті, поки УСС не стане легше.

Цілий вечір Коліївщина розмовляв з батьками Ксені, деколи бавив її молодших братів, тільки деколи поглядаючи на свого, біля якого Ксеня крутилася, як ніби була до нього прив’язана.

Ввечері коли всі лягли спати, до Коліївщини підійшла старша сестра Ксені, Василина і поклавши руки йому на плечі, солодким голосом прошепотіла.

– Пане Максиме, давайте я потру вашу сильну козацьку спину?

Чоловік і сам не відчув, як опинився в одному ліжку з нею. Побачивши Василину біля себе зрання, він швидко зіскочив і почав кричати на неї.

– Божевільна, у мене жінка є! – на те дівчина лиш усміхнулася.

– Знаю я все… І про твою жінку, і про те що діточок у вас досі немає.. – Василина вже без хтивості підійшла до гайдамака і поклала руки йому на груди. – Пробач мені те, що я потягнула тебе в ліжко..

– Та облиш вже, сам піддався, винен. – Максим погладив дівчину по волоссю, обережно поцілувавши одне пасмо.

– Мене і так з села виженуть, попіклуєшся за моїм байстрям якщо зі мною щось станеться? І.. – гуцулка витягнула з кишені два мішечка з травами. – Будь ласка, час від часу додавай це своїй дружині в їжу. Не бійся, я не отравити її хочу, лиш допомогти.

– Добре, дякую.. – сухо видавив з себе чоловік.

Через декілька тижнів УСС і Ксеня зіграли весілля, все село гуляло на тому весіллі, окрім одної дівчини, нової коханої Омелька, яку той, зразу після того як відбулося їхнє весілля, яке було за тиждень до Ксениного, навіть з дому ту не випускати не хотів. Чи то жахливо ревнував, чи то що, але не випускав.

Хоча сам Омелько на весілля був і час від часу злісно дивився на колишню, що відчувала себе справді щасливо біля свого нареченого, чого не відчувала ні вона, ні Мирослава біля нього.

– Проклинаю тебе, зраднице. – тихо прошепотів той з кожним словом підвищуючи голос. – Проклинаю, будеш ти знати, ні тобі, ні дітям твоїм, ні внукам щастя не буде ні та сім ні та тім світі!

Тоді на ці слова ніхто й уваги не звернув, та здається, Омелько тоді прокляв весь рід Ясніїв на довгі роки.

3 січня, Львів.

– Андрію, прошу тебе, забери нашу дитину. Мій муж все знає, грозився вбити і мене, і сина. – благала на колінах Мирослава, а на її руках плакав маленький син.

І все ж попри всі свої принципи, попри те що злився на Мирославу, за те що зразу не сказала про те що заміжня, Андрій все таки забрав дитину.

– Прощавай назавжди, Миросю. Сподіваюся, Бог пробачить тобі твій гріх.. – відповів той, і під ридання коханої, пішов з сином куди подалі. Залишати в себе чоловік малого звісно не збирався, але залишати напризволяще з вітчимом тираном не хотів. – Ну що, хлопче, зараз знайдемо тобі новий дім.

В останній раз обернувшись на крик Мирослави, Андрій помітив тільки закривавлене тіло яке без жадних ознак життя лежало на землі. Омелян ж з радісною посмішкою, повертався додому.

Чоловік зі всіх сил побіг, вперше за весь час він зрозумів, що боїться за сина. Коли він відбіг на достатню відстань, вже спокійніше пішов додому, і взявши з дому кошик, облаштував все для зручності немовляти.

Залишивши невеличку записку, він поклав кошик під першими ворітьми. Сам після того встромив ножа собі в серце і зразу впав.

– Вибач, мене Миросю.. Нехай про нашого сина попіклуються чужі люди.