Гра Почалася

(Події описуються від особи Вілла Ґрема)

— Він їх їсть.

— Що? — Джек повернувся до Ґрема, насупивши брови.

— Він їх їсть, — повторив Вілл.

Кроуфорд втомлено видихнув, потираючи чоло. Він повільно підійшов до передньої частини свого столу, спершись на нього стегном, і спинився перед агентом. Дивився у підлогу, все ще намагаючись прийняти озвучену інформацію. Процесу обробки якої, схоже, заважав головний біль, викликаний стресом на роботі. З усім своїм досвідом та професіоналізмом, Джек все ж був звичайною людиною.

Тиша заполонила кабінет. Турботлива натура Кроуфорда зробила його одержимим своєю роботою, що трішки притупило почуття людяності.

Щодо Вілла, то він не бачив у цій ситуації чогось нового – люди постійно вчиняли найжорстокіше. Така вже людська природа.

А людська натура, чесно кажучи, ще те лайно.

Джек нарешті підняв погляд на Ґрема. І допитливо глянув йому в очі, ніби зміг би знайти у них щось, що допоможе зрозуміти тяжкість свідчень доказів.

Точніше, їхню відсутність.

Стягнувши піджак та поклавши руки на стегна, Кроуфорд напружено запитав:

— Ти впевнений?

Вілл кивнув. І помітивши, як тисне на нього атмосфера в кабінеті, перемістився до свого стільчика. Присівши, він підняв руку і потер щелепу, щоб полегшити біль. Він зараз мав важливіші проблеми, ніж біль у щелепі, але ігнорувати це не виходило.

Крім того, не хотілося, щоб Ганнібал ще більше хвилювався. Чоловік і так поводився, як мати-квочка, цитуючи самого Лектера: «Я лікар, Вілле. Моє завдання – допомагати іншим лікуватися».

— Він хоче вшанувати їх, — сказав Ґрем. — Хоче показати їм, що їх люблять.

— І що саме це означає?

— Він вшанував би кожну їхню частину, Джеку, — продовжив він, пронизливо дивлячись прямо в очі співрозмовника. Кроуфорд, як людина, котра вважала експертною лише свою думку, постійно ставив під сумнів його висновки. Але, зрештою, у цьому не було особливого сенсу, адже це була правда, не залежно від того чи визнавав її Джек.

У двері постукали, розбивши напружену атмосферу кімнати, але підсиливши головний біль. Яскраві флуоресцентні вогні пробігли перед очима Вілла. Різкий та неочікуваний звук підняв рівень болю. Захотілося опитинися вдома, у м’якому ліжку та ховатися від світу під теплою ковдрою. Ганнібал, мабуть, надав би перевагу саме таким заняттям. Якби Лектер мав свободу дій, то він би зачинив його у якійсь клітці, годував з рук та спостерігав за кожним симптомом, що вказалали б на конкретну хворобу.

Але Ґрем не збирався йому цього дозволяти.

Він озирнувся, щоб поглянути на двері, та побачив усміхнене обличчя Беверлі. Вона тримала папку в руці:

— Ми знайшли.

Кроуфорд тяжко видихнув та підвівся, щоб піти за дівчиною у лабораторію. Керівник поведінкового відділу ФБР виглядав рішуче налаштованим на виконання роботи.

Віллу нічого не залишилося, окрім як піти за ними. Його тіло було слабким і втомленим, але він мав грати свою роль.

— Воу, воу. Що це у тебе?

Вілл різко підняв голову і побачив перед собою Беверлі. Вона зайняла місце навпроти. Ледве глянувши на нього, дівчина активно жестикулювала руками із недовірою в очах.

— Мій обід, — похмуро відповів він, наколовши на виделку химерний гарнірний салат, який приготував Ганнібал. Їжа допомагала зменшити напругу, яка тепер стала його постійним спутником.

— Ти впевнений? Це більше схоже на дорогу трапезу з п’яти страв. Мені здавалося, що ти надаєш перевагу невпорядкованому безладу, ніж спокійному гурманству.

Вілл засміявся. Йому симпатизувала її чесність, вона освіжала.

— Повір мені, якби не мій партнер, то я б забував їсти навіть раз на кожні декілька днів, — сказав чоловік, продовжуючи обідати.

— Ти зустрічаєшся з кимось? — запитала вона.

— Не зустрічаюсь, я одружений, — виправив її Ґрем.

Очі Беверлі швидко опустилися до його лівої руки і здивовано округлилися, нарешті запримітивши золоту смужку на пальці:

— Як, чорт забирай, я не помітила цього раніше? Мені буквально платять за помічання дрібних деталей на трупах. Зачекай… Де ти знайшов партнера, який готує для тебе «їжу-багатих-людей»?

— Гадаю, що став у пригоді мій магнетичний шарм, — віджартувався Вілл.

— Бути не може, — зітхнула Кац. — Як довго ви одружені? Я маю на увазі, якщо вона готує для тебе, то ви перебуваєте на стадії медового місяця, так?

— Майже два десятеліття.

Насправді, готування ніколи не було для них проблемою. Як і піклування один про одного. Лектер був для нього єдиним: тільки він розумів його, не прикладаючи зайвих зусиль; та ніколи безжально не випробовував його. Ґрем зроду не почувався настільки вільним та захищеним біля когось, як поруч з Ганнібалом.

Він знову наколов на виделку салату та маринованого стейку, перш ніж зрозумів, що Беверлі ніяк не відповіла на його репліку. Тож він підняв голову, щоб перевірити дічину і побачив, як вона сидить з відкритим ротом та здивовано кліпає очима.

Відчувши себе трохи дискомфортно, Вілл опустив погляд назад до тарілки з салатом, який Ганнібал, без сумніву, готував з любов’ю:

— Що? — спитав він.

Кац продовжувала дивитися на нього, але заговорила:

— Що означає «що»?! — недовірливо промовила вона, відкинувшись на спинку стільчика, після чого засміялася:

— Чуваче, не можна просто вкинути такий факт та очікувати, що я легко лишу його поза увагою, — закінчила хихотіти дівчина. — Майже два десятиліття? Це офігіти як вражаюче. Буду чесною, ти зі своєю цією відлюдькуватістю… — супроводила слова недбалим помахом руки, — є останньою людиною, від якої я очікувала новини про стосунки, а тим більше про двадцятирічний шлюб.

Вілл знизав плечима. Лектер завжди був його невід’ємною частиною. Один не міг існувати без іншого.

І це справді було рідкістю.

— Почекай, — зупинила себе Беверлі. — Скільки тобі років?

Зітхнувши, Вілл відсунув від себе тарілку. Йому стало цікаво куди їх заведе ця розмова:

— Так, я одружився молодим.

— Чуваче, це так… — слідча замовкла, аби підібрати слова. Вона подобалася Ґрему, тож він затамував подих у сподіваннях на нормальну реакцію, заради самої ж Кац. — Добіса вражаюче!

Його очі здивовано розширилися. Клубок тривоги зник із грудей. Попередні розмови про його шлюб не були такими добрими та позитивними, зовсім навпаки: зазвичай, межували з відвертою грубістю.

Лектер вважав такі реакції кумедними.

— А як ви зустрілися? Це мало б бути якось по-чарівному чи не так? — здивування у тоні швидко змінилося непідробною зацікавленістю.

— Так, — озвався Вілл. Його права рука перемістила до обручки на лівій та покрутила її.

Він не втратить теплих відносин з Беверлі Кац.

— Це був танець, — чоловік розширив свою відповідь, доки його розум підкидав із пам’яті епізоди з минулого: яскраво-малинова рідина дорогоцінно блищала на обличчі Ганнібала; темрява, яка оточувала їх, як ковдра, ховаючи від свідків і зберігаючи випадковим спостерігачам життя, яке неминуче було б приречене на смерть.

— Звучить так, наче це був особливий танець, — гукнула Беверлі, потішившись із власного жарту.

Вілл лише посміхнувся.

(Дякую за вичитку тексту та виправлення помилок, Rin Okita)