Гоґвордський експрес

Я востаннє глянула на брата та розбіглась щоб пройти на платформу дев’ять і три чверті. Я швидко пробігла крізь стіну. За стіною мене зустріла нова платформа, я глянула на верх і там була чорна табличка з золотим написом “Гоґвордський експрес 9 3/4”. Ця платформа і справді чарівна, магія ніби витала в повітрі. Канада вже зачикався мене, тому що, знуджено сперся на стіну поруч.

– Нарешті, ти чого так довго? – він був із трохи невдоволеною міною.

– УПА ще дещо говорив мені. – я вирішила поки що про карту йому не розповідати.

– Ходи віддамо наш багаж.

Ми йшли платформою коліщатка наших візків дзижчали на нерівній старій бруківці. Багато учнів Гоґвортсу прощалися з батьками, які бажали їм удачі. І ось почувся гудок потяга. До станції наближався потяг у стилі ретро. Він був у чорних і червоних кольорах. З труби летів дим. По станції почав розноситись їдкий запах згорілого вугілля та заліза, але він мені подобався. Цей запах завжди в мене асоціюється з потягами, хоч я і рідко на них їздила. Він почав зменшувати швидкість і вже через мить зупинився. Ми з Канадою поспішали віддати наші речі, потім стали неподалік нашого вагону. Чекаючи на об’яву посадки.

– Україно, уявляєш ми сьогодні будемо в Гоґвортсі! Я такий радий! – мій друг весело говорив і паралельно жував цукерку.

– Ага, О ходімо починається посадка! – я махнула рукою і дістала білет з кишені. Ми підійшли до провідниці в робочому одязі. Темноволоса провідниця привітно нам усміхнулась та перевірила наші білети і ми одні з перших піднялись по залізних сходинах. Потім я йшла перед Канадою коридором. По ліву сторону були кабіни, по праву вікна.

– В яку кабінку сядемо? – я запитала в Канади проходячи третю кабінку.

– О давай в цю.

Канада відчинив дверцята четвертої кабінки і ми зайшли, поки що, сусідів в нас не було. Я пройшла та сіла ліворуч, а Канада навпроти мене. Його зелені очі розглядали кабінку. Коричневі сидіння трохи потерті життям, дверцята з маленьким віконцем та інше. За вікном я спостерігала, як у потяг заходять інші учні. Усі метушаться, хвилюються перед навчальним роком. Двері нашої кабінки неочікувано відчинились. Ми одразу перевели погляд на звук. До нас заглядала мила дівчинка. Поки за її спинами учні просувались у глиб вагону.

– Вибачте я можу до вас сісти? – вона переводила погляд то на мене то на Канаду. Ми з Канадою переглянулись і він кивнув мені.

– Звичайно сідай, – я посміхнулась їй. Вона сіла біля мене.

– Мене звати Литва або Лілі, а вас?

– Я Україна або Юкі

– Канада або Кеннет

– Рада познайомитись!

– Ми також, – я почала розглядати нову знайому. В неї руде пряме волосся яке зараз розпущене та з довжиною до плеча навіть трохи нижче. Зелені очі…хоча більше наближені до оливкових. Її погляд милий, як у янгола. А ще ластовиння на носі та трохи на щічках. Вона обягнена у вільну спідничку до коліна коричневого кольору. Смугасті панчохи нижче коліна, червоні кеди. В’язана картата кофтина у зелених тонах.

Поки що наша розмова не в’язалась і я вирішила це виправити щоб вона не почувалась зайвою.

– Лілі як твій настрій?

Її пальці м’яли тканину спідниці. Хвилюється?

– Та добре я вже з нетерпінням чекаю приїзду в Гоґвортс.

– Ми також, – Канада зрозумів мою тактику.

– Ти вже думала на який факультет тебе обере капелюх?

Вона ніби трохи розслабилась.

– Ну…чесно кажучи я ще майже нічого про цю школу не знаю. Просто в мене тато маґл, тому я жила у світі маґлів. А ваші батьки хто?

– Мій батько професор у Гоґвортсі, а мама тепер працює у Міністерстві магії.

– Ого, – вона пожвавішала та зацікавлено дивилась на Канаду. – А твої де працюють Україно?

– Ем…- я не знала що їй відповісти. – вони…мертві.

Вона шоковано дивилась на мене, поки я втупила погляд у підлогу.

– Вибач, я не хотіла тебе засмутити…

– Та нічого…

Я відчула руку на своїй спині. Литва одняла мене. Я її у відповідь. Вона мене не відпускала.

– Юкі я не можу не зауважити.

– Що саме?

– В тебе таке гарне волосся та очі! Ти як дівчинка із журналів моди!

На обличчі в України з’явилась невеличка усмішка.

– Дякую…

– Ніколи не сумуй!

Від неї йшло якесь тепло, як від сонечка. Вона відсунулась від мене. До нас постукали.

– Заходьте! – сказав Канада.

У дверях стояв хлопець такого ж віку, як ми. Він не впевнено дивився на нас.

– Можна до вас підсісти? Просто всі кабінки зайняті.

– Звичайно, – ми з Литвою відповіли в унісон. Хлопець з чорним волосся, як у ворона та ніби сірими очима сів біля Канади. Він був у чорних штанах, білосніжній сорочці та з краваткою. Дивно бачити когось майже у шкільній формі. На обличчі в нього були круглі окуляри. Він як я розумію не збирається з нами активно спілкуватися, тому що , він розкрив книгу, яку приніс із собою та втупився в неї. Ми ще трохи посиділи в тиші, а потім посадка закінчилась. Потяг рушив. Зараз біля одинадцятої години дня, а потяг прибуде десь о дев’ятнадцятій вечора. Часу в нас багато і мене дуже зацікавив наш новий сусід. Треба якось з ним познайомитись, але не нав’язливо. А поки я просто задивилась у вікно. Перед очима пролітали краєвиди. Ліси, поля, через ще деякий час ми проїжаємо по кам’яному мосту через гірську річку. Я милуюсь чистим синім небом в якому літають птахи. Потім я вирішую піти в коридор щоб дещо сказати Лілі. Я піднімаюсь і очима показую Лілі на двері. Вона мене зрозуміла ми вийшли в коридор. У коридорі було пусто. Я стала біля вікна та трималась за поручень.

– Якийсь він не говіркий. – Литва похитала головою погоджуючись.

– Як гадаєш може з ним заговорити? – вона поклала голову на свою руку.

– Спробуємо. Але ж який сьогодні гарний день.

– Це точно!

Я глибоко вдихнула та насолоджувалась цими краєвидами, цими полями в яких відчувається воля. Сонячні промені сліпили мені очі. З відчининого вікна ліворуч від мене подув свіжий вітерець. Він гуляв у моєму густому волоссю. Двері однієї з кабінок відчинились із середини лунав веселий сміх. З кабінки вийшли двоє хлопців мого віку. Один був азіатської зовнішності із чорним волоссям інший із майже білим і темно-синіми очима. Блондин був трохи вищий за свого товариша. Вони єхидно посміхались і побачивши нас почали наближатися. Блондин склав руки на грудях.

– Очкарика не бачили? – він з азіатом переглянулись та засміялись.

– Кого? – я не люблю коли людям дають такі прізвища.

– Ну такого темноволосого в окулярах.

– Допустимо бачили, а він навіщо вам?

– Є в нас до нього одне дільце, але це вже не ваша справа.

– Чому це не наша? – Литва озвалась із-за моєї спини.

– Бо не ваша. – хлопець біля блондина посміхнувся – треба нагадати цьому бібліотечному черву хто він для нас.

От халепа.

– В такому випадку ми його не бачили. – я відвела погляд назад до вікна.

– Ти диви яка. Думаєш шо сама розумна? Ми його і без вас знайдемо. – блондин почав підходити до нашої кабінки і вже хотів її відчинити, як з відти неочікувано визирнув Канада.

– Дівчата я вже вас зачикався! – блондин тільки скривився.

– Ходи, Китай, там його точно немає.

Китай. Ось як.

– Ходімо Юкі. – Лілі показово потягнула мене за руку назад до кабінки. Коли ми зайшли Канада одразу почав розпитувати нас.

– Це що за мутний тип?

– Не знаю, але він шукав тебе. – я звернулась до хлопця з книгою. Він перевів погляд на мене.

– Мене?

– Так

– Але з чого ти це взяла?

– Він описав тебе і сказав що у них до тебе є якесь “дільце”. – хлопець одразу змінився на лиці. Він закрив книгу.

– Дякую, що не здали де я. – він потер потилицю, але усмішки на його лиці не було.

– Та хто ти такий, чорт забирай!? – Канада перевів на нього пильний погляд.

– Вибачте що не приставився, просто…якби я сказав хто я ви можливо не хотіли б моєї присутності.

– Не тягни кота за хвіст! – не вгавав мій друг.

– Мене звати Німеччина або Нордфрід. – наші з Канадою обличчя завмерли. Лише Лілі не бачила нічого дивного. Вона дечого не знала що знали ми…

– Тобто ти… – я не осмілилась продовжити.

– Так, я син Темного Лорда… – він опустив погляд вниз, розглядаючи свої ідеально помиті черевики. Настала невелика пауза.

– Чий син? – Лілі переводила погляд то на Канаду то на мене то на Німеччину.

– Темний Лорд – темний чаклун, який розпочав чаклунську війну. Використовував не прощенні закленання і вбив немало чарівників, які захищали сторону добра. – Німеччина говорив це монотонним голосом. – і він мій батько…

Литва замовкла. В моїй пам’яті пролетіта одна подія. День коли моїх батьків вбив Третій Рейх. Так, його не можна називати і Британія завжди застерігав мене від цього, проте зараз біля нас його син. Дуже сподіваюсь що він не піде по слідах батька.

– Німеччина, але що в них до тебе за діло? – шок шоком, але це я повинна дізнатися.

– Цього блондина звати Росія або Росс і він син СРСРа. СРСР виховував мене і ще деяких не його дітей. І все ніби було більш-менш нормально, проте коли Росс дізнався що мій батько Темний Лорд він почав весь час згадувати моє минуле і знущатися з мене за те що робив мій батько. Його друг це Китай вони найкращі друзі доволі давно.

– Зрозуміло, – я встала та сіла між Канадою, який досі в повному шоці та Німеччиною. Ніхто не винен за гріхи своїх батьків, але часто страждають від цього.

– Німеччина, ти не винен у тому що робив твій батько і я маю для тебе пропозицію. – він був здивований такому повороту.

– Яку?

– Я пропоную тобі дружбу, – я простягла йому руку.

Він дивно дивиться на мене.

– Дружбу?

– Так, – він на хвилину завмер.

– Щось не так?

– Та ні просто ніхто мені не пропонував дружбу. Ніколи

– Тоді я буду першою.

Він припідняв кінчики губ.

– В такому випадку я приймаю твою пропозицію. – ми потисли руки до нас приєдналася Литва. Вона весело усміхалась і я також. Навіть Кан трохи розслабився, але не наважувався приєднатися до нас.

 

Через деякий час після довгої розмови з Німеччиною та Лілі я сіла назад на своє місце. Глянула у вікно і з нетерпінням чекала прибуття. Лілі трохи задрімала в мене на плечі. Німеччина продовжив читати книгу, а Канаду також клонить у сон. Потяг справді заколисує, але мені не хочеться спати, а навпаки я відчуваю приплив адреналіну. Я залізла рукою в кишеню і згадала про карту, яку мені вручив брат. Якщо він дав її мені, отже, вона буде потрібна. УПА часто прямолінійний тому він не робить щось просто так, усе має значення. І ця карта також чомусь важлива і напевно якось пов’язана із розмовою Британії на УПИ на кухні вночі. Я все дізнаюсь, але пізніше. І знову я зосередилась на вікні та призахідних променях. Ще годинки зо дві і ми будемо на місці.​