Гарячкове марення

Наступні кілька тижнів пройшли без особливих подій. Вони зберігають з вересня по жовтень крижану тишу, і хоча це не є справжнім прогресом, принаймні вони не ворогують активно.

— Ну як, тобі подобається навчання? — рудий чув галас жвавої вулиці на задньому плані, а потім тихий свист Койо, що кличе таксі.

— Та… — Чюя замовкає. — Тут непогано. Насичено подіями.

— …Про якій події йде мова?

— Напився, знайшов хлопця, був схоплений за веденням сумнівно-легального бізнесу паніні—

— О боже. Тато знає?

— Якби він знав, думаєш, я б досі був тут?

Ну, гаразд, Чюї вже вісімнадцять, і він може приймати свої власні рішення, але якщо його тато дізнається, той буквально отримає серцевий напад, і тоді так, він повернеться додому.

Койо не сперечається з цією логікою.

— Як його звуть?

— Мого сусіда?

— Твого хлопця.

— Ой, — Чюя кліпає, трохи стишуючи голос, проходячи повз групки дівчат. — Шірасе.

— Він хороший?

— Так. — киває він рішуче. — І веселий. Насправді, ми дуже добре ладнаємо.

— Це добре… — Койо робить паузу. — Чому ти звучиш… суперечливо?

Чюя прикушує губу.

На це є декілька причин. Лише одна з них могла б бути прийнята його сестрою.

— …Мабуть, я просто не знаю, як… бути… — він чухає шию збоку. — Ти ж пам’ятаєш, як тато завжди розповідав про те, що спілкування таке дуже важливе, і як вони з мамою завжди так легко обговорювали всіляку маячню?

— Так, Чюя, — Койо стримує сміх, — ти описав ключ до успішного шлюбу дуже красномовно.

— Ну… — Чюя корить обличчя, зморщуючи ніс. — Є дещо, що я не знаю, як… обговорити.

— Наприклад?

— Це типу…

Чюя замовкає, його обличчя трохи розпалюється, а тон його сестри стає заспокійливим.

— Немає нічого, про що ти не міг би поговорити зі мною, ти ж знаєш…

Рудий важко зітхає, піднімаючи рюкзак вище на плечі.

— Так… просто…

— Просто що?

— Ми тут робимо деякі речі.

— Деякі речі? — він чує звук дверцят таксі, що зачинилися. — Чює, тобі не потрібно називати це деякими речами—

— Я однозначно ґей, правда?

Койо здається враженою цим запитанням.

— Я не знаю, Чюя, ти людина, яку мало не знудило під час тої сцени з «Життя Адель».

— А всяка інтимна сцена має тривати п’ятнадцять хвилин?! Це… — Чюя потирає щоку, ніби це допомогло б позбутися рум’янцю. — Суть не в цьому, просто… я… насправді, це не моє.

— …Ну, — Койо звучить трохи здивовано, — ти все ще можеш відчувати романтичний потяг до чоловіків і не хотіти бути з ними сексуально.

— Що? Типу я асексуал? — Чюя кліпає очима, хитаючи головою. — Я може й заплутався, але я точно не—

— Звідки ти знаєш?

— Тому що, коли я торкаюся його, це чудово, і нам обом це подобається, але… — Чюя прикушує внутрішню сторону щоки. — Я не знаю, це просто не так добре, коли він торкається мене? Таке відчуття… ніби він намагається це перетерпіти. Це звучить тупо?

— …Ні, — тон Койо трохи важко розібрати. — І ти не знаєш, як з ним про це поговорити?

Чюя ніяково тупцяється. Емоційний зв’язок між ними чудовий. Їм весело разом, і так, є сексуальна напруга. Але…

Чюя ледве прийняв себе. Взагалі.

— Ти подумаєш, що це тупість.

— Я — ні, що там?

— …Я не хочу, щоб він почувався погано, окей?! — нарікає рудий, чухаючи потилицю. — Не так легко сказати комусь, що він лайново бере до рота—

— Звісно, але я думаю, що він почуватиметься гірше, якщо ти цього не скажеш, — зазначає Койо. — І він твій перший сексуальний партнер. Це важливо, щоб він розумів твої потреби—

Чюя здригається від збентеження при згадці про його «потреби», але киває.

— Добре, добре, я спробую поговорити з ним про це… — бурчить він, дивлячись на свої черевики. — Це просто ніяково.

— Стане легше, — вона каже так, але Чюя не впевнений, як це взагалі може стати легше.

— …Так, так, гаразд, — він важко зітхає. — Люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, Чюя, дзвони частіше, добре? Я сумую за тобою.

Він ховає телефон назад у кишеню перед тим, як повернутися до своєї кімнати, борючись із тривогою, що піднімається в животі при думці про необхідність цієї розмови—

І тут він починає опрацьовувати дві дивні речі.

Перша: Дадзай у ліжку, тоді як повинен бути на парі.

І друга: той закутий у ковдри.

— …Ти захворів чи щось таке?

— Нє-а, — Дадзай відповідає спокійно.

Чюя дивиться на нього, рюкзак вільно звисає з його рук.

— …Ти впевнений?

— Настільки ж як і впевнений, що ти схожий на ляльку Cabbage Patch Kids.

— …Га?! — Чюя звужує очі. — Якого лисого—

— Лисого?

— Біса—

— Одяг.

Чюя кидає погляд на свій забризканий фарбою комбінезон, один ремінь звисає з його руки, штанини підгорнуті до середини литки.

— …Ох, подорослішай, я працював над проектом—

— Цей проект приносив сміх та радість дітям, коли вони потирали тобі животик?

— Ти такий козел, це останній раз, коли я питав за твоє самопочуття, — пробурмотів Чюя, кидаючи рюкзак на стіл. — Сподіваюсь, ти підхопив чуму.

— Я не думаю, що зараз це дуже політкоректно.

Чюя кривиться.

— …Гаразд, добре, сподіваюсь, що ти підхопив такий ж специфічний, але не заразний патоген, що опинишся в лікарні та твій хрін відсохне.

Дадзай здригається злегка.

— Гаразд, це було жахливо—

— Ти назвав мене лялькою.

— Так, — втомлено посміхається Дадзай, з тремтінням підтягуючи ковдри, — я все ще не відмовляюся від своїх слів.

— У тебе є цілий список образливих кличок, які ти очікуєш використати?

— Так, — позіхає Дадзай. — Я влаштовую мозковий штурм.

— Коли?

— Щоразу, коли ти мене дратуєш і розмовляєш зі мною, а я, цілком очевидно, намагаюсь подрімати.

— …Тц, — буркотить Чюя, опускаючись на своє робоче крісло і відводячи погляд.

Дадзай дивиться в стелю в очікуванні поки прийде сон, але тепер той відсунувся на периферію, тому що він гостро відчуває присутність Чюї, що вмощується за денну працю і… Він зітхає.

— Є дещо, що тобі насправді варто знати.

Він не звучить самовдоволено.

Чюя повільно обертається на кріслі, його волосся зібрано олівцем в розпатланий пучок.

— Гаразд, — він схрещує ноги. — Що?

— …Ми з Шірасе разом на філософії, — бурмоче Дадзай, заплющуючи очі.

— Він згадував це, — Чюя хмуриться. — І що з того?

Дадзай зітхає.

— Слухай, це не моя справа… — і він дійсно, дійсно не хоче втручатися в це все, чесно, думати про їхні стосунки вже досить бридко. — Але я випадково почув, як він казав комусь, що ні з ким не зустрічається.

— … — Чюя знизує плечима. — Ну, так.

— …Я тут щось не вловлюю? — Дадзай підіймає голову, хоча здається, що вона важить тисячі тонн. — Ти його кинув?

— Ні, — пирхає Чюя, відводячи погляд. — Він просто не хоче розголосу, — рудий повертається назад, зосереджуючись на своєму домашньому завданні. — Він не хоче, щоб це вплинуло на його спортивну стипендію.

— … — Дадзай кліпає очима, його голова знову опускається на подушку. — У цьому немає жодного сенсу.

Чюя роздратовано хмуриться, вмикаючи свій планшет.

— Слухай, не кожен може насолоджуватися фінансовою забезпеченістю—

— У мене є подруга в команді по софтболу, і вона відкрита, — Дадзай хмуриться. — І вона все ще має стипендію.

Чюя завмирає, стилус лише на секунду застигає в руці, а потім він струшується.

— Ну, у тренера можуть бути інші думки стосовно цього чи щось таке, існує багато факторів. Я маю на увазі, що мені довелося кинути спорт—

— Тому що ти став відкритим?

Чюя кліпає, прикушуючи щоку, та простягає руку, щоб прибрати пасмо розпущеного чубчика за вухо.

— …Слухай, я просто розумію, чому він не хоче кидати, і це не має великого значення. Мені не потрібні суперпублічні стосунки.

Дадзай у цьому не настільки впевнений.

Судячи з того, що він поміти в Чюї — не те, щоб він звертав увагу, він просто від природи спостережлива людина, тож…

Чюя наївний та романтичний, і в нього є цей палаючий погляд на те, чим насправді є доросле життя, уявлення про яке, схоже, здебільшого походить від підліткових романтичних серіалів. Дадзай цілком впевнений, що рудий з тих людей, які мріють про пристрасні любовні листи або поцілунки під дощем. До біса, він би не здивувався, якби цей маленький дурень потайки мріяв про когось, хто б робив справді продумані подарунки на річниці або написав пісню про кохання лише для нього.

Тож — ні, він досить впевнений, що Чюя потребує публічних стосунків. Або, принаймні, не секретних.

— Давай поглянемо на це з дещо іншого боку, — бурмоче Дадзай, потираючи руками скроні. — Якби у тебе були гетеро-стосунки, як би це виглядало?

— …

Погано.

— …Але в мене не такі, — сердито дивлячись, неголосно промовляє Чюя, у спробі витіснити це маленьке зерно сумніву з голови. — І я не пам’ятаю, щоб запитував твою думку.

Зрештою, не схоже, щоб Дадзай говорив це з найкращих спонукань. Швидше за все він просто намагається познущатися з нього.

— …Гаразд, добре, — бурмоче Дадзай, повністю натягуючи ковдру на голову, та відступає у свою нору. — Це твоя справа, не моя.

— Так, — пробубонів Чюя, згорбившись над планшетом. — Не твоя.

І справді, Чюя дуже хотів би не розмовляти з Дадзаєм до кінця… ночі. До біса, до кінця тижня. Він провів половину ночі, втупившись у стелю, кидаючись з боку на бік, переконуючи себе, що Дадзай просто веде якусь психологічну війну, але… Думка все ще є.

А потім відбило третю години ночі.

Чюя здригається, коли чує, як щось врізається в їхню підлогу, ледь не заплутавшись у ковдрах, та коли обертає голову, шукаючи джерело звуку—

Лише для того, щоб побачити Дадзая, який простягнувся на підлозі, тремтить, як лист, і скидає всі свої ковдри.

— …Дадзай?

Він не отримує відповіді, лише уривчасте бурмотіння, схоже на щось середнє між «Покличте королеву» та «Я бойова машина».

І на мить той просто перестає рухатися, стаючи настільки нерухомим, що Чюя майже з жахом думає, що він мертвий, поки той знову не сіпається, перевертаючись.

— … — Чюя вислизає зі свого ліжка, злегка тремтячи, коли його ноги торкаються прохолодної плитки їхньої підлоги, та обережно ступає до місця, де Дадзай вирішив знепритомніти, штовхаючи його пальцями ніг. — Гей, ти не можеш спати на підлозі…

Ніякої реакції.

Рудий сідає на коліна та обережно тягне його за плече, поки той не перевертається на спину.

Видовище дуже суперечливе.

Він абсолютно блідий, за винятком слабкого гарячкового рум’янця на його вилицях, і він спітнів, тож він очевидно хворий, але…

Зазвичай Чюя дивиться на Дадзая через призму «Господи, яка ж ти довбана сука, сподіваюсь, ти впадеш вниз зі сходів».

Це як зручний маленький фільтр з Інсти, який допомагає йому забути…

Ну.

Що Дадзай виглядає ось так.

Він витрачає рівно три довгі секунди, дивлячись на його щелепу, перш ніж Дадзай здригається, і… Чюя приходить до тями, почуваючи себе належним чином сором’язливим, та нахиляється, щоб перевірити температуру, відкидаючи чубчик Дадзая і притискаючись щокою до його чола.

Він палає.

Наскільки ж сильно він хворий?

— Що… — хрипить Дадзай грубим голосом. — Що ти робиш…?

Чюя завмирає, усвідомлюючи, як інтимно виглядає цей жест, і…

Він одразу ж відчуває зніяковілість, відкидається назад з такою силою, що приземляється на дупу, і повзе назад, поки не вдаряється у власне ліжко зі слабким стукотом і стогоном.

— Ти… — він запинається, стаючи червоним. — Ти хворий!

— Ні… — Дадзай стогне, намагаючись підкинути себе вверх руками й колінами. — І що в б… — кашель охоплює його тіло, та він падає на підлогу. — Біса… ти робив з моїм обличчям…

Чюя хоче померти.

— Перевіряв твою температуру?

— За допомогою свого обличчя? — Дадзай хрипить, йог чоло впирається в підлогу.

Чюя відчуває себе трохи розгніваним.

— Так моя мама завжди перевіряла, придурку, багато людей так роблять—

— Моя мама ніколи цього не робила… — Дадзай позіхає. — Просто дай мені поспати.

— …Ти збираєшся повернутися у своє ліжко?

— Ні.

— Я… — Чюя не святий. Він розглядає можливість лишити його там. Але потім на того вражає ще один болісний напад кашлю, і це звучить жахливо.

— … — він стогне, повзучи назад по підлозі, простягаючи руку, щоб схопити Дадзая за зап’ясток.

— Ти нарешті доб’єш мене? — бурмоче Дадзай, вії торкаються його щік, коли він звивається, а Чюя лише закочує очі.

— Стулися… — бурмоче він, перевіряючи двома пальцями пульс Дадзая, мовчки рахуючи в голові.

Б’ється так швидко.

І той, ймовірно, мав лихоманку ще до того, як Чюя повернувся до кімнати понад шість годин тому. Він не бачив, щоб його сусід по кімнаті пив бодай якусь воду за цей період часу.

Що означає, що той, ймовірно, наразі вже дуже зневоднений.

Та, мабуть, потребує…

Чюя стогне.

Чому.

Чому він?

— Чюя? — його батько звучить трохи сонно по той бік телефону. — Ти хоч уявляєш, котра година… — а потім його голос змінюється на паніку. — З тобою все гаразд? Ти мав ще один н—?

— Я в порядку, — Чюя перериває його, кусаючи губу, та дивиться з балкона на мляве тіло на підлозі. — Я просто… — він стурбовано переминається з ноги на ногу. — Я, можливо, прокляв свого сусіда, і тепер мені здається, що він помирає—

— Що?

— Він дуже дратував і говорив дивні речі, а потім я сказав, що хотів би, щоб він захворів на якийсь рідкісний патоген, від якого в нього б відсох хрін—

— Чюя!

— Я знаю! — стогне Чюя, тримаючи обличчя в руках. — А тепер у нього дуже сильна температура, і я не знаю, що робити—

— Вийти з кімнати гуртожитку?

— Тату!

— Пробач, але ти не можеш собі дозволити підхопити те, що у нього там є, — зателефонуй до медпункту кампусу—

— Зараз половина четвертої ночі, вони закриті—

— Чюя, я розумію, що ти хвилюєшся, але ми вже обговорювали це раніше. У тебе є певні обмеження, і вони існують, щоб убезпечити тебе.

Очі Чюї повільно звужуються, а батько починає підозріло ставитися до його мовчання.

— Чюя Накахара, якщо ти збираєшся кинути слухавку та проігнорувати те, що я щойно сказав—

Чюя фактично кидає слухавку та ігнорує те, що той щойно сказав, повертається, щоб попорпатися в комоді, перекидаючи його вміст.

— Боже… — стогне Дадзай, згортаючись у позу ембріона. — Я не можу визначити, чи це гарячкове марення, чи ти справді схожий на божевільну зубну фею…

— Замовкни… — бурмоче Чюя, дістаючи дві маски для обличчя та натягуючи одну, перші ніж підійти й почати нишпорити в шафі Дадзая.

— Грабуєш мене… — ще один напад кашлю, — поки я на смертному ложі. — Він хрипить, коли Чюя дістає пару чобіт. — Класно.

Чюя закочує очі, схиляючись до підлоги поруч із Дадзаєм, щоб насунути черевики на його босі ноги.

— Ти найгірший, ти знаєш?

Щось у цьому змушує Дадзая посміхнутися, так м’яко, що обличчя Чюї червоніє.

— Ага.

— Я міг залишити тебе, — Чюя бурчить, багатозначно дивлячись в протилежний бік, зашнуровуючи чоботи Дадзая.

— Досі можеш, — бурмоче Дадзай, кривлячись, коли Чюя нахиляється, щоб надіти на нього маску, а потім дуже негідно стогне, коли Чюя піднімає його.

— Дай мені померти.

— Така королева драми, — Чюя знову закочує очі, перекидаючи руку Дадзая через свої плечі та допомагаючи йому вийти в коридор.

Процес доставки перебинтованого дурня через кампус — це щось дуже неоднозначне.

Той ледве може ходити, і справа не в тому, що він надто важкий для Чюї, щоб нести його як принцесу, а в тому, що його ноги занадто до біса довгі, і це ніяково, і незручно намагатися обхопити його руками.

Тож це зрештою виявилося найбільш незручною, найбільш дратівливою поїздкою на спині, яку Чюя коли-небудь пропонував у своєму житті.

— Це… — обличчя Дадзая постійно стикається з шиєю Чюї, щоразу змушуючи серце того трохи прискорюватися. — Це схоже… ніби як на «Володаря перстнів»…

Чюя закочує очі.

— Чи варто мені взагалі дізнаватися, чому?

Незважаючи на втому, Дадзай посміхається.

— Один гобіт… несе такий важкий тягар…

Око Чюї смикається.

— Ти так сильно дратуєш, ти знаєш? — Чюя скиглить, практично кидаючи його на лавку, поки вони чекають автобуса. — Типу… найгірша людина, яку я коли-небудь зустрічав.

— Ц’ неправда… — бурмоче Дадзай, обхоплюючи себе руками й тремтячи. — Ти зустрів Шірасе.

— …Га?

Чюя робить паузу, обертаючись, щоб подивитися на свого сусіда по кімнаті, і це дійсно важко — бути злим, коли Дадзай так тремтить, міцніше стискаючи куртку на плечах.

— Він лайновий хлопець, — бурмоче Дадзай, шморгаючи носом. — І… — він обірвався, кашляючи знову. — Я знаю, що я доволі… — Дадзай завмирає, його голова трохи запаморочилася, а перед очима мерехтить, але він з подивом виявляє, що майже сказав…

Нікчемний.

— …лайновий тип, але… — він знизує плечима, і його знову охоплює сильне тремтіння. — Я завжди був… — Чюя схрестив руки на грудях, — відвертим стосовно того, що я за людина.

Брови Чюї сходяться на переніссі.

— Що, і ти думаєш, що Шірасе ні?

— Я думаю… — Дадзай невиразно вимовляє, його очі то знаходять, то втрачають фокус, і Чюя протягом наступних кількох місяців звинувачуватиме лихоманку у тому, що той скаже далі, — бо він не міг насправді це мати на увазі. — Якби я зустрічався з тобою, я б… хотів, щоб усі знали.

Щелепа Чюї відвисає, а очі розширюються. Він дивиться вниз та намагається зрозуміти, чи Дадзай з ним шуткує, чи він просто в маренні.

— Ти буквально відскочив від мене в провулку, тому що не хотів, щоб твої друзі побачили, як ти цілуєшся з хлопцем.

— Тому що я не… — Дадзай відкидається на лаву, його очі тріпочуть, — хотів, щоб вони подумали…

— Подумали що? — Чюя знає, що сперечатися з ним зараз ніби як безглуздо, але він не може не тиснути, коли перебуває в такому збентеженні. — Що ти вважаєш мене привабливим?

— Я ніколи не казав, що я—

— Так ти не вважаєш?

Дадзай виглядає розгубленим та нещасним.

— Я не ґей.

— …Я ніколи не казав, що ти—

— Але якби я був, — перериває його Дадзай, — ти був би першим… — він кривиться, коли мігрень пронизує його скроні знову, — кого б я обрав.

Тиша стоїть у повітрі, поки Чюя намагається опрацювати це.

Це не має жодного сенсу.

Коли вони вперше зустрілися? Звичайно. Там спалахнула іскра. Напруга. Але відтоді це все було досить ґрунтовно зруйновано. Власним дурним ротом Дадзая, а також тим, що Чюя, за загальним визнанням, поводився по-дитячому у відповідь. Звісно, можливо, якщо він позбудеться свого інстаграм-фільтра ненависті, то зможе визнати, що Дадзай гарячий, але це не означає, що—

— Але не сприймай це як пораду від мене, — Дадзай позіхає, коли під’їжджає автобус. Він намагається підвестися, погойдуючись, лише для того, щоб знову впасти в обійми Чюї, коли той допомагає йому піднятися сходами. — Я ніколи не був нічиїм хлопцем, — бурмоче він, притискаючись до боку Чюї, коли тому вдається всадити їх на місця. — Я просто знаю, як виглядає лайновий.

Як виглядає лайновий.

Ці слова розгублено крутяться в голові Чюї.

Лайновий.

Це Шірасе лайновий хлопець?

Тому що той ніколи не здається лайновим, коли вони разом.

Він веселий. Турботливий. Він слухає. Так, не при людях, але—

Це робить його поганим?

Розглядаючи цей критерій, чи Дадзаю про це взагалі починати? По суті, він робив те саме—

Але Дадзай дійсно і не намагається виставити себе в кращому світлі в порівнянні з ним, правда ж?

Чюя так замислився, що ледь встиг спіймати Дадзая, коли той перекинувся на підлогу автобуса.

І це дивно, коли вони впали на сидіння, Дадзай практично розвалився на рудому, і той напрочуд важкий, хоча це було не так погано, як коли Чюя ніс його раніше, важко дихаючи.

 

                    «Якби я зустрічався з тобою…»

 

Чюя хмуриться.

 

Зупинись, — твердо каже він собі, — не збивайся з ходу своїх думок. Це ні до чого тебе не приведе.

 

                    «Я б хотів, щоб усі знали.»

 

Трясця.

Він радий, що на ньому маска, тому що боже, він зараз такий червоний, і…

Дадзай не ґей. Імовірно.

І важко думати, що це неправда після того, як він увійшов до Дадзая під час…

Він трохи морщить нім.

…того вечірнього перекусу.

Іу.

Але навіть якщо так, чому це має значення? Він мудак, він жодного разу не зробив для нього нічого хорошого, тому…

Так. Це не має значення.

Звісно, невимушене ставлення Чюї до того, що йому взагалі байдуже, не зберігається довго, як тільки вони потрапляють у лікарню, і лікарі оглядають Дадзая.

— З ним все буде добре, правда? — Він починає трохи панікувати, коли медсестра, що перевіряє життєво важливі показники, не відповідає йому одразу. — …Правда?

А потім він піднімає очі, щоб побачити карту на планшеті, коли записують температуру, і… сорок… це ж справді багато, так?

— …Схоже, треба його шпиталізувати, поставимо йому крапельницю…

…Чюя насправді не проклинав його… правда ж?

І, типу, він зовсім не ридає біля ліжка Дадзая, молячись кожному божеству, яке йому спадає на думку, щоб його самі-знаєте-що дійсно не відсох…

Він не дурник. І йому не п’ять років.

— О боже мій… — він стогне, його обличчя закрите руками.

— Знаєш… — стогне Дадзай, застигнув десь між сном та маренням. — Я… — він різко кашляє, його тіло здригається. — … тут хворий… — бурмоче він. — Так чому ти…

— Я правда не… — Чюя кусає губу, — хотів, щоб ти захворів…

Дадзай знає, що нічого з цього не згадає, і він хоче сказати собі, що цей тупенький малий дурник поводить себе смішно, тому що очевидно, що той не хотів насправді, щоб член Дадзая відсох—

Стривайте. Цього ж дійсно не станеться, правда?

Не тупи. Це говорить лихоманка.

Справа у тому, що Чюя — дурненька мала примхлива дитина, яка може вірити, а може й ні, в Санта-Клауса, але на відміну від 89% людей, яких Дадзай коли-небудь зустрічав—

Чюя не підступний.

— Ти не проклинав мене… — бурмоче Дадзай, повільно відхиляючись. — У тебе…

Чюя майже заспокоюється, і тоді Дадзай продовжує говорити.

— Немає… — Дадзай намагається підібрати слова по типу «підлої душі», «злоби» чи щось на кшталт цього, але це не те, що він вимовляє, перед тим як знепритомніти. — Яєць.

Чюя дивиться на його дурне обличчя, коли той стає млявим, його щелепа відвисає. На секунду йому здалося, що цей хлопець не мудак…

Ого.

Одасаку здригається, коли чує звук свого телефону, та протирає очі, перш ніж глянути на годинник.

Ще навіть шостої ранку немає.

Ісусе.

Він підіймає слухавку, все ще будучи сонним, коли відповідає.

— Слухаю…?

— Ода-сан? Це доктор Ямамото. Ви старший брат Дадзая Осаму, правильно? Ви вказані у списку його екстрених контактів.

Раптово він став набагато бадьорішим, сідаючи прямо в ліжку.

— Він у в’язниці?

— …Ні, як я вже сказав — я лікар. Він у лікарні.

— Він в порядку?

— Що ж…

Трохи менше ніж через дві години він проскакує до відділення невідкладної допомоги, його волосся скуйовджене, ґудзики на сорочці криво застібнуті. Йому пояснюють ситуацію, доки ведуть далі.

— Це лише… — Одасаку кліпає очима, — грип?

Лікар киває, гортаючи карту Дадзая.

— Люди звикли думати про це, як про звичайну легку хворобу, але якщо ви дозволите їй зайти далеко, вона може стати серйозною. З тим, наскільки він був зневоднений, це добре, що його друг привіз сюди…

Одасаку трохи здивований чути це. Не те, щоб у Дадзая не було друзів. У нього є. Але в їх родинному соціальному колі… Стосунки, як правило, поверхневі.

Звісно, якби Дадзай прокинувся і сказав, що хоче відправитися в круїз південною частиною Тихого океану, друзі вишикувалися б у чергу. Але везти його в лікарню серед ночі? Взагалі ні.

Але коли він заходить у лікарняну палату, його брат не сам.

Сидить у кріслі біля ліжка, згорнувшись та укутавшись ковдрою, це…

Остання людина, кого Одасаку очікував бачити тут — сусід Дадзая по кімнаті, по відношенню до якого той був абсолютним віслюком. Чюя Накахара.

І це… цікаво.

Одасаку взагалі не очікував із усіх людей побачити тут цього хлопця. Не після того, як Дадзай сповідався у, по суті, ну… Це просто шокує. Може, не те, що він міг бути тут, але те, що він міг залишитися.

— Гей, — старший простягає руку, обережно торкається плеча Чюї, змушуючи першокурсника здригнутися та прокинутися, його волосся трохи розпущене збоку.

— Він… — Чюя озирається навколо, голова трохи запаморочена, — він не помер, так?

— … — Одасаку допитливо посміхається, хитаючи головою. — Ні, не помер.

Тепер Чюя достатньо прокинувся, щоб упізнати брата Дадзая та зрозуміти, наскільки смішно та стурбовано він звучить.

— Ой… — він обривається, червоніючи. — Це… гм… дідько…

Дідько?

Він морщиться від власної дурості, його шия ниє, коли він сідає рівно.

— Я—

— Все окей, — хитає головою Одасаку. — Просто… дякую, що привів його сюди.

Спершу Чюя трохи вагається, чи сприймати це за свою заслугу, тому що спочатку він ніби як ігнорував Дадзая, ще й бажав йому чуми, але… він приймає це з несміливим кивком.

— Та нічого такого правда… — він потирає потилицю, випростуючись. — Я думаю, ти, мабуть, далі впораєшся сам, тож… — він позіхає, шукаючи свій гаманець і телефон, та хапає їх з маленького столику біля крісла.

— Вірно, — легко погоджується Одасаку, впевнений, що Чюя, схоже, виснажений після того, як не спав усю ніч. — Так… ось… — він лізе до кишені, щоб дати йому щось на таксі, але студент хитає головою, відмахуючись від нього.

— Потяг все одно зараз почне ходити, я на ньому.

— Ти впевнений? — Одасаку кліпає. — Після всього, що ти зробив, це найменше, що я можу дати.

— Та ні, — знову хитає головою Чюя, не бажаючи виглядати божевільним, пояснюючи свою параною, викликану почуттям провини, та відмахується від нього. — Хотів би думати, що він зробив би це й для, ну… — вони обидва знають, що він не зробив би, але Одасаку вловив суть.

Чюя проводить більшу частину шляху до станції, намагаючись не думати про те, що було сказано раніше, особливо про Шірасе, тому що, ну…

Дивлячись логічно, так, в історії Ширасе можна знайти діри. Але Чюя не хоче цього робити. Тому що він ніколи не був ні з ким іншим і не хоче, щоб усе пішло якось не так. І, можливо, частина всього цього змусила б подивитися в очі тим почуттям, які він відчував через ті всі інші слова Дадзая, або тому факту, що єдині два хлопці, яких він поцілував зараз, були повними мудаками.

Чюя бачив ті кліше, де дівчата постійно закохуються в лайнових хлопців, знову і знову, і ти просто хочеш схопити їх за плечі та струснути.

Типу… він просто має лайновий типаж, чи на ньому висить величезна табличка з написом якось на кшталт: «Придурки, вам сюди»?

І чому він починає поводитися вже так, ніби те, що сказав Дадзай, автоматично було правдою? Коли Шірасе перестав заслуговувати довіри?

Все насправді дуже просто. Дадзай, мабуть, просто озлоблений, тому що, як гетеро-хлопець (якому незрівнянно легше існувати), він досі не зміг завести собі дівчину, тоді як Чюя зумів найти хлопця ще до того, як вони почали навчання, що для ґея, дуже новоспеченого ґея, було чималим досягненням.

Крім того, Дадзай марив від лихоманки. Тож, швидше за все, це нічого не означало.

Правда ж?

 

---

Пізніше Дадзай з недовірою слухає, коли Ода пояснює, що саме Чюя з усіх людей привів його, знесиленого та виснаженого. Тоді медсестра приходить, щоб знову перевірити його температуру.

— Він навіть не дозволив тобі заплатити за таксі?

Ода знизує плечима, витягаючи руки над головою.

— Можеш називати мене божевільним, але я думаю, що він насправді дуже милий хлопець.

Дадзай повільно кліпає, відчуваючи примарний біль у щелепі, коли згадує, як Чюя ледь не зламав її.

— Та, — бурмоче він, виснажений. — Милий хлопець.

— Він міг залишити тебе там, — знизує плечима Ода. — Тато відповів, коли вони подзвонили йому першому?

Мовчання Дадзая розтягнулося достатньо довго, щоб Ода відчув провину, кутки його губ опускаються.

— Я не це мав на увазі, типу… — починає він, але його молодший брат лише хитає головою.

— Ні, ти маєш рацію. — Дадзай знизує плечима, змушений зіткнутися з тим фактом, що…

Він не відповів.

— Він, напевно, був на роботі. — Дадзай важко зітхає, відводячи погляд від Оди, щоб не бачити того дурного, стурбованого виразу його обличчя. Дадзаю це не потрібно. З усіх його братів і сестер — саме йому було найлегше. — Але я розумію, про що ти.

Вони тримають його в лікарні протягом наступних двадцяти чотирьох годин, здебільшого для спостереження, поки чекають, щоб його температура знизилася та життєві показники повернулися до нормального рівня.

Його батько не дзвонить, і Дадзай може виправдати це, сказавши собі, що той, мабуть, перебуває на сорокавосьмигодинній зміні в лікарні в Йокогамі, але…

Його мати переводить його на автовідповідач.

Він може почути гудок двічі, перш ніж той завершиться клацанням, і він каже собі, що нічого страшного — часові пояси та все інше — і що вона, мабуть, припускає, що він просто дзвонить розповісти їй про свій день або щось таке ж дурне.

Щось неважливе.

Отже, той факт, що вона це зробила, не мав великого значення. Це просто нормально. І Дадзай до цього звик.

Звісно, це трохи лайново, що Одасаку має повернутися на роботу, перш ніж його випишуть? Так. Але з ним усе гаразд, температура спала, і він може подбати про себе сам.

Як завжди. Але чого він не очікує, коли повертається до своєї кімнати…

Це запаху їжі.

Якийсь незнайомий, пікантний… апетитний запах, який майже змушує його зголодніти вперше з тих пір, як він захворів.

— …Клянуся богом, — починає він, уже валячись від втоми, — якщо ти зайнявся ще одним кулінарним бізнесом, поки я був недієздатним…

Але паніні-преса не видно. По суті, Чюя взагалі відвернуть від нього, працюючи на своєму планшеті з навушниками у вухах. І коли Дадзай повертає голову, на його столі стоїть…

Суп.

Маленька ємність, трохи запітніла від тепла. Він переводить погляд з неї на Чюю, намагаючись вирішити, чи це якась пастка, чи Чюя просто влаштував безлад по всій кімнаті за його відсутності, і він просто отримає напад сказу, коли спробує скуштувати.

— Не перетворюй це на щось дивне.

Ах. Так у цих навушниках гучність не ввімкнута, та?

— … — Дадзай ледь посміхається, хоч і не дуже хоче цього, та важко опускається в крісло. — Я нічого не казав.

— Ну то не дивись на це, у біса, так, ніби я намагаюся тебе отруїти.

— А ти ні?

— Якщо ти його не хочеш—

Дадзай збентежено швидко відповідає.

— Я ніколи цього не казав.

Чюя обривається, повільно повертається в кріслі та піднімає брову, але його сусід не піднімає очей, дивлячись на суп.

— Як ти взагалі його приготував?

— … — Чюя хоче відмахнутися і вдати, що він не готував, але в цьому немає особливого сенсу. — У коридорі гуртожитку Юан є кухня, вона впустила мене, щоб я міг нею скористатися.

Дадзай хоче запитати, навіщо Чюя так клопотався, тому що, чесно кажучи, він майже нічого не пам’ятає після того, як ліг спати ввечері перед тим, як опинитися в лікарні…

Ну типу.

 

                    «Що ти робиш?»

 

Обличчя Дадзая трохи нагрівається, коли він згадує відчуття щоки Чюї на своєму лобі, і він все ще не впевнений, чи це не наснилося йому, чи…

Він не уточнює.

Це перша їжа Дадзая сьогодні, і…

Це смачно.

Типу, дуже, в біса, смачно.

Мабуть, після угрупування паніні Дадзай мав очікувати, що Чюя гідний кухар. Гаразд, можливо, він безперечно мав очікувати, але… Передбачається, що бутерброди робити легко, вірно? Але це… воно тепле, ситне, приправлене грибами, цибулею та маленькими шматочками яловичини, які буквально тануть у роті…

І Одасаку ніколи не жартував, коли відмахувався від розкішних обідів з їхнім батьком, натомість воліючи поїсти у своєї бабусі.

Тому що домашня кухня… Вона справді краще.

— Що спонукнуло тебе приготувати мені суп? — зрештою запитує Дадзай, і його тон настільки неосудливий, лише злегка допитливий, що Чюя дійсно готовий відповісти.

— …Це те, що готувала мені мама, коли я хворів, — зізнається він, кусаючи губу. — Смачно, правда?

Дадзай вагається. Не тому, що йому важко зробити комплімент Чюї в цій ситуації, тому що це не так — він щиро зворушений цим жестом — це просто…

Серйозний погляд в його очах, те, як він кусає губу, той факт, що він щиро не переносить Дадзая, і він все одно це зробив, і це…

Дадзай дивиться в яскраво-блакитні очі, більш ніж усвідомлюючи жахливе нудотне відчуття в животі, наляканий тим, що це означає; його перший інстинкт говорить йому «ні, ні, ні, будь ласка, ні», але…

— Та, — тихо відповідає Дадзай, відвертаючись і ковтаючи відчуття екзистенційного страху, що мучить його від шкірою. — Це… дуже смачно.

Він не бачить, як погляд Чюї трохи пом’якшився, і йому дуже щастить, тому що якби він це побачив…

— Дякую.

Чюя вражений тим, наскільки це щиро, без глузливої нотки в чужому голосі. І він задається питанням, можливо, вони… роблять успіхи?