Гаряче серце, гарячий розум

Коли сонце сідає, світ на кілька десятків хвилин стає казково барвистим. Втомлені люди, поспішаючи після роботи додому, ні-ні та й задивляються на рожеві хмарки в небі. В натовпі можна було помітити біляву маківку, що в променях вечірнього сонця й сама, здавалося, порожевіла.

Згодом власник цієї маківки відділився ві потоку людей, прямуючи у напрямку набережної. Волосся хлопця було зібране в неакуратний хвостик збоку, якого вибивалося яскраво-червоне пасмо, падаючи на обличчя. На плечі в БДнього висіла спортивна сумка, свідчачи про те, що хлопець повертається з тренування.

На березі старенького каналу, який давно вже перестав бути судоходним — тепер там можно було побачити хіба що човники для туристів — розташувався невеличкий парк. Поодинокі компанії влаштовували на газонах пікніки, а кілька дітей намагались дістати ногами воду. Біля води, під вербою, вирішив розташуватись і білявий хлопець. Теплий серпневий вітерець грався з його волоссям, руйнуючи й без того неакуратну зачіску.

Він приходив сюди майже кожен день? Навіть не знав чому. Споглядання того, як сонце сідає за обрій і останні його промені торкаються хвильок, на деякий час встановлює крихкий спокій в його думках. У дитячих фантазіях, безкрайній світ за межами чотирьох стін мав бути сповнений щасливих і безтурботних людей, однак реальність продемонструвала, наскільки він помилявся. Та попри це, він ані секунди не шкодував про своє рішення.

Позаду почулися тихі кроки. Білявий хлопець озирнувся, дивуючись, хто це міг бути.

— Кадзухо! Так і знав, що знайду тебе тут. — озвався порушник тиші, бачачи, що його помітили. Його темно-вишневого кольору волосся палало від сонячного проміння, але усмішка на обличчі була фальшивою. Це було не так вже нелегко помітити, але Кадзуха знав свого друга достатньо довго, щоб помічати такі деталі.

— Хейдзо?

Той присів на травичку поряд з білявим, зітхаючи з помітною напругою.

— Щось сталося?

Фальшива посмішка на обличчі хлопця здригнулася, він закусив губу і стиснув долоню в кулак. Нарешті, він мовив.

— Вона… Не виходить на зв’язок… — Хейдзо не назвав імені, але і так було зрозуміло. У нього почали проступати ознаки старанно стримуваної панічної атаки. Навіть дивно, як він у такому стані спромігся прийти сюди. Кадзуха пригорнув друга до себе рукою.

— Хейдзо. — почав він спокійним голосом. — Дивися, качечки плавають. Порахуй, скільки їх. Порахуй качечок. — погляд, що до цього розконцентровано дивився в одну точку, наче повернувся до реальності.

— Одна, дві, три… Чотири і п’ять. І шоста. — голос хлопця здригався, але потроху заспокоювався. — Сьома в очереті.

— Молодець. Твоя паніка їй не допоможе. Випий води. — Кадзуха витяг зі спортивної сумки пляшку і простягнув другові. Той з вдячністю її узяв, навіть незважаючи, що п’є з чужої пляшки. — Краще?

— Дякую.

— Давай подумаєм логічно. Що з того що відбулося в останній час могло їй завадити?

— Позавчора сталося вбивство одного з тамтешніх ватажків. За нею можуть слідкувати.

— Можуть. Навіть якщо ні, для неї краще не ризикувати.

Хейдзо шумно видихнув. Паніка поволі відступала.

— Пробач. Я мушу перестати втрачати голову щоразу.

— Це не твоя провина. На твоєму місці я був би ще гірше. Взагалі не уявляю, як ти її відпустив…

— Я не хотів. Але я не міг її втримати.

Атмосфера враз стала важкою. Хейдзо підібрав з трави якогось камінчика й відчайдушно жбурнув у воду. Гучний хлюп налякав качок, і вони швидко попливли подалі від місця падіння камінця. Хлопець підвівся і обтрусив з одягу налиплу траву.

— Я вже піду. Дякую, Кадзухо.

Поки хлопці говорили, сонце сховалося за обрій, лишаючи світові останні хвилини світла.

Однак в невеличкій квартирці за кілька кварталів звідти темрява панувала вже давно. Її власник не любив світло — вікна завжди були щільно зашторені. Здається, більшість вважало це дивним, але причини на те були — друга кімната. Взагалі, квартира була облаштована незвично — через те, що вона була однокімнатною, кухня була облаштована під повністю житлову, хоч і тісну, кімнату, з ліжком, столом, що одночасно слугував для їжі і для роботи, вбудованою в стіну шафою і невеличкою кухнею на дві шафки. Все задля того, щоб звільнити місце у другій кімнаті. Вона була майже пустою, без жодних меблів. Найбільшу стіну без вікна займало величезне дзеркало. Вікна були без жодних фіранок, через що вдень кімнату заливало сонячне світло, а вночі його роль брало на себе яскраво-біле штучне освітлення.

Враховуючи, скільки часу Скарамуча проводив у цій сліпучо освітленій кімнаті, його бажання жити в темряві зовсім не було дивним. Не маючи жодних захоплень чи гоббі, більшість свого вільного часу він проводив за покращенням своїх акторських навичок.

“Так, але… Що, як щира правда може народитися з відвертої брехні?”

Чомусь він добре запам’ятав ці слова.