Гаряче зоряне

 

Пам’ять – жахливий чорний вир, що його люди заштовхують подалі, закриваючи міріадами скляних уламків, грубо зв’язаних одне з одним старими вицвілими нитками.

Образи в спогадах – хиткі, зіткані зі хворобливих клаптів морозно-синього неба над готичними каплицями, широких можливо-існуючих ланів кольору зеленого шартрез і карамельно-веселкового дитячого сміху.

Час викручує скроні, розгніваними ерініями вгризається у мозок. Невиразні спомини миготять десь у глибинах свідомості. Немає нищівного гніву чи сонячної радості, тільки тягуча туманна втома. І лиш лине невловимо знайомий мотив золотавою стрічкою. Він проникає в саме серце, плете легесеньку павутину, наче пише зникаючими чорнилами.

Час витікає крізь пальці, наче пісок, лишаючи тільки ледь відчутний сірий пил.

Минуле огорнуте туманним смогом відтінку слонової кістки, а майбутнє розсипається під невизначеністю.

Хва Чен не винна, що не пам’ятає. Коли намагається згадати – голову прострілює уламками жовтого кварцу. Хва Чен знає все, і не знає нічого, її свідомість – квінтесенція цього світу.

Вона дивиться у дзеркало і не впізнає власне обличчя.

Зненацька зап’ястя прошиває болем і люстерко вислизає з ослаблих пальців, з голосним тріском розбиваючись на зоряні відблиски реальності. Хва Чен проти волі наполоханою птахою здригається, судорожно хапаючи затхле повітря. Вона збирає з підлоги уламки затуманеної Арктур, змітає сяючу Капелу і вологою ганчіркою збирає залишки сліпучого Проціона.

Наповнена м’яким червоним світлом кімната здається забрудненою кривавим океаном. Хва Чен опускає погляд і на тремтячих долонях розпускаються макові суцвіття. Вона закриває ліве око і давить пальцями так, що розпливаються неонові смуги – жовті, блакитні, зелені, вони складаються мозаїкою в туманну постать, наче золоті куполи монастирів в горах. По щоках Хва Чен стікають болючі сльози – вона думає, що вони мають бути рідким вогнем. Хва Чен відчуває себе Божевільним Капелюшником. Вона наполовину зав’язнула в люмінесцентному сяйві, а наполовину охоплена нескінченним маревом маренго.

Хва Чен піднімається з підлоги, спираючись на стіл, і сідає на високий стілець. Із дзеркала перед нею, здається, вилітають сріблясті метелики, та Хва Чен не зважає. Вона окропляє губи кіноваррю і майстерно ховає себе за вугільно-димними тінями. Метелики плутаються у волоссі кольору воронового крила і чіпляють бурштинову сережку – краплю крові на снігу шкіри.

Зненацька зі сторони вікна чується неясний шум. Хва Чен обертається і ловить в мутних поверхнях графітові силуети. Метелики шурхотять перлинними крильми, а за вікном вітер шелестить опалим осіннім листям. Тут завжди рано починались холоди.

Хва Чен бгає в руках університетські папери. Потім розгладжує і пильно вдивляється в маленькі стрибаючі літери. Вони пливуть перед очима, вигинаючись рибами зі сталевою лускою. Хва Чен зітхає і йде на кухню.

Крихітну квартиру наповнюють запахи спецій та свіжозвареної кави. На дні чашки дельфіни і попіл знищеної Атлантиди. На телефоні нове повідомлення від Хе Сюаня – Цинсюань знову витягує на похід по магазинах, піди зі мною, я не витримую, – і Хва Чен пише відповідь, двічі помиляючись. Потрібно збиратися.

Вона справді хоче сподіватися, що все налагодиться.

***

Хва Чен сидить в аудиторії і гортає конспекти. Викладач запізнюється, і в приміщенні стоїть сонний ранковий гул, приправлений запахом кави і їжі швидкого приготування. Му Цін і Фен Сінь сидять попереду, перемовляючись, Хва Чен думає, що голосно, занадто голосно. Лін Вень, протираючи скроні і вражаючи глибокими залеглими тінями під очима, рвучкими, мілкими рухами відмічає тих, хто був присутнім на парі. Шорох паперу здається хрипким голосом Хе Сюаня, що сидить поруч, заїдаючи локшину салатом.

– У тебе карпи над головою, – сповіщає Хва Чен.

– Мгм, звичайно, – Хе Сюань навіть голови не повертає.

А Хва Чен риб і справді бачить – напівпрозорі, наче з цитринів зроблені, вони неповоротко кружляють навколо його плечей, важкими плавниками невагомо задіваючи тіло і лишаючи на ньому піщаний пил.

– Ти ж розумієш, що так кінці відкинеш? – Хе Сюань не виглядає стурбованим, просто констатує те, що вони обоє знають і розуміють, давно не намагаючись змінити.

Хва Чен піднімає брову і гмикає:

– Який ти ввічливий, може, мені реверанс зробити, аби тобі відповідати?

– Твоя ядучість тут ні до чого. Ти й справді довго так не протягнеш, – Хе Сюань пронизує її байдужим, хоч і чіпким поглядом. Хва Чен хочеться сміятися.

– Що ж, щиро дякую за таку корисну і своєчасну пораду. Якби твоя думка цікавила мене хоч трохи, я б обов’язково дослухалась до неї, – Хва Чен закидає руки за голову і підіймає підборіддя, примружуючись.

Хе Сюань пирхає і відвертається. Над ними грозовою хмарою висне тягуче мовчання.

– Сюань-ге!

Ші Цинсюань залітає в аудиторію, широко розмахуючи рукою і вітаючись з кожним присутнім.

– Я дзвонила тобі учора, чому ти не відповідав? – вона мило кривить акуратно нафарбовані губи – пелюстки рожевих крихких троянд, вирощених в закритій оранжереї зі скляними стінами.

– Учора була неділя, – втомлено зітхає Хе Сюань.

– Ну то й що? Я хотіла разом із тобою навідатись до брата, а до тебе неможливо було достукатися! – Ші Цинсюань виглядає справді ображеною.

Хва Чен всміхається:

– Та він радше віддасть мені ту купу позичених речей, ніж стикнеться з твоїм братом віч на віч.

Вираз обличчя Хе Сюаня не змінюється ні на мить. Ші Цинсюань зводить тонкі брови до перенісся і замовкає. Однак її невдоволення не триває довго, і за хвилину Цинсюань вже знову радісно щебече. Її сукня коливається, в ній бринить вітер переливами з бірюзи в агат, а в очах стрибають краплини. Хва Чен здається, що Хе Сюань згинається під силою лазурового буревію.

– Чен-цзе, ти мене слухаєш?

Хва Чен виринає зі своїх думок і позирає на Цинсюань.

– Так, – Хва Чен розтягує губи в усмішці, здається, ними ідуть тріщини, – звичайно, слухаю.

Ші Цинсюань на мить кидає погляд на Хва Чен. По спині останньої пробігають мурашки. Сині очі блищать волошковими аквамаринами, виїдають шляхи до глибин душі. Та мить проходить, і Ші Цинсюань безтурботно продовжує:

– І головне, – вона ж сама розуміє, що в цій індустрії їй нічого не світить. Там таких як вона не беруть – там і кращі по скільки років тренуються. А Лань Чан до кращих, ну, ти розумієш. Як от Се Лянь, наприклад, і..

Хва Чен слухає, киває і піддакує, коли потрібно, аж раптом чує ім’я, дивно знайоме.

– Се Лянь? – десь у сонячному сплетінні жервіє щось подібне до тліючих вуглин і лоскочуть метелики.

Ші Цинсюань здивовано дивився на неї:

– Так. Співачка.

Хва Чен хмуриться:

– Співачка? Вона відома? Я по неї нічого не чула.

Вона впевнена, що точно щось про неї знає, бо від імені на язиці з’являється фантомний присмак меду, вишневого варення і м’яти, проте в пам’яті тільки відголоски золотого світла.

Ші Цинсюань широко розкриває очі:

– Серйозно?

Хва Чен закочує очі. Десь всередині бринить глухе роздратування кольору зів’ялого бузку:

– Ні, просто так кажу.

Ші Цинсюань сміється – наче потоки вітру бьють по вухах:

– Добре-добре, вибач. Це виконавиця, була популярна десь, – вона задумливо стучить нігтями по столу, гіркі сльози на граніт падають, – півроку тому назад. Типу, дуже популярна, її слухали навіть за кордоном, уявляєш? Ну, а потім там щось сталось – чи то злив фоток, чи просто якісь не ті слова. Коротше, якась муть, через яку її просто зненавиділи, і вона… ну, зникла, словом.

Це ймовірніше за все мало б означати, що таємнича Се Лянь була відразливою і обмеженою, тож про її зникнення турбуватися було не варто, проте щось в очах Ші Цинсюань не давало Хва Чен бути у цьому впевненою – щось глибоке, наповнене сумом величних гірських хребтів.

– Дурня якась, – сказала Хва Чен трохи збентежено, – Взагалі дивна історія.

Ші Цинсюань знизала плечима:

– Ну, якщо так подивитись, більшість біографій зірок дивні, дтут нічому дивуватися, – вона озирається, – О, привіт! – Ші Цинсюань махає рукою, вітаючись із студенткою в синьому светрі.

– Зачекай, – Хва Чен торкається рукава її бірюзової сукні, – То що з нею зараз?

– А? – Ші Цинсюань обертається, – Не знаю. Здається, переїхала до іншого міста, щось таке.

Вона продовжує розмову з дівчиною в синьому в’язаному светрі, енергійно жестикулюючи. Хва Чен задумливо дивитися на її підстрибуючі блискучі кучері. Вона відчуває занадто багато після цієї історії – це дивно і незвично. Десь на периферії свідомості сяє золотими струмками запах м’яти, меду і цвіту вишень. Метелики знову в’ються, срібними крихкими квітками вплітаючись у смолисте волосся, а зорі спалахують під чорними нігтями. Аудиторія пливе перед очима – певно, від недосипу, думає Хва Чен, звичайно, курко, а як ти думала, чотири ночі без сну на одній тільки каві сприяють покращенню стану здоров’я, чи що, дурепо, тобі б і справді до лікаря, як Хе Сюань казав. Вона справді занадто стомлена. Хва Чен закриває очі – око, могла б і звикнути за стільки років, однак це занадто віддає гіркотою, і тисне на палаючі скроні, опалюючи кінчики пальців в гарячому полум’ї. Хва Чен здається, що крижані долоні м’яко занурюються в жар всередині голови, холодом обдають череп крізь волосся та шкіру. Вона думає, як же безглуздо все життя намагатись зберегти власний скелет, що, зрештою, в будь-якому випадку лежатиме у вологій землі.

Високі різьблені двері голосно риплять, наполохані бліді привиди тисячоліть з тихим шелестом розлітаються. Цзюнь Ву, молодий викладач історії і куратор їх групи з приємною посмішкою та очима-лезами, впевнено рухається до кафедри перебираючи аркуші в пластиковій папці і вітаючись зі студентами. З лав чутно сонні, проте щирі:

– Доброго ранку!

– Раді вас бачити!

Хва Чен стомлено вітається також і розгладжує долонею папери доповіді. Вона почувається так, наче гарувала цілу ніч. У голові Хва Чен – хаос кольору запечених яблук і холодне зоряне сяйво.

Її руки прострелені венами кольору знищених галактик, а за вікном сяючий метеоритний дощ.

***

Коли Хва Чен зустріла її, була ніч – глуха, мертва, хоч і зоряна. Поодинокими вогниками сяяли вуличні ліхтарі та вікна старих пошарпаних багатоповерхівок. Хва Чен прямувала неосвітленою тихою вуличкою до головної площі, коли вона з’явилась із темряви між цегляним будинком охрового кольору, із вигадливою ліпниною під дахом, і проклятим пагорбом. Хва Чен примружилась, аби її розгледіти. Дівчина була молода – чи майстерно вдавала з себе таку, і красива, наче небожителька чи німфа з давньогрецьких легенд. Струнка, граційна, зі шкірою білою, майже сяючою, вона простувала вулицею, виділяючись розмитим силуетом у синіх сутінках. Рукава її лілейних одеж хмарами розвівались на вітру, а в мокрому волоссі кольору ночі, здавалось, темнішої за будь-яку природну темряву, що зміями обліпляло її обличчя і шию, блищали діамантові зірки. Хва Чен піднімає погляд на обличчя німфи і губиться на декілька митей, в’язнучи в тисячах примарних секунд, годин, місяців, – здається, от-от вхопиш спогад за яскравий золотий хвіст, аж вона зникає, розбиваючись на сотні невидимих частинок. Свідомість ламається, розколюється на безліч дзеркальних уламків. Хва Чен вдихає прохолодне вечірнє повітря і вдивляється в такі знайомі-незнайомі риси. Очі дівчини – чисті і ясні вири загублених в агатових тінях тумани тисячоліть. Бліде обличчя, наче виточене з мармуру за канонами краси, оспіваними давніми китайськими митцями, з витонченою нудьгою у високих вилицях, незримо змінюється, розквітаючи легкою посмішкою Джоконди на устах кольору кіноварі. У Хва Чен в самої губи вбачаються вишневим багрянцем. Їй хочеться змити своє обличчя повністю і впасти на коліна, припавши до струнких білих ніг.

– Вибачте, будь ласка, – голос німфи глибокий і співучий, навіть краще, ніж Хва Чен могла уявити, – Не могли б ви показати мені, де знаходиться історичний музей? Той, новий, де ще такі великі леви на сходах?

– Історичний? – перепитала Хва Чен, – Так, звичайно. Це на розі двох центральних вулиць. Я можу вас провести. В такий пізній час тут неважко загубитись.

– О, справді? Це було б дуже доречно, дякую! – німфа всміхається і Хва Чен в цій посмішці бачить зародження і кінець цього світу.

Вони ідуть поруч і Хва Чен відчуває тягуче медове тепло чужого тіла – наче весняне проміння вранішнього сонця і жар щойно викованої зброї.

– То зараз нам праворуч? – дівчина нахиляється, аби щось обійти, і м’ятно видихає їй у потилицю – мурашки розсіюються по кістлявій спині Хва Чен і приємною зірковою прохолодою збігають по лінії хребта, закінчуючись десь біля куприка.

– Так. Обережно, тут слизько.

Дівчина обережно обходить заледенілу калюжу, і все одно послизається. Хва Чен підхоплює її під лікоть і каже:

– Обережніше, німфо.

І одразу червоніє, – певно, на її блідо-зеленій тонкій шкірі виглядає жахливо, – дурна-дурна-дурна, як таке можна було сказати взагалі. Однак німфа сміється, прикриваючи обличчя долонею, і Хва Чен може закластися, що це найчарівніший сміх з усіх, які вона чула – дзвін срібних дзвіночків і тріпотіння крил фей, що сидять на вкритих росою свіжих зелених травах.

– Німфа? Це дуже мило з вашої сторони, – дівчина протягує долоню, – Моє ім’я Се Лянь.

Хва Чен хапається за простягнуту руку, наче за останню надію, і стискає теплі пальці, намагаючись дихати рівно. Щось є в цьому імені, в тому, як м’яко воно торкається язика, через що серце заходиться стуком, а в роті з’являється присмак крові, меду і стиглих вишень. Хва Чен дихає рівно, непомітно. Вона лукаво посміхається:

– У цзе-цзе чарівне ім’я, їй під стать.

Се Лянь дивиться на неї:

– Цзе-цзе? Ти так впевнена, що я старша за тебе?

Хва Чен відкриває рот, але розуміє, що, власне, ніяких аргументів у неї немає. Просто вона знає, що так є, так має бути. Тому вона примружується і відповідає:

– Просто цзе-цзе виглядає дуже досвідченою і розумною.

Се Лянь знову м’яко сміється і Хва Чен готова слухати цей звук вічно.

– Гаразд, маленька принцесо, як хочеш. А твоє ім’я?

– Хва Чен.

– Красиве ім’я. Квіткове, – від цих слів у грудях стискається медова м’якість і клубову обдає теплом.

– Спасибі.

Деякий час вони ідуть у приємному мовчанні. Місто загублене в темряві серед тіней океанічних глибин, вони – мадрівники, близькі і далекі водночас, що формують зі своїх тіл і думок злиття з чимось вічним і незиблемим.

– Ти навчаєшся в університеті?

– Що? – Хва Чен повертає голову до Се Лянь, – А, так, на другому курсі.

– Справді? Я думала, ти старша. Тобі ж десь двадцять, мм, один, мабуть? О, і, до речі, нічого, що ми перейшли на “ти”?

Се Лянь запитально нахиляє голову до округлого плеча. Хва Чен задивляється на її граційні рухи і, здається, з головою пірнає в пронизуючі почуття.

– Звичайно, без проблем. Ти також студентка?

– Ну, так. Кафедра грецької та латинської класики – зараз я на передостанньому курсі. Мені жахливо подобається вся ця атмосфера, знаєш, античності, щось таке, – Се Лянь змахує руками, намагаючись показати щось безформно безкінечне – наче діри синіх дум Хва Чен, понівечені зеленкуватими сутінками, – А ти на кого вчишся? – Се Лянь зацікавлено дивиться на Хва Чен.

– Я на історика. Мені завжди це давалось легко, – Хва Чен знизує плечима. Вона не хоче, але бачить і розуміє споконвіку незмінну сутність людей, речей, подій. Почуттів.

– Ух ти! Це цікаво. До речі, як ти..Ой!

Се Лянь знову послизається на заледенілій землі і змахує руками, втримуючи рівновагу. Хва Чен підхоплює її під талію. Тонкий стан в руках відчувається на диво звично і правильно – наче щось, звичне настільки, що навіть не замислюєшся про його особливість, доки не втратиш – з кров’ю, болем і білими кістками, підвішений до ниток і нездатний поворухнутись.

– Вибач, будь ласка, я така незграбна, – бідкається Се Лянь.

– Нічого страшного, не вибачайся, будь ласка, – Хва Чен заспокійливо стискає акуратну кисть з довгими тонкими пальцями.

Потім помічає, що занадто довго тримає Се Лянь і з жалем відпускає її, стискаючи свою руку, намагаючись зберегти фантомне відчуття чужого теплого доторку.

Вони продовжують рухатись в сторону музею. Виявляється, що Се Лянь тут недавно, і раніше вчилась заочно, бо її батьки вважали це найкращим варіантом. Хва Чен розповідає про матір, залишену задля навчання в міському ліцеї, яка за рік померла після запалення легенів, і про те, як познайомилася з людьми, які допомогли їй після аварії.

Зрештою, з бібліотеки їх виганяє стара, дивно жива, навскіс протаранена сухими жилами і запиленим сонячним промінням, бо ти диви, поназбиралося їх, наче мух на мед, для яких години роботи не писані, дванадцята ночі, чітко написано – з п’ятої по десяту. Хва Чен із Се Лянь сміються, відлуння стрибає по темних кутках краплинними зайчиками. Вони купують вино – якесь фруктово-квіткове, взяли, бо було зі знижкою, і до ранку гуляють тихим сплячим містом, радіючи і п’ючи, наче підлітки, щасливі та вічні у швидкоплинному моменті.

Коли сходить гаряче вранішнє сонце, Хва Чен і Се Лянь сидять на підвіконні тихої старої дзвіниці, яка височить над сонними будинками незмінним величним сторожем. Хва Чен, схиливши голову до чужого плеча, пахнучого ледь відчутно вишнями, м’ятою і гречаним медом, перебирає у пальцях лікарські бинти на руках Се Лянь.

– Як думаєш, що знаходиться за всіма галактиками?

Хва Чен знизує плечима:

– Не знаю. Можливо, нічого? У нашому Всесвіті – Метегалактиці, близько двохсот мільярдів, власне, галактик. Ми не знаємо, чи існують інші, проте Мультивсесвіт може існувати, породжуючи паралельні реальності-світи. Міжгалактичний простір створений із розрідженого газу і подібний до вакууму. Тому, з цієї точки зору, наш світ безкінечний, бо є квантовим виміром.

– Ти говориш, наче по підручнику, – Се Лянь посміхається, – Проте, розумієш, – вона постукує пальцем по вустах, – Я думаю, що ніщо не може бути безкінечним, бо для будь-якого об’єкту природно мати початок – чи народження, як тобі подобається, і кінець, як логічне завершення, – Се Лянь відкидається на спину, її біле обличчя сяє порцеляною в хмарині темного волосся, – До речі, ти знаєш, що між галактиками є зоряний вітер? Взагалі він потрібен, аби переносити важкі речовини, чи щось таке, однак, на мою думку, це не важливо у пустотах. Просто це так чарує, розумієш, – вітер із зір у пустій порожнечі. Як ти вважаєш?

Хва Чен зводить очі до неба – безкінечного, глухого. Наче віддзеркалення земного океану – чи земного життя, хоча тут, насправді, не зрозуміло, що є відтворенням чого. Існування в, безмежному фізично і скупо обмежованому по своїй суті, світі, наповненому дзеркальними уламками і створеному на ітерації. Вона ловить себе на думці, що це б сподобалось Се Лянь.

– Мені подобаються квазари. І чорні діри.

– Справді? Чому? – Се Лянь дивиться пронизливо, чіпко, хоч і м’яко. Її очі – фенікс і листя верби, чисті озера, затягнуті синім серпанком, що мерехтять далекими сузір’ями. Десь глибоко в антрацитових зіницях сяють смертоносні квазари, осліпляючи кожного, хто загляне у вічі, обрамлені довгими віями.

– Бо вони є найстрашнішими об’єктами у Всесвіті. Проте одного з них бояться і моляться ніколи з ним не зустрічатися, а іншим захоплюються.

Се Лянь сміється, відкидаючи голову:

– І правда так. Ти така розумна, А-Чен.

– Куди мені до цзе-цзе, – Хва Чен мружиться від сонця і Се Лянь, наче кішка, так звично закохана у таку незвичну дівчину.

Се Лянь знову м’яко всміхається і заправляє пасмо чорнильного волосся Хва Чен за вухо. Хва Чен здається, що вона в самому центрі сліпучого квазару.

Годинник на вежі в центрі міста відбиває п’яту ранку.

***

Тепле кукурудзяне світло лампи фарбує кімнату в помаранчево-жовтий. Багряні промені не дістають до землі, гублячись між густими сутінками кольору індиго. В маленькій квартирі пахне корицею, випічкою і ваніллю. Се Лянь ліпить булочки і вкладає у них заморожені вишні, а Хва Чен стоїть біля старенької духової плити і пильнує, аби вони не перепеклись.

– Я знаю, що готую погано. Будь ласка, кажи чесно, коли щось не так, – голос Се Лянь не дрижить, і, хоч Хва Чен вдивляється в її обличчя, намагаючись побачити щось окрім спокою, не показує образи чи гніву, – Просто, мабуть, це не моє.

Хва Чен хапає її за руки і гарячково заперечує:

– Ні-ні, їжа цзе-цзе найкраща. Чесно-чесно!

Се Лянь сміється:

– Ти така чарівна. Спасибі, А-Чен, твоя думка дуже важлива для мене.

Хва Чен червоніє. Їй подобається, коли цзе-цзе говорить щось таке. Тоді вона відчуває себе справді потрібною.

Вони нічого не кажуть, тільки трохи шипить випічка в духовці. Хва Чен підходить до Се Лянь і обіймає за талію, кладучи підборіддя на плече.

– У нас ще лишився кленовий сироп?

Хва Чен захоплено дивиться на вправні пальці, обліплені тістом. Однією рукою струшує з м’якої, наче шовк, щоки муку, цілує Се Лянь у виїмку над ключицею, залишаючи слід від улюбленої червоної помади і тільки потім відповідає.

– У нас є мед і сгущене молоко. Чого цзе-цзе більше хочеться?

Се Лянь постукує пальцем по губі і каже:

– Мед, напевно. Що ти думаєш?

– Якщо цзе-цзе так хочеться, я тільки за, – Се Лянь прикушує губу і Хва Чен відчуває, як сильно хоче її поцілувати – м’яку, по-домашньому розслаблену, – Цзе-цзе, ти не проти якщо я..?

Се Лянь киває, зніяковіло всміхаючись, і Хва Чен обережно, наче порцелянову статуетку, повертає її обличчям до себе і м’яко цілує, по-дитячому невинно, проте емоції заповняють тіло до країв. У Хва Чен всередині метелики солодко лоскочуть груди. Вона покриває легкими поцілунками акуратний ніс, тремтячі повіки і високий лоб. Хва Чен дивиться на неї, і щоки Се Лянь покриті рум’янцем, а очі сяють золотими блискітками.

– У мене тепер все обличчя червоне, – сміється Се Лянь.

– Цзе-цзе найгарніша у будь-якому вигляді. Я люблю її більше за все в своєму житті, незважаючи ні на що, – очі Хва Чен відкриті, і вони світяться безкінечною щирістю та м’якою любов’ю.

Се Лянь посміхається:

– Не шуткуй так, А-Чен, – вона трепетно огладжує її щоки та скроні.

– Я клянусь тобі, в цілому світі, – Хва Чен тримає руки Се Лянь в своїх, і це віддає приємно тягучим карамельним теплом у животі, – ти не знайдеш людини, щирішої за мене, цзе-цзе.

Се Лянь сміється і гладить її по волоссю, зойкаючи, коли згадує, що руки в тісті.

***

Коли Хва Чен прокидається, перед поглядом досі стоять ясні та великі, наче зоряне небо, очі і вишневі від чужої помади і поцілунків губи.

Вона відкидає за спину волосся, підіймається з ліжка й, ідеально його заправивши – звичка, що з’явилась декілька років тому і набуває катастрофічних масштабів, іде на кухню, аби поставити каву. Ранок сірий і тягучий, наче прострочена карамель. Сьогодні вихідний, до університету не потрібно, і Хва Чен домовилась зустрітись із Се Лянь у бібліотеці.

Вони спілкуються вже майже місяць, але інколи здається, що все життя. Коли Хе Сюань про це дізнався, то тільки осудливо покачав головою, мовляв, нічим добрим це не закінчиться, ти ж знаєш про її життя, коли щось станеться, не кажи, що я тебе не попереджав, але Хва Чен, чесно кажучи, занадто захоплена Се Лянь, аби на це заважати. Се Лянь чарівна. Навколо хмарини її волосся золоті світлячки танцюють зоряними візерунками, а дивні, наче з міді зроблені, птахи пірнають під витончені білі руки, охоплені шовково-туманними рукавами сорочки. Се Лянь розуміє її. Вона приносить їй книги з астрономії на зустрічі і ходить разом з нею на виставки скульптури, розповідаючи про давні таємниці мистецтва. Се Лянь – сама сутність емпірею, полум’яна троянда і промениста ріка, тоді як Хва Чен – інферно, гнила душа і танці у проклятих гірських хребтах.

На телефон приходить смска від Се Лянь – вибачай, форс-мажор, не проти зустрітись у тій новій кав’ярні на розі?

Хва Чен відмічає точку на карті і відсилає лаконічне “ок”. Збирається, п’є каву і виходить з квартири, тричі не попадаючи в отвір для ключа, коли замикає двері.

Місто охоплене глибоким сном, мляве і безлюдне. Вітер неохоче підіймає поодиноке осіннє листя. Кав’ярня, яка, загубившись між житловими будинками в центрі міста, мерехтить м’яким помаранчевим світлом, привітно дзвенить маленькими слонами-дзвіночками над дверима, коли Хва Чен заходить. Се Лянь сидить за крайнім столиком, своїм улюбленим. Почувши дзвін, вона підіймає голову і, розплившись у посмішці, вітається:

– Доброго ранку, А-Чен!

Хва Чен махає долонею у тонкій рукавичці і кладе чорне пальто на вільний стілець, сідаючи за лакований стіл.

– Привіт, цзе-цзе! Ти вже щось замовила?

Се Лянь продивлюється тонке пластикове меню і качає головою:

– Ще ні. Як ти вважаєш, що краще, шоколадне чи карамельне латте?

Хва Чен бачить перед очима сцену зі сну: рум’яна випічка, рум’яна Се Лянь, одночасно схожа і не схожа на ту, що перед нею, і відповідає:

– Карамельне, напевно. Яке тобі більше подобається?

– З карамеллю, – Се Лянь хмикає, – Просто думала, може спробувати щось нове. Якщо ти не проти, зараз зробимо замовлення і підемо до бібліотеки, гаразд?

Хва Чен киває. Перед почервонілими очима знову погойдуються макові хмари, а на передпліччях розгортається сливовими суцвіттями ідеальний синій смуток. Її кістляве тіло спустошене, наповнене лиш легкими подихами, червоними щоками і золотаво-скляним сміхом чарівно знайомої незнайомки.

Хва Чен мружиться від вранішнього сонця і срібно-сірого туманного відчаю. Вона захоплено розмовляє з Се Лянь – фліртує, красиво посміхається і ховає місячних смішливих зайчиків в куточках глибоких очей. Хва Чен запам’ятовує кожне сказане крихке слово, відкладає у пам’яті кожну порцелянову фразу. Вона і так знає занадто багато – тому подекуди губиться в пурпуровому павутинному часі та фігурному зоряному просторі.

Вони ідуть прохолодними вулицями до старої бібліотеки, яка шурхотить пожовклими сторінками, рипить незмінними дерев’яними квартирками, шелестить підшивками журналів на ненадійних полицях. Привиди – ті самі, що і в університеті, а може і ні, з чого б це Хва Чен розбиратись у привидах, – тихо безшумно сновигають залами, покритими потемнілим золотом, під високими стелями в стилі бароко, пустими очницями заглядають з-за плеча, водять прозорими пальцями-кістками по димних жовтуватих сторінках. Се Лянь водить тонкою долонею по своїй шиї, чіпляє нігтями білі, наче очні яблука після смерті, бинти. Вона легенько нахиляється, – Хва Чен відчуває свіжий м’ятний подих, – і тихо шепоче:

– Що ти бачиш?

На блідих долонях Хва Чен кривавіють півмісяці, зацвітають смертельні зсушені лікориси і роздушеною калиною – винною сукровицею, знищуються білі гіганти до червоних карликів. Руки Се Лянь до рожевого м’яса і мармурових кісток спалює Сонце, на пальцях вибухають Наднові, а вугільні татуювання на зап’ястях і тонкій шиї мертвими рунами знищують народи і цивілізації. Сама Се Лянь здається мертвим зоряним потоком, зруйнованим багатоликими вогнями, що охоплюють темну матерію зсудомленої свідомості. Згори падає золотий срібний пил, хоча, можливо, порох із їх знищених кісток.

– Мистецтво вмирання.

Се Лянь сміється, високе кістляве різьблене склепіння відлунює його кармінно-іржавими передсмертними криками:

– Manu fasta, manu destrui.

Вона, охоплена шовковим повітрям між розбитими сяючими айсбергами в розмитому серпанку, що розлітається на сотні кварцових світлячків, тягне окроплену темно-бордовою кров’ю привидів Хва Чен за собою, гублячи їх розсипом нефритових крапель серед хмарних глибин книжкових стелажів. Хва Чен відчуває тільки м’яку маленьку долоню, розпадаючись на міріади сріблястих метеликів, і запах китайського трав’яного чаю, який заварював старий висохлий бібліотекар. Хва Чен махає йому білою долонею з болючими кістками, потім згадує, що він, здається, отруївся два місяці тому. І підхоплює сміх лілейної Се Лянь, зливаючись зі звуками розстріляної під час кіноварної революції дзвіниці.

***

У Хва Чен в снах – загублені в просторі і часі спогади. Се Лянь являється їй розмитим образом на затемнених іконах, оповитих розсіяним темним золотом.

Хва Чен заповнює ветхий піщаний пергамент текучими чорнилами, схожими на вологе вербове віття. У неї під почервонілими очима – сливові галактики. Хва Чен – довічний траур по чомусь нездійсненному, що пахне небом кольору сталі перед травневою грозою, і міріади яскравих відтінків на блідій тонкій тканині чорної, гнилої душі.

Хва Чен не дурна, вона розуміє, що сни значать більше, ніж просто пряно-коричні фантазії. Вона вибудовує на папері криві лінії, наче знищені вибухами сузір’я, із літер, чисел і часу. Вона пише те, що бачить і пам’ятає, лист за листом, незрозуміло кому, думає, що собі, проте, коли читає попередні, перед очима тільки антрацитові переплетіння молитов мертвим та зоряним і злами плечей Се Лянь – порцеляною розбитого крихкого лозового гілля.

Хва Чен ретельно зводить покритий мармуровими тріщинами палац із власних спогадів і тріснутих картин в стилі бароко всередині голови.

Хва Чен проклята, Хва Чен щаслива.

Її свідомість наповнена сюрреалістичними піщаними формами, що витікають крізь пальці мерехтиливими сльозами. Вони неточні, незрозумілі, проте Хва Чен спостерігає хворобливий розвиток – життів, планет. Їх із Се Лянь почуттів.

Щасливе минуле, поховане в розбитих кістках та каменях, забуті після катастрофи місяці й Хва Чен, як вічний посланець знівеченого і зламаного.

Вона пише Се Лянь, будь ласка, прийди, мені погано, я не знаю, у мене в голові вибухи чи ні я не знаю будьласкаприходь. Від гуртожитку Се Лянь до її квартири – тридцять хвилин. Се Лянь приїжджає за двадцять три.

Хва Чен з порога підбитим вороном кидається до неї, падаючи в надійні обійми. Глибокі неоново-ядучі води змикаються у неї над головою, відображаючись у сухих очах, відтінки темного винограду пронизують змучене тіло і крихкі діамантові кістки.

Реальність пливе оманливими хвилями, наче смог із лісового вогню і монохромного попелу, створеного з вугілля, дитячих вій і туману. Порцелянові риси обличчя Се Лянь губляться в безкінечному сліпому маренго, а її білі руки гарячі, як палаюче Сонце. Вона налякана, бліда, проте спокійна, наче сивий місячний дим.

– Тихіше, тихіше. Все добре, – Хва Чен чує, а може, просто несвідомо відчуває тихий напівілюзорний шепіт у волосся кольору полярної ночі, – Чш-ш, не плач, все добре, чуєш? – Се Лянь заглядає у її сяючі в сльозах очі, забиті сіллю, – Все добре, так?

Вона торкається губами її сухого волосся, на скронях і кривій косі лишаються червоні сліди. Хва Чен здається, що вони злітають кармінними метеликами. Вона концентрується на звуках – нерівномірний стук власного серця, рване поверхневе дихання, стукіт дощових крапель, голос у голові солодко співає, що крові, крові, гнилим мідним на рецепторах, глибокий заспокійливий голос Се Лянь, він звучить, як море зранку. Паніка потроху відступає, і Хва Чен киває, зуби цокають розбитим вінтажним сервізом, її трусить, але вже не так сильно. Зв’язки та м’язи злегка тягне, коли вона підіймається, і чутно хруст сріблястих, наче сніг, кісток.

На кухні заливається свистом забутий чайник. Хва Чен простягає руку Се Лянь, та хапається за неї, обидві овиті церковними дзвонами і океанічно-зоряним знесиленням. На кухні холодно – опалення ще не ввімкнули, а тепло в квартирі Хва Чен йде тільки від старого маминого обігрівача у спальні, тому вона вмикає декілька комфорок і закриває вікна, аби зігрітися. Знає, що безрезультатно, проте досі намагається. Потім заварює чай, з калиною і м’ятою, її руки не дрижать, тільки подихи наскрізь пропитані гіркотою Мертвого моря. Се Лянь преривисто видихає, її довгі вії відкидають тремтячу димну тінь на щоки, це нагадує Хва Чен про дитинство в борделі – чарівних жінок у шовкових летючих одежах, важкий запах рум’ян, квіткових подихів та винної помади, відпечатаних десь у підсвідомості, і жорстокість кольору індійських лез та слідів від куль на стінах, прикритих вигадливими образами з акрилу.

– Печива до чаю немає, вибачай, проте є чорний шоколад, – вона обпалює пальці у спробах піднести їх ближче до вогню і шипить, зажимаючи мочку вуха, – Він трохи солодкий і з сіллю.

Се Лянь посміхається – вимучено, вона навіть сама не вірить, і підходить ближче, торкаючись сонячного сплетіння Хва Чен кінчиками пальців:

– Я люблю тебе, – вона виводить витіюваті сузір’я на її ребрах, легенько проходиться по Леву, сильно, до збитого дихання, надавлює на Ліру. Хва Чен не знає, що відчуває, хоча, здавалось би, простіше ніж просто. Під ребрами сильно б’ється серце і шурхотять метелики та світлячки – наче та ніч, мертві та зоряні. Її голос хрипить у шумній тиші кухні:

– То ти хочеш шоколад, чи мені його не розгортати?

Се Лянь сміється, хоча це більше схоже на істерику – шипшинову, налиту фіолетовими синцями та гематомами. Вона ховає в долонях обличчя – розписана маска комедії, прошита тріщинами і диявольською в’яз’ю кам’яної трагедії, і її голос звучить трохи здушено:

– Давай.

Порох світлячків і птахів пахне гниллю та старими брудними світлинами, ледь поблискує передсмертною агонією. Хва Чен уже розпадається на багряних безкрилих метеликів, що безцільно кружляють у вакуумних шматках розірваної тканини реальності. Кістки ломить, і вона згадує, що знеболюючі кінчились декілька днів тому. Яскрава обгортка голосно далекими кулеметними чергами шурхотить, і у Хва Чен починає боліти у скронях. Вона відламує шматочок темного, трохи гіркого – майже її почуття, пальцями, що не гнуться та не відчувають, і простягає Се Лянь. Тепло губ, як трояндових пелюсток, торкається заледенілої шкіри. Колючі мурашки обігають все тіло до кінчиків пальців. Се Лянь киває:

– Спасибі. Справді смачно, – на її кривавих губах лишаються шоколадні крихти відтінків сукровиці. У Хва Чен перед сіллю покритими очима мідне спотворене дежавю.

Се Лянь проводить тонкими гарячими пальцями по чужому холодному передпліччю і відкидає світлячкове волосся за округле красиве плече. Вона кидає замутнений погляд з-під густих, білих від сліз вій. Теплі пальці тепер відчуваються на синцями покритій шиї. Се Лянь тягнеться до неї, ледь торкається зсушених губ. Вуста до вуст змикаються серед вереснево-хворобливого блакитного хаосу.

Се Лянь тягне її до залитої сутінками спальні, м’яко стискаючи холодні кістляві пальці. На вулиці шумить дощ, смертником завиває вітер. В кімнаті пахне калиною і грозою. Потоки льодяного повітря охоплюють плечі. Переплетені тілами, заплутаним волоссям і душами, вони ділять повітря між губами на двох. Хва Чен відчуває гарячий подих на обличчі. Це п’янить, проте вона знаходить в собі сили твердо промовити:

– Не варто.

Се Лянь красива і охоплена сонячним промінням – з оголеними плечима, розсипаним по грудях колоссям та сузір’ями, і гарячково блискучими очима. Вона стурбовано дивиться на Хва Чен, і та бачить страх в глибині її широких зіниць:

– Щось не так? Тобі… неприємно?

Хва Чен задихається. Вона відчуває різкий дисонанс, проте думка крихка та схожа на вирвиокий рожевий наркотичний прихід – Хва Чен сама не знає, їй розповідали колись давно. Вона обережно нахиляється:

– Ти щось пам’ятаєш?

Се Лянь здивована, в її очах поблискує гаряче зоряне – проте, очевидно, вона не бачить карамельних теплих снів. Хва Чен в її очі вдивляється і не бачить ні долі давніх спогадів – тільки збентеження і щось глибоко стомлене. Страх і паніка нищівною хвилею цунамі накривають з головою. За вікном гримить оглушливий грім, вітер шумить і підхоплює в безформенний потік хмаринне волосся. Хва Чен раптом становиться спокійно. Блискавка холодним електричним розрядом освітлює красиве обличчя навпроти.

У світлої Се Лянь під очима золоті сліди сльозних потоків і поодинокі блискучі сонячні крижинки, а в діамантових зорях у галактично-синьому волоссі – сиві пасма білих ночей. Вона вся охоплена сяйвом знищених сузірь та надхмарним відчаєм, і тільки її опалені руки вкриті кіноварним спокоєм, залишеним трепетними доторками закоханої Хва Чен.

Зненацька з нетрів вулиці доноситься тонкий шлейф солодкого запаху випічки. Се Лянь глибоко вдихає прохолодно-ванільне повітря. Хва Чен охоплює себе руками, їй не холодно уже давно, проте такі звичні колись речі дозволяють відчувати себе живою. Вона до ніжного стомлено заправляє волосся Се Лянь за вухо з червоною блискучою намистиною – краплею невинної крові на молочній точеній скульптурі, цікаво, вони наче віддзеркалення одна одної в розбитому тьмяному, і посміхається:

– Ти станеш моєю загибеллю, цзе-цзе, така красива.

Се Лянь сміється й повертає їй комплімент. Хва Чен же осипається сніжним попелом невиправданих надій та загублених спогадів, згадуючи зніяковіло радісні емоції персикового обличчя з минулого – можливо місяця, можливо життя, і це так боляче.

Ззовні чується неясний мотив смутно знайомої мелодії. Се Лянь прислухається і зіскакує з ліжка, протягуючи Хва Чен замерзлу долоню, покриту золотими блискітками:

– Давай станцюємо?

Сонце вже скрите темно-синіми хмарами, відкидаючи лише поодинокі абрикосові промені, і Се Лянь, з її прозорою тонкою шкірою, вкритою золотом, наче статуї святих в гірських монастирях, бачиться їй як неточний абрис, лик небожительки, охоплений туманним смогом. На її відкритих ключицях – сліди кольору піщаного бордо від поцілунків Хва Чен, на шиї та худих кінцівках – оніксові татуювання, схожі на витіюваті переплетіння давньогрецьких молитов, прокляття і благословення. Мелодія дивно переплітається з граційними рухами Се Лянь, її тіло – канон витонченої античної краси, майстерно виточена тікуча сутність золотого перетину, вона схожа на шафранову східну танцівницю і нефритову балерину одночасно. Її плин ламкий і кришталевий, наче іней, розтятий льодовими синіми візерунками, чи лінія її гострих хребців. Хва Чен приєднується до неї, зливаючись в єдине ціле, вкрите вітряними артеріями. Вони стикаються плечима, бедрами і долонями, мелодія з легкої і ненав’язливої переходить у емоційну і агресивну. Кімната наповнюється невловимим позами і формами, що залишаються тінню після руху. Мотив лине неперервними потоком гірського струмка, проходить кульмінація, близиться завершення. Звук стає все тихішим, рухи повільнішають. Зрештою, настає тиша. Хва Чен та Се Лянь завмирають мертвими статуями, дивлячись одна на одну, знесилено і гірко. Тихо.

Хва Чен навіть не шепоче, просто ледь ворушить губами, безшумно промовляючи:

– Мені шкода, що все так. Я думаю, що люблю тебе, проте я не знаю, чи існують мої почуття незалежно від минулих спогадів, хоча я навіть не знаю, чи існували ці моменти взагалі.

Се Лянь втомлено зітхає і, ледь торкаючись, окреслює чіткі контури чужого обличчя:

– Я розумію, що тобі потрібен час. Я думаю, він потрібен нам обом – це все занадто швидко і, – вона рвучко бгає в руці покривало, – дивно, мабуть. Прийми рішення, що краще для тебе, гаразд?

Вона запитально вдивляється в коралові очі, вони в напівтемряві виглядають, наче висохла кров із червоним вином. Хва Чен киває, несвідомо кілька разів. Се Лянь стомлено – які ж вони втомлені, навряд чи комусь вони потрібні такими, піщинки в злагодженій системі – мовчить, лиш через декілька довгих митей промовляючи:

– Моя mors seleris, – і це набагато більше, ніж вона могла сказати розсипами перлинно- оманливих слів.

Вони лежать в крихких чутливих обіймах одна одної, і, здається, розмовляють про щось неважливе, проте спокійне, наче вечірня молитва матері Хва Чен неіснуючим небожителям. Повільно наступає темна беззоряна ніч – загублений у смарагдових морських водах Летючий Голландець, знищений чимось незримим і незбагненним. І тільки китайським ліхтариком видніються дві спотворені фігури у вікні, підсвіченому восковими церковними свічками.