Вітер спогадів

– …Останні новини з Інадзуми вкрай невтішні, – бурмотав трохи схвильовано Передвісник Фатуї Пульчинело. – Ми повністю втратили вплив на Трикомісію. До того ж, до мене дійшла інформація про те, що корпус наших елітних підрозділів був викритий та схоплений представниками шьогунату та військами острова Ватацумі, коли ті намагалися евакуюватися на кораблях в Сніжну.
– Смію дорікнути Вам, пане мер, – взяла слово Передвісниця Арлекіно. – Саме на вас лежала відповідальність за вирішення питання безпечного вивозу наших людей з островів Інадзуми. Одначе, – тон Передвісниці ставав дедалі грубішим, – Ваші «хвалені» дипломати не змогли нічого вдіяти, коли моїх «діток» спіткала невдача. Тому, будь ласка, будьте вже чесними до кінця – цей провал – на Ваших руках!
– Єдиний хто має нести відповідальність за провал нашої місії на Інадзумі – це Скарамуча, – мовив холодним тоном Передвісник Капітано, поглядаючи на присутніх крізь маску своїм пронизливим поглядом. – Він підставив Лоефальтер. А його необачність – коштувала нам надто дорого.
– Абсолютно згоден з усім сказаним моїм колегою, – закивав головою Передвісник Панталоне, зблиснувши своїми дорогими скельцями, зробленими з найкращого кришталю в усьому Тейваті. – Банк Північного Королівства хоча і заможна структура, однак подібний фортель можна прирівняти по збитках із тим, що наніс Одинадцятий Передвісник у Лі Юе рік тому.
– Ей, давайте не будемо зараз починати цю тему знову, – озвався невдоволено Передвісник Тарталья, та закинув кінчик свого, червоного, наче кров, шарфу за спину. – Я вже давно компенсував Фатуї цей збиток сповна. Чого тільки була варта моя дурна подорож в Інадзуму, коли я шукав того сраного ліліпута в дурному капелюсі, а він вже місяць як прохолоджувався в Сумеру.
– Досить! – урвав цю безглузду розмову голос Першого Передвісника Фатуї, Лорда П’єро. І хоча половину його обличчя закривала маска, усі присутні вловили холодні іскри в його погляді. В залі запалала тиша.

***
Знову ці дурні розмови, знову ниття та скиглення. Дрібні і нікчемні. Та й взагалі, яке, в біса, це мало значення для тої, хто сиділа на крижаному троні та дивилася на присутніх звисока. Їй було байдуже. Усі ці втрати, якими б вони не були, в кінці кінців мали привести тільки до одного – перемоги над несправедливим світом, який поглинула пітьма вже дуже давно.

Цариця це знала. Вона розуміла це краще за будь-кого. Бо вона особисто зустрілася з цим. Стала свідком цієї несправедливості. Її народ надто довго страждав, та й сама вона страждала не менше, щоб зрозуміти одне – Селестія чхати хотіла на цей світ. І немає нічого правильного в тому, щоб продовжувати заперечувати даний факт.

Усі присутні у цій залі – ті хто зіткнувся з несправедливістю цього світу – були вірні їй та її ідеалам. Єдиними у своєму намірі змінити цей світ. Спалити його до тла, для того, щоб з попелу несправедливості та скверни, світ нарешті міг переродитися у дещо більше. Дещо краще…

***
Поки Перший Передвісник намагався пояснити присутнім свій майбутній план відносно операції в Сумеру, Цариця вловила дещо, чого вона не відчувала вже досить давно. Це відчуття нагадало їй про те, що було раніше, те далеке та безтурботне минуле, яке залишилося далеко позаду, поховане під товщею снігу, льоду та крові…

Зали Заполярного Палацу наповнив ледве вловимий теплий вітерець сходу. Його легкість та невимушеність зворушили холодне серце Цариці, яке вона вважала навіки скованим холодною зимою.
– Привіт, старий друже… – майже нечутно мовила вона, склавши долоні на поділі шовкової сукні. – Давно не бачилися…
Вітер посилився та відповів шепотом:
– Навіщо ти це робиш?…
– Я маю змінити все… Зробити цей несправедливий світ кращим…
– Не бреши…
– Навіщо мені тобі брехати?! – спокійно відповіла Цариця, ледве ворушачи губами. – Я чесна перед тобою.
– Тобою керує не здоровий глузд, а жадоба помсти… Як ти цього не бачиш?!…
– Помста… – спокійний тон Цариці було порушено. – Так. Це правда. Я жадаю відплати за той біль, що завдала мені Селестія п’ятсот років тому.
– Час – загоює будь-які рани…
– Але не цю, – Цариця опустила очі, ніби тікаючи від погляду того вітру, що так безцеремонно вторгся в її палац. – Тобі, як нікому, це має бути відомо. Ти ж ніколи не забував…

Цариця заплющила очі, та пригадала їхню останню зустріч. Багато років тому, на полі бою. Тоді, коли вони ще були союзниками та боролися з пошестю разом. Вона добре пам’ятала його обличчя: ті бірюзові очі, сповнені смутку та сліз, білу квітку сесілії в його береті, червону і чорну від крові та скверни, а також ліру, що втратила кілька струн, однак все ще грала мелодію тризни по тим, кого вже з нами не було.

Її гру було чутно по всьому Тейвату. Гірку та слізну. І тоді, коли вона замовкла, темна ніч добігла кінця, а над нашим світом знову зійшло сонце. Жах, який випав на наші долі – був позаду, однак він не пройшов повз. Його відголоски ми чуємо і донині.
– Я покінчу з цим… Обіцяю… Навіть якщо мені доведеться пожертвувати для цього своїм життям, я не дам цій катастрофі повторитися знову. Ніколи!… Чуєш мене, Барбатосе, ніколи!!!
Вітер не відповів. Його потік почав слабнути, потрохи полишаючи стіни цієї холодної та порожньої зали. Наостанок, перед тим, як зникнути назовсім, він мовив наступне:
– Прощавай, старий друже. Сподіваюся ти знайдеш те, чого так жадаєш. Та не обманюй сама себе – я знаю, якою ти є насправді, бо твій ідеал – це любов. Чиста наче сніг, та прозора наче лід, що сковує зимове озеро. Твоя «Зимова казка». Пам’ятай про це, і ніколи не забувай…

Вітер зник, а Цариця розплющила свої очі.
– Ваша Величносте, – розгублено мовив до неї Перший Передвісник, ставши на одне коліно перед троном. – З вами все добре?!
– Так, Лорде П’єро, – поспішила відповісти вона своїм звично холодним тоном. – Зі мною все гаразд. Продовжуйте без мене, я піду в свої покої.
– Як забажаєте, Ваша Величносте, – відповів Перший Передвісник, та схилив голову, коли Цариця підвелася з трону, та попрямувала повз присутніх, склавши руки на стані.

А коли двері за нею зачинилися, обличчя того, кого звали П’єро – змінилося. Може інші цього й не побачили, та ніщо не могло втекти від його крижаних очей, навіть якщо око – одне.
Перший Передвісник Фатуї, краще всіх знав, що саме приховувала Кріо Архонт за своїми холодними словами та кам’яним обличчям. Та вперше за всі ці роки – він побачив те, чого боявся коли-небудь побачити.

Сумніви.

Чорт забирай, так, це правда! Її Величність охопили сумніви у правильності своїх рішень. Виною цьому те дивне відчуття, яке Перший Передвісник також вловив, коли рознімав суперечку між Арлекіно та Панталоне. Теплий вітерець, ледве помітний, однак, схоже досить сильний, щоб змусити Архонта засумніватися в своїх діях.

Інакше, як пояснити сльозинки на її очах, та невелике пухнасте пір’ячко, яке вона заховала у своїх долонях, коли покидала цю залу.

Віднині я маю тримати око на Її Величності, бо якщо їй забракне духу зробити те, що треба.

Тоді, я зроблю це сам.