Вірш

Даня завжди був гарним другом Марії, і хоч часом він міг буди запеклим бешкетником-хуліганом, хлопець ніколи не переставав бути чутливим до своїх друзів. Й через деякий час Марія зрозуміла, що закохалася в хлопця, та чи сприймає він дівчину не просто як подругу? В цьому Марія впевнена не була. Данька неодноразово говорив, що вона й Стейсі йому наче сестри, а Єсен став майже рідним братом. Тому надії на взаємні почуття юна дівчина не мала.

 

Та хіба це зважало їй любити? Звісно ні. Їй було достатньо того, що вона може проводити час з Даньою, як з другом. Часом дівчина думала про те, що якби вона зізналася йому в коханні, то хлопець перестав би бути таким приязним до неї, а може й взагалі перестав би спілкуватися з нею. Від цих думок їй докучали нерви, серце відстукували ритми ча-ча-ча, а в животі ніби поселявся якийсь Василіск. Деколи думки були не такими поганими, але вони все одно були про Данила. Марії думалось, що все ж таки згодом, вона його розлюбить, як це буває в багатьох випадках, просто втратить інтерес до нього. Та ці думки закінчувались сумом, бо їй не хотілось розлюблювати хлопця. Вона навпаки хотіла б якось завоювати його увагу. Але як?

 

Хто зна. Але треба перемикатися з цих думок на пару, а то все пропустить і не зможе потім скласти ніяких екзаменів.

 

***

 

Наступна пара була у Валентина і на передодні екзаменів він взагалі з ними не розмовляв(так він міг сказати хоч слово, але чим ближче екзамени, тим менше в нього зоставалося бажання говорити з учнями). Тут був і Данька. Сидів на іншому ряді та, як завжди, травив якісь жарти від яких одна половина сміялися, а деякі кралі відкрито фліртували з ним мімікою, жестами та вульгарними фразами, а інша половина студентів просто не вважали за потрібне звертати на Данилові жарти уваги.

 

Марія кинула погляд на хлопця, той їй весело підморгнув і помахав рукою. Марія усміхнулася і помахала рукою у відповідь. Пара краль повернулися в її сторону, оцінили її, і відвернулися чи то швидко втративши увагу до неї, чи то обмірковуючи, як позбутися зайвої суперниці.

 

Марії було, чесно кажучи, дуже нудно. Просто сидіти — просто катування, тому вона відкрила свій блокнот і взявши ручку почала римувати слова. Хто зна, може з цього й вірш нормальний вийде. Перебирання рим в голові значно скоротило час очікування закінчення пари. І згодом Марія зрозуміла, що вийшло дуже навіть гарно. Перечитавши його вона швидко вирвала листок й почервоніла. Їй стало ніяково від цього свого творіння і вона жваво запхнула листок з ним до кишені кофтинки та попрямувала на вулицю. Сподіваючись, що чисте повітря зможе вигнати з неї цю її романтичну частину душі й розвіяти всі надії на взаємне кохання з Даньою.

 

***

 

Погода була прекрасна. Сонце світило і випромінювало тепло й часом було навіть жарко, але рятував вітер, що час від часу повівав сильними поривами, а часом лиш ніжно ласкав всіх і все, що було в нього на шляху.

 

Така погода трохи допомагала Марії отямитися. До неї підійшла Стейсі.

 

— Привіт Марійко, — Стейсі була наймилішою дівчиною, яку Марія знала, хоча спочатку їхнє спілкування не залагодилося. — Про що задумалась?

 

— Привіт, — дівчина задивилась на квіти, які спокійно погойдувались, — як думаєш Данилові сподобалось, якби я написала йому вірш?

 

Настя подивилась на подругу, подумала й відповіла:

 

— А чому ні? А мені покажеш?

 

— Звісно, — Марія протягла подрузі листочок з блокнота, — ось.

 

Дівчата затихли на мить поки Стейсі читала. Через декілька секунд листок знову опинився в кишені власниці.

 

— Люба, це прекрасний вірш! Данька від нього буде в захваті! — Весело мовила та.

 

— Думаєш?

 

— Я впевнена!

 

Марія повернулась до подруги й посміхнулася їй, — тоді я спробую йому показати цей його.

 

— Молодець, розкажеш мені потім, як він розстав від цього! І удачі! — Стейсі поцілувала її в щоку й побігла на пари. Марії, здається, теж треба було бігти.

 

***

 

Залишок дня вона придивлялася до вірша, перечитувала його багато разів та редагувала й переписувала кінцівку до того моменту поки не впевнилася, що їй, здається, подобається його концепція.

 

Зосталось тільки заманити Данила кудись прогулятися або щось ще. Та це було не так просто зробити, коли хлопець був майже невловний. Він з’являвся хтозна-звідки й пропадав так само не ждано негадано.

 

— Марійко! — Згадай сонце — ось і промінь!

 

— Привіт, Даню, ти щось хотів?

 

— Угу, сьогодні ж п’ятниця і ми збиралися випити чаю, як і завжди, — він витягнув сигарету й почав шукати запальничку. — Але зі Стейсі ми поцапались, а Єсен став на її сторону. — Нарешті знайшовши запальничку він потримав вогонь біля сигарети, аж поки та не стала придатна для куріння. — Тому пропоную прогулятися вдвох. — Він якось дивно на неї подивився, посміхнувся й додав, — все одно я люблю тебе більше чим ту парочку. Ти ж, до речі, зможеш прогулятися, не зайнята?

 

— Я зможу, звісно зможу! — Це був прекрасний шанс.

 

— Чудово! Але зустрічаємось не у вашій кімнаті, бо там Єсен і Стейсі будуть щось там вчити. Зустрічаємося тут в той самий час, що й завжди. Хочу зробити тобі сюрприз. — Він їй підморгнув і дременув кудись в невідомому напрямку…

 

***

 

— То ти будеш з Єсеном?

 

Настя підняла на неї свої очі, — так, він мені допоможе з одним завданням.

 

— Зрозуміло, а чому ти з Данькою поцапалась?

 

— Що вже розповів, — вона закотила очі, — він звісно тобі подобається, але він козел. Я йому тисячу раз казала, що я ніяка не Настуся. Стефанія зі своїми подругами сміялися сьогодні з мене через нього, а я такого не терплю!

 

— Ну, Стейсі, не зважай на нього, — Марія підійшла й обійняла подругу.

 

— Спробую, тепер ти повинна мені розповісти його реакцію.

 

— Щоб у тебе був на нього компромат?

 

— Саме так!

 

Дівчата розсміялися, а далі кожна була зайнята своїм. Невдовзі в кімнату постукав Єсен, і Марія подивившись на годинник зрозуміла, що їй теж пора йти.

 

— Удачі вам з завданням, — побажала Марія друзям вже підходячи до дверей.

 

— І тобі, — сказала Стейсі, а Єсен нічого не розуміючи дивився то на неї то на Марію. Настя кинула щось типу “потім”. Далі їхньої розмови Марія не чула, бо прямувала по коридору до назначеного Данилом місця.

 

***

 

Вечірній коридор так добре освітлював повний сріблястий місяць, що було помітно навіть самі маленькі деталі га картинах, що густо вкривали стіни академії. Біля одної з таких картин Марія помітила Даню, і звісно ж, сигарету, яку він тримав губами.

 

Хлопець повернувся до неї, — О Маріє, пішли скоріш, я тобі покажу дуже гарне місце! — Шепотом заговорив він.

 

Марія посміхнулася й взяла Даню за руку, яка була доволі холодною, але водночас приємною на дотик. Даниїл зжав тендітну долоню дівчини й тихо повів її до виходу з академії, а коли вони були вже далеченько він кинув їй, — побігли, тут пару кроків зосталося, — й зірвався в біг. Марія бігла за ним сміючись на всю галявину та, звісно, в академії цього не почують, бо вона її майже не бачила в опівнічних тінях ночі.

 

Прибігли вони до якоїсь напіврозваленої будівлі, але це не робило її жахливою, навпаки, вона виглядала прекрасно в атмосфері ночі. Біля неї ріс якийсь не то плющ не то щось схоже на нього, по стінах виднілися дірки й, здавалося, що ця велика споруда може от, от впасти. Тому дивлячись на неї Марію пробирав страх й зацікавленість. Там було цілих три поверхи… Та хіба страх може зашкодити прогулянці? Ні.

 

— Що це за будівля, — все ще тяжко дихаючи після пробіжки, тихо поспитала Марія.

 

— Не знаю, — так само тихо й так само тяжко дихаючи, відповів їй хлопець. — Але вона дуже гарна і ще дещо, пішли я тобі покажу. — І повів дівчину в середину будівлі та, вже підіймаючись з нею сходами, додав, — сподіваюсь, тобі сподобається.

 

 

Побиті сходи, які на ділі зоставалися все такими ж міцними привели їх на самий дах. З нього добре було видно й академію і ліс і саме головне небо, таке прекрасне й не зважаючи на пізній час, світле. Марія не могла ступити й кроку вид, що їй відкривався був неймовірно гарним.

 

— Гарно правда? — Його голос звучав зі спини й вона відчула його тепло й дихання, а також руку на своєму плечі. — Я часто сюди приходив раніше, коли ще з вами так добре не товаришував, ну й коли вас в академії ще не було. — Марія почула як він коротко та тихо засміявся. Хлопець обійшов її та став поруч.

 

— Тут прекрасно!

 

— Тавай сядемо тут, — скажавши це його силует перемістився на край а потім сіді там, Марія послвдавала за ним.

 

Дівчина, як і Данило, сиділа й дивилася на пейзаж, але думки її кружляли навколо вірша. “Як правильно подати?”, “Чи варто це робити?”, “Може не треба?”. Ці запитання завжди заважають, та Марія все вирішила ще коли дописала цей вірш. Данило повинен його побачити й крапка!

 

— Даню, — обізвалась вона. Хлопець мугикнувши повернувся до неї. — В мене для тебе дещо є…

 

Вона затихла, запустила руку в кишеню, а Даня тим часом знову дістав цигарку. Ось дівчина намацала папірець в кишені, ось вона його вже витягла, а Даня знову випускав сигаретний дим. Марія протягнула йому нарешті аркуш, встигши за ці пару секунд, що тривав рух руки, обдумати всі можливі повороти подій.

 

— Що це? — Ще одна доза нікотинового диму вирвалася в нього з рота.

 

— Це… — серце калатало так, що стала аж погано й хотілося блювати, а свої слова, здавалось було погано чути, хоча насправді так тільки здавалось. Бо кожне слово відбивалося луною в голові та викарбовувалося спомином в пам’яті. Голос це єдине, що можна було контролювати. — Це вірш… для тебе, Даня. Почитаєш його потім, або можеш взагалі не читати, — вона посміхнулася, й усмішка була щира, хоча й посміхатися не було чого.

 

Данилові очі розширилися. Він стиснув сигарету в зубах, одною рукою акуратно підтримував з низу долоню Марії, яка відверто трусилася, а другою взяв згорнутий кусочок паперу. Ці руки були зроблені з ніжністю, Марія зашарілася.

 

— Святі грішники! Марійко, дякую, я… я можу почитати його прямо зараз. — Він був такий радий й це не могло не гріти дівчачу душу й не підкріплювати дівчачі почуття.

 

— Але, як ти збираєшся зараз його читати, не думаю, що букви буде видно так само гарно, як цю будівлю або дорогу до неї.

 

— Не переймайся, — Даня узяв сигарету, зробив ще одну затяжку й потушивши її кинув в якусь бетонну мовби коробку, де було багато таких недопалків. — Знаю я одну фішку.

 

Настала тиша. Марія чекала поки Даниїл покаже їй якесь неймовірне чаклунство, а Данило зосереджено щось перебирав у себе в голові. Раптом на кінчиках його великого й вказівного пальців, з’явилось світло.

 

— Ова, круто! — Її очі широко розкрилися і в них чітко було видно яскраві відблиски світла. — Навіщо тобі тоді запальничка?

 

Даня розсміявся, — Ну, по-перше, це не зовсім вогонь, це швидше просто джерело світла, — він взяв папірець з віршем і поводи біля “вогню”, нічого не сталося. — А, по-друге, коли в останнє я хотів використати чари замість запальнички, то ледве не спалив собі волосся, тому більше не ризикую. — Він почав розгортати папірець, а вогонь з пальців помістив, саме помістив, в якусь лампу, що, як виявилося, стояла на маленькому стовпчику біля тої виямки з недопалками(підробний вогонь тепер зовсім не виглядав як вогонь). Світло було не надто яскравим, але було придатне для того, щоб прочитати коротку писульку.

 

— Хах, тепер я розумію. — Вона з хвилювання слідкувала за рухом його рук.

 

— А знаєш, Маріє, — Данило раптом зупинився, — прочитай мені його сама.

 

Вона взяла папірець назад, прокашлялась, і старалася проковтнути відчуття страху.

 

— Добре. — Вона підтвердила свої слова помахом голови.

 

Він повністю повернувся до неї, схрестивши ноги в позі лотоса й поставивши на них лікті, підпираючи долонями лице. Марія почала читати.

 

— Твоє обличчя завжди світилося радістю,

А вуста могли годинами говорити про любов.

Очі часом дивились на світ з нещасністю,

А руде волосся ласкав вітер знов і знов.

 

Даня посміхнувся.

 

— Ти міг виписувати дошку жартами

І одночасно дивитись на квітку, як на кохання,

А потів подзенькувати чашками

Й розливати по них чай аж до рання.

 

Вона коротко подивилась на нього поверх листка. Він все ще уважно слухав. Марія продовжила.

 

— Та й загалом ти був чудовим й дуже милим

Й був таким завжди, наважливо що ти робив:

Чи курив, чи прогулював, називаючи навчання жахливим,

Чи коли першокурсників бешкетувати вчив. — Дівчина підняла голову й подивилась на Даню.

 

— Це прекрасно, мені ще ніколи ніхто не писав віршів, дякую!

 

Марія коротко посміхнулася й почала ховати вірш назад до кишені.

 

— Стій, — він простягнув до неї руку, — можна я заберу його собі? Він чудовий я б хотів його зберегти.

 

— Так, звісно, — її рука вклала аркуш в його долоню. Раптом він зупинив руку дівчини схопивши її.

 

— Тільки я його заберу після того, як поцілую тебе. — Його обидві руки перемістилися на лице Марії, ніжно його тримаючи. Права рука все ще тримала папірець.

 

Він підсунувся до неї й нахилився своїми вустами до її. Вона чекала поки він її поцілує. І він це зроьив. В поцілунку відчувався присмак сигарет, але це ніяк не робило його гіршим, навпаки, в ньому з’являлась своя індивідуальна атмосфера, свої індивідуальні почуття.

 

— Я знаю, що ти в мене закохана, Марічко, я знаю, — після його шепоту й так розтривожене серце почало тривожитись ще більше. — І я привів тебе сюди щоб сказати, що я кохаю тебе теж.

 

Радості Марії не було межі. Даня відсунувся від неї й, в жартівливому жесті, провів пальцем по кінчику її носа. Потім встав й подав руку, — час йти, принцесо, — промовив він, й помахом руки змусив світло погаситися.

 

Вже коли вони вийшли з напіврозваленого будинку Данило сказав:

 

— Думаю, я навіть люблю тебе більше чим свої сигарети.

 

— Мені здавалося, що це не можливо, — відповіла Марія.

 

Пара розсміялася, а Даня кинув щось схоже на “зі мною можливо все”, й пригорнувши дівчину за талію, спокійним кроком пішов з нею назад до академії.