Відморожений сусід

– Може ми просто поїдемо вже без нього?! – Втомлено і роздратовано промовив хлопець з обличчям, обрамленим хвилястим каштановим волоссям, що тремтіло, коли їхній володар ледь не підстрибував на місці бажаючи вийти з машини. На вигляд йому не менше вісімнадцяти років. Шия та руки від зап’ясть були покриті бинтами. На хлопцеві, що дивно смикається, одягнена біла футболка, до якої, на додачу до образу, написана дивна фраза молодіжного сленгу: «Mother’s fucker». Розуміючи, що такими темпами він не досягне абсолютно нічого – глибоко і шумно зітхає, а після робить великий ковток води з пластикової пляшки відкриваючи повністю вікно в чорному джипі та морщачись від яскравих сонячних променів, що проступають в автомобільний салон. – Скільки його можна чекати?!

На годиннику панелі виднілася цифра «07:51». І чому Ацуші закортіло саме так рано купувати квитки на екскурсію.

– Дазай, перестань причитати, – Спокійно відповів чоловік що сидить поруч, він поправляє великі і круглі темні сонячні окуляри, які ховають погляд темно-каріх очей. – Його вчора Фукудзава викликав у штаб у його ж заслужені вихідні, і він просидів там півдня. Поважна все ж таки причина щоб трохи запізнитися.

Дазай лише махнув на це долонею і сперся щокою на свою руку, злість змінилася страждальним обличчям.

– Господи, як же сьогодні жарко, кошмар якийсь! Сподіваюся, там буде озеро або бодай якась річка… Так хочеця скупатися чи потонути… Я взагалі не переношу спеку, тим більше таку вбивчу! І взагалі, Одасаку, ти знав, що в мене алергія на спеку? Моя шкіра відразу починає страждати та вкриватися страшними прищами… Брррр… – Згаданий Одасаку лише важко зітхає, пропускаючи повз вуха цю невимовну біліберду. Він більше не робить помилок як раніше, приймаючи всі слова Дазая всерйоз, бо собі дорожче.

– Хлопці, давайте зараз просто розслабимося, га? Нарешті всі зустрілися, нарешті відпустка, нарешті ми кудись сходимо! Ми не бачилися так багато часу! – З заднього сидіння долинув впевнений і щасливий голос білобрисого юнака, одягненого у легкі чорні шорти та білу майку з джинсовою курточкою на плечах. – Треба дивитися на все позитивніше! Досить бути нещасним, Дазай, спека – невід’ємна частина літа, від неї не втечеш. Подобається тобі це чи ні. А Федя скоро буде, він мені сказав що за десять хвилин буде на місці!

– Десять хвилин?! – обурено вигукнув Осаму, відразу почавши свою нещодавно вгамововану істерику і обернувся, намагаючись упіймати того, хто розмовляє, роздратованим поглядом. – Ацуші, я чув це двадцять хвилин тому, які нахуй ще десять хвилин?!

– Ох, сподіваюся, це так, інакше я просто розплавлюсь зараз, – протяжно промовив Одасаку, перебивши істерику Дазая. Він утомився вдавати, що спека його не знищує. Чоловік трохи з’їжджає з крісла водія автомобіля, приймаючи більш розслаблену позу, широко розводячи коліна ніг. Руки на кермі з’їжджають вниз на стегна, стомлено звисаючи кистями рук вниз. – Я хоч і вибрав найтінькіше місце для паркування, але таке почуття, ніби воно взагалі не рятує.

– Ось ось! Бачиш, Ацуші? Одасаку зі мною повністю со-лі-да-рний! Де цього чорта носить твою матір?!

Накаджима зрадливо зітхає і розглядає свій гаджет, де було його листування з братом. Світловолосий хлопчик був радий бачити своїх братів після стільки місяців розлуки. Ні, він чудово розуміє, що вони були всі зайняті, але коли востаннє вони всі разом збиралися? Ацуші вже не пам’ятає. Та й мова не повертається назвати це повноцінною «сімейною зустріччю», бо не має батька. Огай Морі – “щасливий” тато всіх чотирьох дітей, який працює в центральній лікарні Кіото та тримає у страху всі найближчі лікарні. Ацуші зідзвонювався з ним, і ніби Морі зміг би вилізти зі своєї білої барлоги, щоб провести день зі своїми дітьми, але… Вчора вночі його викликали на роботу. У головну лікарню Огая приїхав пацієнт із роздробленим хребтом після страшного зіткнення на шосе. Потрібно було терміново оперувати та бажано вмілими руками. Накаджима не сердився коли побачив повідомлення від батька: «Пробач, Ацуші-кун, сьогодні поїдете без мене». Їхній батько – рятівник чужих життів, і він не має права в ньому розчаровуватися, принаймні, він так думає.

На вулиці спека стояла жахлива, пропонуючи у своєму асортименті задуху, штовханину, пил і той особливий літній сморід, який був відомий кожній людині, що живе в Кіото і не мав можливості поїхати хоч до Антарктиди, аби не їбало нюхові рецептори. Все це разом неприємно потрясло тих, що зібралися(ну як усіх … один хуй зрозумій де, але йде). Нестерпний сморід поту кожного перехожого довершив огидний настрій, принаймні Дазая. Він, до речі, невдоволено бурчить щось під ніс, агресивно гортаючи стрічку тік току, сподіваючись відволікти себе, але через хвилину кинув цю витівку не знайшовши нічого крім «гулів дід інсайдерів» у своїй стрічці. Осаму відкинув мобільник на задні сидіння до Ацуші, який перестрибнув майже на інший край салону, аби зловити нещасний пристрій. Ну як можна майже новенький телефон який стоїть не одну печінку, так бросати?

– Припустимо цей щур і правда помістить свою дупу сюди за десять хвилин, і саме цієї миті, ми їдемо куди планували за списком.

– Який ще список? – Сакуноске запитально підняв брову, він був не в курсі.

– Так, Ацуші-кун написав його, щоб ми не забули наприкінці нашої подорожі відвезти його до Макдональдса! – весело пролепетав Дазай, ігноруючи ображеного Ацуші, що підлетів і загрозливо розмістився між двома сидіннями спереду. – Ну чого ти, Ацуші-кууун~

Світловолосий хлопчик лише похмуро сопів на свого старшого брата-роздолба і жував куплену соломку.

– Знаєш, Дазай, мені здається, що ти занадто багато нервуєшся, – різко прозвучав умиротворений голос за спиною трьох братів, який, на перший погляд, більше нагадував знущання, що й правильно, це було щире під’єбалово від Федора, що зараз з’явився. Він ще коли підходив до джипа помітив невдоволення брюнета через скло машини. – Я розумію, що у тебе складні канікули, мабуть, велика відповідальність, напруга, постійний тиск з усіх боків, але чи не спробуєш ти якось розслабитися… Запишись на медитацію чи масаж, ммм? Можу дати номер.

Гучний і навіть істеричний сміх від Ацуші та Одасаку пролунав по салону машини. Федір, появу якого ніхто не помітив, уже розмістився на задньому сидінні спостерігаючи з самовдоволеною усмішкою за перекрученим обличчям Осаму. На з’явившемуся юнаку були рвані чорні джинси і такого ж кольору футболка з написом «Millionaire» та слоганом «Toys club» під зображенням ляльок, а на поясі красувалася зав’язана червона кельма у клітинку

– Хулі ви смієтеся? – Осаму перекинувся на своєму сидінні і нахилився вперед до задніх місць. Він спостерігає як Ацуші скочувався ледь не клубочком від сміху, а Ода весело прикушує губу, стримуючи сміх, що рветься назовні. Брюнет вдивляється в старшого брата, що прибув, своїми обуреними і спопеляючими все на своєму шляху(крім самовдоволеної особи навпроти) карими очима. – Подивився б я на тебе, коли ти чекатимеш одного пенделя в розпал літнього дня!

– Дазай, з нас чотири пендель – це ти. – каже Ацуші, голос якого тремтить від сміху, що ще не охолов.

– Часом ти просто нестерпний, – сказав Осаму, зневажливо піднявши свою брову, невідривно дивлячись на спокійного Федора. – Ти просто абсолютно самовдоволена людина, яка не думає про благополуччя свого улюбленого молодшого брата! І Ацуші! І Оди!

– Хто б казав, – подав голос Сакуноске, що вже заспокоївся, знову поклавши свої руки на кермо автомобіля, заводячи вже джип, що перегрівся на сонці. – Коли пропажа вже на місці, поїхали?

Дазай востаннє кидає в Достоєвського ще один спопеляючий погляд, перш ніж сідає назад на своє місце.

– Поїхали.

Пролунав мотор джипа, всі раніше розмови миттю забулися і Осаму радісно заспівав, коли машина рушила з місця.

– Ну що ж, дівчатка, – впевнено і з особливим захопленням сказав Дазай. Ода, та й інші, від такого прізвиська здивовано витріщили очі. – Що? – бінтований вишкірився, коли він спіймав зоровий контакт із Федором через скло водія. – Наш Феденька так вбирається, що мабуть на бабу скидається.

– Ну ти й сука, – зітхає покликаний, аж ніяк не ображаючись на шпильку брата.

Осаму пропустив його фразу повз вуха і повернув веселий настрій.

– Виїжджаємо, я забув куди, але не важливо!

– Дазай, ми їдемо в сад каміння, – Ацуші тяжко журиться емоціям Осаму що шустро змінилися, і косо дивиться на Федора, який розслаблено прикрив очі на сусідньому місці.

– Не важливо!

***

– Мабуть, одна з найважливіших святинь дзен-буддизму храм Реандзі – був зведений у 1450 році і став притулком ченцям прихильникам філософії дзен. Серед його покровителів були Токугава Іеясу та Тойотомі Хідеосі. – Жінка середнього віку захоплено показує рукою природу саду, розповідаючи передісторію своїй групі.

Ацуші з п’ятикопійочними очима та дитячою радістю споглядає це місце, чого не позаздрити кам’яним пикам Дазая та Федора. Вони мовчки переглядаються проклинаючи той день коли погодилися на поїздку сюди(з огляду на те, що Федора взагалі не питали). Ода спокійно слухає екскурсовода і іноді, з його дозволу, додає щось від себе, на що отримує здивовані лиця тих же нещасних двох шевських братів.

Сад виконаний у вигляді невеликого прямокутного майданчика, обгородженого глинобитним парканом з трьох сторін. Уся територія засипана білим гравієм, але в ньому розташовано п’ятнадцять каменів, організованих в п’ять груп. Сам гравій «списаний» граблями та схожий на тонке волосся, що створює відчуття м’якої водної брижі. Ацуші стояв близько до обгородженого саду і спирався руками об паркан, ледь не заїхавши носом уперед, якби не Ода, який вчасно підбіг.

Накаджима любив свою країну з дитинства. Музеї, парки, різноманітні скульптури та пам’ятки викликали у маленького хлопчика бурю емоцій. Братко Осаму перед сном читав літературні книги, поцуплені з бібліотеки дідуся, бо тільки під звучання розповідей про давню Японію хлопець міг спокійно заснути.

– Для кожного, хто споглядає цю красу, з’являються свої асоціації. Для когось це п’ять гірських вершин, що злітають у хмари, для інших – острови у безкраїх просторах океану.

– А для когось гарні могили, раніше ж їх не зводили для простих людей! Раптом це каміння – могили закопаних мерців?! Ех, ну я їм заздрю… Вони, мабуть, завжди позують коли це місце фоткають туристи! – пролунав мученицький на рівні з веселощами голос Осаму.

Достоєвський поперхнувся своєю кавою з вершками з найближчого автомата на вході, а Ода спокійно дивився вперед, ніби нічого і не почув (насправді він вдає, що не знає цього хлопця. Хто цей ваш Дазай Осаму? ахахах, не чув і не бачив). Жінка-гід здивовано глянула на юнака, який щойно прямим текстом викликав у всієї групи інсульт. Її гримаса миттєво спотворилася гнівом, мабуть, Осаму натрапив на людину яка пишалася своїм місцем роботи.

– Ану геть звідси!

Таким чином, вони зараз поза парком, біля входу. Охоронці вивели їх та повернули гроші за екскурсію. Дазай пожартував, що вони виходять як люди, які вчинили злочинний замах на нерви віруючих, за що, на подив багатьох, отримав стусан від Ацуші.

Навіть Федір злякався, настільки розлючена аура була довкола Накаджими.

Після невдалої екскурсії садом каменів вони крокують у центр Кіото, щоб купити одяг. Осаму виправдовував це тим, що це є невід’ємною частиною «сімейних» прогулянок. Ніхто не став сперечатися, бо це не має сенсу. Якщо Дазай за щось чіпляється, Бог ховає всіх, кого він у цьому вплутав. Але молодший був цим невдоволений.

– Чому мені ніхто не сказав, що ми поїдемо купуватись? Я не взяв із собою гроші, – Накаджима з обуренням дивиться на всіх присутніх. Федір знизує плечима, а Осаму посміхається своєю усмішкою до вух, плавно перекачуючи до Ацуші не зменшуючи темпу своєї ходьби.

– А ми купуватимемося на цю картку! – Брюнет витяг її зі свого гаманця і помахав перед Ацуші.

– У якого бізнесмена ти вкрав цю картку, Дазай? – пролунав умиротворений голос Достоєвського.

– Федю-Федю, і якої ти про мене думки?!

– Я б сказав, престижної… – Хлопець вдав, що задумався, але розцвілий на обличчі оскал видав його з тельбухами.

Ода лише посміхнувся, поправляючи окуляри на перенісся. Він збреше, якщо скаже, що не заскучив за перепалками своїх братів.

***

Дазай поставив умови ломавшемуся всю дорогу Накаджимі, і коли велика будівля була видна сказав: «Малий, ти купиш собі повсякденний одяг, вибирай все, що тобі подобається і на ціни не дивись, зрозумів?»

При вході за прозорі двері вітрини до них одразу підходить дівчина-консультант, звертаючись до Дазаю на прізвище батька. Він вітається з нею та відкликає її, йдучи з Ацуші вглиб магазину. Двом старшим братам нічого не залишалося, як піти за ними, але Сакуноске по дорозі звернув, тому що йому щось придивилося серед безлічі вішалок з одягом, так що Федір залишився один дивитися, як на бідолашного Накаджиму Осаму намагається знайти щось гідне.

– Так, Ацуші, в плечах тісто, в стегнах широко, ось жеш, – Дазай розгублено почухав потилицю і помахав дівчині в білій уніформі.

– Містер Огай? – Голос дівчини звучав солодко та максимально чемно.

Ну, а як інакше? Перед нею сини відомого лікаря Кіото, який має особисту поліклініку. Але Ацуші залишався вкрай збентеженим, тому що його погляд мимоволі падав на ціни кожного обраного ним товару(вартість якого дорожче, ніж його ж нирка).

Це крім того, що хлопець боявся до неї торкатися, на відміну від Федора, який мало не перекинув другу куплену за день склянку, але не звичної для нього кави, а ромашкового чаю(коментуючи це тим, що весь день з Дазаєм заздалегідь виснажить усі нерви). Одасаку, який незабаром підійшов з якоюсь вибраною ним картатою сорочкою розділяв думку Достоєвського і мовчки кивав.

– Вибачте, сер, може… зробимо вам на замовлення? – запропонувала помічниця. Усі, крім Накаджими, за годину перебування тут, вже знайшли собі щось у цьому магазині і стирчать вони тут саме через молодшого брата. Ну ніякі шмотки на ньому не сиділи нормально!

Потім Одасаку запхав мафін, куплений у продуктовому магазині навпроти, в рот Осаму, перш ніж він встиг почати свою шарманку щодо «талії аномалії» Ацуші.

– Але ж це дорожче… – уже подав голос світловолосий, але його перебили.

– Зробимо-зробимо! – Дазай зі скорості світла прожував мафін та ляснув у долоні попрямувавши прямо до документації, щоб оформити замовлення, повністю ігноруючи приголомшеного від такого ігнора Накаджиму.

Сакуноске та Достоєвський стояли перед широким панорамним вікном магазину, другий спирався ліктями об перила. Скло блищало, і здавалося, було зализаним зверху до низу. Звідси було видно половину Кіото – висота будівлі, в якій вони знаходилися, була пристойною. Ода скоса подивився на молодшого брата і нервуючи перебирав зв’язку ключів у штанині,
намагаючись підібрати слова, щоб хоч якось розбавити атмосферу між ними. Федір поглядав на екран свого смартфона, читаючи нові повідомлення від знайомих і знову прибираючи мобільник у кишеню.

– Перестань так голосно думати, Ода, – Нарешті вимовляє темноволосий парубок і повертається до Сакуноске, який був здивований такою прямолінійністю, але все-таки чекав на щось подібне.

– Все-таки помітив, – Ода зітхає, знову звертаючи увагу на вид з вікна, на його обличчі з’явилася складка між трохи похмурими бровами.

– Як не помітити те, з якою старанністю ти намагаєшся розпочати зі мною діалог? – спокійно промовив Федір і вигнув брову, що явно не розуміє, до чого веде старший брат. – У нас не такі близькі стосунки, як у тебе з Дазаєм чи Ацуші, ти знаєш.

– Звичайно, але хіба це не можна виправити?

Федір на мить замовкає, Сакуноске нічого не залишається, як чекати, хоча він уже почав думати, що відповіді так і не буде, але тихий шепіт збоку, що прозвучав, відразу змінив хід його думок.

– Не можна.

Немовби це самому собі, Федір, не дивлячись на Оду, розвертається на п’ятах і йде до Дазая з Ацуші, явно не бажаючи більше перебувати тут.

Ода так і не зрозумів, що зробив не так.

***

Час поступово наближався до полудня. Осаму та Накаджима вирішили питання з одягом. З золотої карти йде кругленька сума, і Ацуші намагається не завити в голос від кількості побачених нулів. Дазай також настояв на рукавичках без пальців, запевняючи, що так юнак виглядає ще милішим.

Гаразд, молодшому варто визнати, що йому подобається все куплене тут.

Раніше скупий на гарний одяг хлопець – тепер схожий на багатого підлітка. Новий одяг зручний і виглядає солідно, молодіжно, що хлопець навіть забув суму, яку списали з рахунку. До речі, ніхто так і не знає чия ця була картка, а Осаму наче рот води набрав, гад.

З двома величезними пакетами в обох руках Дазай вів сім’ю у бік Макдональдса. Він розповідав переконливі історії про самоповішу, тоді як Федір іноді вставляв свої п’ять копійок, змушуючи Ацуші благаюче дивитися на Оду, щоб той заспокоїв їх.

Зробивши замовлення і, отримавши його, повернулися до свого чорного позашляховика. Їсти серед чужої барахолки не було ні сенсу, ні бажання.

Ацуші радісно тримав у руках замовлений йому Хеппі Міл, а Дазай і Федір вирішили купити великі гамбургери. Вони відкрили суперечку, що той, хто швидше доїсть, купить переможцю десерт. Ода на відміну від усіх трьох лише скупо взяв картоплю фрі, пояснившись, що не голодний, але наполегливий Ацуші замовив йому нишком чізкейк.

Ось і добігла кінця сімейна поїздка. Якщо чесно, ніхто з них не хотів розлучатися з один одним, принаймні Накаджимі точно. Незабаром новий навчальний рік, для Федора він останній перед випускним університету. Для Оди немає сенсу, він на роботі, у Дазаю ще рік до випуску, а щодо Ацуші – це його останній рік у школі.

Всі троє доїли їжу, що залишилася, вони не збиралися їхати ще хвилин десять або біля того, щоб Накаджиму не вирвало(за що він був дуже вдячний братам). І раптом Одасаку наче щось згадав.

– А ви не забули про нашу традицію?

Дазай із сумною мордою клав у свій рот по одній картоплі, але почувши звернення від Оди змінився в лиці, зацікавлено схиливши голову.

– Яка ще традиція?

– Ну, – чоловік зняв свої темні окуляри і поклав на містечко під склом, носити їх вже сенсу не було. Він розвернувся напівбоком, щоб бачити всіх трьох, тим самим привертаючи увагу Ацуші та Федора. – Зазвичай ми перед навчальним роком загадуємо бажання разом.

Достоєвський облизнув губи і клацнув пальцями, – Тоді я хочу зустріти чорта і потанцювати на його голові.

– Файно, – Дазай задоволено оскалився і знизав плечима. – А я тоді померти.

На що Федір відсалютував йому двома пальцями. – See you next year or not ehehehe 🙂

– Мда, – Ізрік Ацуші, який разом із Сакуноске в німому питанні спостерігали за цим, а потім його увага переключилася на рух за склом, але це був лише птах. – Я хотів би, щоб цього року у нас у всіх було менше труднощів…

– Оууу!! Ацуші-кууун, як це мило! Іди твій старший братик зацілує тебе, чмаааа! – Дазай ляснув у долоні і заліз на задні сидіння, намагаючись дістати до бідного Ацуші своїми кігтями.

– Дазай, відстань від бідного Ацуші, у нього від тебе несварення! – Зробив зауваження втомлений від всієї цієї баламучки Ода і завів двигун машини.

Які б складності не переслідували вас, я хочу, щоб з вами всіма все було добре

***

Перший на виліт з машини претендував Дазай, бо надто часто він замовляє Оду, поки той за кермом. Сакуноске на це важко зітхав, змирившись зі своєю долею, тому що інші двоє хлопців якнайсильніше вдавали що зайняті соціальними мережами, принаймні Ацуші точно.

Вони зараз піднімалися на особисту ділянку їхнього батька, на якому був розташований особняк. З усіх чотирьох там жили лише Ацуші та Дазай. І якщо перший не міг розпрощатися з сімейним будинком через неповноліття, то Осаму Огай просто заборонив, посилаючись на те, що:

– Ні, Дазай, я не поміняю свого рішення. Якщо я це зроблю, то буду боятися до тебе в гості приходити, бо побачу розчленованого тебе.

– То це ж чудово! – Не розумів настирливий син, на що отримав приречений погляд батька.

Чорний джип зупинився біля великої чорної огорожі. Ода вже відчиняв вікно, щоб натиснути кнопку домофона, але Дазай зупинив його.

– Не варто напружуватися, тут діло по малому

Посміхнувшись краєм губ, Дазай не чекаючи відповіді вийшов з машини і миттю прошмигнув, відчинивши дверцята з боку Ацуші.

– Прошу леді тигрессо, – Посміхаючись пролунав голос брюнета.

Накаджима з великим зусиллям проігнорував братові слова і вистрибнув з машини він обернувся і махнув Федорові рукою, посміхаючись, на що отримав у відповідь невпевнений помах.

– До зустрічі, Ода! – Попрощавшись, хлопці під гул машини що віддаляється чекають поки охоронці відчинять ворота, які прийшли переконатися, що господарі прибули.

Це техніка безпеки, або, ну, маразм Огай-донно, як сказав Дазай. Ацуші тим часом махав братам вслід, поки чорний джип не втік за рогом. Досі він не знає, коли побачить їх знову.

***

Федір відчуває, що як тільки вони повертають за ріг, атмосфера в салоні залишається тією ж, але його починає нудить. Залишатися наодинці з Одасаку було важко, цей тип завжди був для нього незрозумілий або занадто зрозумілий. Всі ці його фрази-інструкції були знайомі, від чого хотілося рвати і метати перше, що трапилося під руку.

Погляд метнувся на годинник, «13:01», хмикнувши Достоєвський увімкнув музику в навушниках, давши зрозуміти водієві, що розмови з ним не входили до його планів. Та й здавалося, що самому водієві було не до нього.

Якийсь інструментал на фоні залунав у вухах, від кожної ноти до юнака находив спокій. Мелодія інструменту як наркотик, водиться в вену та переплітається з кров’ю слухача. Вікі прикрились, розслабляючись від не вартих навіть на думку причин. Любов Федора до інструменталу різних інструментів був великим, настільки, що він міг грати на багатьох інструментах самостійно, насолоджуючись не лише записами, а й живим співом. А також, він міг похвастатись не тільки практикою, а й самими знаннями про кожну музичку карьєру той або іншої країни.

Одного разу вони з Дазаєм відкрили суперечку, да таку, що розгніваний росіянин розповів йому основу музики в давньому Китаї(про яку вони і сперечалися, бо Осаму якось дуже нецензурно висказувався про його любов до інструменталу цитри, аце, на увазі, його улюблений інструмент). І після, цілий місяць в батьківському домі Достоєвський врубав колонки на цілий день всю веселку Китайської музики, а якщо Дазай хотів з ним поговорити, то Федір замість того, щоб відповісти нормально, розкидувався дивними відповідями, що з іншого боку тобі наче відповили, але з другого, Федір якось зміг в цю відповідь приплести музику. Саме так брюнет вивчив, що в Давньому Китаї існували великі оркестри, що складалися з різноманітних ударних інструментів, флейт, великих глиняних свистунців з декількома отворами (виконаних у вигляді тварин або птаха), знав, що особлива роль у китайській музиці належала дзвонам, які в давніх концертах звучали першими, тому що задавали тон усьому виконанню. Знав повний склад давньокитайського оркестру, що він містив дванадцять і більше дзвонів різного розміру. І після цього, Осаму до сих пір перед тим щоб щось сказати про музику в присутності брата, подумає раз сто, а надо йому це взагалі. Так що висновок такий – краще не зв’язуватися з Достоєвським, коли мова йде про музику.

Погода за вікном шаленіша, ось би таку вранці. Спека значно спала і навіть стало якось прохолодно, перехожі значно радіють цьому, але молодь що одягнулася за погодою тепер тремтить від кожного холодного вітру. Захотілося навіть відкрити вікно, щоб впустити цей вітерець і нарешті розвіяти запах салону, але Федір швидко передумав, посилаючись на те, що не хоче зайвий раз до себе привертати увагу Оди.

Коли машина зупинилася біля знайомого під’їзду, Федір тихо подякував Одасакові і не обертаючись попрощався. Хлопець зачинив за собою дверцята машини і під звук джипа, що знов рушив, засунув у рот ложку з недоїденим морозивом.

Якось день ніби й задався, а ніби й хотілося зайвий раз із кімнати не вилазити, що й збирався зробити Федір. Він прошмигнув за металеві двері, проігнорувавши шалену бабцю на лавці, яка вже готова була відкрити свій рот щоб запитати чи не позичить він свої мішки під очима, а то їй треба картоплю десь складати. Ступаючи по вологих сходах, Достоєвський вже збирався натиснути кнопку виклику ліфта, як помітив аркуш паперу що висів посередині з написом «У ремонті».

Невдоволено облизнувши пересохлі губи, хлопець розвернувся і став повільно підніматися сходами на сьомий поверх. Слава богу він не страждав на плеврит як один з Акутагав, інакше здох би ще на поверсі так другому.

Швидко витягнувши з кишені ключі, Федір увійшов до помешкання, автоматично закривши замок. Знявши своє взуття, він жбурнув кельму на підлокітник дивана у вітальні, відразу ж попрямувавши у ванну щоб набрати гарячої води.

Сьогодні хотілося розслабитися на повну.

І бажано без зайвих подразників, – пролунало у голові Достоєвського і рука потяглася до телефону, відключивши будь-які повідомлення які можуть приходити від агентства в якому він працює.

У квартирі ситуація була темна і штори так і залишилися зашторені після бадьорого ранку. Федорові різко захотілося розсунути їх вперше за тиждень, але це бажання так само швидко і зникло.

Якщо описувати Достоєвського як господиню, то список закінчиться з перших пунктів. Сам по собі юнак поважав атмосферу створену в квартирі, але й ставало сумно варто згадуючи дні проведені в рідній Москві. У Японії було веселіше, враховуючи іноді дивовижні будівлі, але люди тут набагато чужі один одному, ніж там.

Іноді, у перші роки життя у Кіото він не розумів, чому ніхто нікому не допомагає. Наприклад, коли тому ж дідусеві стало погано на автобусній зупинці. Тоді хлопчик, безперечно, допоміг старому, за що той подякував йому, а Огай вдома посварив Федора, сказавши, що йому пощастило що дідусь виявився не шахраєм. Він не сперечався, у Росії теж багато шахраїв ходили вулицями, але щоб до такого – ніколи не доходило.

Дивні таки ці люди, японці. Цмокнувши язиком, він вважав за краще відкинутися на борт уже пінної ванни, люди, думки, просто все що могло зруйнувати цей момент тут же зникло з його голови.

***

Різко пролунав писк дзвінка, заснувший від температури кімнати Федір розліпив очі. Перше що він помітив – вода у ванній охолола і залишатися в ній ніякого задоволення більше не приносило. Друге – голова хворіла від настирливого дзвінка у двері. Достоєвський зітхнув і виліз із ванної, обтираючись білим махровим рушником. У голові крутилася лише одна думка – кого сюди сука вже привело.

Головний біль пульсує, що здавалося, у нього почалася мігрень. Все-таки варто якось нормалізувати свій сон, інакше здохне раніше часу, а він не планував змагатися з Дазаєм, бо не дай боже нагадить під могилу потім.

Знову на всю квартиру пролунав писк, серйозно, якщо він комусь так насолив, то він просить прощення у всіх богів, яких знає.

Штани ще на вологе тіло одягатися не хотіли, але Федір зміг. В одних трусах перед фіг зрозумій ким у нього звички світитися не було, але на верхній одяг хлопець благополучно забив болт через поспіх.

Він вийшов із ванни і перекинув рушник через плече, прямуючи до вхідних дверей. Через темряву приміщення і того ж поспіху Достоєвський не помітив, наскільки близько знаходився до тумбочки, і вдарився мізинцем, після чого одразу незадоволено зашипів. Рука намацала найближчий вмикач світла, від гріха подалі, і нарешті відійшовши від болю, він починає відкривати благополучний замок.

Раз поворот, клац. Вхідні двері відчинилися навстіж, від побаченого чорні тонкі брови піднялися вгору.

– Оу. – Вирвалося з його уст.

Федір стоїть у дверях, стискаючи пальцями рушник на плечах, намагаючись усвідомити той факт, що, можливо, вперше в житті, до ідеалу заточена пам’ять дала смачний ляпас господареві. Тим самим зіпсувавши момент знайомства з новим сусідом.

Сусідом з великими блакитними очима, які дивляться на нього так, наче він може бути втіленням сатани.

Точно. Сусід. Курварство.

Отже, перед вами Федір Достоєвський – головний у подачі інформації, найкращий із найкращих студентів в університеті, закінчує на червоний диплом, і він, чорт забирай, забув про те, що до нього взагалі приїжджає сусід.

У голові на секунду представився Дазай, який хитає головою і каже так уподобане слово молодіжного сленгу: «Трешава канєшна, нічого не сказати». Відкинувши з думок набридливого брата, Федір оглядає людину перед собою.

– Ти мене пропустиш або так і будеш у дверях напівголим стояти?

Рудий юнак з недбалою пасмою волосся праворуч по плечі підняв тонку брову і Достоєвський неприродно для себе задивився на це. Він був одягнений як середньостатистичний студент без дорогих шмоток, якщо бути конкретнішим: у джинси з чорним оверсайзом, але найбільше Федору був цікавий бинт на шиї(відколи йому хоч щось цікаво в чужій людині?).

Не дай боже в моє життя бог привів другого самовбивцю.

Достоєвський мовчки відійшов убік, даючи новому сусідові пройти в квартиру, після чого зачинив двері за ним. Як тільки він повернувся, то помітив, що рудий уже роззувся і поклав свою спортивну сумку на підлогу. Федір відчував, як його сканували поглядом і навіть роль не грає те, що він з голим торсом, будь хоч у одязі – увага до себе ніколи не була пріоритетом.

– Виходить, ти мій новий сусід? – Хлопець простягнув долоню для рукостискання, але темноволосий навпаки не особливо й поспішав відповідати на цей жест, що неприємно здивувало.

Без манер, чи що?

Для росіянина новий співмешканець наводив невелику паніку. Федір не славився великою любов’ю до людей та звикав дуже довго до нових знайомих. Рудий, до речі, через хвилину кинув витівку зі знайомством, тому що задерся чекати людину, що стояла стовпом.

Вони ніби мовчки в глядалки грали, промайнуло в думках Чуї, та й дивитися в ці до моторошного спокійні очі було некомфортно. Швидко зрозумівши яка із цих кімнат його, він залишив напівголого хлопця наодинці зі своїми думками забираючи свої речі з підлоги.

Коли двері своєї нової кімнати були зачинені, Накахара трохи нервово кинув на ліжко свою сумку. Його вже дратувала ця людина.

Вдих-видих, заспокойся Чуя, нічого катастрофічного не трапилося, тобі нема чого витрачати нерви на довбоєбів, – Подумки заспокоївшись юнак приступив до розкладу своїх речей, попутно розглядаючи нову кімнату.

Кольорова гама приміщення складалася із простих сірих шпалер. За розміром трохи менше, ніж минула кімната Чуї, та трохи сплющена формою. На подив, вікно було теж закрите шторами, юнак став на ліжко колінами і ривком відкрив їх, із задоволенням пропускаючи сонячні промені в кімнату і вже з менш задоволенням чхаючи від пилу.

Нарешті, розглядати приміщення завдяки світлу стало набагато краще. Навпроти Чуя помітив робочий стіл зі стільцем. Над ним красувалися полиці що виходили в невелику шафу. Білий килим закривав більшу частину кімнати і виглядав страшенно пухнастим і м’яким, через що не стримавши порив, юнак наче повернувшись в дитинство встав з ліжка і сів навпочіпки, провівши долонею по коврику.

М’яко, – промайнуло в думках, викликаючи радісну посмішку.

Кімнатка викликала набагато приємніше почуття ніж людина за стінкою, але Чуї треба знати хоча б його фамілію, інакше просто не знатиме, як звертатися до нього.

Не те, щоб я не міг дати йому прізвисько, як, наприклад, хер лисий, – підступно ехидничав Накахара, потираючи підборіддя, але зрештою відклав цю витівку. Як би не хотілося, але псувати свої стосунки з людиною з якою тобі як мінімум жити тут рік, не радувала, хоча враховуючи що сталося, їхні стосунки вже не дотягували хоча б до помітки «терпимо», принаймні з боку Чуї остаточно.

Якою б не була Накахара хорошою людиною(яка не раз за своє життя била лиця, але ми дружньо про це забудемо), він ображається досить легко, навіть на незнайомця який ненароком пне його в натовпі людей – це вирок, і дай бог, ти більше на очі цьому рудому не потрапиш. Але подумавши трохи і зваживши всі за і проти, юнак таки вирішив дати шанс хоча б для зародження прийнятних відносин із сусідом. Ну, тому що як мінімум йому ж від цього буде комфортніше почуватися в квартирі, за чужі почуття не ручався(здалося наче).

Рудий встає з ліжка і рішуче виходить з кімнати, в голові майнула думка, що завтра чи найближчими днями почне прибирання тут.

***

Федір стояв посеред кухні, він прийшов сюди, щоб у звичайній обстановці заварити собі чорний чай і прослизнути в кімнату, щоб зайвий раз не зустріти рудоволосого карлика. Першу чорну вільну футболку що попалася під руку він, до речі, одягнув.

Молодий чоловік відчув себе ніяково, ні, взагалі, кому буде зручно сяяти грудьми перед незнайомцем? Мабуть, рудик подумав про нього щось непристойне, і Федір на його місці подумав би те ж саме.

Звук дверей, що відкриваються, вивів Достоєвського з думок і він як ні в чому не бувало приступив до заварки чаю.

– Гей.

Дзвінкий голос пролунав до жаху близько, довгі пальці, що охоплюють чашку, трохи стиснули її, напевно розуміючи, до кого саме цей голос звертався(який догадливий, а може він сам із собою розмовляє, ну з ким не буває).

Тяжко зітхнувши, усвідомлюючи, що якщо проігнорувати це, то зробить тільки гірше, Федір розвернувся до сусіда. І він мав рацію, Чуя стояв близько, явно не розуміючи що таке особистий простір, але не обессудь, Достоєвський все одно трохи відійшов убік.

Рудий спочатку не говорив по яким причинам зараз отак прийшов сюди, а свердлив Федора трохи похмурим поглядом, Достоєвський навіть міг почути з якою завзятістю той намагається зібратися з думками.

– Слухай, я розумію, що ти не в захваті від моєї присутності, але хоча б скажи свою фамілію, інакше я придумаю для тебе прізвисько, а в мене досить гарна фантазія яку я не раджу випробувати.

Федір трохи глузливо підняв уголок губ.

– Ти мені погрожуєш?

– А ти хочеш, щоб я тобі погрожував? – Чуя здивувався такій заяві, він начебто не вживав матюка або чогось подібного, щоб опонент так подумав. Федір перевів погляд на закипілий чайник і вимкнув його, ніби намагаючись ігнорувати, що не сподобалося рудому. – Я з тобою розмовляю взагалі.

– Я чув, – Голос Достоєвського звучав до скрегота зубів спокійно і Накахара відчуває, як потроху здає.

– Фамілію свою скажи. – Можна сказати на божої допомоги(а Чуя нагадаю – жахливий атеїст) він не почав плюватися від злості, а тримав планку спокою.

Федір не знав, чому він це робить, але продовжив навіть якось гордо мовчати прекрасно розуміючи що тим самим риє собі яму. Смішок, що рветься, був успішно зупинений і він робить все, щоб залишатися зовнішнє спокійним.

Пальці спритно закривають невеликою пластмасовою кришкою чашку окропу з пакетиком заварки, щоб чай зміг швидше заваритися. Достоєвський потягнувся до верхньої полиці, щоб дістати звідти пакет цукерок. Діставши пару штучок, Федір завис, читаючи знайому російську назву «Коровка». Дазай недавно привіз йому ці солодощі і фіг зрозумій, як він їх знайшов у Кіото.

Закинувши пакет назад на верхню шафку, Достоєвський кинув біглий погляд управо, помітивши, що рудий сусід як стояв так і стоїть.

Упертий, – Промайнуло в голові. Федя взяв у руки чашку з цукерками і перед тим як героїчно піти в свою кімнату, розгорнув обгортку однієї з цукерок сунувши її в рот Чуї, який майже не вибухає від браку уваги.

– Мене звуть Федір. – Донісся голос від юнака, що вже рушив з кухні, і відразу ж після цього прозвучав звук дверей що зачиняються.

***

17:49 Відправлено від Рожева бестія: Чую, дорогий мій, а можна зараз теж саме, але спокійніше?

Отже, Чуя не був ябедой, але ситуація змушувала.

18:00 Ви: Я в шоці Юан, мало того, що цей підорас мене проігнорував раз, інший, так ще й нахабно цукерку в рот мені запхав, він це так натякнув закритися чи що? Сука. Як дратує. Ще й виявляється він іноземець, хоча варто сказати, я майже не помітив акценту.

18:00 Відправлено від Рожева бестія: Симпатичний хоч?

18:01 Ви: Ти на приколі?

18:01 Відправлено від Рожева бестія: Гаразд, значить його ім’я Федір? Росіянець штоль?

18:02 Ви: Я не шарю.

18:02 Відправлено від Рожева бестія: А прізвище тобі не сказав? Дивно, мабуть, доведеться тобі його на ім’я звати, у них в СНГ зовсім різні сприйняття тактовності ніж у нас

18:03 Ви: Ти знала, що тобі абсолютно не слід використовувати розумні слова?

Чую успішно проігнорували.

18:04 Відправлено від Рожева бестія: Але ти все одно сфоткай його, мені ж цікаво👉👈

18:04 Ви: Ось і запхни свою цікавість, не буду я його фоткати як якась гарненька телиця з-під тиша.

18:05 Відправлено від Рожева бестія: Бука.