Вівці починають падіння

Осаму сидів у білому підвісному кріслі в позі лотоса і задумливо роздивлявся таку ж білу стелю. У кімнаті повисла тиша. Пан Сакагучі ніколи не підганяв Дазая у розповідях, не примушував щось розповідати й загалом дотримувався правила «розповідай все у зручному тобі темпі, це однаково твої гроші», але навіть він, дуже посидючий і терплячий, принудьгував і просто малював щось у своєму блокнотику, час від часу кидаючи запитальні погляди на Осаму, але той так і продовжував підтримувати цю спонтанну павзу посеред розповіді. Нехай Дазай вже й взагалі забув про що розповідав.

Пан Сакагучі сьогодні загалом виглядав якимось напруженим, неначе дуже сильно хотів щось сказати чи запитати, але все ніяк не міг дочекатися слушного моменту. Дазай би вже й запитав що ж той такого надумав, але погодився з думкою, що Анго колись та й скаже все. Але психотерапевт лише злегка похитував ногою і, вочевидь, боровся з бажанням покрутитися у цьому підвісному білому кріслі, що було навпроти Осаму, з чим він і сам подумки погодився, бо сам вже двічі ледь не закрутився, сильно зосередившись на своїх думках і спогадах.

– Загалом, я б сказав, що мав із ними хороші стосунки, – Осаму б мовчав ще хвилин зо 20, але швидкий погляд на годинник на стіні дав зрозуміти, що такими темпами й сеанс закінчиться, а він не згадає про що розказував і чому задумався. – Вони були тією частиною Португая, яка допомагала не з’їхати з глузду у найтяжчі часи. Особливо, коли… Бос змусив мене вбити людину.

– Ви сумуєте за тими часами? – Анго вимовив це з якоюсь ноткою полегшення, адже ця довга занудна тиша нарешті скінчилась і він може повернутися до роботи. Пан Сакагучі поправив окуляри, що майже з’їхали з носа, і підняв очі на Дазая.

– Сумую звісно, – Осаму посміхнувся, але відвів сумний погляд. – З усіх них жива лише Акіко та один мій старий друг. Всі вони загинули десь у той час, коли я вже пішов з Акіко з організації, але я дізнався про це лиш рік тому, коли спробував поновити зв’язок, – якась тужлива тиша знову повисла у кімнаті, але цього разу Анго лиш з цікавістю нахилив голову, роздивляючись лице Дазая. Як на блідому обличчі пробігали найрізніші емоції, як насупилися темні брови і як потьмяніли карі очі. Сакагучі хотів вже щось сказати, але Осаму продовжив: – Всі вони загинули жахливою смертю. Бандові війни… Жорстокість, яка позбавлена якогось сенсу, але до якої там всіх примушують. Здається, у них навіть могил немає, – останнє слово було наче виплюнуте. Дазай намагався втримати свій голос від тремтіння, але якась тяжкість у грудях завадила це зробити. Важкі спогади, але якийсь далекий голос розуму каже, що це необхідно проговорити. – Останній місяць мені особливо сильно хотілося навідатися до них, але я навіть не знаю де їхні тіла. Можливо у морі, можливо розрубані й закопані десь у Йокогамських лісах, можливо… Лиш можливо, – важке зітхання і Дазай підіймає очі. – Я… Я не знаю, що відчуваю з цього приводу. Злість, що не можу навіть квітів принести на їхні могили, чи сум, що втік і навіть не попрощався.

– Ви почуваєтесь винним за те, що забрали з собою лише Акіко? – питання Анго наче тараном увірвалося у свідомість Дазая. Тіло Осаму неначе заніміло, він хотів би заворушитися, відповісти різким «НІ», але щось змушувало його зараз просто сидіти й з округлими очима кліпати, вдивляючись у лице психотерапевта. Дазай про це і справді ніколи напряму не думав. Карі очі опустилися на кахельну підлогу, переключаючи всю увагу мозку на спогади, почуття, емоції. Брови повільно насупилися, а кулаки стиснулися від усвідомлення того, якою насправді була чесна відповідь на це питання.

– Я… – Дазай хотів почати якось більш рішуче, але коли задумався про все, що збирався сказати, знову замовк. Було важко й Анго це розумів, тож просто терпляче чекав відповіді, сумно вдивляючись у клієнта. – Я живу своє найкраще життя. У мене є улюблена робота, є сім’я, – Осаму мимоволі згадав свій відділок. Перед очима почали пролітати всі щасливі спогади поруч із тими людьми за ці декілька років, поки він там працює. Той останній день, перед початком розслідування, чомусь теж пригадався. Він тоді вже давним-давно закинув психотерапевта і просто жив, насолоджуючись кожним моментом там, у теплому офісі, який щоранку зустрічає тебе запахом кави, у якому завжди хтось буцає Сансев’єру, коли заходить, у якому у промінні вранішнього сонця, що пробивається через листя, літає пил, а Ранпо його з такою дитячою радістю його ганяє, запрошуючи колег до цього ж. Де за робочим столом сидить серед купи паперів завжди усміхнена Акіко і попиває свою каву, так і підшукуючи момент, аби підколоти в чомусь Дазая, де Кунікіда не витрачає на це час і прямо чіпляється до детектива, але бреше лиш у тому, що насправді терпіти його не може – Осаму прекрасно розуміє, що Доппо хороший хлопець і так само його цінує. Де Кенджі завжди розповідає йому на обідній перерві, якщо Дазай у відділку, про рослини й те, як про них турбуватися, а він обов’язково слухає і мимоволі сам починає цікавитися цією темою, одного дня все ж придбавши собі декілька вазонів з квітами, про які Йошино йому розповідав. Де Танізакі готовий підтримати будь-яку його авантюру щодо Фукудзави, а сам Фукудзава нехай і щиро ненавидив ці жарти колись, але зараз все ж уже не уявляє без них свого життя і став поволі приймати їх як належне. Де Ацуші… Де наймолодший детектив серед них завжди заряджає відділок на позитив і щоранку купує якийсь смаколик для Дазая, навіть нічого не просячи натомість – робить це просто тому, що подобається бачити розгубленість на лиці старшого детектива і секунду щастя в темних очах. Осаму згадує це і не помічає, як починає усміхатися, але якийсь удар в серце різким спогадом про минуле наче вибиває землю з-під ніг. Посмішка повільно спадає, а на очі знову навертається їдуче відчуття відчаю і скорботи. – Іноді мені здається, що я цього всього просто не вартий. Поки я жив, як звичайна людина, поки я був щасливий… Вони вмирали так по-дурному. Лише тому, що я їх не забрав із собою. Ні, – Дазай, сам не знаючи чому, похитав головою. – Тому, що я втік і з ними не лишився. Я не заслужив на все те, що маю зараз, – Осаму підняв очі на Сакагучі, не чекаючи, що після чергової деякої павзи він все ще слухав, але ні, Анго терпляче дивився на Дазая і лиш іноді відволікався на те, щоб записати щось у блокноті. – Я почуваюся винним, бо… Бо я так просто лишив їх позаду. Я не згадував їх тривалий час, не пробував вийти на контакт, думав лиш про себе… Саме за це я відчуваю провину.

– Ви самі дійшли висновку, – Сакагучі раптово для Дазая м’яко посміхається, на що в того лиш очі округлюються в подиві, проте Анго не зважає. Психотерапевт цього разу навіть нічого не написав у блокноті, просто радісним поглядом хвалячи Осаму за сказане. Той спочатку ще декілька секунд сидів і мовчав повністю не розуміючи, що сталося, проте усвідомлення почало повільно приходити йому у втомлену голову. Дазай посміхнувся і сам. – Кожна людина егоїстична якоюсь мірою, більшою або меншою, – Анго опустив очі, поки легка посмішка все ще була на його лиці. – Неможливо постійно думати лише про інших, ігноруючи власні бажання. Вони однаково рано чи пізно наздоженуть людину, але проявлять себе у чомусь навіть гірше, ніж прояв егоїстичності декілька разів. Нереалізовані потреби, такі, як бажання жити в безпеці без емоційного та фізичного насильства, бажання бути вільним, можуть заподіяти особистості більшої шкоди, ніж почуття провини.

– Я розумію, – Осаму тяжко зітхає. – Але… Це важко прийняти. Навіть через стільки часу.

– Час лікує, пане Дазаю, – голос Анго був м’яким. – Головне не закопувати цю проблему глибоко в собі, а прожити ці емоції. Ви не винні в тому, що так сталося. Ви просто рятували своє життя. І рятували життя того, хто був до вас найближче. І, якщо вже говорити від себе, – Анго зняв свої окуляри та потягнувся до футляра на столі, після чого відкрив його і дістав ганчірку: – я не думаю, що вони звинувачували б вас. Якщо судити за тим, як ви їх описали.

На це Дазай не знав, що відповісти, лиш вдивлявся в очі психотерапевта і намагався із плутанини думок зараз витягнути хоч одну змістовну та конкретну. Проте нічого не виходило. Тиша, що повисла в кімнаті, наче роз’їдала розум Дазая із середини. У ньому прямо зараз боролися дві думки, два сильних противники – почуття і мозок. Перші демонами на плечах шепотіли прямо на вухо, що це він у всьому винен і не повинен був лишати нікого, а другий хоч і кричав, проте все одно був ледь гучніше за цей нав’язливий бридкий шепіт звідусіль, здається, навіть із середини самого Осаму.

– Я виписав вам новий курс, – Анго наче підловив момент, коли Дазай був близький до провалення у свої темні роздуми й приступу паніки через внутрішній конфлікт, тому своїм спокійним голосом неначе увірвався в особистий простір Осаму. – Список і рецепт на медикаменти лежать на столі, заберете після сеансу, – Сакагучі дещо змінив своє положення у кріслі й закинув тепер іншу ногу на ногу. – Внутрішні конфлікти є нормальним явищем під час терапії, адже ви напряму стикаєтесь зі своїми колишніми переконаннями й почуттями. Проте це необхідно пройти.

– Давно в мене такого не було, – кидає усмішку Дазай, проте це звучало так, неначе він глузує з самого себе. – Востаннє це сталося тоді, коли я переборов свої переконання та огиду і виконав наказ… Колишнього боса вперше. Я тоді викурив пів пачки цигарок за годину, але зараз, – Осаму сміється, прикриваючи очі від сорому: – зараз курити не можна. Та й не хочеться.

– Чому ви завжди уникаєте ім’я Морі Огай?

Дазай різко перестав сміятися.

Рука з лиця Осаму повільно опустилася, розкриваючи Анго вид на широко розкриті карі очі. У Сакагучі аж мурахи пробігли по спині від такого моторошного порожнього погляду. На лиці Дазая не відображалося взагалі ніяких емоцій. У тиші, що миттєво настала, чулося лиш пришвидшене дихання Анго. Осаму ж неначе забув як це робити.

Раптом Дазай знову почав гучно дихати, і темп швидко зростав. Очі опустилися до підлоги, а рука Осаму вхопилася за спітнілий лоб. Ні, вона не просто трималася за лоб, вона до крові впивалася у шкіру, і лише помітивши, як з брови Дазая побіг струмочок крові, Сакагучі підірвався з місця і підбіг до Осаму, хапаючи його за ту саму руку і плече.

– Дазаю, слухай мене! – Анго спробував заглянути йому в очі, проте Осаму не реагував. Руку ледь вдалося відсунути, але було чутно наскільки ж сильно вона була напруженою і тремтіла. Сакагучі не знав як глибоко зараз наскільки сильно паніка та галюцинації захопили Дазая, проте ще не полишав надій на те, що вдасться його заспокоїти без препаратів. – Слухай мій голос! Ти зараз у кабінеті психіатра, тут ти в безпеці! Тобі нічого не загрожує! – Анго зривався на крик, ледь втримуючи на місці тремтячого Дазая, але той, схоже, його не чув. Сакагучі, сильно стискаючи криваву руку клієнта, міг відчути наскільки ж пульс у того був високий зараз. Схоже, почувши крики, до кабінету хтось легко постукав, але не дочекавшись відповіді, двері були відкриті. Хтось гучно крикнув: «Санітари!», – та підбіг зі спини до Анго. Це була медсестра, яка, після легкого кивка Сакагучі, одразу ж зрозуміла, що робити, і побігла до робочого столу психотерапевта за потрібним препаратом. Дазай же поволі втрачав свідомість від того, наскільки часто дихав. Жодної команди психотерапевта він не чув, але раптово Анго гучно, неначе це його остання надія, викрикує: – Дазаю, Морі мертвий!

Осаму поволі перестає тремтіти, а дихання сповільнюється. Він нарешті втомлено підняв очі на психотерапевта і, після прохання дихати глибоко, згодно кивнув і зробив це. Анго впав на підлогу і кинув полегшений смішок. Дазай зараз пережив сильну панічну атаку, проте виглядав чомусь більше присоромленим. Анго навіть не спитав причини – і так зрозуміло, через що Осаму так відвів погляд і звів брови, все ще дихаючи якось важко, але вже дещо спокійніше.

– Пані Ю, принесіть заспокійливого, – зітхає Анго, легко обертаючи голову до медсестри.

– Пацієнту? – вона виглядає розгублено, тримаючи в руках приготований шприц і ампулу з препаратом, проте це відчуття посилюється, коли врешті в кабінет заглядає декілька здивованих голів, які абсолютно не розуміють що тут зараз сталося і чому лікар сидить на підлозі перед пацієнтом.

– Мені, бажано б, – кидає смішок Сакагучі і нарешті підводиться, тримаючись за подану руку Дазая. Декілька кроків і психотерапевт знову опиняється у кріслі. – І проженіть нарешті зайвих людей звідси. У нас, взагалі-то, досі сеанс.

Цей кивок і повільні кроки до виходу напевне виглядали ще більш розгублено, ніж до цього. Один лиш серйозний погляд Анго з-за плеча і наказ був виконаний негайно: двері з гуркотом закрилися, а з-за них одразу ж почувся шум і голос медсестри, яка дратівливо розганяла усіх, хто прийшов на крики. Сакагучі тяжко зітхнув.

– Ви ж знали, що у вас тригер на ім’я, чи не так? – Анго підняв одну брову, свердлячи поглядом все ще присоромленого Дазая, який легко потирав свою скривавлену руку з надією, що кров так просто стерти. Ще зо хвилину поспостерігавши за цим дійством, Анго встав, підійшов до свого робочого столу і взяв пакунок із вологими серветками, який потім, як повернувся назад, простягнув Осаму. Легкий кивок у відповідь і за мить кров стиралася легкими рухами руки. – Пробачте, що сказав це так прямо, – Анго сів назад на своє місце. – Проте я мав це зробити. Інакше ви б знову втекли від відповіді.

– Я… Мені здавалося, що якщо я його більше не згадуватиму, то все в моєму житті буде гаразд, – сумний видих кудись у бік, Дазай втомлено прикрив очі. – І так і було тривалий час, поки… Не почалося це розслідування.

– Як ви тоді взагалі взялися за план «Макрель»? – Анго виглядав шокованим від такої заяви, тому не міг втриматися від запитання, яке терапію ледь зачіпало. – І без пропрацювання тригера… Це ж безглуздя.

– За такий тривалий час я навчився не асоціювати його з іменем, – Дазай поглянув на скривавлену серветку і насупився. – Та й ви знаєте, що останні два роки прогресу не було, я майже цим не займався. Але… Звичка не називати його на ім’я лишилась. Напевне саме тому я перестав ловити панічні атаки так часто.

Знову тиша, але цього разу Анго навіть не пробував якось продовжити розмову. Він лиш задумливо дивився у свої написи в блокноті, який тільки що підібрав зі столу. Дазай теж не мав що сказати, тож просто знову роздивлявся білу стелю. Дихати стало вже помітно легше, а голова перестала паморочитися від різкого приливу кисню після панічної атаки – і на тому Осаму подякував.

– Що ж, схоже сеанс добігає кінця, – підсумував Анго, кинувши оком на годинник, але потім знову підняв очі на Дазая. – Але я все ж… Поставлю останнє запитання.

Осаму зацікавлено нахилив голову в очікуванні питання, навіть не намагаючись вгадати що зацікавило пана Сакагучі зараз.

– Ви брехали мені, бо боялися, що доведеться копатися в травматичних спогадах про взаємодії з… ним? – Анго ледь стримався, аби не сказати слово-тригер для клієнта, але вирішив, що цього разу все ж варто пригальмувати з цим і лишити цю справу на наступний сеанс. Дазай зітхнув, вдячно киваючи на це, але опісля знову відвів погляд, проте вже якось зажурливо.

– Це важко назвати просто «взаємодіями», – лиш один важкий видих після цих слів дав зрозуміти Сакагучі, що весь цей час він насправді рив не туди. Всі ці довгі роки, поки працює з Дазаєм, він шукав причину панічних атак не там, де потрібно. Анго втомлено зітхнув, прикриваючи лице рукою, і Дазай прекрасно розумів чому той так реагує і не міг його звинувачувати в тому, що психотерапевт може бути злий на нього.

-«Урешті-решт, я сюди приходжу лиш для того, аби Акіко було спокійно та пан Фукудзава не переймався за мій стан. Схоже, що зацікавленим у моєму видужанні в цій кімнаті була лише одна людина», – легке відчуття сорому за це все стало якимось комком у горлі Дазая. Але лиш думка, озвучувана голосом пана Сакагучі в голові Осаму: «Час лікує, пане Дазаю, головне не закопувати цю проблему глибоко в собі, а прожити ці емоції», – змушувала зараз і справді багато про що задуматись. – «Я сліпо вірив, що час допоможе забути це все, але… Схоже послуги психотерапевта не така й марна трата часу».

– Я хочу, аби до наступного сеансу ви були готові про це поговорити, – Анго звучав чи то невпевнено, чи то втомлено – Дазай не міг чітко зрозуміти що саме. – Не забувайте пити препарати, які я вам виписав. Вони допоможуть тримати ваш стан стабільним, але вони не панацея – не забувайте. Ви все ще повинні будете мені розповісти про це.

– Як я… Можу підготуватися до цього? – Осаму помнув вологу скривавлену серветку в руках і згадав, що швидше за все його лоб зараз теж весь у крові, тож почав чимдуж його відтирати.

– Просто прийняти для себе, що це необхідно, – блокнот Анго був покладений на стіл. – Аби вам було легше розповідати, можна записати свої думки та почуття щодо цього. Я не буду його читати, тому можете писати там все.

Дазай кивнув і підвівся з крісла, попрямувавши до вішака, аби забрати пальто. Потрібні папірці були швидко закинуті у кишеню, а сам верхній одяг накинутий на плечі. Коротке «дякую» і Осаму вийшов із кабінету, не чекаючи відповіді від психотерапевта. Анго його не звинувачував, бо й самому зараз хотілося просто посидіти в тиші й мирно обдумати те, що сталося, поки у двері не постукається черговий клієнт.

– І як же ти його витримував, друже, – Сакагучі зняв свої окуляри та поклав на коліна, після цього потираючи очі й втомлено зітхаючи.

*****

Все, як і сказав Достоєвський. Навіть поліграф не зміг виявити брехні з його вуст, показуючи рівномірний пульс на кожному питанні. Федір сидів абсолютно спокійно і розслаблено на все відповідав і бровою не повівши. Стоячи подалі й спершись об стіну, Дазай лише мовчки спостерігав, як Достоєвський знову і знову обманював поліграф і жодного разу навіть не викликав підозри. Опісля Федір подивився кудись через скло Геззела, здавалось, у випадкову точку, проте Осаму відчув, як по його спині пробігають мурахи від жаху. Росіянин якимось чином дивився йому прямо в очі.

Вперше Дазай і справді не знав що йому робити. Занадто багато питань враз впало йому на голову, але як би він не старався – думки плуталися, а тієї єдиної, яка б зараз могла задати хоч якийсь вектор пошуків, все не було видно. «Як же він обдурив цей бісів поліграф?» – лише це й крутилося на язику в Осаму і заважало податися в якісь інші можливі ідеї щодо того, що ж відбувається. «Заспокійливі? Знав, якими будуть питання? Якась особлива техніка контролю серцебиття? Дурість», – Дазай легко похитав головою, явно відкидаючи останню здогадку. «Але де б він взяв заспокійливі? Його камера завжди перевіряється перед допитом».

– Чого завис, придурку? – Дазая легко штовхнули в плече, вириваючи з думок. Звісно ж це був Накахара у своєму бридкому капелюсі, який Осаму легким ударом по потилиці штовхнув з голови Чуї. Той злісно пирхнув, але удару у відповідь не завдав, мовчки нагинаючись і піднімаючи головний убір, аби просто тримати його в руках.

– Я не завис, я просто думаю, – відповідь була кинута з байдужістю, але Дазай одразу зрозумів, що її формулювання лишає красиву наскрізну діру, за яку Накахара обов’язково зачепиться і продовжить дратувати детектива, а говорити з ним було останнім, чого Осаму зараз хотів. – Тільки не питай про що, – і все ж Дазай не витримав думки, що так просто дає причепі шанс. – Тобі це точно не сподобається.

– А я все одно запитаю, – Накахара підозріло підняв брову і схилив голову з якоюсь глузливою посмішкою. Дазай зітхнув.

– Про всілякі неподобства, які я роблю вдома, – Осаму показово позіхнув і кинув погляд на Чую, як від такої заяви аж підзавис на декілька секунд із тотальним нерозумінням у блакитних очах. Але усвідомлення все ж почало надходити до нього – це Дазай зрозумів по тому, як починав червоніти Накахара чи то від ніяковості, чи то від злості. З такої картини Осаму ледь стримався, аби не зареготати на всю кімнату, проте невеличкі краплі сліз все ж виступили на краєчках очей. Від роздратування не лишилося і сліду. – Наприклад те, що я вже тиждень забуваю поливати квіти.

Тепер на лиці завмер шок, а рот повільно відкрився, споглядаючи, як Дазай в останніх спробах стриматися прискає сміхом в кулак і ледь не плаче з цього. Але миттєве зіставлення ситуацій, де Чуя очманів від того, що Осаму довго не поливає квіти, змусило детектива залитися таким диким реготом, що здавалося, наче затремтіли стіни. Дазай ледь на підлогу не падав, тримаючись за живіт і змахуючи краплини сліз з очей. На двох стали обертатися всі погляди в кімнаті, картина їх збентежила: Накахара стояв, наче вкопаний, настільки розгублений, що таким його напевне ніколи ще не бачили, і Дазай, який ледь по ламінату не катався від сили свого реготу.

– Ти… Ти ідіота шмат! – заверещав Чуя, гепаючи Дазаю підсрачник, але того вже було не спинити. Чулося за спиною тихе обговорення того, що могло статися цього разу – Накахара озирнувся довкола і знову залився червоною фарбою, тільки вже від сорому.

– Ха-ха, я зараз вмру, – легкі сплески сміху ще виривалися з Дазая, але тепер він хоча б міг підвестися на ноги.

– Ти навіть не уявляєш, як би я цього хотів, – Накахара штовхнув його в плече, після чого схрестив руки на грудях і злісно насупився, показово повертаючи свою увагу на допит із поліграфом за склом Геззела.

– Але ж ти сам це придумав, – знущально посміхнувся Дазай, пробуючи заглянути Чуї у вічі, проте той впевнено відвернув голову. – Неймовірний бовдур, – Осаму знизив плечима і сперся об стіну, все ж повторюючи за Накахарою і повертаючи свій погляд на допит, який вже наближався до кінця. – Припини дутися, а то навічно лишишся із щоками, як у ховраха.

– Закрийся і слухай, ідіоте, – тепер вже Чуя не бажав продовжувати діалог і схоже тричі вже подумки пожалкував про те, що взагалі підійшов і спробував завести розмову. Дазай ще раз поглянув на Накахару, злегка повернувши голову, загалом дивуючись тому факту, що капелюшник намагався з ним заговорити і приснув про себе легким сміхом, відкидаючи навіть думку подумати з чим цей жест взагалі може бути пов’язаний.

– Нудно, – Дазай зітхнув. – Хочу кави.

– Піди й візьми в буфеті, – абсолютно незацікавленим, навіть втомленим голосом кинув Чуя.

– Там вона несмачна, – пробурмотів Осаму, насуплюючи брови й запихаючи руки в кишені своїх чорних штанів. – Мені те кафе точно задерло планку в каві.

– Тільки спробуй знову сісти зі мною за одним столиком, – Чуя загрозливо поглянув на Дазая, але той лиш здивовано округлив очі від думки, що Накахарі там сподобалось теж. – Я не хочу ні твоєї компанії, ні знову платити за твій рахунок.

– Але ж ти сам сказав, що гроші повертати не потрібно, капелюшнику, – Осаму протягнув останнє слово, на що неминуче отримав удар в плече, проте прийняв його з гордовитою усмішкою.

– Казав, – витримавши якусь павзу, Чуя все ж погодився, кивнувши й задумливо постукавши носом черевика по підлозі. – Але це одноразова акція, запам’ятай.

– Справді? – Дазай аж брови підняв від такої заяви. – А що ж робитимеш, якщо, наприклад, ти прийдеш у те кафе, всі столики зайняті, але за одним із них сиджу я?

– Я краще поп’ю кави надворі десь на лавці, ніж знову із тобою сидітиму, – Чуя кинув злісно, з-під лоба поглянувши на Дазая, який виглядав знущально невинно із цим запитанням, проте у Накахари й сумнівів не лишалося, що це можливий черговий бісовий підкол, на який не варто реагувати, тож просто згодився з думкою, що у такій ситуації опиниться саме Осаму, а не він, а за свій столик столичний детектив точно його більше не пустить.

*****

Дазай все ще з переможними почуттями гордо їв пиріжок, згадуючи зле і невдоволене лице Накахари, коли та сама ситуація, яку він обіграв у прокуратурі, збулася, а сам йокогамський детектив швидко зайняв єдиний вільний столик, ставлячи Чую перед вибором. І скільки б там столичний не розказував, що ніколи більше не сяде з Осаму за один стіл, знущальна злива одразу ж перекреслила його думку і змусила з таким розчарованим виразом обличчя плюхнутися на диван, що Дазай ще довго прокручуватиме це в спогадах, коли в нього до біса поганий настрій. Наприклад от прямо зараз, коли він вже тривалий час чекає адвоката бандита, без якого допит просто неможливо почати. Осаму сидів на кріслі під палатою, вид на яку відкривався через широке вікно, яке було злегка прикрите жалюзі. Кімната була великою і світлою, що прекрасно відповідало іміджу сина банкіра, багацько всіляких фруктів на тумбі біля ліжка, у куті кімнати стояв невеличкий столик з двома стільцями – для відвідувачів, вочевидь, на ньому красива помаранчева скляна ваза з відлитими на ній якимись візерунками, у ній – лілії й ще якісь квіти, назви яких крутилися на язику в Дазая, але до пуття все ж не згадувалися – давалося в знаки те, що останній місяць він рідко бачиться з Кенджі, проте неперевершений запах було чутно навіть у коридорі, адже час від часу медсестра все ж прочиняла двері для циркуляції повітря – урешті-решт наближався кінець квітня, надворі вже не було так холодно, багато хто ходив у легких светрах із парасолькою на перевагу, адже сезон дощів і не думав спинятися. Осаму був би радий зараз просто увірватися, швидко поставити питання, на яке бандюга швидше за все відповіді не знає, і піти геть питати когось іншого, проте на нещастя йому приставили дратуючого адвоката, який заборонив будь-які дії виконувати із хлопцем, навіть якщо Дазай взагалі не з питань справи, по якій бандит проходив. Навіть кава у пластиковому стаканчику вже закінчувалася, як і терпіння Осаму, навіть спогад про злого Чую вже не рятував від кепського настрою, але детектив зітхнув з розумінням, що знову потрібно вставати і йти по бридку каву до автомата, бо ще трохи й він просто засне з цього всього. І врешті-решт потрібна фігура з’явилася на горизонті аж ядуче білого коридору, який легким бігом удавав, наче поспішає, на що Дазай злісно хмикнув собі під ніс.

– Я бачу, ви сильно не поспішали, – Осаму оглянув того, хто прийшов, строгим поглядом і запропонував рукостискання. Через декілька секунд, поправивши свій піджак і пафосну шкіряну сумку, у якої від бігу всі кишені ледь не на оранку, чоловік відповів і усміхнено кивнув.

– Пробачте за поганий тон, поїзд затримався, – адвокат ще чепурився, на що Дазай дратівливо зітхнув і тільки й шукав можливість заткнути це непотрібне представлення. — Мене звати Іноске Такахасі, я…

– Я знаю, хто ви, не варто представлятися. Давайте ближче до справи, – все ж не витримавши черги зі слів від цього Такахасі Іноске, Дазай остаточно розлютився і злісно кинув порожній стакан у смітник і, як не дивно, потрапив одразу. Навіть не з’явилося бажання зрадіти на це через роздратування. – Я Дазай Осаму, детектив по справі, у ваш підзахисний проходить, як можливий свідок. За статтю, за якою його звинувачують, я не маю жодних претензій, це поза моєю компетенцією. Мене цікавлять лише питання, пов’язані з моєю справою, і вони ніяк не дискредитують вашого клієнта чи роблять його справи гірше, ніж є зараз, – останнє було явно зайвим, проте Дазай просто не втримався нагадати цьому ідіоту про те, наскільки їхні справи кепські. – Звісно ж ви можете послухати допит, якщо ваш підзахисний буде не проти.

– Ви… Доволі прямолінійні, – адвокат такого явно не очікував і завмер на місці в деякому подиві, проте швидко повернувся до того настрою, з яким сюди прийшов, і спробував зосередитися на справі. – Але які гарантії того, що сказане в палаті ніяк не вплине на справу, по якій зараз проходить мій клієнт?

– Даю вам слово, що якщо вам чи підзахисному щось не сподобається, я припиню запис на диктофоні, – Осаму зітхнув, втомлено закочуючи очі. – Ваш клієнт має повне право припинити допит у будь-який момент, якщо буде вважати, що те чи інше питання стосується справи, у якій його звинувачують. Це звичайна процедура. У будь-якому разі, ви будете стояти поруч і слухати теж.

Адвокат замовк на якийсь час, схоже, обдумуючи все, що почув зараз. Чоловік середнього віку якось недовірливо дивився на Дазая, що від нудьги й втоми почав грати еглетами на шнурках своїх черевиків, махаючи ними то в один бік, то в інший, і не дивно – детектив тут стирчить майже дві години й з горя навіть з’їв пиріжок, який лишив для того, аби скуштувати його у відділку, дивлячись через віконце, як потрібна йому так сильно людина всього за два метри лежить і грає в теніс, час від часу обсипаючи лайкою перемотану голову, яка час від часу стріляла сильним болем, і ідіотизм ситуації, в якій він зараз опинився. Звісно Осаму хотілося нарешті вирватися з цього місця і піти вже нарешті у відділок і здати нарешті бісовий звіт. І все ж, вичекавши ще декілька секунд, адвокат зітхнув і кивнув.

– Ну добре, але тільки під моїм наглядом.

– Яке щастя, – безініціативно кинув через плече Осаму, нарешті підриваючись із місця і прямуючи до входу в палату.

Двері розкрилися якось різко і гучно, Дазай, вочевидь, із силами перестарався, проте через неймовірне роздратування це мало його хвилювало зараз. Хлопець аж підскочив на ліжку від такої ефектної появи, проте тут же зашипів від болю і схопився за перемотану голову. Глибоко вдихнувши й видихнувши, Осаму все ж збавив свій норов, взяв стілець із кута, підставив ближче до ліжка і впевнено подивився в темно-зелені очі хлопця.

– Добридень, я…

Один лиш вид заокруглених у подиві очей юнака змусив Осаму ніяково замовкнути й відвести погляд, трохи втрачаючи всю ту впевненість і зухвалість, із якою він сюди увірвався.

– Я… Я Дазай Осаму, веду справу Мо-

– Пане Іноске, лишіть нас, – одразу ж випалив затриманий і помітно напружився, насуплюючи брови й грізно дивлячись на адвоката. Той стояв у подиві та лиш кліпав очима на цю всю картину. – Ви мене не почули?

– Пане, ви знаєте, які в нас правила, – Такахасі був шокований такою заявою, проте як би він сильно не хотів – не послухатися не міг, адже занадто великі гроші йому платив батько цього хлопця. Адвокат, скрививши лице, все ж попрямував до виходу. – Слідкуйте за язиком, пане, будь-яке ваше необдумане слово може бути використане проти вас.

– І без тебе знаю. Йди вже геть.

Двері повільно клацнули, закриваючись за чоловіком, проте напруженого погляду хлопця було достатньо, аби Дазай підійшов і натиснув на двері сильніше, аби замок захлопнувся. Опісля Осаму повернувся на свій стілець і знову направив погляд на все ще здивованого юнака. Він хотів щось сказати, якось почати розмову, але від розгубленості та якогось сорому в очах міг лиш відкрити рота й оглядати детектива.

– Ти дарма його вигнав, – зітхнув Дазай, розвертаючи стілець спинкою до затриманого, аби сісти й спертися ліктями об неї. – Я вже по інший бік барикад і потурань тобі робити не буду.

– Пане Асмодей… Це справді ви? – юнак сказав тихо, не зводячи приголомшеного погляду з Осаму і неначе досі не вірячи своїм очам. – Чи Дазай Осаму… Це ж ваше справжнє ім’я, так?

– Так, – коротко відповів Осаму, все ще уважно вдивляючись у знайоме лице.

– Стільки часу пройшло, – якийсь нервовий і ніяковий сміх пролунав у палаті. – 8 років. Яка ж доля зла… Через стільки часу я зустрів вас саме в таких умовах.

– Ти ж про той раз, коли погрожував мені пістолетом у кафешці? – Дазай все ще зберігав суворий і серйозний вигляд, дивлячись на хлопця.

– Так, – з очевидним соромом юнак опустив погляд на свої долоні, які напружено стискалися в кулаки. – Я хотів перепросити. Якби ж я знав, що це ви… Я б ніколи вам не погрожував.

– А дарма, я тепер поліціянт, – було видно, що такий холодний тон наче ножем ранив юнака. Дазай може б і далі гнув подібну лінію, але усвідомлення того, що навряд його вже колись побачить, все ж змушувало трохи послабити позицію. – Я б теж перепросити хотів за свого колегу. Напевне не варто було тебе так гамселити. Це вже перевищує самооборону.

– Та годі, ви взагалі не той, хто зараз має за щось перепрошувати, – нарешті напруга з лиця хлопця спала і він посміхнувся, нехай і дещо сумно. – Я ж сам до такого скотився.

– Мені б хотілося вірити, що ти все ж взявся за розум і покинув банду, – Дазай схилив голову на бік і прикрив очі. – Ти розумієш, що чекає на тебе після суду, Ягамі?

– Розумію, на жаль.

– Я б може й спробував тобі допомогти, але я тут безсилий, – Осаму важко зітхає. – Це вже не поліції стосується, а банди – ти знаєш, гадаю, – Дазай вважає це справді безсердечним, але не може не перевести тему до справи, по якій він взагалі сюди прийшов. – Я до тебе по справі боса. Хочу поставити кілька запитань.

Детектив зашурхав по кишенях, вишукуючи серед множин папірців і всіляких дрібниць потрібну річ, але, через декілька секунд зволікання, все ж передав у руки затриманому якусь фотографію, опісля клацаючи диктофоном і ставлячи його на тумбу при ліжку.

– Гадаю, ти цього хлопця бачив у новинах, але мені цікаво чи впізнаєш ти його, – Осаму підсунувся ближче до ліжка. – Його накачали Рябиною перед тим, як він прийшов у відділок. Думаю, що не варто тобі казати, наскільки цей наркотик в’яло ходить і як мало людей його вживає, тому ледь не всіх покупців знають у лице. Можливо, коли ти доставляв Рябину, то бачив його? Або Рябину взяла якась дивна людина, яку ти бачив уперше.

Хлопець оглянув фотографію уважним поглядом, ретельно роздивляючись кожен згин лиця незнайомця і хоч приблизно намагаючись впізнати цю особистість. Проте, окрім одної лиш екзотичної зовнішності для цих країв, і загалом знайомого з новин обличчя, юнак не підмітив нічого, як і не згадав його.

– Гадаю, якби хтось із такою зовнішністю придбав Рябину, то знали б про це вже всі, – відповів Ягамі й зажурено зітхнув, адже не зміг ніяк допомогти у цьому питанні. – Із когось підозрілого – теж. Я знаю більшість, якщо не всіх, клієнтів, які беруть Рябину, і не пригадую когось нового. Якби хтось інший такого помітив – я б теж одразу дізнався.

– Добре, – розчаровано видихнув Дазай і схилив голову. – Як щодо Астарота? Він, здається, відповідає у вас за всі фінанси та розподіл товару між кладменами.

– Він веде облік клієнтів, що беруть Рябину, – відповів Ягамі, погладжуючи бинти на лобі у спробах згадати трохи більше важливої інформації. – У них там щось типу довірених стосунків, часто клієнти беруть у борг, тож Астарот записує для всіх хто що коли взяв.

– Ніколи його не зрозумію, – Осаму все ж дещо розслабляється і кидає легкий смішок. – Скільки його пам’ятаю, він завжди веде ці ідіотські звіти, які нікому, окрім нього, не потрібні.

Ягамі округлив очі від подиву з такої відвертості, проте швидкий погляд на руку Дазая, яка завбачливо прикрила мікрофон диктофона перед тим, як детектив це сказав, дещо його заспокоїла. Осаму ж взагалі не зрозумів за що так захвилювався малий і просто криво посміхнувся.

– Гхм, так от… Де він зараз? – Дазай швидко повернувся до основної теми, прибираючи руку з мікрофона. – Або де може бути?

– Точно десь у Йокогамі, – задумливо відповів хлопець. – Проте де… Раніше він був у турагентстві, проте зараз, коли у банди такий великий конфлікт із Вовками, а даху у вигляді Португая немає… Не можу й спробувати здогадатися. Я загалом навіть не впевнений, чи витримає банда зараз такі удари.

– Гадаєш, вона розвалиться? – у серці Дазая щось тьохнуло від цього, проте звернути увагу не було ні часу, ні сил.

– Не знаю, але… Схоже Вовки просто розірвуть нас, поки в організації такий хаос, – Ягамі опустив голову і стиснув ковдру під рукою. – Доля зла. Саме в такий важкий час ми вляпалися у великий конфлікт… Сподіваюсь, вони витримають.

Осаму не знав що сказати на це, тож просто кивнув і врешті піднявся зі стільця, беручи до рук мікрофон і швидко клацаючи на ньому щось, зупиняючи запис. Швидкий погляд на час на телефоні дав зрозуміти, що вже близько третьої дня й у відділок ще є сенс завітати, аби віднести звіти Фукудзаві, тож Осаму покрокував до виходу, бувши трохи розчарованим тим, що простирчав тут так довго, аби допит закінчився за 5 хвилин, хоча цього він, впринципі, і очікував, але Ягамі різко кличе його.

– Пане Асмодей… Дазаю! – хлопець ледь з ліжка не злетів у спробах наздогнати детектива, проте той легко обернувся і запитально поглянув на юнака. Той зітхнув. – Я згадав дещо. Я загалом бачив Астарота востаннє через декілька днів після вбивства боса Португая, він зібрав нас, аби оголосити, що незабаром йде у відставку.

– У відставку? – Дазай підняв брову і здивовано поглянув на Ягамі. – З чого це він так різко?

– Не знаю, але мене це збентежило, – хлопець все ж повернувся назад у лежаче положення і схопився за голову – схоже, що в нього новий приступ болю. – Сподіваюсь це вам допоможе.

Осаму не знав, чи стане ця інформація корисною, але все одно пожалкував, що це не потрапило на запис, тож блокнот і ручка були швидко дістані з кишені, аби записати все сказане, спершись об стіну. Швидкий погляд на хлопця і його легкий кивок дали зрозуміти, що на цьому, схоже, все, але Ягамі все ж виглядав так, неначе дуже сильно хотів щось додати. І все ж юнак наважується це сказати:

– Пане… Дазає, а можна я поставлю одне питання?

Осаму завмер у процесі закидання блокнота з ручкою назад у кишеню пальта і скинув бровою вгору. Дивне прохання, але детектив все ж згодно кивнув.

– Ви… Так змінились. Поки не заговорив з вами зараз, не міг повірити, що це справді ви. Пане Дазає, скажіть, ви справді стали щасливим, коли пішли з Португая? – було видно наскільки важко це питання далося хлопцю, по тому, як він стиснув постіль і як винно виглядав прямо зараз, проте якась іскра останньої надії ще трохи блищала у темно-зелених очах. – Я от… Цей час, поки лежав у лікарні, намагався змиритися з думкою, що моє життя, швидше за все, скінчиться після суду і що мене вб’ють за те, що я міг співпрацювати з поліцією, – важке зітхання зазвучало у палаті, голос хлопця дещо тремтів. – Хоча я це і роблю прямо зараз, – із вуст Ягамі виривається нервовий смішок, він опускає голову. – Я згадував, як взагалі потрапив у банду і для чого. Мені це все здавалося ковтком свіжого повітря в офісній задусі компанії мого батька, який готував мене до взяття на себе керма. Я так хотів пригод, що не стямився, як став злочинцем, що вбиває цивільних, аби втекти від поліції. Проте я-

– Ягамі, прошу, – занепокоєний погляд Осаму впав на хлопця і змусив того знову підняти зелені очі. Тепер на них набиралися сльози. – Не роби собі ж гірше.

– Але… Та байдуже, – Ягамі легко змахнув стікаючі струмочки сліз із щік. – Я хочу сказати, що справді вірив, що лише постійний адреналін та відчуття небезпеки можуть змусити відчути себе живим хоч на якусь мить. І гадав, що ви так теж… Думаєте, – на останньому слові хлопець дещо спинився і гучно видихнув, аби збавити ту напругу, яка зараз на нього накотилася. Дазай не перебивав, лиш уважно слухав, все ще тримаючи ручку дверей. – Але коли ви пішли з організації, лишивши все позаду… Я спочатку не повірив, що ви й справді просто покинули свій пост, кинули владу, що мали, і пішли жити іншим життям, – Ягамі не помітив, але Осаму ці слова кольнули за дещо живе. Він звів брови й опустив голову, аби приховати напружений погляд за довгим волоссям. – Ви мали все те, що зробило б щасливим будь-кого, але полишили це. Чи зробило саме це вас щасливим?

Осаму не міг підняти очей на Ягамі, знаючи, наскільки ж він зараз приречено на нього дивиться. «А чи щасливий я?» – Дазай для чогось і справді поставив собі це питання і чомусь не знайшов на нього відповідь одразу. Неминуче була згадана розмова з паном Сакагучі й в грудях щось лиш сильніше стиснулося. Але ще більше давив той факт, що Ягамі, колись зовсім наївний та веселий підліток, який заради сміху приєднався до банди, навіть не маючи якоїсь потреби в грошах, як було в більшості. Йому просто хотілося відчути як це – ходити по лезу ножа. Але зараз, зараз ця колись вічно усміхнена дитина лежить у палаті й ледь встигає змахувати сльози через усвідомлення, що весь цей шлях був помилкою. Дазай не знав як відповісти: збрехати, аби Ягамі помер з думкою, що іншого вибору колись, у 14, коли він приєднався до банди, не було і різниці просто немає між тим, аби бути злочинцем, і тим, аби захищати людей від злочинців, чи сказати правду, яка б зробила Осаму легше, але б прямо тут поховала цього зеленоокого юнака за відчуття прогавленого важливого повороту в житті, який би міг цього всього не допустити. І Дазай би легко сказав неправду, якби не бачив той погляд, із яким Ягамі на нього зараз дивився. Великі зелені очі… Жадали почути ту саму відповідь, яку Осаму так боявся озвучити.

– Так, я… Я гадаю, що я на своєму місці, – Дазай спробував дати максимально неоднозначну відповідь і йому, судячи з виразу обличчя Ягамі, це вдалося. – Бути детективом це те, для чого я був народжений. Немає правильного чи неправильного шляху. Є шлях, який ти обрав, – Осаму спробував зробити свій погляд максимально нейтральним, аби не виказати жодної своєї емоції, яка бушувала штормом у душі, і підняв очі на хлопця. – Я обрав такий, який обрав.

Ягамі ще якийсь час просто мовчки дивився на Осаму, час від часу кліпаючи та стираючи сльози з червоних щік. Дазай не знав що додати, його відповідь здавалася хоч і короткою, проте дуже змістовною, тож він просто чекав чи зреагує якось юнак, чи просто продовжить тримати тишу в палаті. Втомлений вигляд Ягамі неначе розривав Осаму із середини, а ці пусті зелені очі напевне назавжди викарбуються у його пам’яті. З кожною секундою сил дивитися на це в Дазая ставало все менше і менше, аж поки він все ж із силою не натиснув ручку дверей і не вийшов у коридор, помахавши аби-як наостанок старому знайомому, якого він вже навряд колись побачить, але Ягамі ніяк не відреагував. Востаннє заглянувши в палату на сидячого хлопця, що дивився тепер у якусь невідому точку, Дазай клацнув замком і зустрівся поглядом з адвокатом, який нервово клацав ручкою до цього, сидячи на тому місці, де був раніше детектив, проте враз підвівся. Пан Іноске хотів вже поставити мільйон раз питань, вивідати, чому Осаму вийшов і що сталося із його клієнтом, проте поліціянт лиш стиснув його плече і нагнувся, аби бути з ним лицем на одному рівні.

– Лишіть його хоча б на 10 хвилин, – Осаму не приховував свого занепокоєння і вклав у це прохання всі свої емоції, які він не зміг показати Ягамі у палаті. – Йому треба прийти в себе.

Чоловік хотів запротестувати, проте якісь іскри суму в карих очах все ж змусили його без великого інтузіазму кивнути та впасти назад. Дазай вдячно видихнув і покрокував по коридору, запихаючи руки в кишені пальта і про щось і сам задумуючись.

*****

Сьогодні середа і вулиця як ніколи жива. Квартал прибрали повністю, тепер єдине, що хоч якось, та й нагадувало про бійню тут два тижні тому, це потемнілі плями на кам’яній кладці й обсипана штукатурка на фонтані, який все ще не вмикали – схоже кулі пошкодили труби й потрібен ще якийсь час для їх заміни. Всі вітрини вже встигли замінити, тож тепер по вулиці, якою крокує Дазай, жодного магазину чи кіоску із забитими фанерними листами вікнами. Погода була, на диво, досить непоганою.

Дазай цю недовгу дорогу від відділку до центру сам собі дивувався чому ж ноги знову й знову несуть його саме сюди. Чи була то справа у симпатичній офіціантці, яка одразу йому сподобалась, коли він був у тому кафе вперше, чи то в атмосфері якогось давно забутого затишку, яке створював цей красивий камін, що був справжній – Осаму все ще намагався здогадатися як у них взагалі це вийшло, якщо заклад розмістився на першому поверсі жилої багатоповерхівки, проте чомусь хотілося думати, що це чергова магія цього місця. «Колись точно приведу сюди Ацуші», – Дазай посміхнувся собі під ніс, опісля нарешті помічаючи знайому вітрину і різнобарвний фурін, який декілька днів тому там повісили робітники, якось між усим запитавши детектива – єдиного відвідувача на той момент – які кольори більше пасують один одному, аби пофарбувати в них дзвоник. Декілька пройдених метрів і Осаму вже щасливо відчиняє двері, на мить вслухаючись у прекрасний заспокійливий звук дзвоника. За барною стійкою одразу зарухались. Спочатку Дазай не помітив кому належала ця фігура, бо вона прудко заскочила за поворот, проте колючий пучок чорного волосся, що стирчало у різні боки, одразу дало зрозуміти, що це Гін. Дівчина усміхалась і швидким бігом прямувала до відвідувача, дістаючи зі свого чорного фартуха блокнотик і ручку.

– Добридень, Дазаю, – Гін виглядала втомленою, але один лиш вид Дазая змушував її посміхатися. Той не міг не відповісти взаємністю. – Рада вас бачити.

– І вам привіт, Гін, – Осаму тягнув м’яку усмішку, кидаючи швидкий погляд у зал, де було, на жаль, до біса повно людей. Проте навіть така прикрість не могла змусити Дазая засмутитися, коли до нього вийшла привітатися сама Гін Акутагава. – Бачу у вас сьогодні важкий день.

– І не кажіть, – вона хіхікнула, відмахуючись рукою. – Я такого напливу людей ще ніколи не бачила.

– Не знайдеться у вас зайвого місця? Хотів би випити кави, як зазвичай, – Гін натяк зрозуміла й одразу ж записала це в блокноті, проте зовсім нічого не сказала про вільне місце. Дазай знову кинув погляд у зал, але вже більш стривожений. Після впевненої крапки у блокноті дівчина підняла на Дазая очі та знову усміхнулася, проте вже якось ніяково.

– Вільних місць немає, проте є ваш…

– Ні, не говоріть, – різко перебиває Дазай і знову заглядає в зал, але тепер оглядає не столики, а самих людей. Звісно ж він натикається на знайому фігуру, що сиділа до виходу спиною і щось, судячи з усього, читала. – Ну звісно ж він тут, – Дазай розчаровано зітхнув і кинув оком на час на екрані телефону, після чого сумно кивнув собі під ніс. Звісно ж, у Накахари зараз обідня перерва, яка, як на зло, саме сьогодні збіглася зі звільненням Осаму від звітів і диким бажанням попити каву в тиші.

– Вам тоді з собою? – сумний тон Гін одразу ж привернув увагу Дазая. Дівчина втомлено схилила голову, гортаючи блокнот і не піднімаючи своїх очей на детектива, проте було добре видно, скільки розчарування вони містили. І все ж Дазай здався. «Це все заради Гін», – подумав він про себе і рішуче кивнув.

– Ні, я сяду поруч із тим вішаком для капелюхів, – Дазай знову посміхнувся, коли Гін із неймовірно щасливим поглядом знову підняла на нього темні очі. Одного лиш цього вдячного виду було достатньо, аби настрій Осаму піднявся до небес, тож після радісного кивка дівчини, він покрокував у зал, намагаючись прийняти думку наскільки ж доля з ним зла, обернувши ситуацію, з якої Дазай кепкував у прокуратурі, рівно навпаки.

Чуя сидів спиною до входу у дальньому куті залу, близько до каміна, і здається взагалі уваги не звертав на весь той галас, який був довкола. Накахара пив щось на кшталт кави й дивився час від часу у вікно на метушню надворі. Дазай спинився біля вішака, аби скинути своє пальто, але все ще з останніх сил вагався підійти. Дуже не хотілося бачити ту самовдоволену пику, коли Осаму би підсів до нього, а також чути гордовите «1:1, придурку», але дивні погляди людей за столиком, біля якого стояв із пальтом у руках детектив, все ж змусив зарухатися і здатися цій злій несправедливій долі. Але різко в голову приходить чудова, як Дазаю здалося, ідея, тож він трішки змінив траєкторію. Перевіривши, чи Накахара його не помітив, Осаму вивірив свій майбутній шлях оцінювальним поглядом, після чого глибоко вдихнув і видихнув, натягуючи на лице максимально знущально-невинну посмішку, яку він тільки міг показати.

Різкий ривок уперед і стрибок, після якого детектив приземляється на диван боком, підперши щоку рукою, змусив підскочити вже Накахару, який за щасливим збігом обставин відставив свою каву, тож викинув він за спину лише газету. Гучний невдоволений крик позаду дав зрозуміти, що чтиво приземлилося максимально невдало на сусідньому столику, і Дазай весело зареготав із цієї картини.

– Як ся маєте, Чує? – невинне, але з таким зухвалим видом, звертання на ім’я лиш додало розлюченості лицю Накахари. Здавалося ще трохи та капелюшник зірветься з місця, аби притиснути Дазая до стінки й власноруч задушити, але ще більш злий викрик позаду та удар сумкою по голові змусив весь свій гнів столичного детектива направити на сусідній столик та людей, які за ним сиділи й з шокованим виглядом оглядали рудого, поки одна з них – низька жіночка у сукні дуже яскравого, аж ядучого, рожевого кольору – вже волала на столичного, адже схоже, що газета потрапила саме їй у суп.

– …Та я ж вже перепросив вас! Я готовий вам оплатити цей бісовий суп, якщо ви нарешті заспокоїтеся, – у процесі перепалки Накахара вже вскочив з місця, злісно стискаючи кулаки, і став біля столику, з яким виник конфлікт. Все кафе спостерігало за цією словесною битвою, тихо про щось перешіптуючись, але навряд якійсь зі сторін це заважало.

– Та до чорта той суп, ви взагалі як себе поводите у громадському закладі? – жінка все не вгамовувалась і продовжувала насідати на Чую, схоже думаючи, що це змусить його якось щиріше просити вибачення, але такі ходіння по колу лиш більше злили столичного детектива. – Це ж неподобство! Я викличу поліцію!

– Я і є поліція, – прошипів через зуби Накахара, усім своїм виглядом показуючи, що жінка переходить межу, тож тепер його розлюченість вийшла на абсолютно новий небезпечний рівень: не крики та скандали, а тихі погрози, після яких Чуя обов’язково переходить до дій – і такий поворот подій абсолютно не сподобався Дазаю, тож він, переступивши через свою гордість і бажання далі спостерігати за цим цирком, встав з-за столика і підійшов до Накахари, кладучи руку йому на плече.

– Так, капелюшнику, брейк, – у спір Осаму увірвався упевнено, одразу ж привертаючи всю увагу двох на себе. Чуя може і спробував би вирватися, але сила, з якою окружний детектив стискав його плече, не давала поворухнутися. – Приношу вам вибачення за свого колегу. Я оплачу весь ваш рахунок як моральну компенсацію за всю ту шкоду вашій психіці, яку цей йолоп вам наніс.

Та скандальна жінка оглянула Дазая з голови до ніг відверто оцінювальним поглядом, але поки не промовила і слова у відповідь. Осаму застиг із невинною посмішкою, відчуваючи, як по його лобу від такого насідання повільно стікає піт, краплини якого так хочеться змахнути, проте потрібно виглядати максимально впевнено. Чуя теж не рухався і, здається, підіграє, роблячи максимально винуватий вигляд. І все ж жінка здається.

– Добре, віслюки легаві, – вона неначе випльовує ці слова, повертаючись від них геть. – Я скажу офіціанту, аби наш рахунок подали вам.

– Дякую за вашу милість, – Дазай показово вклоняється і змушує це зробити й Чую. Той спочатку пручається, проте через якусь секунду все ж повторює. Нарешті ця злісна бабуся, лице якої нарешті зміг нормально роздивитися Осаму, виглядає вдоволеною, тож можна спокійно розвернутися разом із півторашкою і піти до свого столика назад. Але дійти вони не встигли – із кухні різко вискакує юнак і вигляд його неймовірно розлючений, за ним біжить Гін і схоже намагається заспокоїти. Хлопець одразу ж помічає двох, які нервово переглянулися, і злісно крокує до них. На жаль для Накахари, тікати їм нікуди, то вони просто стоять і чекають своєї смерті.

– Це ви тут почали дебош? – впевнено каже хлопець, дивлячись на детективів божевільним від люті поглядом – здавалося, що ще трохи, і він витягне якийсь пістолет і їх тут усіх повбиває. – Щоб я вас тут більше не бачив.

– Рюноске! – нарешті хлопця наздоганяє Гін і хапає за плече, трохи розвертаючи потім до себе. – Припини, вони наші постійні клієнти.

– Та я бачу, що постійні, – погляд Рюноске одразу ж падає на Дазая, який від такого аж розгубився. – Я цю мармизу перебинтовану одразу запам’ятав.

– Хе, взаємно, – Осаму видав нервовий смішок і нарешті почав пригадувати цього дивного, і до біса злого зараз хлопця. Його стрижка здалася Дазаю дивною і навіть трохи смішною, особливо два пасма, кінці в яких були пофарбовані у білий колір. Саме цей хлопець вішав фурін, бо був серед усієї молоді найвищим, проте, як не дивно, був найменш задоволеним від цього. Чуя ж кидав шоковані погляди то на Осаму, то на цього Рюноске, увагу якого все ще намагалася привернути Гін похитуванням того за плече.

– Та припини вже, брате, – голос Гін, здавалося, з кожною секундою із розпачливого ставав дратівливим і розлюченим, і цю різку зміну детективи помітили одразу, шарахаючись уже дівчини. – Бачиш? Вони про все вже домовилися. Не розлякуй клієнтів ще більше.

– Так, Рюноске, припиніть вже, – невинно поглянув на хлопця Дазай і підняв руки догори, але такий жест, схоже, лише сильніше розлютив юнака. – Ми підіймаємо білий прапор. Це більше не повториться, обіцяємо.

Легкий поштовх у плече все ж змусив і Чую нарешті увімкнутися в розмову.

– Так, ми перепрошуємо, – і знову Накахара накидає на лице максимально винну емоцію. – Ми дійшли згоди, що заплатимо за їхній рахунок і мирно розійдемося. Такого більше не повториться, – Чуя повторив слова Дазая і напружено видихнув, картаючи себе за те, що взагалі в таку ідіотську ситуацію потрапив, але продовжував зображати сором у своїх блакитних очах.

Напружена тиша повисла у всьому залі. Схоже всі відвідувачі тепер спостерігали за цим дійством і чекали, що ж відповість цей молодий хлопчина, який нехай і був на голову нижче від Дазая та ледь вище за Чую, і явно набагато за них молодший, але все ж зміг приструнити двох поліціянтів. Рюноске кидав підозрілі погляди то на Осаму, то на Накахару, і в обох аж мурахи побігли по спині від таких пронизливих зирків сірих очей. І врешті юнак зітхає.

– Ну добре, – лише цих слів було достатньо, аби що Дазай, що Накахара, радісно посміхнулися, але якась дивна павза після цього від Рюноске знову змусила напружитись. – Але якщо таке станеться ще раз – ноги вашої тут не буде. Я все сказав.

Рюноске гордовито розвернувся і покрокував назад – до дверей, звідки взагалі вийшов. Гін полегшено зітхнула, проте кинула невдоволений зирк на двох, який детективи прийняли як належне – і справді ж винні. Нарешті Дазай та Накахара змогли спокійно сісти за свій столик, коли дівчина все ж пішла від них на кухню, і зітхнули, наче в один голос.

Поки галас поволі повертався у зал, тиша перемістилася тепер у простір між ними. Чуя все ще намагався якось перетравити всю цю ситуацію й усвідомити що сталося, а Дазай здається просто роздивлявся стелю, думаючи про щось своє. Раптом місцевий детектив почав кидати здавлені смішки.

– З чого ти смієшся, ідіоте? – Чуя підняв брову і став дивно дивитися на колегу, проте той і не думав спинятися, розливаючись сміхом ще більше.

– Та сама ідіотськість ситуації, – Дазай прикрив своє лице долонею і все ще час від часу прискав короткими смішками.

Люди за сусіднім столиком встали й почали метушитися – схоже, що збирались. Гін помітила рухи та швидко підійшла до відвідувачів, але почувши слово «рахунок», одразу ж повернулася за барну стійку, де почала швидко щось уводити на комп’ютері. Хвилина і дівчина вже повертається назад, коли люди були вдягнуті у верхній одяг і просто чекали. Простягнута книжечка з рахунком була взята ними лиш для того, аби покласти чайові.

– У нас домовленість, платять вони, – гордо сказала та жінка, кидаючи на двох детективів злі погляди. Чуя сидів до всього дійства спиною, але аж закляк, відчуваючи на собі цей нахабний погляд.

– Добре, дякую, – Гін ледь натягнула привітну посмішку на лице, пригортаючи до себе книжечку. Дазай приснув у кулак, коли зрозумів, що дівчині ця зарозуміла жінка теж не сподобалась. – Гарного вам дня!

– Вам того не бажаємо, – з доброзичливим виглядом, але шиплячи крізь зуби, відповіла жінка і попрямувала важкими кроками геть із кафе, підганяючи людей перед собою. Схоже, вони сюди більше ніколи не прийдуть.

Дівчина виглядала як ніколи ще розчарованою – те, що бачив Дазай, коли прийшов і засумнівався чи варто сідати з Накахарою, було квіточками. Але тяжке зітхання і кинуте через плече «ваша кава скоро буде готова, я їхній рахунок я принесу з нею», пішла назад за барну стійку і повернулася до своєї роботи.

– Ну і стерво ж та бабця, – підсумував Чуя, одним ковтком допиваючи свою каву. Дазай хмикнув і схрестив руки на грудях.

– Згоден.

Секунда мовчання і двоє вибухають гучним сміхом, знову привертаючи увагу відвідувачів, що змусило все ж трохи збавити оберти, але не припинити це. Чуя впускає лице в долоні, а Дазай регоче, відкинувши голову на спинку дивана. Згода Осаму з однією думкою сприймається небажано, але все ж як щось неминуче і те, що рано чи пізно повинно було статися.

 

«Все ж із Накахарою буває весело.»