Втікачка

Герміона

Прокинувшись від шаленого галасу, що линув невідомо звідки, Герміона рвучко підвелась і, звичайно ж, заплутавшись у простирадлах, гепнулась на підлогу потягнувши за собою цілу купу книг і пергаментів серед яких вона напередодні заснула. Чи, якщо спробувати влучніше виловитись, відключилась. Дівчина не мала звички робити щось помірно, поступово. Якщо працювати, то нехтуючи всім, від сну до їжі.

Відкинувши з очей пасма сплутаного волосся, вона похмуро роззирнулась. На мить, те що її розбудило змовкло а гуркіт припинився. Розмірковуючи над тим, а чи не міг то бути білий ведмідь, про якого попереджала власниця будинку, дівчина звелась на ноги і підняла декілька паперів, якими розтікались чорнила.

–  Треба купити звичайну кулькову ручку, – пробурмотіла вона і відклала зіпсовані записи на стіл.

Дівчина зробила пару кроків до вікна з наглухо зачиненими віконницями. Прислухалась. Знадвору долинало лише завивання травневого ісландського вітерцю і легенький цокіт сніжинок об дерев’яну віконницю. Сніжинок настільки твердих, спресованих бурею і морозом, що дівчина одразу ж відчула фантомні колючки на обличчі, пригадавши, як одного разу вирішила пройтись до магазину в таку погоду. Оскільки, померти від переохолодження не входило в її плани, це була перша і остання така витівка.

Якщо білий ведмедик Оґґі, як його називала власниця, і був тут, то він, скоріш за все, почалапав до іншого будинку. Потягнувши мотузку, за допомогою якої відкривались і закривались віконниці, дівчина зробила маленьку щілинку між дерев’яними зіницями вікна і виглянула.

Навіть сліду ведмежого не було видно. Натомість, до щілини припало кудлате, замотане у вовняні тканини створіння з розпашілим обличчям і люто вирячилось на Герміону.

–  Дж?…

–  Знайшла!

Рвучко закривши віконницю, Герміона відсахнулась і в паніці застигла роззираючись кімнатою. Куди сховатися? Але чи є сенс, якщо її вже побачили? Роз’явитися? Щезнути в невідомому напрямку? Але для цього потрібен час, щоб зібрати хоча б найнеобхідніше, а поновлене гупання в двері чіткого говорило про те, що петлі не витримають до раніше, аніж дівчина встигне спакувати хоча б десяту частину з того, що вважала життєво-важливими речами.

Ну чому вони просто не можуть дати мені спокій, – приречено мовила вона і пошкандибала до вхідних дверей. Відкрила і одразу сховалася за дверима від скаженого крижаного пориву вітру, що вдарив їй в лице, – заходь, Джині.

Замотана у величезний в’язаний шарф людина, спіткнувшись, ввірвалась в кімнату і не витрачаючи часу на вивільнення власного тіла із вовняних тенет, кинулась обнімати Герміону.

–  Стій, Джині, спинися, – скрикнула дівчина, коли холодний, неначе лід, одяг гості торкнувся її тіла, – ти вся в снігу.

–  А, о, вибач, – неохоче, Джині відпустила її і зробила маленький крок назад, одразу почавши знімати з себе шарф, що за розмірами більше скидався на ковдру. Її обличчя, розпашіле від довгої ходьби по вітру, сяяло дитячим щастям та захватом, а в очах бриніли сльози, – я просто… я так сильно рада тебе бачити.

Герміона ніяково посміхнулась і відвела погляд. Вона не могла сказати те саме про цю зустріч.

–  Ти, напевно, дуже змерзла? Хочеш чаю? Чи, може, кави?, – старанно приховуючи фальш в своїй посмішці, Герміона попрямувала на кухню, – ти, поки, знімай мокрий одяг, а я приготую щось тепле.

Залишивши трохи зніяковілу Джині у вітальні, Герміона почала хазяйнувати на кухні, раз повз раз розсипаючи то цукор, то воду, то інші продукти. Все сипалось з її рук.

–  Все нормально?

НІ!!

–  Так, звичайно, – натягнувши на обличчя посмішку, Герміона обернулась через плече, – все чудово.

Просто прекрасно!

Через хвилину, поставивши перед Джині чашку з паруючою рідиною, Герміона сіла навпроти обхопивши руками свою. Запанувала мовчанка. Джині ніяково розглядала кімнату, час від час позираючи на Герміону, яка намагалась взагалі не дивитися в її бік. Але, як би вона не намагалась, очі раз повз раз сіпались до обличчя однієї з Візлі. Руде волосся, ідеально овальне обличчя з яскравими, як сапфіри, очами, що поблискували з під світлих вій, темно-руді розкосі брови та ластовиння, яким було всипано обличчя дівчини. Джині була невимовно, нестерпно схожа на нього. Герміона зробила маленький ковток теплого шоколаду, намагаючись проковтнути підступаючий до горла клубок болю. Взявши до рук свою чашку, Джині ласкаво посміхнулась.

–  Я стільки всього маю тобі розпові…

–  Як ти мене знайшла?

–  А? – Джинні видихнула, – ти не рада мене бачити?

–  Люди виїжджають в Ісландію не для того, щоб приймати неочікуваних гостей, – випалила Герміона перш, аніж встигла зрозуміти що говорить це вголос. Всипане ластовинням обличчя вмить змінилось, витягнулось.

Джині опустила чашку і опершись долонями на стіл ледь-ледь піднялась.

–  Якби ти хоча б на мить уявила, що ми всі відчули, коли ти зникла, ти б цього не говорила.

Мила і привітна на перший погляд Джині завжди носила в собі полум’я, яким можна було спалити до тла того, хто мав сміливість образити його власницю. І це вперше, коли Герміона була об’єктом цього полум’я, джерелом цієї, люті, зо іскрилась в глибині сапфірових очей.

–  Я не маю бажання виправдовуватись, – напружено мовила дівчина, – я зробила це для себе. Для своєї душевної рівноваги і спокою – сказавши це Герміона прикусила язик, відчувши що ці слова якраз таки і звучать як виправдання, – в будь-якому разі, не думаю, що мій від’їзд хоча б якось вплинув на інших.

–  Ти про свою втечу? Чи звалити в темну ніч з дрібкою лах і книжок це по-твоєму називається «від’їхати»? Єдиний, хто після цього справді ледь не «від’їхав» – моя мама! Ми не встигли відійти від похорону, як довелось організовувати твої пошуки. Ти хоча б уявляєш що ми відчували? Її довелося доправити в лікарню через нервовий зрив! Вона собі надумала, що ти самогубство вчинила через біль утрати.

–  Маячня якась. Не намагайся змусити мене відчути провину за те, що я обрала себе в цій ситуації! Я не можу відповідати за те, що ви собі там понавидумували. Я повнолітня жінка і я можу пересуватись тоді і туди, куди мені заманеться!

Джині повільно відхилилась назад.

–  Говориш, як десятирічний Рон, який ледь не втопився в болоті, коли пішов ловити світляків. Як дитина, яка знає, що винна, знає, що вчинила не правильно, але не може цього визнати і шукає виправдання.

–  Я не виправдовуюсь! – Герміона піднялась. Її голос позрадницьки почав хрипнути від емоцій, – в той момент я не могла вчинити інакше.

– Ти могла нас попередити, – Джині теж піднялась, – залишити записку, надіслати патронуса чи листа. Мерліне, та просто відкрити свого рота і сказати словами, ось так «я хочу побути сама деінде»! Це ж до біса просто! Просто, знаєш, проявити повагу до людей, які роками ставились до тебе як до рідної, любили тебе як свою доньку, сестру і подругу. Цінували і піклувались про тебе, як про члена родини і ледь не збожеволіли, коли ти просто зникла після, можливо, найтяжчого для сім’ї дня. Мої батьки, – голос Джині на мить затремтів, але вона швидко опанувала себе, – вони місця собі не знаходили. Поховавши сина, втративши часточку душі нашої родини, вони втратили і ту, кого він щиро кохав, ту, хто робила його коротке життя повним. Скажи, якщо ти так легко нас покинула, то, виходить, ми для тебе взагалі нічого не значили?

В очах Джині бриніли сльози, та вона була занадто розлючена, щоб помітити це. Її погляд був прикутий до Герміони. Подруги, за котрою вона так сильно сумувала. Зрадниці, через яку стільки страждала. Грифіндорки, яка втратила хоробрість і стояла, зціпивши зуби, мовчки дивлячись на неї. Чи сподівалась Джині на радісну зустріч двох подруг, вибачення і розкаяння? Можливо. Вона очікувала всього та не цього. Не натягнутих, вимучених посмішок, не холодної мовчанки.

–  Невже так важко було залишити записку? Написати листа? – Джині чекала відповіді, але Герміона тільки мовчки відвела погляд і втупилась у вікно. Завірюха набирала силу. Джині фиркнула і відсунула від себе чашку з шоколадом. Темно-коричнева солодка рідина ліниво розтіклась по поверхні столу. – Виходить, що я була права, коли думала, що ти не змінилась. Егоїстична, зациклена на собі безсердечна людина, для якої не існує меж, які не можна перетинати. Не треба було мені приїздити. Ми розберемося з усім самі. А ти, панянко, живи як знаєш. І роби що хочеш. Я більше тебе не потурбую.

Залишаючи кухню, Джині обернулась і кинула ще один розлючений і печальний погляд на все ще мовчазну Герміону.

–  Прощавай, – трохи хрипко вимовила дівчина і зникла у вітальні.

Як тільки Джині зникла за дверима, Герміона опустила голову. З її очей потоком ринули сльози. Біль, від утрати, почуття вини, образа – все змішалось і лупило стіну в її свідомості, котру вона вибудовувала місяцями. Вона майже чула, як тріщав непорушний, як раніше здавалося, захисний мур, першу цеглину якого вона поклала майже рік тому, коли в останнє дивилась на обличчя Фреда, перед тим, як опустилась темна кришка і труна повільно сповзла в бездонну яму на кладовищі.

–  Ні-ні-ні, – прошепотіла вона хапаючись за голову, – не треба, прошу. Зупинись!

Закриті, зморені очікуванням бути прожитими почуття виринали з розщелин в мурі, кидались в її свідомість як голодні вовки на м’ясо, впивались своїми крижаними пазурами в її мозок, кричачи на всю силу « Відчуй нас!»

В цьому і був її план. Сховати біль за стіною. Відсторонись від всього, що могло його вивільнити й жити, існувати далі, поринувши в книги, науку, дослідження і письменництво. Не думати про минуле, майбутнє чи теперішнє. Повністю віддатися сухим пергаментам, пожовтілим, пахучим сторінкам книг і дати муру обрости новими цеглинами, зміцнитись і загартуватись часом.

Вона майже чула гуркіт каміння, гул, з яким воно падало і тихий шелест спогадів, які вона сховала за стіною.

”   –     Мерліне милий, що це за янгол спустився прямісінько в нашу кухню?- обличчя Фреда розпливлось в широкій посмішці, коли він дивився на застиглу із соком в руці Герміону з настільки скуйовдженим волоссям, що воно нагадувало дикобраза.

–     Твоїм манерам позаздрив би навіть Мелфой, – в’їдливо сказала п’ятнадцятирічна Герміона і відпила прохолодного соку.

–     Оу, як грубо, леді, – тихо сміючись, Фред підійшов до миски з фруктами, яка стояла поруч з дівчиною. Пасмо його яскраво-рудого волосся токрнулося його чола, коли він трохи нахилив голову вниз. Взявши яскраво червоне яблуко, він всміхнувся до неї, – чесно, ти справді дуже мила дівчина.»

Герміона знову відчула, як і тоді, як її серце закалатало від його усмішки. Його щирого, теплого погляду. Захлинувшись сльозами, вона опустилась на підлогу притиснувшись спиною до холодильника. Спогади. Ціле полчище спогадів вирувало в її пам’яті. Довгі прогулянки разом, посиденьки в кафе, спочатку дружні легкі розмови, дотики, обійми. Веселі жарти і, (хто б міг таке подумати про Герміону?) відвідини таємних вечірок в Гоґвортсі. Перший поцілунок. Тріпотіння в тілі, відчуття польоту, стукіт її серця і його. В єдиному ритмі. Непереборне бажання завжди бути поруч. Тримати руку і цілувати ніжно кохані губи. Обіймати зараз і через десятки років…

Забуті мрії, загнані в темні закутки свідомості спогади, – такою ціна була за існування без нього.

Схлипнувши в останнє, Герміона відкрила очі. Вона лежала в позі ембріона обхопивши коліна руками і тремтіла всім тілом. Не від холоду, а від виснаження. Очі нестерпно боліли. Вона піднялась і зіщулилась від різкого пульсуючого болю в голові. За вікном уже був глибокий вечір.

Умившись, вона витерла обличчя рушником і поглянула в дзеркало. Вигляд мала жахливий, але кого це мало хвилювати? Одягнувши на себе найтепліший пуховик, вона пірнула в нічну завірюху.

Єдине місце де могли заночувати приїжджі було неподалік. Джині без клепки в голові, але не божевільна, щоб в таку погоду вирушати в дорогу.

Читати наступний розділ