вступ

— То ти справді думаєш, що тобі загрожує небезпека?

Дзюнь У не сміється з Се Ляня. Професія психолога навчила його сприймати  усі слова серйозно, хоча б зовні. Нехай Се Лянь не був його клієнтом, а лише гарним близьким другом, інколи він довірявся йому та ділився своїми хвилюваннями та думками. Це лише змушувало його посміхати та уважно вислуховавути усе, що каже Се Лянь. Чоловіки зручно облаштувалися в кабінеті психолога. Такі осінні вечори Дзюнь У особливо полюбляв. Тиша, усі клієнти вже відпочивають, а поряд дорогоцінна людина, яку не хочеться відпуськати нікуди.

— Можливо, я лише накручую себе, – заправляє пасмо за вухо Се Лянь та стомленно видихає.

Вигляд останній час у хлопця був жалюгідний. Хоча йому не раз наголошували на відпочинку та їжі, Се Лянь як і раніше витрачав занадто багато часу на роботу та допомогу новачкам у поліцейському відділенні. Йому не раз казали, що він зажене себе у труну, та сам хлопець був інакшої думки. То була його віддушина, можливіть відчути себе у безпеці та спокої. Де як не в поліції, серед насторожений новачків, можна відчути спокій та не хвилюватися що за тобою хтось стежить.

Кабінет Дзюнь У став другим та останнім у переліку місцем,  де Се Лянь міг дихати без панічних атак та страху. Він був вдячний своєму другові. Той ніколи не сміявся з нього, як це робили новачки та знайомі з роботи.  Дзюнь У, на відміну від них, навіть знайшов ліки для нього. Без зайвих запитань запропонував їх Се Ляню та навіть не взяв кошти за них. Особисто передавав йому їх з лаболаторії, та хвилювався за стан більше, аніж сам Се Лянь, що смішило його самого до сліз. Та навіть так, без пігулок Се Лянь наврядче зміг би зараз працювати у тому ж темпі, не відволікаючись на панічні атаки та торможіння. Тому у дяку за допомогу, він пересилив себе та потроху розповідав Дзюнь У, що саме його бентежить, та  питав, що йому робити далі.

— Ні, це дійсно має місце бути.  Я б запропонував тобі, трохи підняти твоє дозування, якщо ти не проти.

Дзюнь У не сприймав свого друга, як клієнта. Тому й ніколи не тиснув на нього з лікуванням, залишаючи усе на його волю. Він міг лише допомогати йому, коли потрібно, але, якщо той був проти відразу увивав руки та чекав, поки Се Лянь сам буде готовий до розмови та допомоги від інших. Їх зустрічі були неформальними, щоб хлопець не відчував себе у пасці, наче на допиті, звідки не можна піти, поки не даси правильну відповідь. Поліцейському наврядче вдасться зрозуміти, що у психології правильних відповідей просто немає. Є лише думка людини, яка відрізняється від іншої, завжди, бо усі люди різні.

—Так, гадаю, ти правий, щодо цього. Якщо це лише у моїй голові, то я маю жити спокійним життям, як раніше, як тільки знову почну приймати ліки, але трохи більше. Дякую тобі, я вже дійсно трохи втрачаю глузд на цій роботі. Новачки Му Цин та Фен Сінь постійно сваряться між собою, через що не помічають деталей у справі, то ж я тепер працюю за себе і за них, поки ті два дурня вирішують відносини кулаками. Я їх навіть вже встиг заарештувати за порушення кодексу поліцейського, але чому я був впевнений, що це змінить хоча б шось?

Він розчаровано хитає головою, та вдивляється в посмішку Дзюнь У напроти нього. Скільки вже історій з їх роботи вони встигли розповісти один одному за роки після того, як Се Лянь закінчив академію. Дзюнь У ще з тих часів виявляв себе як гарний слухач для стомленої душі Се Ляня. Маленька пристань, у якій можна було заховати та забути про усі обов’язки. За сім років нічого не змінилося. Лише Дзюнь У став дещо вищим, та більшим. Се Лянь вважав себе достатньо міцним, але напроти нього як і раніше більше нагадував тендінту фіалку, аніж небезпечну каменюку.

—А як твої спроби поспати вдома?  Усе ж такі невдалі, як і раніше?

Лише одного подиха вистачає, щоб Дзюнь У зрозумів, що успіхів в цій справі чекати не варто. Проте чоловік не обурюється, навпаки підіймається з крісла та обережно проводить рукою по довгому пухнастому волоссю друга. Можливо, не дуже професійний жест, але ж вони не мають вести себе як клієнт та лікар, тому Дзюнь У при малій можливості торкався Се Ляня, заспокоював його. Знав краще за самого нього, що такі рухи краще заспокоюють, та дають почуття безпеки. Звісно інакше і бути не може, коли поряд є людина, яка, у разі небезпеки, захистить та пригорне до себе.  Се Лянь у такі моменти лише йшов назустріч, прикривав очі та трохи переводив дихання. З таким життям мало коли знайдеш можливість побути трохи слабким та не хвилюватися, що тебе засудять через це. Се Лянь зупиняє рухи лише через декілька хвилин, коли відчуває сором за свою поведінку, але погляд Дзюнь У наперед каже, що не слід боятися його та й далі продовжувати бути сильним.

—Я добре сплю після того, коли саджаю за грати одного зі злочинців. Кожного разу марно сподіваюся, що це допоможе мені пересилити свій страх та переконатися, що за мною не стежать.  Але, кожного разу помиляюся.

—Бо справа далеко не в поганих людях, яких завжди буде занадто багато. Справа в тобі, Се Ляню. Добре, збирайся, поїдемо до мене додому. Останній раз, коли ти гостював у мене, то гарно спав. Я ледь встиг підняти тебе на ноги, щоб ти не запізнився за роботу. До того ж, Володар дуже сумує за тобою.

Проста маніпуляція усе ж таки змушує Се Ляня здатися, особливо, коли той згадав найніжніше створіння у цьому світі – куниця Дзюнь У.  Варто було погодитися лише щоб отримати можливість ще раз торкнутися цього ніжного міху, заритися у нього та звісно стати жертвою жорстокої спроби Володаря з’їсти нову здобич. Чаша терезів переповнюється та хлопець погоджується, залишаючи сумніви та страх завадити Дзюнь У відпочити від справ та роботи позаду себе.

Вулиця зустрічала неприємною осінньою зливою ввечері. Люди те й робили, що ховалися по домівках, заварювали теплий чай та дивилися за гарним пейзажом через вікно. Се Ляню дійсно пощастило, що не довелося йти пішки до станції метро, а його забрав Дзюнь У власним авто аж до його домівки. У такі моменти Се Лянь бачив у своєму другові весь всесвіт та підтримку. Ніхто ніколи не хвилювався за нього більше, аніж він. Спостерігаючи за чоловіком, Се Лянь не стримує тихого сміху, чим привертає увагу.

—Щось не так?

—Ні-ні, я лише згадав. Як першої осені, коли ми познайомилися, ти пішки прийшов до мене додому в  дощ та грозу, щоб віддати мені ліки та бульйон. Тоді ти виглядав точно як кинуте кошенятко під моїми дверима.

Дзюнь У не ображається, навпаки теж сміється добрим спогадам та його початковими спробами змусити Се Ляня піклуватися про себе. Добрі люди завжди забувають про власну особистість, бо занадто переймаються за інших. Хоча Се Лянь не пам’ятав, але захворів він тоді через незнайомку, яка загубилася посеред міста, та не могла дійти до родичів, через страх грому. Дзюнь У й досі не розумів, яка йому справа була до тієї дівчини. Люди постійно потрапляють у халепу, але ж то не значить, що він має усіх рятувати, та хвилюватися за їх долю. Але, з двох у авто так думав лише один, нажаль.

—Пішли вже, виглядаєш дуже стомленим. Прийми пігулку та лягай спати у моє ліжко, тобі потрібен відпочинок і ніяких відмовок я не хочу чути. Я ж лікар, послухай мене хоча б зараз.

Він обережно йде за своїм гостем у темним під’їзд, у якому Се Лянь затихає, не може підтримати розмову про звичайний вечір, а, як тільки вони опиняються у квартирі, той відразу обіймає Дзюнь У та заплющує очі від страху. Знову те саме відчуття, коли його спину наче спалюють поглядом, наче його думки зсередини починають жерти його і він не знає, куди має тікати від них. Дихання збите, а серце не може заспокоїтися від паніки, так що Дзюнь У особисто підхоплює свій скарб на руки, та несе його далі у ліжко. Обережно знімає усю одежу, залишаючи лише светр, та добре вкриває друга.

—Не рухайся я принесу пігулку і буду поряд, а ти думай лише про мене, добре?

Наляканий Се Лянь погоджжується лише рухами, з біллю дочікується води та пігулки, а потім знову сильно обіймає Дзюнь У пошепки вимоляючи залишатися поряд завжди.

—Тихіше, я завжди буду поряд, Се Ляню. Мій скарб, відпочивай, поряд зі мною ти в безпеці.

Слова Дзюнь У наче гіпнотезують та Се Лянь повільно закриває очі та засинає на чужих грудях, слухняно забуваючи про паніку та цей погляд позаду нього, який завжди йде за ним, щось шепоче йому та хоче забрати до себе у обійми…навіки…