Вони ні разу не говорили про кохання

Вони ні разу не говорили один одному про кохання. Довго ходили навкруги — Інквізитор сипав солодкими банальностями і пропонував допомогу, Доріан усміхався і злостовив. Кожен переконував себе, що так правильно.

Після Тіні все змінилося. Туга спіраль обмотала серце Доріана, стиснула – не видихнути. Він не збрехав би, сказавши: з першої миті, як тільки вони вивалилися з Тіні, виснажені, ледь живі — всі вони, крім Інквізитора, в грудях його оселився тупий біль. Загін повернувся до Скайхолда — зрештою, все закінчилося добре. У Сери з’явилося трохи більше приводів для жаху і обурення, у Кассандри — причина оточити себе паперами. Про Інквізитора й казати не варто — заклопотаний.

Але дивлячись, як у напівтемряві бібліотеки тьмяно переливається мідне волосся Лавеллана, як його очі дивляться — здивовано, стривожено — пружина навколо серця Доріана стискалася ще сильніше. Тевінтерець не говорив про кохання — жонглював жорстокими фразами, нервово сміявся. Дурний, дурний біль заважав дихати.

*

На фоні світу, що розвалювався на шматки, це здавалося неважливим. Краще не відчувати нічого, коли стоїш перед ворожими ордами, коли, брудний і закривавлений, вбиваєш драконів та породжень Темряви. Пізніше можна дозволити собі кілька хитромудрих слів, парочку поцілунків крадькома. Так думав Доріан. Інквізитор же плював на будь-які правила — цілував на очах у всіх, сперечався з матір’ю Жизель, запрошував на танець перед натовпом аристократів.

Доріан мав багато коханців, але ні разу – коханих. І йому було зовсім трохи страшно.

– Такий гарний і такий дурень! – реготала Сера. У її світі кохання — явище просте. Лучниця фліртувала з високими кунарійками, грайливо позирала на дівчат з кухні — вона не мала батька, який пролив ріки крові, щоб змінити свою дитину. У неї не було Лавеллана, відчайдушно сміливого, з жахливою міткою на руці і палаючим праведним гнівом поглядом.

— Потрібно показати тобі кілька магічних трюків, щоб менше патякала, — незлостиво відповідав Доріан. Попереду широчіла спина Кассандри, прикрита щитом. Жінка мовчала, але маг відчував її засудження навпіл із веселощами — цікавий коктейль.

— Краще б ти нашому Інквізитору показав кілька трюків. Розумієш, про що я?

Доріан розумів. Сера постійно намагалася з’ясувати, як у них все відбувається, за дверима спальні. І не тільки вона: інші члени загону цікавилися побіжно, обережно, обравши жертвою своєї цікавості Доріана — у Інквізитора питати субординація не дозволяла. Тевінтерець жартував і відповідав загадками. Він не міг повідати правду.

Лавеллан цілував його, немов святиню, прекрасне божество — обережно і трепетно, торкався мозолистими від кинджалів пальцями поголеної потилиці, смаглявої шиї, окреслював ключиці. Серце в його грудях голосно відбивало шалений ритм, вії тремтіли. Червоне сонце щедро лилося крізь вітражі з Серо, перетворюючись на дорогоцінне каміння на шкірі. Доріан дивився — очам ставало боляче. Любов Інквізитора була схожа на біле полум’я, оглушливі бомби, після яких довго приходиш до тями.

Коли Лавеллан оголювався, то знімав не лише броню: один за одним злітав твердий погляд, горда постава і суворість, залишаючи худого, зляканого ельфа, втомленого від битв і тягаря обов’язку.

— Вони дивляться на мене, як на пророка. Я… я не хотів всього цього, — Інквізитор обводив рукою покої, маючи на увазі набагато більше, а потім його погляд падав на долоню, плечі горбилися. І Доріан цілував кожен міліметр його шкіри, змушуючи забути про світ з його турботами, доки Лавеллан не зривався на крик. Його блискуча від поту шкіра квітнула синцями і порізами після сутичок з венаторі – Доріан помічав кожен новий шрам, обводив його губами в безглуздій надії, що той зникне. Ельф дозволяв йому, поперемінно посміхаючись, то задоволено, то сумно. А на ранок одягався в блискучий драконів обладунок, жартував і віддавав накази. І тільки Доріан знав, який за цим усім ховається біль.

*

— Я думав, що загину, — казав Доріан. Інквізитор посміхався: він — трохи п’яний і майже щасливий. Вони всі живі. Вони перемогли. Його юне обличчя ніби світилося зсередини, і Доріан знову забував, як дихати.

— Я залишусь, поки ти мені не набриднеш, — трохи пізніше казав маг, і це було максимально близько до освідчення. Його почуття впевнені та спокійні, тоді як любов Лавеллана спалювала вщент. Яскрава і сліпуча, немов сонце над їхнім балконом, вона робила боляче — залізна пружина хапала серце Доріана з подвійною силою.

Маг намагався забутися, поки розливав по келихах вино і сміявся з того, який Корифей йолоп, і як славно вони надерли йому дупу. Поки хапався за гострі плечі, бурштинове волосся, зім’яті простирадла…

Місяць сріблив шкіру Інквізитора; вино було допито, розмови скінчилися. Доріан відчував, як пальці ельфа м’яко гладять його спину, обводять ямочки на попереку. Ця ніжність вибивала залишки повітря з його легень – і маг завмирав під дотиками, боячись зруйнувати крихкі чари.

Їхня любов завжди на смак як попіл і порох, гірка від зілля зцілення, насичена озоном від розрядів магічної палиці, сповнена отрути від розбійницьких мечів. Іржава від крові і солона від поту, зовсім не схожа на гарну історію з добрим кінцем.

Але тепер усе скінчилося. Не треба щодня боротися, бути на волосок від загибелі, прощатися перед боєм – так, про всяк випадок. Їхнє кохання може стати як місячне сяйво і шелест сторінок, сонячні відблиски та п’яні пісні. Але Доріан йде. І просить не слідувати за ним.

*

Він говорить про кохання вперше, коли прощається назавжди. Слова застряють у горлі, осудливий погляд Інквізитора стріляє у сонячне сплетіння. За останні два роки вони бачилися від сили разів десять — короткі зустрічі, які залишали по собі нові рани. Кілька годин, які вони крали у невідкладних справ, наповнювалися історіями та жадібними дотиками. Завжди було замало і першого, і другого.

Цього разу все інакше. Інквізитор — найсамотніша людина з усіх, кого Доріан знає. Він, захлинаючись, розповідає про нового собаку Калена, про будинок, який нав’язав Варрік, безглуздий подарунок на день народження Залізного Бика. Про себе мовчить. Смикає подарований Доріаном кристал на шиї, хмурить витончені брови. Вони мають сотню турбот, але ніхто не поспішає йти.

— Дякую, що намагався тоді помирити мене з батьком. Ми завдали один одному так багато болю, а тепер він мертвий. І я Магістр… Кумедно, — Доріану хочеться стягнути з себе всю броню, як колись робив Інквізитор у Скайхолді. Оголити своє серце, стиснуте невидимою рукою до пекучого болю, але в цьому немає потреби. Ельф бере його долоні, дбайливо цілує і прикладає до грудей, а потім – на подив Доріана – стискає його в міцних обіймах – не видихнути. Кристал боляче дряпає шкіру, волосся Лавеллана лоскоче ніс, і тевінтерець дозволяє собі розплакатися вперше за довгі роки.

*

Інквізитор б’ється з відчайдушною люттю. Мітка на його долоні іскрить і палає, на обличчі — мітка нестерпного страждання. Радники кажуть: “Мілорде, Ви так довго не витримаєте, це може вбити вас”. Лавеллан киває і кидається в новий бій. Він не боїться смерті.

Під час короткого перепочинку Кассандра безглуздо махає руками і киває головою, доки Доріан не здогадується, що від нього потрібно. Жінка відводить його подалі, нерішуче тупцяється. Навколо них — квітучі галявини і скелі, що висять у повітрі, наче хмари; яскраве світло заливає замки давньої цивілізації, від якої навіть пам’яті не залишилося.

– Пообіцяй йому, що залишишся! — нарешті говорить Шукачка. Її щоки палають. — Ми говорили з ним, з Інквізитором, перед Радою і він… Я питала його про весілля, він казав, що не проти. А потім ти і твій батько, і все це… Це його вбиває!

Доріан мовчить. Кассандра, ця дивовижна жінка, яка спочатку його ненавиділа, потім зневажала, щоб зрештою прийняти, тепер сварить, наче дитину.

— Я знаю, що ти не залишишся, знаю, що ви поговорили про все, але… Збреши.

Тевінтерець відчуває, як гаряча хвиля піднімається від живота до обличчя, огортає горло — не видихнути. Кассандра, чесна та правильна з голови до ніг, просить його збрехати самому Інквізитору. А потім на них нападають кунарі, знову і знову — стає не до розмов.

*

Лавеллан зникає в останньому елувіані, і нутрощі Доріана скручує від жахливого дежавю. А якщо цього разу він не з’явиться живим і здоровим, як тоді з Тіні? Доріану здається, що його зараз вирве, і він намагається глибоко дихати ротом, але повітря не вистачає. Збоку Сера дряпає ножем магічний перехід, який закрився прямо перед її носом, Кассандра намагається упорядкувати обладунки. Навколо валяються порізані на шматки демони, догоряє тіло кунарійського мага. Ніхто не розуміє, перемогли вони чи програли.

Мітка на руці Інквізитора поводилася погано останнім часом, іскрила і сяяла, огортаючи все його тіло зеленим вогнем — що, якщо він загинув, намагаючись відшукати Соласа, і тепер його рештки навіки втрачені в часі та просторі? Доріан намагається гнати від себе погані думки, але виходить погано. Навіть коли в сяючому вікні елувіана з’являється закривавлений Інквізитор, з рукою, що висить уздовж тіла, і круглими від жаху очима, він не вірить. Це демон спокуси повернувся, щоб перетворити всі надії Доріана на реальність, а потім потоптатися на уламках.

– Доріан, – шепоче Лавеллан і падає – тонка фігурка на тлі мерехтливого проходу. Елувіан спалахує білим і розлітається на частини, ховаючи під собою тіло.

*

– Хочеш, залишусь? Все одно в Магістеріумі одні пихаті зануди.

Обличчя Інквізитора кривиться, неначе від сильної муки. Яскраве освітлення в лазареті підсвічує його бліду шкіру зеленим. Доріану здається, що Якір нікуди не зник, а розчинився в цьому тендітному тілі і повільно виїдає з нього життя.

– Де болить? — схаменається маг, коли його коханець не відповідає.

– Що? А, ні… не болить, — Лавеллан через силу посміхається — тінь колишньої усмішки, яка навіть у найтемніші часи прикрашала його обличчя. – Не треба залишатися. Ми вже попрощалися, я побажав тобі щасливої ​​дороги. Пам’ятаєш? До цього… — Інквізитор обережно веде плечем. Вночі Леліана прибрала один із розбійницьких клинків — тепер його побратим сиротливо блищить у кутку магічною руною. — Нещодавно Кассандра сказала, що я завжди повинен слідувати поклику серця. Можеш уявити? Так ось, моє серце завжди з тобою, але твоє — не тут, воно дісталося країні магів та работоргівців. Поверни його собі.

Доріан хоче заперечити, але тільки пирхає. Слова рояться у його грудях, наче бджоли.

Колись я відійду від справ, аматусе. Ми обидва станемо старими та сивими, оселимося в глушині. Уяви собі крихітний будиночок, оповитий трояндами. Неподалік озеро, таке чисте, що у сонячний день боляче дивитись. Я напишу книгу. Набагато кращу, ніж у Варріка, і одна половина буде про мою неперевершеність, а друга — про тебе. Гаразд, про мою неперевершеність буде трохи більше половини. І до нас приїжджатимуть старі друзі, у когось із них буде виводок крикливих дітей, яким ти розкажеш десятки історій. А коли діти заснуть, ми всі зіграємо в порочну чесноту. Сера засне під столом, Кален програється. Хтось почне співати. Час вилікує всі наші рани. А якщо хтось захоче повідати про нові небезпеки старого світу, ми не будемо слухати.

Доріан дивиться на самотній кинджал і мовчить. Невисловлені слова дряпають горло. У широке вікно стукають перші зірки. Він не знає, скільки просидів так, але коли обертається, Інквізитор спить, розкидавши по подушці волосся. Його змучене обличчя спокійне, кінчики пальців торкаються стегна мага.

— Ти рятував цей світ, і щомиті я боявся втратити тебе. Тепер ти відпустив, щоб не втратити мене. Дякую за це, — шепоче Доріан, і вперше за довгі роки відчуває, як туга спіраль, яка скувала серце, слабшає. Він схиляється над Лавелланом, маже губами гарячий вигин шиї, поправляє ковдру та обережно лягає поруч.

Крізь прочинене вікно долітає ненав’язливий шум вулиць, плескіт фонтанів і далека музика, така тиха, ніби й немає її зовсім. Біля лазарета відцвітають акації, їх аромат змішується із запахом пилу і сталі, що йде від Інквізитора. Доріан хапає губами цей запах, намагаючись наповнити себе до країв.

Він дихає в унісон з Лавелланом, глибоко і спокійно, доки не засинає.