Вогнем і Сталлю

“Вогнем та сталлю. А ще – кров’ю, порохом, сіллю та потрухами. Інакше до вершини не піднятися. Едвард розумів це, бо не з чуток знав про рівноцінний обмін.
А Ейс? Ейс, здається, із цим народився.”

Фанфік писався по заявці про Едварда і Ейса, що будуть піратствувати разом, але швидко перетворився на повноцінний твір, який я конче захотіла перекласти на українську. Він ще не дописаний, готово лише 27 глав російською, тож тримайтеся.

Можете підписатися на мене всюди:

💙Твіттер: https://twitter.com/XeNone16

🎥TikTok http://tiktok.com/@xe.none

🧡Wattpad https://www.wattpad.com/user/xe_none

📝AO3: https://archiveofourown.org/users/XeNone/pseuds/XeNone

🎨Tumbler https://xenone16.tumblr.com

 

Біле світло лилося звідусіль, холодне і  неприємне, воно різало очі і навівало давні спогади, що врізалися в пам’ять розпеченим тавром. Едвард не мружився. Він дивився на старого знайомого, який усміхався своїм людським ротом.

 

– І ось ти знову тут, – спокійно промовив Світ. – Прийшов по тіло брата? Чи хочеш врятувати Аместріс? А може, все разом? – Старий друг говорив так, ніби це були звичайнісінькі речі. – А ти готовий заплатити за нього?

 

– Що тобі потрібно? – зло запитав алхімік, насупивши брови. Елрік не озирався на всі боки, адже чудово знав, що не побачить нічого, окрім Світа та брами за своєю спиною.

 

Світ підняв руку і вказав на алхіміка білим пальцем. Едвард стиснув губи.

 

– Рівноцінний обмін, алхіміку, – відповів Мир. — За одну душу ти віддав праву руку. Уявляєш скільки я візьму за цілу людину? Мені слід було б забрати твоє життя і я так і зроблю, але… Не зовсім.

 

– Годі вже воду каламутити, –  спокійніше сказав Елрік, готуючись до того, що може й не повернутися. Від думок про те, що він не побачить усмішку Ала і змусить Вінрі плакати, йому ставало дедалі гірше, – забирай уже те, що тобі потрібно і розійдемося. – Ед підійшов до брами. – Здачу залиши собі.

 

– Я заберу тебе. Усього тебе, – весело промовив Мир. – Але поверну, хоч зовсім не туди, звідки ти прийшов. Я відправлю тебе в інший світ, щоб підтримати рівновагу. І поверну твоєму братові тіло.

 

– Я згоден. – Рішуче заявив алхімік. – Тільки врахуй, – попередив Мир, коли ворота вже почали відчинятися, а чорна тінь доторкнулася до щоки алхіміка. – Там все зовсім інакше.

 

Брама зачинилася прямо перед обличчям алхіміка, і він поринув у непроглядну темряву, відчуваючи, як його тіло спішно розпадається на міріади частинок. Тіло ломило, біль пульсував у нервах, його кинуло у холодний піт, але Едвард заплющив очі і не став пручатися, аж раптом…

 

Легкі сперло від солоного та несподівано свіжого повітря: після задимленої машинами столиці цей застряг у носоглотці та здавався неправильно легким. Едвард відчув під своєю щокою мокрий пісок, який прилип до одягу і, швидше за все, потрапив до автоброні. Розплющив очі: яскраве сонце осліпило, але він встиг роздивитися сірий берег і темні водорості. Сильна хвиля раптом накрила його з головою і мало не потягла за собою. Алхімік прийшов до тями, коли берег уже почав від нього вислизати, а його самого потроху несло у відкриту воду. Він став на ноги, під якими трохи просідало дно, і поспішив вийти з води, що була солоною та прохолодною. Втома підкосила його, і юнак був змушений опуститися навколішки. Голова боліла і його трохи нудило.

 

Елрік подивився на автоброню, що трималася лише на чесному слові та доброму імені сім’ї Роккбел, з’єднав долоні та доторкнувся до покоцаного металу. Він ніколи раніше не використовував алхімію, щоб підлатати протези, але цього разу він не мав вибору: у полі його зору був лише пляж, усипаний уламками дерева і тропічний ліс. Автоброня була потрібна йому, як ніколи. Рука прийшла у відносну норму, хоч і не блищала, як нова, а ось нога була впорядку. За спиною шуміли хвилі, накатуючи на мокрий берег, розбиваючись у морську піну, перед ним з піщаного ґрунту пробивалися вперті рослинки, що далі зливалися у непролазні чагарники.

 

Над головою крикнула чайка. Елрік підняв голову, дивлячись, як вона кружляє над ним, а потім летить геть, повернувся і побачив за кілька сотень метрів від себе величезний корабель, чиє рване вітрило розвилося на вітру. Едвард поспішив до нього.

 

Галеон був розбитий практично навпіл і зламаних дошки верхньої палуби гострими зубами стирчали із провалля пащі. Сонце було в зеніті, власна тінь клубилась під ногами, але темрява розламаного трюму не зникала. Головна щогла, що дивом устояла, нахилилася в бік, а з єдиної цілої реї звисав розірваний такелаж. Корабель стояв тут давно, вкритий мохом, водоростями і мушлями, але прогнити ще не встиг. Елрік підійшов до його носа і огладив потужне дерево, яке поки не добили ні вода, ні сіль, і трохи посміхнувся. Такі кораблі навряд чи робила якась морська країна: там використовували б метал і паровий двигун, а не вітрило. Думка про те, що цей світ відстає від того, звідки він прийшов, певною мірою пригнічувала.

 

Насамперед Едвард припустив, що галеон постраждав через сильний шторм, але велика дірка поряд з кілем давала привід для іншої гіпотези. Він підійшов ближче і побачив величезне ікло, що стирчало з дерева. Алхімік акуратно витяг його і сховав за пояс про всяк випадок. Тепер чужий зуб висів на його поясі, наче кинджал, довжиною з пів його руки.

 

Спокійна і блакитна гладь блищала, кучерявилася піною і майже тягнула до себе.

 

На свій страх і ризик Елрік заліз на судно і вирішив пройтися ним у пошуках чогось корисного. Дошки верхньої палуби жалібно рипіли під ногами. Едвард помітив мотузку пристойної довжини, що обвівалася навколо фальшборту. Мабуть, матроси прив’язали себе, щоб не піти на дно після першої хвилі. Не допомогло. Хлопець розрубав вузол трансмутированою рукою забрав її собі. Трохи далі він помітив шматок штурвалу і сховав його до кишені. Потім зробить собі ножа.

 

Двері, що вели в середину, майже вибили, вони висилі на нижній петлі і коридори манили до себе. Едвард не стримався і пішов вниз. В решті решт, там може бути щось корисне. Передня частина корабля провалилася у береговий пісок, накренилася і алхіміку довелося лізти по нижньому куту, тримаючись однією рукою за підлогу, а іншою – за стіну.

 

Він трохи полазив по кораблю, пошукав хоч щось, що могло би йому допомогти, аж раптом звернув увагу не каютні двері.

 

В каюті не вистачало однієї стіни, замість неї – лише прірва, що веде у трюм. Навпроти дверей був приколочений маленький столик, із підпорками по краям, щоб під час качки зошити і карти не полетіли на підлогу. Едвард обережно підійшов ближче, подивився на купу записників, книг і примірник, але зупинився поглядом на найбільшій, обтягнутій червоною шкірою не то змії, не то крокодила. Алхімік розкрив її, кілька сторінок від вологи і солі злиплися, слова, написані рівним і обережним почерком, поплили, але щось ще можливо було розібрати.

 

Здогадка підтвердилася: це судовий журнал. Елрік підніс лампу поближче, повісив її на гачок над столом і спробував прочитати.

 

«…18.10.1622.

Море спокійне, майже немає хвиль, у паруса дує попутний північно-західний вітер.

Торгова посудина «Золоте Намисто» вийшло з порта острова Шовкопрядів, що на півдні Іст Блю, на світанку і взяло курс на Логтаун…»

 

Деякі слова писалися інашке, але у них був один алфавіт і алхіміка це неймовірно порадувало. Він знаходиться десь в Іст Блю, у якомось морі. Алхімік підняв очі і побачив на стіні карту. Румби, острови, намальовані чудовиська, морські рифи і течії, і ще якісь знаки, які хлопець не розумів.

 

На північно-західному кутку карти він побачив острів, а на ньому велику мітку – Логтаун, місто майже розміром у весь острів. Хотів, зрозуміти, де він є і нетерпляче пролистав у самий кінець, до останніх записів.

 

«…02.12.1622

Зі сходу наближуються буря, море не спокійне, але ми зможемо її оминути, якщо пройдемо ближче до берегів острова Світаку. На горизонті вахтений побачив морського короля. Каптан наказав зарядити балісти і…»

 

Едвард, охочий до деталей, глянув далі, але більше жодного слова там не було, лише порожні, жовтуваті листи. Хлопець різко захлопнув журнал, в’яло пройшовся поглядом по залишкам каюти і знову наткнувся на карту Іст блю. Острів Світанку виглядав маленькою пісчинкою, краплею чорнил, залишеною необережним картографом. Карта більше походила на ілюстрацію із дурнуватої пригодницької книги, які вони з Алом дуже любили читати у дитинстві. Морські течії, рифи і чудовиська… І у що він вляпався?

 

Він зірвав карту Іст Блю зі стіни і склав за пазуху, про всяк випадок. Дошки знову рипнули, і він хотів забратися з руїн, але не зміг: палуба провалилася з оглушливим скреготом, і він полетів униз.

 

Елрік упав на спину і різко видихнув, простогнавши від болю. Після полуденного сонця темрява трюму різала очі. Алхімік встав, але побачивши з десяток очей, що світяться, завмер. Секунда – і полчище кажанів пронеслися повз нього, несамовито крича і зачіпаючи його гострими крилами. Тиша настала також різко, але хлопець не припиняв вдивлятися туди, звідки прилетіла зграя. Там щось було. Або хтось. Вони б просто так з місця не зірвалися. Їх налякали. На свій страх і ризик він зробив кілька кроків уперед.

 

– Хто тут? – Луна не було, втім, як і відповіді. От тільки почуття тривоги не залишало. На мить йому здалося, що біля темряви на стінах з’являться очі і на нього зараз подивися Селем, але й цього не відбувалося. Едвард упіймав себе на думці, що гомункулу зараз був би радий – адже своє, рідне. Наприкінці трюму пролунав шарудіння. Алхімік приготувався: до атаки чи захисту він ще не вирішив. – Виходь уже.

 

З темряви з’явився хлопець: звичайнісінький на вигляд, заспаний, з помаранчевим капелюхом в одній руці і парою черевиків в іншій. Ед опустив руки, але повертати протез у колишній стан не поспішав. Незнайомець не був налаштований вороже, але краще вкотре перестрахуватися.

 

– Це твій корабель, га? – раптом спитав він, струшуючи з головного убору чи пил, чи пісок. Помаранчевий з тьмяного почав перетворюватися на яскравий. – Вибач, що забрів без запрошення.

 

– Він не мій, – відповів Елрік. – Що ти тут робив у компанії кажанів?

 

– Спав, – кинув незнайомець. – Точніше, спочатку я шукав щось корисне, а вже потім заснув. Та й від дощу ховався. Але це вже не було заплановано, – він попрямував до місця, де красувалася пробоїна і вийшов на пляж. – Ти йдеш, чи там залишишся?

 

– Іду, – без роздумів кинув алхімік. У темряві залишатися точно не хотілося. – Ти хто взагалі такий?

 

– Ейс, – він сів на пісок і почав натягувати взуття. – Я пірат. Щоправда, у моїй команді лише одна людина, у мене немає прапора, а замість корабля – човен, але я над цим працюю. А ти…

 

– Едвард, – відповів Елрік, обмірковуючи почуте. Пірат. Круто. – Просто Едвард, – він зробив паузу, відчуваючи на собі погляд Ейса. – Як гадаєш, що його так покромсало? – Він показав на галеон за спиною.

 

– Морський король, мабуть, – Портгас знову подивився на судно. – Так, точно він. Дивись, яку дірку прогриз!

 

– Хто такі це “королі”?

 

– Ніколи їх не бачив, так? – Ейс пішов вгору пляжем, щоб обійти корабель. – Йди сюди, – крикнув новий знайомий, коли опинився подалі від корабля. – Ось дивись, знаєш, що це? – Запитав він, як тільки Едрік опинився поруч. Хлопець показував пальцем на корму корабля, де стояв дивний пристрій, схожий на катапульту, але замість місця для снаряду, з нього звисав довгий ланцюг, що обривався десь ад морем. Поруч стояв звичний стріломет, який Едвард бачив ще у підручниках по історії військової справи.

 

– Це акробаліста, яка стрілами стріляє і… Щось схоже на гігантську вудочку. – Едвард прикинув розмір стріл, які може випускати ця штука, зрозумів, що це радше схоже на спис, і згадав, для чого взагалі існують балісти. – У бортовому журналі вони написали, що вахтений побачив морського короля і капітан наказав заряджати балісти. Більше там нічого не було.

 

– Так, так, все правильно! З якої небуть балісти легше вбити таку тварюку.

 

– Особливо, якщо спіймати його на живця і вітягнути над водою. – Елрік легко уявив собі гачок на кінці довгого ланцюга. – А на що їх ловлять?

 

– Ну, по різному. Я такі на китобоях бачив, вони інколи зупинялися у наших портах, так там брали туші жаленних акул. З них топили жир, а все інше – непригодне, – Ейс пошкріб по підборіддю і пішов від корабля геть, – але у таких випадках завжди виграють работорговці. У них трупів завжди достатньо.

 

Едвард повільно прикрив очі і зітхнув. Раби, парусні кораблі, морські чудиська… Він переконував себе, що могло бути і гірше, але виходило не дуже.

 

– Ясно.

 

– Коротше, неприємна херня, по можливості краще з ними не зустрічатися, – Трохи далі Едвард побачив невеликий, човен, що явно належав новому знайомому. – Ти ж не місцевий, та й одяг у тебе дивний…

 

– На себе подивився б, – шикнув Елрік на повний голос, дивлячись на жовту сорочку, яку зазвичай застібають, і вимучені часом шорти. Ейс на це аж ніяк не відреагував.

 

– Що тут робиш?

 

– Та нічого. Нещодавно прокинувся тут, весь у піску та морській воді. Мій корабель затонув і мене винесло на берег.

 

Едвард сподівався, що його брехні Ейсу буде достатньо, іншої причини він придумати не зміг.

 

– Перший вихід у море і така підстава? Так, буря вночі видалася славною. Взимку вони тут часто бувають.

 

– Саме так. – Вони дійшли до крихітного суденця, що, здавалося, могло піти на дно від першої хвилі. Одна висока щогла стояла рівно, з неї спускалися два косих паруса. Тільки коли вони опинилися поряд, Ед помітив зламану рею на єдиній щоглі. – І з чого ти взяв, що перше?

 

– Ну, про морських королів не знаєш. Одягнений не за погодою. А з такою рукою я б тебе і близько до вітрила і такелажу не підпустив, – Елрік опустив очі і згадав, що не повернув автоброню у вихідний стан. Він склав долоні і ліву приклав до залізної руки – лезо пропало. Ейс, з цікавістю спостерігаючий за цим, свиснув. – Так-то інша справа! Як ти це зробив?

 

– Алхімія, – самовдоволено посміхнувся він, хоч і кривив душею. Варто йому було тільки подумати про неї, як в голові з’являлися спогади про дім. Як вони там зараз? – Корисна штука, – Портгас, здається, помітив його маленьку брехню, але промовчав. Едвард ще раз глянув на поранену рею. – Слухай, куди ти пливеш?

 

– Далеко і в один кінець.

 

– Так, я бачу. Балісти-то в тебе немає.

 

– Слухай, не переходь на особистості!

 

– Давай домовимося, – змовно почав алхімік. – Я лагоджу твій човен, а ти довозиш мене до першого нормального острову. Іде?

 

– Як ти зібрався її лагодити? Тесляр чи що?

 

– Алхімія.

 

– Я не вмію ним керувати.

 

– Ну, тоді валяй, – пірат сів на пісок, – але в мене ще одна умова. Якщо ти заважатимеш мені, то я пущу тебе за борт. Іде? – Елрік був не в захваті, але вибору у нього не було. Портгас почав спостерігати, як алхімік оглядав його судно. Едвард піднявся на борт, при цьому мало не навернувся, коли штучне коліно підвело. Ейс точно не міг цього не помітити, але чомусь промовчав. Можливо, він не такий нетактовний, як здається.

 

Не відразу, але алхімік зрозумів причину, через яку пірат не полагодив рею. Кріплення було ціле, його навіть не пошпарило, а ось деревина дала тріщину і зламалася. Едвард оглянув серцевину, яка була цілою та неушкодженою: йому навіть не доведеться йти за матеріалами до галеона. Блискавки трансмутації блиснули холодом і рея повернулася в належний стан. Елрік обернувся, щоб подивитись на Портгаса. Той усміхався.

 

– Пливемо на світанку, – сказав його новий знайомий, заліз у човен і дістав з кубрика вудку, загорнуту в мішковину, і ніж. – Рибачиш ти краще, ніж керуєш кораблем?

 

– Не сумнівайся, – посміхнувся Елрік і забрав у нього саморобну зброю. Хлопець, знявши взуття, дістався скелі біля берега, заліз на неї і закинув гачок. Портгас же зник у лісі, озброївшись лише одним ножем. Нехай зброя була мисливською, не маленькою і з насічками на обусі, але з нею навряд чи можна було йти на бика чи буйвола. Алхімік себе відсмикнув. Не піде ж Ейс з одним ножем на велику дичину?

 

Без прикорму улов не йшов, а без наживки – тим паче. Думки про цих «морських королів» не давали спокою, і алхімік кілька разів спробував уявити, що це таке. Якщо морський, то значить як риба, а якщо є зуби, то точно не кит, хоча по довжині може бути. Але, судячи з розмірів балісти, то можливо навіть більше синього. Як казав Ейс? З ними краще не зустрічатись. Наскільки вони страшні? Алхімік пирхнув. З Енві їм точно не зрівнятися. Він згадав про зуб з корабля і зробив з нього, мотузки та шматки штурвала довгий ніж. Хлопець провів великим пальцем по зазубреному вістрю ікла і вирішив його поки не точити. Для чохла матеріалу не знайшлося і алхімік просто закріпив його на поясі.

 

Через деякий час Елрік нарешті спіймав першу рибу. Маленькою ставридою і один не зможе наїстися, тому він легко розтрощив її над водою, а шматочок м’яса насадив на гачок. Риба нарешті пішла, і Едвард тільки й встигав, що знімати її з гачка і запускати у маленьке заглиблення у скелях. Там було трохи води. Мабуть, завдяки бурі. Коли сонце практично зникло за горизонтом, він зміг зловити пару кефалів, морського окуня, великих бичків та півметрову камбалу. Ще раз через два траплялися незнайомі і строкаті до неможливості риби різних форм і розмірів. Такі відразу знімалися з гачка правою рукою і вирушали назад у воду. Алхімік колись читав про рибу зебру та фугу, тож жартувати з цим не хотів.

 

Едвард передбачливо залишив ганчірку і, трансмутувавши її в сітку, почав тягти улов не берег. Коли він був у воді, то інстинктивно обернувся і побачив, як серед хвиль за ним стежить пара маленьких очей, а за ними – пара великих гребенів. Секунда і алхімік зрозумів, що за ним по п’ятах слідував гребенячий крокодил. Кров сочилася з рота камбали і капала у воду. Едвард зробив ривок у бік берега, рептилія помчала за ним і здалася з води. Елрік твердо вирішив, що улов не віддасть, і кинув зав’язану сітку з рибою на берег. Потім різко розвернувся. Крокодил уже хотів вкусити його і потягти за собою, але алхімік підставив під удар ліву ногу.

 

– На мою їжу зазихнувся?! – Крикнув він, склав руки, і пластина перетворилася на шипи. – Пішов звідси, тварюка! – Рептилія його відпустила і кинулася назад у воду: хлопець тільки зараз помітив, що холоднокровне досягало метрів п’яти в довжину і могло спокійно перекусити його, як сірник. Елрік шумно видихнув, страх відступив і юнак нарешті помітив, що його било дрібне тремтіння. За спиною пролунав сміх.

 

– Оце так! – Вигукнув Ейс. Ед, накульгуючи, вийшов із води і про всяк випадок обернувся: не хотілося б дізнатися, що крокодил покликав братву і повернувся по його душу. – Як нога? – спитав Портгас і тільки зараз помітив метал під порваною тканиною. – Обидві?

 

– Тільки ліва, – відповів Елрік, відтягнув добуту потом і кров’ю рибу до пірата і впав на пісок, – ну, і рука ще, – він прибрав шипи і спробував повернути протезу первісний вигляд, але крокодилячі щелепи не могли не залишити слідів.

 

– Допомогти? – про всяк випадок спитав Портгас. Алхімік похитав головою. Спробував поворухнути ногою і дізнався, що суглоб ступні зламано. Він не міг повертати нею, а натягнути мисок – тільки зі скреготом. Хлопець відновив штанину, підвівся і тільки зараз помітив тушу за спиною Ейса. Разу в півтора більше і важче за самого Портгаса. Хлопець придивився і впізнав бика гаура. – До речі, ти ж їси яловичину? – Раптом запитав пірат і пішов до води, щоб вимити ніж. Елрік хотів нагадати про крокодила, але швидко осікся, ще раз глянувши на бика. Як цей хлопець узагалі його завалив і при цьому не вбився? – Я, звичайно, не сильно засмучуся. Ну, знаєш, мені більше дістанеться.

 

– Їм.

 

– Це добре. Бо тигр втік. Та й узагалі дрібним був.

 

З дощок галеону та прибережного каміння вони розвели багаття. Поки Ед обробляв рибу, Ейс вміло знімав із гаура шкіру вигнутим ножем. За півгодини улов був готовий, бик – розібраний. Портгас забрав собі роги, шкуру віддав алхіміку, а м’ясо, завернуте у водорості – смажилося на гарячому вугіллі. Пахло багаттям і смаженим. Еду, який був упевнений, що його шлунок прилип до хребта, їжа здавалася неймовірно смачною навіть без солі та спецій.

 

– Розкажи мені докладніше про свою алхімію? – попросив пірат, і цілком ковтнув бичка, навіть не очистивши рибку від луски. – Що ти можеш робити?

 

– Все, що завгодно, якщо знаю, як воно влаштоване, – почав Елрік, жуючи кефаль. М’ясо морської риби не пахло тванню і не було кістлявим. – Крім живого організму. А ще я не можу змінювати структуру речовини. Коротше, із рослин кристал не зроблю і навпаки теж.

 

– Тоді чому свою ногу не полагодиш?

 

М’ясо досмажилося. Принаймні воно було гарячим і без крові. У їхній ситуації цього було достатньо.

 

– Ні металу, ні креслень у мене немає, – відповів він. – А ще я нічого не можу зробити з нервовими закінченнями, бо вони мої та пов’язані із залізом. Я погано розумію, як це працює, тож алхімія – не варіант, – він зауважив, що Ейс знову хотів щось запитати і встиг його випередити. – Золота робити не буду.

 

– Чого це ти вирішив, що я про золото хотів спитати? – образився Портгас.

 

– Ну, пірати зазвичай за золотом полюють.

 

– У піратів зазвичай є корабель і в команді у них більше однієї людини, – хлопець розвів руками. – Ні, звичайно, в мене скоро буде і те, і інше, але золото мені все одно не потрібно, – він глянув на морську гладь, в якій вже відбивався місяць. – Золото мені не допоможе, – вже тихіше і не так весело додав він і знову пожвавішав. – Як твоя алхімія взагалі працює?

 

– Потрібне коло і формула всередині. – Елрік намалював на піску тонкою кісткою бика найпростіше коло і проклав у ньому руку – пісок перетворився на маленьку фігурку рибки. – Вони бувають різні, але принцип у всіх один.

 

– У тебе я кіл не помітив.

 

– Мені не потрібне коло.

 

– Це ще чому? Ти що, настільки крутий?

 

– Ні, просто, я сам формула, – не замислюючись відповів він і раптом зрозумів, що заговорив словами вчителя.

 

– Бляха, складна хрень, – зітхнув Ейс і доїв свою частину м’яса і ліг на спину. Елрік дивився на нього і, навіть з урахуванням свого апетиту, не міг зрозуміти, куди і яким чином у нього влізло більше половини бика та риба. Алхімік посміхнувся.

 

– Так, ти маєш рацію, – Едвард без сил упав на пісок, що все ще був теплим, але швидко остигав. – Але вона – майже все моє життя. І все, що я вмію.

 

– Ти кажеш так, наче воно твоє дівчисько, – Портгас тихо засміявся, а алхімік раптом захотів кинути в нього щось не надто важке, щоб не вбити, але зміг перебороти це незрозуміле почуття. – Гей, Едвард …

 

– Просто Ед.

 

– Гаразд, просто Ед, – Ейс дивився на нічне небо. Елрік раптом зрозумів, що ніколи не бачив таких зоряних ночей у Аместрісі. Навіть у пустелі не було такого ясного неба. – Куди ти плив до краху?

 

– Самому цікаво, – похмуро відповів він.

 

– Тоді, може, підеш до мене в команду? – алхімік глянув на пірата. – І нас буде аж двоє. Що думаєш?

 

– Пф, у команду? – перепитав Едвард. – Я ж нічерта не вмію. І взагалі, з чого раптом ти мене з собою вирішив взяти?

 

– Просто, я певен, що ти крутий хлопець, – знизав плечима він. – А ще алхімія. А ще я не часто бачу людей, які кричать на морських крокодилів, – пірат підняв свій капелюх із піску. – Коротше, подумай, – Портгас поклав капелюх на обличчя і відразу провалився в сон. Елрік залишився наодинці зі своїми думками і ще довго дивився на небо, не в змозі заплющити очей. Він раптом зрозумів, наскільки самотній у цьому світі і Ейс, що лежить у парі метрів, здавався чужим і далеким. Майже інопланетянин, хоча таким був лише Едвард.

 

Перед тим, як заснути алхімік, ще раз подивився на небо і злякався: він не впізнав жодного сузір’я.