Вогнем і Сталлю

Вранці Едвард з жахом зрозумів, що це був не сон: він прокинувся на тому самому пляжі поряд з охололим вугіллям, кістками бика, галасливим морем і піратом, який увечері кликав його в команду. Було темно й прохолодно, а сонце гріло повітря десь за обрієм і його розпечений бік навряд чи можна було роздивитися через верхівки дерев. Голова гула, а думки плуталися. Елрік раптом зрозумів, що уві сні навіть не ворухнувся. Він насилу змусив себе перевернутися на бік і підвівся. Ейса поряд не було і перші кілька секунд алхімік подумав, що той уплив без нього, але човен залишився на колишньому місці. За спиною почулися кроки.

 

– Лови! – Едвард обернувся і легко спіймав фрукт, що летиів у нього, зелений, соковитий, із тугою кожурою. Ейс тримав у руках гранат, а за поясом у нього красувався той самий ніж, забруднений соком рослин. – Ти що тільки встав?

 

– Вчасно, хіба ні? – Алхімік почав струшувати пісок з одягу вільною рукою. – Ти сказав, на світанку.

 

– На світанку нам треба було вже спливати, – уточнив Портгас, -якщо підеш, до моєї команди, то прокидайся вчасно. – Пірат підійшов до човна і почав витрушувати свої кишені в невеликий мішечок, що лежав там.

 

– Ти поводишся так, ніби у мене немає виходу.

 

– У жодному разі. Сходино краще води набери. – Едвард забрав бурдюк і пішов у бік лісу. – На тигра ж ти теж зможеш накричати, якщо що?

 

Едвард кинув у нього злісний погляд. Плечі Портгаса, що стояв спиною до нього, здригнулися. Сміявся, зараза.

 

– Як я взагалі з ним зв’язався? – шикнув Елрік, намагаючись пролізти крізь непрохідні і дикі хащі. Він постійно спотикався об коріння дерев, плутався в ліанах і чіплявся червоним плащем та волоссям за дрібні гілочки та колючки. Поруч почувся шарудіння. Хлопець обернувся і побачив лисицю, яка, насторожившись, дивилася на нього. Він раптом згадав, як вони з Альфонсом проходили випробування Ізумі. Джунглі аж надто були схожі на ті, в яких їм довелося прожити цілий місяць, і Едвард раптом ясно почув голос брата. Алхімік похитав головою, відганяючи погані думки. Лисиця зникла в гущавині.

 

Елрік доторкнувся правою рукою до ствола невідомого йому дерева, кори якого не було видно через ліани, мох і лишайники. На автоброні красувалися вм’ятинки, подряпини та засохла сіль. Робота Уінрі була зіпсована практично безповоротно. Едвард заплющив очі і важко видихнув. Всередині було порожньо, але за ребрами затягувався тугий вузол, що холодом обпалював нутро. Боляче не було, швидше сумно і неприємно. Навіть у дикій частіше серед рослин, диких тварин та дивних птахів він був чужим. Він відчував, що нічого з місцевої живності до нього не наближалося. Мабуть, чула звірина, що він тут зайвий.

 

Хлопець торкнувся лобом вологого від роси дерева, але майже одразу вирівнявся, похитав головою і витер дрібні краплі лівою рукою. Йому потрібно зібратися, взяти себе в руки і придумати план. Не можна упускати жодного шансу, найкращим з яких був корабель Ейса. Справа тут не в бідному човнику, який будь-якої миті міг піти на дно, а в тому, наскільки далеко можна зайти з капітаном, який пливе далеко і в один кінець. Елрік пожвавішав.

 

«З наймолодшого державного алхіміка в піратського старпома. – Визнав він, щоб остаточно прийняти істину і змиритися з нею заздалегідь. – «Куди ти котишся, Едвард Елрік?» – про всяк випадок спитав він у себе і відповідь знайшлася швидше, ніж він думав. Додому він котиться. Ну, хоч би старається. Срібний годинник на секунду обпалив шкіру через грубу тканину штанів.

 

Вода шуміла зовсім близько, і алхімік швидко попрямував до неї. Він вже аж надто довго хитався лісом, а Портгас міг подумати, що його доїдає тигр, терміти, анаконда чи ще якась живність. Джерелом звуку виявився гірський струмок, вода у якому була холодна і прозоре, як повітря. Елрік набрав повний бурдюк води і поспішив назад. На пляжі на нього чекав Ейс, який сидів на фальшборті своєї посудини. Він якраз доїдав гранат, який чомусь їв як яблуко, разом із шкіркою.

 

– Ейс! Ти собі ще не встиг знайти старпома?

 

– Ну, я намагався, – знизав плечима пірат, – але всяка морська шваль мене послала, тож…

 

– Шикарно, бо їм я буду. – Він кинув бурдюк на дно човна. Портгас нахабно і самовдоволено посміхнувся. – Куди пливемо, капітане?

 

Капітан Ейс. І звучить же, наче ім’я спеціально обирали.

 

– Не пливемо, а тримаємо курс. – Виправив його Ейс, і вони разом почали штовхати суденце з мілини у море. Холодна вода одразу затекла у чоботи, від неї у Едварда ледве не звело ногу. Потім висушить алхімією. – Розкажу дорогою. До речі, ти знаєш, що можеш померти дорогою?

 

– Вже краще померти, ніж нічого не зробити.

 

– Мені подобається, добре звучить! – Пірат спритно застрибнув у човен, коли вони опинилися по пояс у воді, і протягнув руку алхіміку. Вітрило підхопило попутний вітер, і вони рушили на захід, залишаючи острів і денне світло за спиною. – Ходімо, я тобі тут все покажу.

 

Насправді, показувати було нічого. У судна було єдине приміщення, кубрик, як назвав його Ейс, хоча Едвард знав, що цим словом називають спільну кімнату або столову. Тут висів гамак, стояла бочка і кілька коробок, лежала невелика сітка, і на стінах висіла купа рибацьких снастей: гачки, різні вудочки і гарпун. Зовсім не вписувалася у картину лише плешива овеча шкура, якою ні накритися в холодну ніч, ні підкласти на підлогу, щоб у боки не давило.

 

Елрік, подумав, що Ейс вкрав човен у рибака.

 

– У мене тут ще гамаки є, повісимо тобі один. О, і ще раз нас вже двоє, треба буде десь знайти апельсинів.

 

– Апельсинів?

 

– Так, так, або цибулі. – Ейс про всяк випадок глянув йому в обличчя. Едвард нічого не зрозумів. – Чув колись про цингу? Це хвороба така, морська. Якщо не їсти хоча б по апельсинці чи по цибульці в день, то у тебе почнуть випадати нігті, будуть кровоточити ясна, шкіра стане тоншою. А ще у тебе почнуть випадати зуби.

 

Едвард мимоволі провів язиком по нижнім різцям і подивився на ейсові руки, що так вправно в’язали вузли для гамака: короткі, але спритні пальці, широкі сустави, мозолисті долоні і криві, квадратні нігті. Алхімік подумав, що він часто їх ламав і надривав. Втрачати власні нігті зовсім не хотілося, в решті решт у нього і так є лише половина.

 

Незабаром розвиднілося остаточно і хвилі почали переливатися в сонячному світлі. Тільки зараз Елрік помітив, наскільки чисте тут море. А ще воно було диким, живим і зовсім неприборканим.

 

Ближче до полудня розпечене сонце почало безжально обпалювати шкіру. Його промені відбивались від солоної води, і це давало відчуття того, що зірка світить ще й знизу. Елрік нарешті зрозумів, про що говорив Ейс, коли помітив, що алхімік одягнений не за погодою. Плащ і сорочку хотілося зняти, але без них він згорів би до біса. А ось Портгасу було хоч би хни: Едвардові здавалося, що навіть ці довбані ластовиння на щоках, плечах, руках і спині його капітана були підготовлені до сонця краще, ніж він.

 

Едвардові здавалося, що він божеволіє.

 

За останні кілька годин краєвид зовсім не змінювався і нічого, окрім моря, не було видно. Навіть горизонту: межа між безхмарним небом і хвилями розмивалася, і вони зливалися в одне ціле. Елрік раптом порівняв це зі шлунком Глоттані. Тоді він і близько не бачив стін і йшов по коліна в крові, а зараз ситуація була схожою. Він на секунду подумав, що ніколи не побачить берега, але тут же відкинув цю думку.

 

Елрік скривився. У горлі пересохло, язик приклеївся до піднебіння, а прісна вода закінчилася добу назад.

 

– У тебе більше нема води? – Спитав алхімік. Портгас похитав головою. – Тоді зараз зробимо! – хитро посміхнувся він. – бурдюк мені дай, – пірат подивився на нього з недовірою, але прохання виконав. Ед зачерпнув морської води з-за борту.- Слухай, може ти не в курсі, але морська вода – не найкращий… – він не встиг домовити: Елрік склав руки, торкнувся бурдюка і в ту ж секунду блиснула алхімічна ї реакція. Він досить усміхнувся і простяг воду капітанові. Портгас з недовірою на неї подивився, а потім на свій страх і ризик зробив ковток прісної води. – Воу! Ти й так можеш?

 

– Я добре роблю те, що я роблю. – Самовдоволено посміхнувся він, забрав протягнутий бурдюк і теж до неї приклався.

 

– Це так, так. Потрібно буде десь бочку побільше дістати, із мореного дуба буде найкраща.

 

– Чого це? Вони ж дорогі. – Розсудив Едвард і пожалів: а якщо у них не так?

 

– Дорогі, наче із золота зроблені, але у них вода довше зберігається. Не можемо ж ми лише на тебе розраховувати.

 

Едвард погодився і кивнув.

 

– Як ти цю воду берігав?

 

– З вином розвів, одна до шостої. Вона, звісно, із присмаком, але пити можна. Іще я її на ніч вивішував, а потім віджимав, – Портгас показав на баранячу шкуру, що висіла на стіні, – на одного вистачало, на двох ще нормально буде, але далі вже такне піде.

 

– Можна кинути у бочку щось мідне чи срібне. Але краще буде срібне. – Алхімік помітив розгублений погляд капітана. – Ці метали володіють антибактеріальними властивостями.

 

– Якими?

 

– Знезаражують.

 

Ейс повеселішав.

 

– Добре, треба буде щось вкрасти!

 

Едвард хотів сказати, що мав на увазі зовсім не те, але яка вже різниця.

 

До вечора Ейс навчав його всьому, що знав сам: вчив його керувати вітрилом, розповів, як правильно тримати штурвал, показував, що робити із компасом і морською картою. На їхнє горе, капітан і сам знав не багато, а в море і взагалі ніколи не ходив, лише чіплявся до матросів у барах і просив навчити хоч чомусь. Едварда це не обнадіяло, але навіть так різниця у їхніх знаннях відчувалася чітко.

 

Надвечір сонце почало опускатися, спека зникла і робота скінчилася. На маленькому судні її було небагато, але Едвард відчував себе розбалуваним і ніжним дівчиськом. Морське життя поки здавалося набагато важчим за постійні подорожі на поїздах і на власних ногах, але це було йому тільки на руку: втома відволікала від нудоти.

 

Човен постійно качало, вправо-вліво, вправо-вліво, а Едвард, як верба на вітру шатався із ним. У горлі стояла грудка, у роті був неприємний присмак власного шлунку і моря, солоного настільки, що аж гіркого.

 

Після особливо хитрої хвилі він все ж не витримав і ледве встиг перехилитися через фальшборт. Шлунок стиснуло спазмом, його нарешті знудило і це принесло дивне, слизьке полегшення. Принизливо.

 

Капітан похлопав його по спині і дав бурдюк з водою. Добре, що Едвард заздалегідь очистив цілу бочку, зараз він це навряд чи зміг би повторити.

 

– Не хвилюйся. – Ейс сів поруч. Елрік прополоскав рота, але присмак блювоти нікуди не зник. – У всіх буває. Це проходить. Матроси кажуть, що на будь-кого знайдеться своя буря.

 

– Я думав, зараз штиль.

 

– Ну, не зовсім штиль, – Портгас глянув на море, – майже штиль.

 

Краще б вони про це не говорили. Едвард боявся уявити, що із ним буде у бурю.

 

– Ти взагалі маєш курс? – Спитав він, щоб хоч якось змінити тему, від якої нудота накатувала із новою силою. – Ти так і не сказав, куди ми прямуємо.

 

– Ну, я намагаюся триматися Заходу.

 

– Скажи мені, що нам залишилося недовго. Тобто плисти. Інакше ми і справді скоро склеїмо ласти.

 

– Взагалі я без поняття, – безтурботно знизав плечима Портгас. – Ніколи там не був. Але я знаю, що торговці пересікають Іст Блю десь за кілька місяців. Але сам розумієш, вони навантажені і великі, ледве не дряпають килем дно, а ми маленьк і швидкі, тож може впораємося швидше.

 

– А що там має бути? Хоч приблизно ти ж маєш знати.

 

– Гранд Лайн.

 

– Шо?

 

– Зовсім не знаєш? – Здивувався Ейс. – Дідько, якби не твої залізяки, – він покрутив пензлем правої руки, – я б вирішив, що ти в тій глушині виріс.

 

– Моя рідна глушина в іншому місці, – Елрік згадав будинок Рокбелів та Вінрі, якій обіцяв повернутися, – маленьке село на сході Аместріса. На континенті.

 

– Вперше чую.

 

– Біс з ним! – Він спробував відігнати непотрібну тугу. – Що з Гранд Лайн?

 

– Це найнебезпечніше море з усіх. Повернутись звідти живим – вже дорого коштує!

 

– Якщо це море таке небезпечне, навіщо ти туди прешся?

 

– У мене є мрія, – Ейс підвівся, притримуючи капелюх, щоб його не забрало вітром. – Хочу, щоб моє ім’я облетіло всі сім морів. Хочу прославитися на весь світ, щоб усі тільки й говорили про пірат на ім’я Ейс. Хочу, щоб усі забули Гол Д. Роджера раз і назавжди.

 

– Хто такий цей твій Роджер?

 

– Типу Король Піратов і… – Відповів Ейс, але одразу замовк і почав вдивлятися у небокрай. – Що це таке?

 

Капітан одразу сів і дістав маленьку карту. Едвард, відчуваючи, що щось не так, підсів до нього і заглянув на шматок паперу. Це була карта Іст блю, але менша за ту, яку алхімік забрав з галеону, на ній зображалося лише кілька островів і морські шляхи між ними.

 

– Що таке?

 

– Це схоже на Крокодилячі зуби. – Капітан ще раз глянув через плече і Елрік нарешті зрозумів. З води виглядали чорні скали, криві і тонкі, схожі на паще того морського крокодила, який ледве не відкусив його протез. – Це такий морський риф. Він дуже великий, але над водою видно лише це.

 

– І що з ними не так?

 

– Ну… Я думав, вони будуть набагато східніше, дивись. – Він вказав на намальовані на карті каміння так, ніби це все пояснювало. – Ех, рибацькі карти такі неточні. А на тому галеоні нічого не було, я всю капітанську каюту перерив.

 

– Капітанську кажеш? – Едвард дотягнувся до свого плаща, дістав велику мапу і віддав капітану. Обличчя Ейса у той же момент засяяло від радості. – Я знайшов її у якійсь маленькій каюті. Може, там жив навігатор чи старпом.

 

– Ти просто золото! – Ейс розгорнув її і почав вивчати. – Карта з торгового судна – це найцінніше, що можна вкрасти. Дивись, тут видно всі їхні шляхи, а вони завжди найбезпечніші і найшвидші. Тут не ходять торгові суда, думаю, тут забагато скал, а матроси тримають корабель мористіше.

 

– Як тримати?

 

– Мористіше, кажу. Подалі від берега. Крокодилячі зуби наче безпечне місце. Гайда тут кинемо якір на ніч, а в ранці подивимося.

***

Спина прогнулася у гамаці, незручно, як не викручуйся, як не вертися: то ковдра спаде, то сам заплутаєшся, то ледве не випадеш і Едвард покинув їдею відпочити і навіть вирішив розбудити капітана пізніше, ніж вони домовлялися.

 

Ніч виявилася спокійною і зовсім не такою напруженою, як день. Темні води дрижали од вітру навколо скал, блищали од місячного сяйва і Едварду здавалося, що можна вийти за борт і пройтися по місячній дорожці аж до самого небокраю.  Нарешті опустився справжній штиль і качка майже зникла. Нудота пройшла і алхімік здихнув спокійно.

 

На горизонті теплим блищали дивні зорі, що повільно наближалися. Елрік вдивлявся у темряву, інколи підіймав голову, щоб подивитися на холодні і бездушні світила над ними, аж раптом зрозумів.

 

Це був вогонь. Закутий у скляні лампи бортових ліхтарів. До них швидко наближався корабель, і Елрік зрозумів, що судно пливло в їх бік

 

Едвард гадки не мав, що робити: розбудити Ейса, погасити їхню, одну-єдину масляну лампу, яку він тримав у руках, чи спокійно чекати, доки великий корабель пропливе мимо. Подумав ще трошки і пішов до капітана.

 

– Гей, Ейсе! – Він потряс пірата за плече. Хлопець ліниво перевернувся на спину, спробував підняти повіки, але одразу замружився, коли яскраве світло різонуло по очам. – Прокидайся давай.

 

– Що таке? Щось трапилося?

 

– Там корабель.

 

– І?

 

– Він пливе в наш бік.

 

– Ох дідько, – Ейс ліниво встав, потер обличчя, щоб швидше прийти до тями, – ну пішли глянемо.

 

Корабель повільно зупинився подалі від Крокодилячих зубів, а потім з борта спустили маленьку шлюпку з кількома матросами, що запросили їх на борт. Хлопці переглянулися.

 

– Чого ж ми чекаємо? – Ейс легко стрибнув у човен, той захитався, пустив круги по спокійній воді, а Едвард подумав, що йому і на їхній посудині непогано. Але довелося лізти. Вже за кілька хвилин вони піднялися на борт, де їх зустріло двоє: ще один матрос і, судячи по багатшим одежам, капітан. Останній підійшов до них і простяг руку.

 

– Капітан Джой. – Ейс потиснув йому руку.

 

– Я Ейс. А це, – капітан показав на алхіміка, – Едвард. Ми мандрівники, зупинилися на ніч. А ви…

 

– Торговці.

 

«Вони не торговці.» – Одразу подумав Елрік.

 

– Чудово, а чим торгуєте? – спитав Ейс.

 

– Різним: шовком, прянощами. Дуже вас помотало хлопці, – Джой змінив тему. – Відведіть їх до лазарету, – скомандував він комусь із команди, – нехай на дівчисько їх огляне.

 

Хлопець, до якого звертався Джой, покликав їх за собою і повів у глиб корабля. Вони зайшли на нижню палубу і в коридорах Ед помітив лампи, повні масла. Вогники миготіли за склом, що вберігало дерево навколо, але Едвард подумав, що це якось небезпечно.

 

Через занурення у свої думки він не помітив, як вони прийшли до лазарету. Ед тицькнув. Він не запам’ятав дороги. У лазареті було не дуже багато місця: у кімнаті стояла шафа з медикаментами, письмовий стіл, біля дальньої стіни – кілька гамаків, на одному із яких лежала дівчина у білому халаті. Хлопець голосно постукав кулаком об одвірок дверей, від чого вона підскочила і стала на ноги, злегка похитнувшись.

 

– У нас гості. Капітан підібрали їх з човна. Подбай про них.

 

Блондинка, чиє волосся кольором більше нагадувало папір, представилася як Юді і, закочуючи рукави, почала їх розпитувати: скільки були в морі, коли останній раз їли і пили прісну воду, чи є скарги на здоров’я, чи були травми і ще купа питань, які не надто мали на увазі під собою первинний огляд. Ще дівчина час від часу щось записувала. Потім вона чомусь послухала їхні легені і звернула увагу на протез Еда. Тільки руку, бо ногу під штаниною та взуттям не можна було помітити.

 

– Де тобі його зробили? – спитала вона, розглядаючи сталь плеча, що різко переходила в шрамовану шкіру. Алхімік забарився на секунду, дивлячись на чорну шкіру. Не смагляву, не засмаглу, а саме чорну, як ляпка смоли. Тільки долоні, передня частина шиї та круги навколо очей були білими. А ще вся нижня щелепа. Чорний рівною смугою йшов від куточків губ до вух, наче хтось провів лінію чорнилом.

 

– Далеко, – коротко відповів Елрік і подивився їй у вічі. Юді вся була якоюсь чорно-білою, наче вийшла з німого кіно. Дивно якось. Дуже дивно. – Вона в мене давно.

 

– Бачу, – кивнула Юді і заправила за вуха пасмо світлого волосся. – З Гранд Лайн чи що?

 

– З Ред Лайн, – відповів за нього Портгас. Елрік одягнувся.

 

– Не знала, що на континенті такі роблять, – вона знизала плечима. – Ну добре. Можете йти, Руді чекає на вас на виході.

 

Вони вийшли за двері, де хлопець, який привів їх сюди, справді на них чекав. Мабуть, це був Руді. Він попросив їх іти за ним, і вони знову почали блукати погано освітленими коридорами. Едвард хотів одягнути рукавичку, щоб приховати протез, але зволікав, коли побачив у зчленуваннях долоні маленький папірець. Він переконався, що Руді на нього не дивиться, і акуратно дістав її, щоб не порвати. На ній змащеним чорнилом було виведено одне слово. «Біжіть». Схожим чорнилом писала Юді. Алхімік зиркнув на Портгаса і зрозумів, що він також це помітив. Десь з-під підлоги дістався брязкіт. Ед та Ейс зупинилися.

 

– Пацюки, – скривився Руді. – Зовсім, мразоти, розжиріли. Мабуть, залізо вже жеруть.

 

– Погано, – спокійно прокоментував капітан і вдарив Руді під коліно. Чоловік хотів закричати, але Елрік вдарив його сталевою рукою. Матрос впав. – Вони не торговці.

 

– Ага, і це не пацюки, – Едвард протягнув йому записку.

 

– Це від дівчиська? Схоже, вона не з ними. А ну, допоможи-но.

 

Вони затягли Руді до найближчої підсобки, зв’язали по рукам і ногам. І лишили там.

 

– Як думаєш, це пірати? – Спитав алхімік, шукаючи чим би заткнути йому писок.

 

– Ні, не схожі. Я, знаєш, піратів чую, у мене на них нюх. – Ейс хмикнув, але Едвард йому не повірив. – Є у мене ідея, але я не хочу бути правим. Ходімо у трюм, переконаємося.

 

Едвард хотів спитати навіщо, але не став. Сам він був певен, що варто стрибати у їх човен і тікати, доки можна, проте його капітан був іншої думки.

 

Вони пішли довгими коридорами, порожніми і здебільшого темними. Вся команда спала, капітан повернувся у каюту, а черговий дивився на небокрай, виглядаючи вогні ворожих кораблів, але вони все одно кралися тихіше за щурів. Ейс йшов попереду, зупинявся перед кожним поворотом і виглядав, вишукуючи матросів із безсонням.

 

Після сходів, що вели на нижню палубу, сморід посилився.

 

– Що це за запах? – прошепотів алхімік, майже без звуку, боючись, що їх почують.

 

– Зараз побачиш. – Портгас зняв із крючка ліхтар-підсвічник, у якому стояла маленька свічка. Едвард запалив її алхімією. Капітан відкрив люк у трюм, і почав спускатися у чорне провалля по сходах без поручнів. Сморід вдарив у ніс сильніше, їдкий і застоялий, наче трюм майже не відкривали.

Маленьке полум’я вирвало із пітьми брудну підлогу, всю у коричневих і тьмяно-червоних плямах. У темряві блиснуло кілька пар очей, деякі в’язні підняли на них погляди, але більшість просто дивилися вниз.

 

– Води… дайте будь-ласка води.

 

– Відпустіть її, відпустіть хоча б мою донечку.

 

– Молю вас, виведіть його на палубу, він помирає…

 

Шепіт чувся з різних сторін, благаючий і тихий, як шарудіння сухого листя. Едвард не знав, де зупинити погляд. Трюм обплело павутиння ланцюгів, товстіших і тонших. Вони проходили крізь сталеві скоби у стінах, чіплялися до кайданів і тримали людей у чотирьох рядах, наче скот у загоні: два під стінами трюму, і ще два по середині, спина до спини.

 

– Це і була твоя здогадка? – Алхімік глянув на капітана і по його обличчю зрозумів, що так. – Це раби?

 

– А сам як думаєш?

 

Питання було риторичним.

 

– Що будемо робити?

 

Ейс пошкріб нігтями підборіддя.

 

– Бачив колись бунт на кораблі? Не бачив, звісно. Ось ми і влаштуємо один, але Едварде, – він глянув на людей унизу і піднявся на сходинку вище, – ми знімемо з них ланцюги і одразу тікаємо. Це буде різанина. Агов! – Один з рабів, який сидів найближче, підняв голову. – Знаєш у кого ключі?

 

– Нам не потрібні ключі. – Едвард впевнено спустився і підійшов до ланцюгів. Від торкання алхімією вони почали розпадатися. Раби оживилися, ті, хто пожвавіше, почали витягувати її зі скоб і кайданів, але інші просто сиділи без руху і спостерігали без інтересу. Елрік хотів зробити ще щось, хоч щось, але відчув, як Ейс потяг його нагору і почав підгоняти. – Чекай, ти хочеш піти? Може заберемо корабель?

 

– Забудь про це! – Шикнув капітан і повів його нагору. – Кажу ж тобі, тут буде різанина. Раби захочуть всіх повбивати і як ти пропонуєш їх зупинити? А так може їм пощастить і вони допливуть додому. – Капітан за три кроки проскочив черговий сходовий проліт. Ед заздрив йому цілу секунду, а потім потішив себе думкою, що з автобронею він би так не ганяв. Дорогою вони зустріли двох матросів. Алхімік трансмутував дерев’яну стіну та їх притиснуло до протилежної. Ейс, який хотів напасти в ту саму секунду, ледве встиг відхилитися і практично ліг на підлогу. – Попереджати треба! – крикну він і вужем проліз під перешкодою та між двома тілами.

 

– Ну, ти ж живий, значить нормально! – вигукнув Елрік, але насправді все ще думав про ті дивні кайдани. Портгас різко звернув ліворуч, від чого Ед мало не пролетів поворот, а потім різко зупинився, і впізнав двері до лазарету.

 

– Лікар на кораблі нам не завадить, – легко зауважив він. За дверима лунали голоси.

 

– Куди поділися ці двоє? Куди ти, сука, діла Руді? – Голос капітана Джоя видавав його неприховану злість.

 

– Та не знаю я, вони пішли і не повернулися! – Другий належав Юді. Ейс зробив крок назад і відчинив двері ногою.

 

– А ручку смикнути слабо, показушник?! – шикнув йому Едвард, але капітан відмахнувся. Джой дістав свою шаблю і приготувався до бою. Портгас кинувся на нього. Джой замахнувся, Ейс ухилився, залишив лезо праворуч і вдарив його в живіт. Работорговець різко видихнув, його перекосило. Він спробував дістати Портгаса ще раз, і шабля пройшла по руці. Ейс випростався і ліктем ударив Джоя ліктем у скроню. Чоловік упав.

 

– Юди, – звернувся він до дівчини, – йдеш зі мною?

 

– Ти ще питаєш? – Вона попрямувала у виході. – Я знаю де ваш човен, з ним не встигли розібратися, – Юді раптом побігла зовсім не тим шляхом, яким їх сюди привели вперше. Десь вдалині чулися шум, крики і метушня: мабуть, бранці таки досягли успіху. Завдяки цьому вони не зустріли ні душі дорогою на палубу. Коли Юді відчинила чергові двері, то вони зрозуміли, що знаходяться на кормі. До фальшборту був прив’язаний канат, який не дав їх суденці залишитися дрейфувати в морі. Вони спустилися і перерізали мотузку.