Вирій

Два роки по тому

Кіхьон щасливий йде додому, тримаючись за руки з поганським богом, якого він все-таки вмовив поїхати з ним на два тижні до Мальтійського узбережжя. Цього разу велику валізу тягнув Чур ґрунтовою дорогою, що переходила у вузьку стежину. Теплий вітер щоразу намагався зірвати з голови Ю капелюха, а сонце, що пробивалося крізь пухкі, мов вата хмари подавало сигнали, що сьогодні буде щонайменше тепло.

Життя в Кіхьона було сповнене турботи, радості, прекрасних моментів, яким він завдячує Вонхо, язичницькому богу Чуру, що виявився більш людяним, ніж більшість людей. Спокійне життя це те про що в недавньому минулому, здавалося, Ю фантастикою чи утопією, нарешті, його реальність. Жахіття не сняться, немає боязні рухів, дотиків, є той, кого він без сумнівів кохає. Кіхьон уже майже забув про контракт, що можна укласти з божеством, зрідка заради сміху згадував.

Бог старів, щоби не засмучувати Кіхьона й не спричиняти в дуже допитливих місцевих жителів дурнуватих питань. Кіхьону вже давно не п’ятдесят і не шістдесят, а вісімдесят років минуло сім років тому. Тіло все менше слухалося, а розуміння, що кінець його швидкий із кожним днем ставало чіткішим.

От він на смертнім одрі, жаліє що частину своїх молодих літ прожив не так. Котяться сльози. У молодості не думав він, що це так страшно, а скільки ж думок було в нього про смерть тоді. Поруч із ним тримає його за руку схиливши понуро голову Вонхо. Бог уперше стримує сльози, які не є природнім явищем для таких істот, як він.

— Якщо ти потрапиш у небуття, пообіцяй, що знайдеш мене там, — тихим старечим тремтячим голосом. — Мені страшно.

— Я знаю, знаю. Мені теж.

— Все буде добре, — заспокоює бога Ю.

Старий годинник пробив другу годину ночі, після чого все зупинилося: життя Кі, хід годинника, горіння дров у каміні. Чур уже не стримував сліз, що котилися додолу, він ще тримав ледь теплу руку.

Він обов’язково потрапить у вирій та знайде душу Кіхьона там. Не важливо, скільки століть пройде, але знайде. Кохати людину виявилося гіршим, хоч і солодшим варіантом за договір.

Кілька років Чур стримував свій біль постійно, нищачи нечисть. Він не повертався до будинку після смерті Ю. Минуло з десяток років, як він знову опинився на порозі цього дому. Без захисного бар’єра, без догляду, без життя цей будинок став почорнілою, похмурою руїною. Доріжка до нього поросла бур’янами, паркану не було, лиш іржава хвіртка висіла на нижній завісі. На вікнах фіранками висіло павутиння, дверний замок зламаний і поржавілий, двері моторошно скрипіли на вітру. Подекуди були побиті вікна, чи то вітром, чи кимось із місцевих. Цей дім втратив свій сенс. Сюди ніколи ніхто не повернеться.

— Ну що настав мій час наглянути у вирій, — бог розчинився в повітрі тримаючи бронзовий ключ від цього будинку, який опісля запалахкотів величезною ватрою.

Чур, що навідався до вирію сподівався не потрапити на очі богу Хорсу, бо той триндить так багато та невпопад, а він немає часу на пусті балачки з вищим божеством. Давненько я тут не був промайнуло в голові Чура.

Пошуки когось вирії не є з легких завдань. В якій би частині цього місця він не бував ніяк не знаходив Кіхьона тут. Минуло на землі майже два століття, а пошуки не дали жодних плодів.

Поки Чур, блукаючи піщаним узбережжям, не відчув освіжаючий аромат хвої та літньої зливи. Він був точно таким, як там, колись на землі. Вітер вів його, до місця призначення.

Він не помилився. Вийшовши з лісової хащі виднівся краєвид на будинок, який він давним-давно спалив ущент. Підійшовши до хвіртки помітив Кіхьона, він був таким же молодим, як при їх першій зустрічі, не свідомо бог теж зняв із себе образ старця, щоби належним чином зустрітися з Ю знову.

Кі читав книжку, сидячи в плетеному кріслі-гойдалці, з носика чайка виходила ароматна пара від квіткового чаю. Кіхьон перегорнув сторінку, вклав до книжки закладку, і гучно хлопнувши, згорнув книжку.

— А ти довго. Я чекав на тебе. Ласкаво просимо додому!, — повернув голову в сторону божества та усміхнувся.