Вибач, Паймон

Промені сонця, що сідало за обрій, м’яко освітлювали високу багатоярусну будівлю в східному стилі. Золоті деталі відблискували, складаючись у складний візерунок. Молода дівчина в білій сукні та маленьке левітуюче створіння підійшли до входу.
— Знову… Люмін, ми дійсно ходимо до Золотої палати за фрагментами? — Паймон ліниво потягнулась зітхаючи.
— Звісно! А чого ж іще! — підняла брову дівчина.
— Може я почекаю цього разу зовні? Не те щоб я довіряла цьому смазливому, після всого… Але Паймон впевнена, що ти можеш відстояти себе!
— Гаразд, консерва, до зустрічі у ставку? — Люмін окинула створіння глузливим поглядом і підморгнула.
— Паймон не консерва!
Люмін засміялася:
— Ти ж знаєш, що я жартую.
Але Паймон цей жарт зачепив за живе.
— Ну і фліртуйте скільки влізе! Паймон щодня з нею ходить, завжди поруч, а якийсь там… Він!… Один раз… І вона постійно за ним…
Дівчинка зло трясла маленькими ручками.
Але далі Люмін вже не чула обурення маленького створіння, через зачинені двері.
«Втім, може я й перейшла межу… Але їй також не варто було таке казати!»

Люмін увійшла до тьмяно освітленої зали. Щоразу приходячи сюди вона згадує події пов’язані з екзувією та смертю архонта.Дівчина озирнулася, але думки її все ще були зайняті розмовою, що відбулася.
«Я зовсім не збиралася сваритися … Але нехай не думає ніби може говорити все, що їй заманеться, я все правильно зробила, досить про це думати!»

— Така можливість надається не кожного дня… — невідомо звідки пролунав знайомий голос.
Від несподіванки дівчина трохи здригнулася, виходячи із своїх думок.
— Ага, лишень раз на тиждень … Годі балакати, щоразу одне й те саме. — Люмін ліниво оголила меча.
Голос гучно розсміявся:
— Одне і теж? Може ти хочеш зайнятися чимось іншим цього разу? Цікаво…
Парубок з коротким рудим волоссям спритно зістрибнув у середину зали.
— Що? А я думала ти тільки битися вмієш і чим же ми займемося? Перерахуємо всю мору? Ох і зла ж буде Паймон, коли я нарешті звідси вийду — дівчина схрестила руки на грудях.
— До речі, про цю незначну деталь… Мандрівниця сьогодні сама?
Голос Тартальї раптом пролунав над вухом Люмін, зовсім близько…
— Що?! Я… Ну… Паймон хотіла прогулятися…
— Тоді ж чому ти так почервоніла? Я лише пожартував, — Чайльд торкнувся розпаленої щоки дівчини, — ти що, брешеш мені?
— Навіщо так підкрадатися?! — вигукнула дівчина і швидко обернулася.
— Мені лише подобається щоразу бачити твою реакцію… Хіба «відчувати» не найінтригуюче, що з нами відбувається?
Тарталья притворно драматично притис руки до грудей і заплющив очі.
— А як тобі така емоція?! — Люмін скористалася елементальним навичком, намагаючись приховати збентеження. Хоч хлопець частково і мав рацію, але їй не хотілося підгодовувати його і без того величезну самовдоволеність.
— Оу, будь зі мною ніжніша… — очі Тартальї широко розкрилися від подиву, різким рухом він ухилився від удару, на обличчі з’явилася легка усмішка. — Добре, давай пограємо. Нехай почнеться бій!

Вони схрестили мечі, Тарталья різкими ривками переміщався по залі, ухиляючись від атак Люмін.
Дівчина намагалася стежити за його рухами, але хлопець так швидко пересувався з одного кінця приміщення в інший, що вона навіть не встигала зачепити його мечем.
У повітрі стояла ледь відчутна напруга, Люмін ніяк не могла зосередитись на битві, яку вона ж сама так імпульсивно затіяла.
«Може через те, що сьогодні немає Паймон? Зазвичай вона підтримує мене і підказує коли ухилятися…»
Дівчина активувала вибух стихій, Тарталья ледве встиг відскочити, але ураган повітря все ж таки пройшов повз нього. Люмін починала гніватися, а Тарталью ще більше розбурхувала його невразливість.
«Адже Чайльд рухається набагато швидше, ніж я. Я так звикла, що вона зі мною, що й не помітила як ми стали… Ближчими? Раніше я сприймала її присутність за належне, і мене дратував її писклявий голос».

Удар.

Люмін відскочила до стіни і не втримавши рівноваги вдарилася спиною. Але відразу відштовхнулася рукою і продовжила напад.
«Хоча, не такий вже й писклявий, може навіть милий… Треба буде вибачитись»
Ще один сильний удар, меч Люмін випав із рук і відлетів на пару метрів убік. Тарталья завмер. У залі повисла тиша.
— Гей? Ти в порядку?
— Так, просто щось настрою немає… — Люмін відвернулася та опустила голову.
— Це через те, що я сказав? Вибач, не хотів тебе образити. Ти ж знаєшь, кажу весь час різні дурниці… — хлопець потер потилицю, намагаючись виправдатися.
— Все добре, ти не можеш мене образити такими дурними жартами, зрештою ми ж друзі, я все розумію…
— Тільки друзі? — перепитав Тарталья. Хлопець дивився на неї пронизливим поглядом, його обличчя раптом стало серйозним, без тіні притаманної йому насмішки.
Дівчина підвела голову й подивилася на нього.
Люмін заскочили зненацька його слова. Вона була така здивована, що навіть ніяк не відреагувала, лишень дивилася широко розплющеними очима, не знаючи що сказати.
— Мені здавалося між нами є щось ще…
Люмин опустила погляд, її руки торсали край сукні.
— Ти знову дражнишся?
Дівчина не могла зрозуміти, чи справді він говорив серйозно.
Тарталья понурив голову.
Тиша ставала густою і незручною. Здавалося, що час зупинився. Обличчя молодих людей палали, дихання збилося, а все на чому була їхня увага — власне серцебиття.
— Я не жартую — подав голос Тарталья, але слів було замало, коли він зайшов так далеко.
Його рука м’яко лягла їй на талію, повільно притягуючи дівчину ближче.
Їхні погляди зустрілися, очі здавались такими глибокими, гіпнотизуючими, з теплим відблиском від неясного освітлення смолоскипів.
Хлопець поволі наблизився і їхні губи злилися у поцілунку.
Приємне тепло розлилося в грудях, а живіт трохи звело від хвилювання.