Вечір кіно

Іванов запрошує Петрова до себе на перегляд фільму. Не заходячи з далека просто пропонує під час їхньої ранкової розмови в офіс. Каже:

— Нещодавно вийшов один гарний фільм. Я би хотів глянути ввечері. Не хочете зі мною?—  і, ніби нічого не сталося, робить ковток ароматної кави.

 І Володимир погоджується, бо так — він не проти провести вечір в компанії колеги. Тим більше, що він вільний і перспектива спільного кіно вечора краще альтернативних варіантів на кшталт залипання в телефоні. Але не стримує себе і жартує, що то зазвичай додому так дівчат запрошують, щоб потім ʼсамі знаєте щоʼ. А Іванов на це лише стенає плечима:

— Ну як хочете — просто встає і йде в сторону свого кабінету, вже по дорозі вихоплюючи Тімура із запитаннями щодо героїв наступного розриву.

І Володимир має змішані почуття щодо цієї ситуації проводжаючи поглядом чужу спину. Бо це ж був просто жарт — не відмова і не насмішка. Просто такий дурнуватий в нього гумор. Який вже є, ну! Сергій що— справді образився? Чи може неправильно його зрозумів? Але ж Петров погодився. ʼЧому б і ні?ʼ- це ж достатньо зрозуміла згода, чи не так? Ця пропозиція все-таки саме ініціатива Сергія, тож не міг він так просто передумати! Бо якщо вже пропонував, то точно все зважив. Хоча часу зустрічі він не назначив. Але і не приходити не сказав… 

І Володимир ходить мов на голках ще з годину. Спроби сісти за роботу провалюються і він сам на себе лається, бо ʼВова ти прям як підліток перед побаченнямʼ. Гарчить і залпом допиває вже холодну каву. Від бридкого смаку аж морщиться. Він, звичайно, знає де живе його колега, але просто так заявитися до нього… Бо що? ʼТи ніби як запросив мене на фільм, я ніби як погодився, але ти так нічого і не сказав, тому я приперся до тебе такʼ. 

— Хуйня — протягує вже вголос впираючись поясницею в поверхню столу. Він відкидає голову назад і схрещує руки на грудях. Хмурить світлі брови. Це ж треба знайти собі такий головний біль зранку. 

Плюнувши на це все, відривається від столу і схопивши записник крокує в глиб студії. Спочатку робота,а вже потім усі моральні дилеми.

За дві години він завершує запис матеріалу і йде робити собі чай. Всідається на диван і все ж не витримує і пише Іванову. З нього достатньо роздумів. Це Сергій все це почав — хай тепер і вирішиє. Він тут ні до чого. Тому швидко набирає повідомлення чоловіку, який вже кудись поїхав по справах.

Ви: Ваша пропозиція в силі?

Відповідь не змусила себе довго чекати.

Сергій Іванов: Так

Коротко і ясно. І їбись з цим як хочеш. Міг хоча б прикинутися, що вже забув про їхню ранкову розмову. А ні, він чекав, знав що Володимир про це думатиме і ламатиме собі об цю ситуацію голову. Просто очікував на повідомлення, знаючи про все. ʼОт сволотаʼ. Власна передбачуваність змушувала Володимира гарчати. Але він усе одно пише:

Ви: Мені взяти щось?

Сергій Іванов: Тільки свою дупу.

ʼІдіть нахєрʼ — тільки і хоче написати він. Але не пише. Лише матюкається під ніс відкидаючи телефон на пóдушки і спирається на спинку дивана. Знімає окуляри і втомлено тре перенісся пальцями.Потім знов бере гаджет до рук. Перечитує коротку переписку і вже хоче уточнити час зустрічі коли приходить нове повідомлення:

Сергій Іванов: Я чекатиму Вас о восьмій.

На це він просто лайкає і дивиться на годинник. ʼО восьмій…ʼ Зараз годинник показує о пів на третю. Вся робота на сьогодні зроблена і потреби залишатися в офісі вже немає, тому він збирає речі, бере ключі від машини, одягає куртку і спускається на автостоянку. Їдучи додому він відстукує пальцями по керму нервовий ритм. Все ж треба було щось купити.Йти в гості з пустими руками не хотілося, але що ж, трясця, взяти? Він починає перебирати всеможливі варіанти в голові. Алкоголь? Іванов майже не пʼє та й обовʼязково пожартує, що він вирішив його напоїти, як дівчину. ʼТи ще б про квіти подумав!ʼ Солодке? Ага, пачку цукерок з коньяком колишньому прокурору — ідеально. Солодощі точно не варіант. Щось з їжі? Він впевнений, що Іванов підготує якісь снеки до фільму, але на крайній випадок принести випічки чи пачку чіпсів теж варіант. На цьому він і зупиняється. Купує чипсів, сушеного кальмара і бере останній шматок шарлотки в судочку з холодильника. Ну це на дуже крайній випадок. Просто знає, що Іванов обожнює випічку його матері. Приймає душ, переодягається і складає покупки в пакет. За цей час кілька разів перевіряє годинник, чи не запізнюється. І сам на себе за це гарчить. Бо це — не поведінка дорослого чоловіка. Це школяр якого запросила до себе додому симпатична дівчина і який хвилюється до спітнілих долонь. Іванов точно не симпатична однокласниця. Це дорослий і великий, в усіх сенсах чоловік. Його колега з яким вони просто переглянуть якусь новинку кінематографу під снеки, обговорять враження і розійдуться потиснувши один одному руки. Або обійнявшись. В голову прийшла згадка про чужі сильні руки на власних плеча, але Володимир відразу затрусив головою. ʼНі, просто колега, просто фільм, просто прощанняʼ повторював собі як мантру вже взуваючись у коридорі. Але все одно підійшов до зеркала, щоб поглянути як лежить його волосся і пригладити трохи рукою назад.

На місце Володимир прибуває вчасно, навіть трошки зарано. Він розраховував, що приїде десь у 19:45 — якраз ідеально, щоб дати господарю квартири підготуватися. На годиннику було 19:31. Але ж не чекати йому в підʼїзді під чужими дверима ще майже 15 хвилин. Чи може все ж почекати? Та ні, до біса. Він не хлопчик. Хай вже Іванов вибачає, що він перериває його домашню ідилію. Вже як є. Він перекладає пакет з правої руки в ліву, піднімає ту і натискає на кнопку дзвінка. За дверима лунає короткий писк, але руху з того боку не чутно.

— Вже біжу — з-за спини лунає смішливий голос і Петров здригається повертаючись на звук. На сходах стоїть усміхнений Сергій з пакетами у руках. Навколо очей у нього маленькі морщинки схожі на промінчики сонця і, трясця, йому це личить.— Давно чекаєте?

— Тільки прийшов —  він відходить від дверей пропускаючи чоловіка з ключами. Той опускає на холодний бетон пакети і в них щось шелестить. Ключ провертається кілька разів і замок клацає. Сергій відчиняє двері і притримуючи їх рукою каже:

— Після Вас.

Володимир фиркає, але посміхається і проходить вперед, вмикає світло в прихожій. ʼНадто яскравоʼ думає, але нічого не каже. Іванов заносить пакети і зачиняє за ними двері. Стягує кросівки і вже у білих шкарпетках крокує до вітальні. Петров прямує за ним, роззувшись і підхопивши свій пакет. Сергій вмикає світло і у вітальні.

— Я відходив у магазин. Купив нам усякого — і по черзі виймає з кольорові пакетики не дивлячись у сторону гостя. — Ви не могли б вимкнути в коридорі світло?

— Я теж дещо приніс — вони говорять одночасно і Сергій в нерозумінні повертається до нього. Володимир лишень ставить принесений пакет на стіл поряд з покупками і розвертається в сторону коридору. Погляд у спину він ігнорує.

— Вам не потрібно було, але дякую. Сідайте на диван. Я зараз все принесу і будемо дивитися.

Петров сідає на мʼяку софу навпроти телевізора і розглядає скляний кавовий столик перед собою. На ньому лежав записник і ще якісь папери в які він не збирався вчитуватися. Тому йому швидко стало нудно і погляд почав вивчати навколишній інтерʼєр. У Сергія була велика і простора квартира з мінімалістичним інтерʼєром. Він і раніше тут бував і з того часу нічого крім, можливо, нових картин на стінах не змінилося. 

Сергій взяв до рук пульт і трохи змінив освітлення. Тепер світло було мʼякше і тускліше. Володимир пройшовся поглядом по картинах, поличках, потім по столах зміщеної з вітальнею кухні. Сергій стояв до нього спиною. Витягував з навісних шафок тарілочки для чіпсів, горішків і всього іншого, що він там набрав. ʼНащо стільки? Ніби на цілий кінотеатр узявʼ. Він не дізнається про те як Сергій напружено розглядав магазинний стелаж не знаючи що обрати, бо просто не знав, що з цього любить Володимир. А хотілося його потішити, хотілося вгадати. Тому плюнувши на все він узяв усе що любить сам по одному і щось нове на пробу. Але Володимиру він про це не скаже, ні. А той просто спостерігає за чоловіком поклавши підборіддя на спинку дивана. Обводить поглядом широку спину, сильні руки. Отямлюється вже коли Сергій крокує до нього з різними тарілочками. Він піднімається і акуратно збирає чужі документи в стопку звільняючи місце на столику. 

— Дякую — тихо видихає Сергій ставлячи все, що ніс на стіл. Він піднімає погляд на Володимира і дивиться прямо в очі. ʼБезсовіснийʼ думає Володимир. ʼЯкий гарний колірʼ думає Сергій.

— Мені допомогти?

— Можете вмикати телевізор.Фільм в списку ʼдо переглядуʼ. Самий перший — Розвертається і йде. Володимир вмикає телевізор, в декілька кліків все знаходить, вмикає і ставить на паузу. Тут біля нього на диван падає Сергій потягуючись трохи і розминаючи шию.

— Фільм має бути про ілюзіоніста в 19-ому столітті, який проводячи шоу, насправді, обкрадає людей, а потім спокійно їде з усіма коштовностями. Але поліція ніяк не може його арештувати, бо доказів завжди недостатньо. 

— Прям як деякі урядовці?- жартує, бо не може стриматися.

Сергій сміється і киває. Тягнеться до столу:

— Ви не будете проти якщо я зухвало сам зʼїм всю шарлотку, що ви принесли?- і тягне до себе тарілку з ласощами.

— Та на здоровʼя, я для вас її і приніс.

— Тоді вмикайте.

Володимир натискає відтворення і на екрані зʼявляється заставка кіностудії. Він відкидається на спину і чуже тіло відчувається так близько, що хочеться торкнутися. Не стегна чи ноги, як він часто робив дивлячись фільми з жінками. Ні, просто руки. Торкнутися чужої долоні, переплести пальці й так і залишити. Без підтексту, без продовження, а просто щоб відчувати чуже тепло, що зараз так близько.

Вони просто дивлять фільм, тихо, спокійно, перекидаючись здогадками та коментарями і хрумкаючи чипси. Коли в один момент рука Сергія просто накриває його долоню на дивані. Не стискаючи, просто торкається ніби він має на це повне право і вони робили так вже тисячу разів. Володимир завмирає. Йому не неприємно, ні, але що з цим робити? Стиснути у відповідь, вкинути гострий жарт чи просто мовчки забрати руку роблячи вигляд, що нічого не сталося. Сергій теж насторожено завмирає уважно спостерігаючи за реакцією колеги боковим зором, але не повертаючи до нього голови. Робить вигляд, що дивиться далі, але події на екрані його вже зовсім не цікавлять.

— Це ви так приколюєтеся?—повертається до Сергія, але руку не забирає. Іванов теж до нього повертається, кидає погляд на їхні руки нарочито спокійно.

— Ні — стенає плечима і знову повертається до екрану ігноруючи чужий здивований погляд. Руки своєї не рухає.

‘Та що ж в тебе в голові робиться чортяко?’ Петров не знає як реагувати. Чужа долоня відчувається майже гарячою. Він переводить погляд на екран, а потім знову на їхні руки і назад. Все ж старається сфокусуватися на подіях у фільмі, але це просто неможливо, бо таке враження наче вся чутливість перетекла в його праву руку і зосередилася в долоні. ‘Ну і лапа’ несвідома думка. 

Кидає швидкий погляд на Сергія, той зосереджено дивиться на екран. Тихенько видихає і повільно, наче під нею знаходиться щонайменше міна, перевертає свою долоню тильною стороною до дивану. Роблячи це він дивиться на їхні рук, лише час від часу кидаючи погляди на обличчя Сергія, щоб вчасно помітити зміну емоцій: Може він взагалі зараз в морду отримає?

Сергій відчуває рух чужої долоні і трохи напружується. “Поспішив таки. Надавив надто сильно”. Думає і внутрішньо лається, бо “ідіотідіотідіот”. Бо це означає, що Володимиру неприємно. Що той хоче втекти від цього дотику, втекти від Сергія. 

“Це ти вже змирився з блядським коктейлем емоцій, що викликає в тебе цей світловолосий чоловік варто тільки йому з’являється в полі твого зору. Ти вже пережив усі стадії прийняття того факту, що коли Володимир нахиляється надто близько, на грані пристойності, у тебе спирає подих. І абсолютно забув, що світ не крутиться навколо тебе. В інших людей може бути своє сприйняття і ніхто твої думки не читає, старий ти дурню!ʼ. Він вже обертається до колеги збираючись забрати руку і відкриває рота, щоб вибачитися за власні дії, коли відчуває як чужі пальці стискають його долоню. І це все. Це просто вибух і в голові ні одної конкретної думки. Як, що, чому? Іванов скоріше очікував гострий жарт чи глумливий коментар, але не ЦЕ. Він не може точно сформулювати для себе пояснення чужим діям. Головний мозок видає ERROR. Очі в нього напевно з блюдця, але він так і завмирає з привідкритим ротом, бо всі можливі слова застрягли в горлі.В напівтемряві натикається на чужі небесно-голубі очі в яких спалахами мигають кадри з фільму. Сергій ковтає слину. Петров мовчить. І він мовчить.

ʼЯк два ідіота їй Богуʼ думає Сергій.

ʼНу давай, скажи щось. Ти в нас ж так любиш поговоритиʼ звертається Петров подумки і чекає. Чекає і не відриває погляду від тьмяних очей. ʼЦікаво які вони зблизькаʼ цю думку перериває хриплий голос Іванова:

— Ви…— прокашлюється— Я правильно Вас розумію?

— Напевно що так. Дивлячись про що ви думаєте — посміхається. Але Сергій залишається серйозним.

— Я хочу вас поцілувати.

— Так цілуйте. Хто вам заважає?

І Іванов нахиляється, зазирає в чужі очі, все ще не вірячи в реальність чужої згоди, але не знайшовши в них ні краплі відрази чи насмішки — цілує. Нахиляється нижче і торкається губ колеги своїми. Просто теплий дотик, майже невинний. Володимир гаряче видихає йому в губи, трохи тягнеться вперед і Сергій цілує його знову. Цього разу сміливіше. Кладе вільну долоню на білобрису потилицю і нахиляє свою голову в бік поглиблюючи поцілунок.

Володимир відпускає чужу руку, щоб вкласти власні долоні на шию Сергія. Піддається вперед і закриває очі. Стогне ледь чутно в поцілунок і тягне за футболку. Сергій не піддається і не розриваючи поцілунок тягне чоловіка до себе. Затягує на коліна і нарешті задоволено гарчить. Бо більше не потрібно нагинатися і тепер цілуватися зручніше. Тепер можна насолоджуватися чужим гарячим ротом і язиком, а відчуття ваги на колінах робить все лише в рази краще. Його плавить. Просто плавить від цього чоловіка, від його згоди і цієї довіри.

Петров губиться у цих відчуттях: чужих рук, губ та гарячого язика. Але йому подобається. Та якщо чесно, спробуй хтось їх зараз перервати — цей нещасний записався би до самогубців-камікадзе. Бо Петрову все ще подобаються чужі дотики, навіть не так, — йому подобаються дотики Сергія. Він тактильний і коли зараз йому відкривають безлімітний доступ до бажаного тіла, хоча Володимир впевнений, що не на довго — він збирається взяти від цієї ситуації все що може. 

Дозволяє затягнути себе на коліна і стогне. Бо йому подобається. Бо все складається так добре і відчувається так правильно, що заперечувати очевидне він не збирається. Неочікувано, але чужі долоні на власній талії лежать так ніби так і має бути. Він дорослий чоловік. Він не звик соромитися та не збирається відмовляти собі в власних бажаннях через якісь так суспільні стандарти. 

Вони відриваються один від одного і віддихуються майже торкаючись лобами. Одна думка приходить в голову Петрова і він сміється її озвучуючи:

— Ну як Вам фільм? — посміхається, задоволено щуриться і заглядає в очі навпроти.

— Без поняття. В мене знайшлося заняття цікавіше — теж посміхається, погладжуючи чужу талію великими пальцями —  І, прошу, давай нарешті на ти. Я не викаю тим з кими цілуюся.

—  Як скажеш —  і тягнеться за новим поцілунком. На цей раз він виходить ніжним, спокійним, майже лінивим. Просто жестом, щоб виразити власні почуття. І Іванов либиться, як ідіот, що аж щелепа болить. Але йому на це плювати, бо він тримає на руках своє сонце. І воно від нього нікуди тікати не збирається.