Поруч

Ніч дбайливо огорнула квітучі, вільні землі своєю повнотою, прикрашаючи небосхил блискучими зірками. Краса манила до себе, ніби закликаючи провалитись у її чорні обійми. Вночі місто Анемо Архонта засинало: не було чути ані натовпу розмов місцевих жителів, ані співу бардів на площі, і гудіння церковних дзвонів затихав, хіба що завсідні п’яниці в “Долі ангелів” розбавляли своїми розмовами заспокійливу тишу.

Але тут, за стінами міста, все було трохи інакше. Тут, в оточенні дерев, що лише повільно гойдаються, темрява відчувалася набагато глибше. Вона, добираючись до самих кісток, змушує відчувати гнітючу порожнечу, що черв’яком болісно й повільно проїдає самотню душу.

Холодне літнє повітря змусило зіщулитися хлопця, що випадково задивився на падаючі дві комети, які всього на мить осяяли непроглядну темряву. Він усміхнувся, згадуючи нещодавне прощання із загадковою мандрівницею, яка через довгі роки пошуків нарешті возз’єдналася з улюбленою родиною.
Кая був справді дуже радий за неї з братом. Наскільки має бути непорушний, сильний їх зв’язок і бажання бути поруч, що вони подолали всі, здавалося б, нездійсненні випробування. А головне – разом.

Альберіх зітхає, намагаючись закутатись у свої шати від вітру й обтяжливих думок, прискорює крок, вже в далечні помічаючи обрис знайомих виноградників.

Вітальня зала освітлюється тихим світлом канделябрів і потріскуючим полум’ям каміна, створюючи затишну атмосферу.  Капітан замикає вхідні двері й підходить ближче до вогню, сідаючи на вигравіруваний стілець з м’яким сидінням. Поруч на дивані валяється плед, який він сам залишив. Закутуючись у нього й продовжуючи дивитися на те, як тліючу деревину пожирає полум’я, хлопець мимоволі замислюється, що мало хто знає про те, що володар кріо Ока Бога терпіти не може холод.

Скрип половиць “сумна грудка у ковдрі” помічає не відразу, занурившись у думки.

Ділюк спускається з другого поверху на тихі звуки внизу й, помічаючи Каю, його губ торкається поблажлива посмішка. Він безшумно підходить до нього ззаду, через що той від несподіванки здригається.

— З поверненням.

Ласкавий дотик вуст залишається горіти на щоці лицаря і він ніяково торкається її своєю рукою, відвертаючись, і тільки киває на слова свого чоловіка.

Рагнвіндр вловлює гнітючу атмосферу повітря навколо Каї й втомлено зітхає. На годиннику майже пів на третю ночі й за день він порядком знесилів, розпоряджаючись новими поставками вина та паперовою тяганиною. Сьогодні Мондштад переживе ніч і без патрулювання Опівнічного героя, а ось один молодик навпаки так і просить своїм сумним станом побути поруч.

Втім, ніхто й не збирається залишати його наодинці із собою. Зараз він не ховається за напускним епатажем і задерикуватістю, будуючи з себе сильну, незалежну людину без слабкостей і проблем. Зараз він максимально відкритий та вразливий, справжній. І Ділюк просто не може дозволити собі кинути його у такому стані.

Винороб сідає біля ніг Альберіха, кладучи руки на його коліна і починає повільно погладжувати їх у заспокійливому жесті.  Піднімає погляд угору, зустрічаючись із синьовою ока. У відповідь на його усмішку, Кая теж мимоволі сумно, криво піднімає куточки губ.

Ділюк кладе свою, поцятковану в безлічі шрамів, долонь, не приховану звичною жорсткістю тканини рукавички, на його щоку й гладить великим пальцем оксамитову, медову шкіру. Кая лащиться до цих дотиків та видає короткий звук, схожий на мурчання. Другою рукою перебирає синє волосся свого чоловіка та підчіплює гумку очної пов’язки.

Знімає її.

Кая не протидіє, але все одно інстинктивно прибирає відрослу гривку на праве око, у спробах приховати. Все ще незвично, що в нього більше не залишилося жодних таємниць перед цією людиною.

Рагнвіндр на це тільки зітхає і заправляє м’які пасма за вухо, посміхається лише краєчком вуст, але настільки щиро й довірливо, що лицар із жалем віддає себе в руки йому.

З ним нічого не страшно. Йому можна довірити свої слабкості, що таяться під вічною ексцентричною, веселою маскою і не боятися бути відкинутим. З ним він почувається захищеним від усіх. Навіть від самого себе.

Червоноволосий трепітно ​​цілує закриту, праву повіку, трохи зміщується і залишає такий же скороминущий дотик на лівому й відсторонюється.

Кая все ж розплющує очі, зустрічаючись з парою, що горять у темряві ночі, рубінів, у погляді яких так і сочиться невимовна ніжність. Ділюк знову наближається до його обличчя так близько, що відчуває чуже, але таке рідне дихання, своєю шкірою. М’яко торкається відкритих губ, вкладаючи в цю дію всі свої почуття і за мить усувається.

— Якщо тебе щось турбує, ти ж знаєш, що я завжди можу тебе вислухати.

Бере руки коханого у свої, коротко цілує витончені пальці, щоб після дбайливо переплести їх.

— Дякую, — сльози зрадницьки накопичуються в очах, але Альберіх що сили не дає їм спуститися вниз по щоках.

Кая виплутується із захоплення рук чоловіка, тільки для того, щоб підняти його і посадити на свої коліна. І поки той не встигне поставити навідного питання, міцно обіймає, чіпляючись пальцями за тканину нічної сорочки і втикається носом кудись у ключицю. Рагнвіндр відчуває вологу своєю шкірою та у відповідь тільки турботливо зчеплює руки за його шиєю, повільно погладжуючи лицаря по голові.

— Я кохаю тебе, — приглушено долинає знизу, на що Ділюк щасливо посміхається у синявласу маківку.

Вже сидячи у ліжку і дивлячись на парубка, що переодягається в домашнє, Ділюк все ж вирішує подати голос:

— Важкий день?

Капітан, який не очікував запитання, трохи сіпається й відвертається спиною, щоб сховатися від проникливого погляду. Вішаючи на спинку стільця останній елемент одягу, він все ж таки вирішується відповісти.

— Не те щоб. Все як завжди: паперова робота, зачистка таборів, підготовка новобранців.

Мабуть йому все ж таки не вдається приховати тремтіння в голосі, тому що хлопець безшумно піднімається з ложа та підходить до нього, миттєво укладаючи Каю в пояс міцних рук. Кладе голову на його плече й терпляче зітхає.

— А якщо чесно?

Серце боляче вдаряється об грудну клітку і Кая в черговий раз відчуває що не заслуговує на таке трепітного, уважного й, що головне, терплячого ставлення до себе.  Від цього стає бридко від самого себе і він абияк пригнічує бажання ганебно розплакатися.

Декілька хвилин вони стоять ось так у тиші, що порушується рідкими схлипуваннями. Ділюк не квапить, чекає, поки коханий заспокоїться й розповість, що його непокоїть. Якщо ж не захоче, ну так має бути. Тиснути на нього він не має наміру. Вже давно навчений гірким досвідом і знає, що це найгірше, що можна зробити у подібній ситуації.

Він охайно укладає того в ліжко, накриваючи зверху обволікаючою ковдрою, і обіймає зі спини. Дарує своїми діями почуття неймовірного комфорту та захищеності. Альберіх помітно розслабляється, наосліп знаходить руку Рагнвіндера, кладучи свою поверх неї і повільно погладжує, таким чином більше намагаючись заспокоїти себе самого, ніж свого чоловіка.

— Я… Я не знаю. — його м’яко цілують у потилицю, невербально кажучи, що все добре і це дарує більшу впевненість. —Сьогодні все валиться з рук. Я відчуваю себе настільки… настільки огидним, марним… Непотрібним.

«Самотньою дитиною», — залишається невисловленим, — «прямо як тоді. В дитинстві. Коли власний батько залишив мене.»

— Я псую своїм існуванням життя оточуючим, — робить висновок Кая з нервовим сміхом, намагаючись стерти криваві картинки спогадів того фатального дня.
Коли він думав, що остаточно все зруйнував. Щастя останньої близької людини безслідно відійшло у небуття, разом з його вірою у нього самого.

Але ні, прямо зараз ця людина мовчки слухає його, не дорікаючи. Обіймає, лежачи в їхньому ліжку. Любить його. І не збирається відпускати.

Ком у горлі від почуттів не дає сказати більше нічого.

Ділюк із журбою дивиться на кохану людину й піднімається так, щоб бачити його обличчя хоч трохи, коли той старанно ховає його у подушці.

— Скарб мій, глянь на мене, — тихо шепоче, боячись зруйнувати цю тонку, інтимну грань.

І не чекаючи дії у відповідь на своє прохання, продовжує:
— Ти ні марний, ні огидний. І з чого ти взагалі взяв, що псуєш комусь життя? —докорені нотки прозирають у голосі, але наступні слова він вимовляє максимально м’яко й водночас упевнено. — Каю, ти дуже важливий і потрібний. Не лише для мене, для всіх мешканців Мондштаду. Вони всі тобою пишаються і шалено вдячні тобі. — тихе зітхання. — Як і я. Особливо.

Альберіх все ж таки повертається і з пеленою біля очей звертає погляд на м’якого і такого до болю домашнього Ділюка.

Його Ділюка.

— Ти краще, ніж ти про себе думаєш, — зітхнув, — і я розумію, що тобі важко говорити про свої проблеми. Я не хочу давити на тебе, але завжди нагадуватиму, що я тут.

Він торкається блідою долонею до грудей чоловіка, відчуваючи трохи прискорене серцебиття.

— Поруч.

Винороб внутрішньо хмуриться на себе за сухість та небагатослівність. Трохи згодом він усе ж таки вирішує доповнити:
— І я ніколи не піду. Ти більше ніколи не залишишся сам. Обіцяю. — було сказано трохи голосніше, ніж планувалося, ніби той, хто говорить, хотів донести твердість і справжність своїх слів.

Вся напруженість випаровується, коли його притягують, обіймаючи за шию й укладають на себе.

— Промінчик, ти знаєш, що ти найкращий і найприголомшуючий? — видавлює з себе Кая, вже зі щасливою, закоханою усмішкою. — Не уявляю за які заслуги Архонти дарували мені таке щастя.

— Кая, — помітно зніяковівши, Ділюк ховає ледь зааліле обличчя в шиї коханого.

— Не сперечайся, — роблено серйозним тоном вимовляє той і тихенько сміється.

Щиро.

Запускає пальці в пухнасті, червоні пасма, перебираючи їх і вже тихіше додає:
— Я щасливий поряд з тобою.

Велике спасибі, що залишився