Білий рицар

– Отож… Капітано, – мовив Магістр Ордо-Фавоніус, присідаючи поряд з Передвісником Фатуї. – Я чув про ваші здібності, але завжди знаходив ці історії досить нереалістичними. Та ось – Ви тут, сидите зі мною під відкритим небом, на краю світу, і я дійсно відчуваю в вас того самого прославленого воїна, про якого мені так багато розповідали.

Передвісник Фатуї, від подібних слів, лише сперся на свого меча та глянув на вогнище біля якого вони сиділи.
– Ваші лестощі, пане Магістре, дуже приємні, однак для рицаря – вони не головне. Честь – набагато миліша моєму серцю, аніж пусті базарні балачки.
– О… То вам не чужі рицарські чесноти?! – Магістр Варка видобув з кишені фляжку з вином та пригубив. – Рідкість для Фатуї.
– Просто, – відповів Капітано глибоко зітхнувши, – я не розділяю певні методи мої колег. На жаль, Лоефальтер виставила нас у досить неприємному світлі, та смію запевнити, що я – не такий.
– Вибачте, – раптом зауважив Варка, – Ви сказали: Лоефальтер, а не Синьйора… Рідкість коли Передвісників називають по їхнім справжнім іменам. Ви давні знайомі?!
– Можна і так сказати, – кивнув Капітано, – та цієї теми я б волів не зачіпати. Я дав слово, що збережу це в таємниці.
– Ха! – всміхнувся Магістр, – Оце я розумію рицар! Навіть половина моїх колег не такі вишколені, як ото ви. Прийміть це як комплімент. Але, якщо чесно, пане Капітано, чому ми зараз з вами сидимо тут, травлячи розмови біля костра, а не рвемо один одному горлянки?! Ми ж з вами далеко не друзі.
– Це так, – ствердно кивнув Капітано. – Але рицарі Ордо-Фавоніус для мене не вороги. Вважайте це професійною етикою, якщо хочете. Та схрещувати з вами клинки я не бажаю.
– Так… – протягнув Варка. – Ви дійсно свого роду унікум, пане Капітано. Шкода тільки, що я не можу побачити вашого обличчя.
– Боюся, вас чекає розчарування, пане Магістре, – відповів Капітано, та підвівся на ноги. – Вже досить пізно, час мені заступати на варту. Гарних снів.

І не дочекавшись відповіді Варки, Передвісник Фатуї зник у темній ночі.

Капітано довго блукав пустками випалених земель, оглядаючи чи не наблизилися до їхнього табору якісь монстри, після чого піднявся на виступ та поглянув на наметове містечко, що гуртом стояло коло русла колись широкої річки. Звідти він побачив, як Варка неспішно попрямував до свого намету, наостанок кинувши погляд у той бік, де стояв Капітано.

Його погляд нагадав дещо старому Передвіснику. Ті чудові дні його безтурботної юності, які так безжально поглинула історія. Тоді, коли він ще не носив цю маску, коли він ще носив ім’я Білого Рицаря.

***
– …Дуже непогано, – сказав рицар Ростам, парируючи удар, – хіба тільки – все ще недостатньо.
– Мені не угнатися за вами, майстре, – трохи запихавшись мовив юний рицар. – Ви надто швидкі!…
– Ха-ха, – засміявся Ростам. – То будь швидше за мене! – рвучким ударом Ростам вибив з рук юного рицаря меч, і приставив вістря до його горла. – Цього разу ти протримався п’ять хвилин. Хвалю.
– Цього недостатньо! – скрикнув молодий рицар, піднімаючи свого меча. – Якщо я хочу стати справжнім героєм, як ви – мені треба хоч раз перемогти…

Ростам злегка посміхнувся, та поклав руку на плече рицаря.
– Нічого, з часом ти опануєш усі техніки фехтувального стилю Фавоніус.
– Ви вірите в це?!… – розгублено мовив юнак.
– Звичайно! А знаєш чому?! Бо я бачу у тобі неймовірний потенціал, хлопче! Твій ентузіазм та жертовність удостоювалися не один раз похвали, а честь рицаря – для тебе не порожній звук.
– Він має рацію, – раптом роздався позаду голос Магістра Арундоліна. – Хіба тільки ти аж надто фанатично ставишся до рицарської честі. Твоє виховання, Ростаме?!

Ростам зашарівся та захіхікав.
– Магістре, – юнак віддав честь та схилився у поклоні.
– Повно, мій юний друже, – відповів Магістр. – Краще продемонструй мені свої вміння. Побачимо, чого навчив тебе мій старий друг.
– Ви хочете вийти зі мною на дуель?!
– А чом’ би й ні?! – Магістр посміхнувся, та оголив свого дворучного меча. – Вперед, юначе! Ан гард!…

Їхні мечі схрестилися, і почалася дуель. Арундолін хоча був досить вправним мечником, однак його техніка потребувала величезної затрати енергії, що зрештою досить сповільнювало його, навіть на фоні учня Ростама. Сам же Ростам стояв в стороні та спостерігав за тим неймовірним дійством, що розгорталося перед його очима. Юний рицар вправно відбивав удари Магістра, однак у атаку не поспішав іти. Удари його противника були важкі та повільні, рицар глянув на свого вчителя, та згадав сказані ним слова: «будь швидшим». Це юнак і зробив. Після ще одного удару, він з легкістю парирував атаку, вивернувся та приставив до горла Магістра свого клинка.
– Браво, – скрикнув Арундолін, та опустив меч. – Ти дійсно гідний учень. Чи не так, Ростаме?!
– А може просто хтось став надто старим?! – язував Ростам.
– Ха-ха, – іронічно всміхнувся Магістр. – Дуже смішно. Але, ти переміг, – перевів він погляд на юного рицаря, який все ще стояв трохи розгубленим після того, що сталося. – Тому, заслуговуєш на винагороду. Стань на одне коліно, синку, та поклади долоні на руків’я меча.

Юнак послухався Магістра, і той, піднявши свого меча, виголосив наступне:
– За проявлену доблесть та рицарську честь, – Арундолін приклав свого меча спочатку на праве, а потім на ліве плече молодого рицаря. – Відтепер, ти носитимеш титул – Білого Рицаря. Носи його з гордістю та завжди будь вірним Кодексу Рицарів Ордо-Фавоніус.

***
– …Яка насмішка долі, – мовив сам до себе Капітано. – П’ятсот років минуло з тих пір, і ось я знову б’юся пліч-о-пліч з рицарями Мондштадту. Воістину, шляхи Господні не сповідні.

Передвісник Фатуї присів на кам’янисту землю та поглянув на зорі, що всіяли темний небосхил. Він бачив їх настільки часто, що почав забувати наскільки вони гарні. Надто багато часу сплинуло, надто багато змінилося з тих пір. Білий Рицар… Яке ж це забуте відчуття…

На ранок, експедиція знову продовжила свій рух. Капітано послав своїх найкращих людей вперед, щоб розвідати обстановку, а сам же рухався у супроводі двох піро-агентів Фатуї, оглядаючи місцину, яка їх оточувала. Усе так само, як він бачив вночі: випалена земля, і жодної тобі рослинності. Рицарі Ордо-Фавоніус слідували за ними верхи, а деякі з хлопців-вершників навіть спробували загравати з магічками цицинів:
– Гей, дівчатка, – гукнув раптом хтось з рицарів, – хочете покатаю?! Не хвилюйтеся, я триматиму вас міцно, обіцяю.

На таку заяву, одна з магічок трохи прифиркнула, та злегка вщипнула нахабу розрядом електро, щоб той тримав свого язика за зубами. Рицаря аж пересмикнуло, що він ледве не звалився з коня.
– Не рекомендую, юначе, говорити подібні речі надалі, якщо не хочете отримати розряд блискавки чи обмороження кінцівок, – дорікнув йому Капітано, навіть не повертаючи голови. – Чи може вас не вчили такій рицарській чесноті, як такт та правильне поводження з дамами?!
– Дійсно, Філіасе, – взяв слово Магістр Варка, – це що за манери?! Хочеш, щоб я зараз же розвернув тебе та відправив додому?! Міка, готуй рапорт!…
– Вибачте, Магістре, – пробурмотів рицар. – Такого більше не повториться…
– Міка, відбій з рапортом! Але щоб мені це було востаннє, це всіх стосується!
Рицарі мовчки покивали головами, та більше не намагалися фліртувати з членами загону Фатуї. Варка пришпорив коня та під’їхав до Капітано, порівнявшись з ним.
– Вибачте моїх людей, – сказав він, та зіскочив на землю. – Наша експедиція триває вже досить довго, тому… Самі розумієте.
– Однак це не привід порушувати статут рицаря, – сухо мовив Капітано. – Рицар має вести себе стримано, особливо з представницями прекрасної статі. Тільки ж бо рицар розпустить руки – він перестає бути гідним цього звання – перетворюючись на звичайного невігласа. У Фатуї існує жорстка дисципліна, за якої порушник – має понести кару за свої вчинки.
– Це так, – кивнув Варка. – Але ми всі, зрештою, люди. І потребуємо задоволення душі та тіла, – Магістр пригладив коня, та знову перевів погляд на Передвісника: – А самі Ви, пане Капітано, знайшли свою даму серця?!

Піро-агенти, що супроводжували Капітано, враз перезирнулися та трохи відступили назад, залишаючи Передвісника й Магістра наодинці.
– І так, і ні, – відповів Капітано.
– Це як?! – допитувався Варка.

Та перш ніж Передвісник зміг вимовити хоч слово, раптом до них долинув пронизливий крик однієї з рицарів-розвідниць, яких Варка виставив пильнувати фланги експедиції.

З правого боку до них наближалася зграя монстрів. Два гончаки розриву у супроводі чотирьох менших вовків. Вони ричали та вили, невпинно наближаючись до експедиційного корпусу. Їхні крики налякали коня, і розвідниця впала з нього, підвернувши ногу.

Усі дістали зброю, та були готові кинутися на боротьбу, коли раптом побачили, як чорна фігура зблиснула своїм мечем, та кинулася на допомогу розвідниці. Удар, за ним другий, іще один. Мечник рухався настільки швидко та вправно, ніби танцював, розрізаючи жахливих монстрів на шматки, та прорубуючи собі шлях уперед. Це був Капітано.

Він здолав їх усіх, а коли закінчив, то витер з леза залишки демонічної крові та підійшов до пораненої розвідниці. Вона все ще лежала на землі, обхопивши вивихнуту ногу. Капітано сховав свого меча у піхви, а сам схилився коло дівчини.
– З вами усе добре, пані?!
– Я… – на обличчі дівчини враз запалала гримаса болю та страху. Вона була налякана. І не лише монстрами. Її лякав сам Капітано, який нависав над нею наче чорний яструб у якого з дзьоба накрапала кров.
– Луїзо! – крикнув підбігаючи Варка. – От чорт, ногу вивихнула?! Медика сюди!!!

Капітано мовчки встав, та, залишивши справу рицарям Ордо-Фавоніс, попрямував назад до свої людей. Дорогою, він раптом опустив руку у свою кишеню, та дістав звідти дещо, що нагадало йому про ті далекі часи, коли він був зовсім іншим.

***
– …Не бійтеся, міледі, – крикнув Білий Рицар, оголивши свого меча. – Я врятую вас!
Рицар вмить подолав відстань, що відділяла його від дами на яку напало чудовисько, та вступив з ним у битву. Монстр виявився досить сильним, однак і рицар, який з ним боровся був не зі слабких. Чудовисько замахнулося своїми гострими кігтями, однак клинок враз розрубав його пальці, і монстр завив від болю, притискаючи вражену кінцівку до грудей. Удар, удар. Чудовисько завило та обезсилене впало на землю.

Рицар вийшов переможцем із цієї битви. Відклавши свого меча у бік, він підійшов до дами, яка кликала на допомогу, та спитав у неї:
– З вами усе добре, пані?!
– Так, – кивнула дівчина та поправила розтріпану сукню. – Дякую вам, рицарю.
– Не часто зустрінеш монстрів так близько до міста, – зауважив молодий рицар. – Треба сповістити у штаб Ордо-Фавоніус. Але, спершу, дозвольте проводити вас за міські мури. Все ж, небезпека ще не минула.
– Ну що ви, пане рицарю, – трохи зашарілася дівчина. – Проте, якщо ви наполягаєте…
– Наполягаю, – кивнув Білий Рицар та виструнчився. – Це мій обов’язок честі.

Рицар подав дівчині руку, і разом вони повернулися до Мондштадту. Прекрасна юна діва усю дорогу не зводила з нього очей, однак сам рицар не проявляв до своєї компаньйонки жодного інтересу, тримаючись досить стримано та, по-рицарські, відсторонено. Аж тоді, коли вони опинилися коло дверей її дому, дівчина мовила до рицаря:
– Не бажаєте зайти, пане рицарю?! Все ж, ви врятували моє життя, дозвольте ж і мені якось вам відплатити. Принаймні, смачною вечерею.
– Немає потреби, – учтиво відповів він. – Рицарі не вимагають плати за свою справу. Це діло честі.
– Але, я наполягаю, – мовила дівчина. – Прийміть хоча б цю білу квітку, пане рицарю, в якості подяки. Прошу вас, не змушуйте мене благати.

На обличчі дівчини проступили сльози, і Білий Рицар враз схилився на одне коліно та прийняв цей дарунок. Він не міг дивитися як ця прекрасна юна пані плаче. Вона була надто гарна для того, щоб плакати.
– Не плачте, ясна пані, – мовив рицар, – я приймаю ваш дарунок, і віднині, він буде супроводжувати мене завжди, слово честі.

***
Прекрасна біла квітка, яку він колись отримав з рук тієї дівчини направду була з ним усе його життя. Однак тепер, її білизна зникла, а сама вона була червона та чорна від тієї демонічної крові, яку рицар пролив на своєму довгому шляху. Капітано мовчки подивився на неї, та враз сховав назад, ніби відштовхуючи ті спогади, які захлеснули його після стількох років.

Він не знав, що та прекрасна юна діва так ніколи й не вийшла заміж, бо в її серці завжди був той прекрасний рицар, який врятував її життя. Молодість минула, зів’яла врода, подарувавши на пам’ять зморшки, та вона завжди пам’ятала, і чекала, що одного дня той рицар повернеться до неї знову, скільки б років не минуло.
– …Пане Передвіснику, – раптом звернувся до Капітано один з піро-агентів. – Розвідники повернулися з доповіддю. Вони кажуть, що попереду невеликий табір хілічурлів. Нам зачистити його?!
– Ні, – відповів Капітано. – Обійдемо їх. Так ми зекономимо час та ресурси. Не варто лізти у бійку без потреби. До того ж, вже почало сутеніти. Варто пошукати місце для табору.
– Слухаюся, пане, – кивнув піро-агент.

Решту шляху Фатуї та рицарі Ордо-Фавоніус провели тихо та спокійно, і ніхто не бажав порушувати цього мовчання, бо було ясно: те, що сталося приголомшило усіх, навіть Фатуї. Капітано, холодний та мовчазний, тепер тримався відсторонено, навіть від балакучого Магістра Ордо-Фавоніус. Та Варка не був би Варкою, якби все ж не спробував з ним заговорити. Він дочекався миті, коли той сидітиме один коло вогнища, спершись на свій меч, та підійшов до нього, присівши поряд.
– Луїза просила пробачити її за ту реакцію, коли ви схилилися біля неї, щоб допомогти, – мовив Магістр. – Вона… Просто злякалася…
– Нехай не вибачається, – зітхнув Капітано. – Я вже звик до подібної реакції на мою особу.
– Але, те що ви зробили – це дійсно неймовірно. Те як ви розправилися з тими монстрами – дійсно викликає захоплення.
– Дякую, – кивнув Капітано.
– Та я досі не розумію одного, – Варка помахав вказівним пальцем, – як така людина, як ви, опинилася у рядах Фатуї?! По вашим діям, я можу судити, що ви – людина честі. То, чому ви обрали цю долю?!

Капітано спочатку сидів мовчки, ніби ігноруючи нав’язливого Магістра, та тут, він відклав свого меча убік та сказав:
– Бо я розчарувався у рицарях.

***
Війна з катастрофою Кхаенрі’аху добігла кінця, і рицарі Мондштадту нарешті змогли повернутися додому. Однак, тоді не було ні пісень, ні радості, бо біль за втраченими товаришами, з якими вони билися пліч-о-пліч, було неможливо вгамувати. Укриті ранами та бинтами, рицарі йшли вулицями колись прекрасного міста свободи та вина, неначе привиди минулих себе.

Люди дивилися на них, та не могли повірити власним очам: невже це ті самі молоді хлопчаки, яких вони тоді проводжали з квітами та піснями?! Невже це всі, хто зміг вижити у тій жахливій битві?!

Магістр Ордо-Фавоніус ішов попереду, ледве тримаючись на ногах, та тягнув за спиною свого меча, що лишав за собою довгий скривавлений слід. Арундолін був геть блідий та втомлений, а погляд його тримався долу. Він знав, що має бути мужнім у ці жахливі для його народу дні, та туга, що лягла на його серці була надто сильна, бо його друг та права рука, Ростам, пав у бою.

Білий Рицар, учень Ростама, стояв коло його могили та дивився, як над нею плаче молода дівчина Розаліна Лоефальтер. Та дівчина, заради якої Ростам був готовий на усе. Однак тепер його не стало, і жодна сила не змогла б його повернути. Білий Рицар подивився на небеса, які розривали блискавки та подумки промовив:
– Тепер вас немає, вчителю. І я не знаю, що мені робити далі… Але, будьте впевнені, я вчиню по-совісті. Слово честі.

Ввечері, рицар прийшов до кабінету Магістра та попросив аудієнції. Магістр мовчки вислухав те, що йому сказав Білий Рицар, та коли той закінчив, Арундолін похитав головою та відповів:
– Ні.
– Чому?! – спалахнув рицар.
– А ти сам не бачиш?! Помста – не шлях рицаря. Ми не месники, ми – захисники. А те, про що ти просиш – за рамками компетенції рицарів Ордо-Фавоніус. Я розумію, що ти відчуваєш, однак – будь мудрішим – ця війна скінчилася. Зроби висновки, та живи далі.
– «Золото» все ще жива… Як і ще деякі представники Кхаенрі’аху… Загроза нової катастрофи все ще зберігається! Та ще й монстри, які нишпорять по наших землях у пошуках здобичі!…
– Замовкни! – підвищив голос Магістр. Його обличчя враз почервоніло від злості, а очі налилися кров’ю. – Хочеш відправитися на пошуки?! Хочеш змарнувати своє життя шукаючи помсти – нехай! Це твій вибір! Однак, я не піддаватиму небезпеці своїх людей, які і так ледве живі після цієї клятої катастрофи!
– Ну, і нехай! – різонув рицар, та направився на вихід.
– Я вірив у тебе, – промовив Магістр. – Думав, що ти вищий за звичайного скиглія. Та схоже, я помилявся… Ростам… Помилявся в тобі…

І Білий Рицар пішов. Наостанок, він взяв у зброярні древній меч та свого буланого коня. Більше він ніколи не повертався до Мондштадту. Тепер його шлях пролягав через нескінченні битви та смерті.

В бою, рицарю не було рівних, а меч, який він тримав у руках давав йому таку силу, що жоден ворог не міг йому протистояти. Під час битви, рицар п’янів від крові, навіть сильніше, ніж від вина. Це було наче марення, екстаз. І він не міг зупинитися, допоки останній ворог не впаде бездиханним тілом на землю. Кров, яка падала на нього, була чорна наче смола, уся просякнута жахливим прокляттям, яке поступово вбиралося у тіло Білого Рицаря, подовжуючи тому вік, та розкладаючи душу.

Так минали роки, рицар пересік увесь Тейват, знищуючи кожного монстра, що траплявся йому на шляху. Одного дня, під час своїх мандрів, рицар почув, як хтось благав про допомогу. Він негайно кинувся туди. Прибувши на місце, він побачив там молоду дівчину, яку оточили монстри.

Діставши меча, рицар з легкістю подолав їх. І вже було хотів повернутися до дівчини, коли та протяжно закричала та втекла від нього.

Рицар не розумів, що сталося. Чому вона втекла від нього?!

Він поглянув додолу, та побачив, що дівчина, тікаючи, забула своє дзеркальце. Рицар взяв його та подивився на своє відображення. Враз, він відсахнувся та впустив дзеркальце, що впавши, розбилося на друзки.

Той образ, той жахливий до потворності образ все ще стояв перед його очима. Він не міг повірити, що той Білий Рицар, взірець чесноти тепер перетворився на монстра. Усе його тіло та обладунки були просякнуті кров’ю, а колись біла квітка на грудях – стала твердою та чорною наче камінь.

Білий Рицар помер у той день. А замість нього – постав Рицар Крові. Проклятий так само, як і ті монстри, яких він так довго винищував.

Рицар зневірився, та вирішив відправитися у ті землі, з яких усе почалося. Він шукав відповідей, і він їх знайшов. «Безодня» показала йому те, що сталося насправді. Довгий час він пробув серед них, намагаючись спокутувати той гріх, який ліг на його душу, однак того, що він шукав, так і не зміг знайти. Тоді, він повернувся на поверхню. Змучений та розбитий, він присів біля старого дерева, та, спершись на меч, глянув на небо.

Біль пожирав його зсередини, і він більше не мав сил не те, щоб битися, а взагалі триматися на ногах. Він заплющив очі, та уявив, ніби лежить під деревом Ванеси, а легенький вітер куйовдить його неслухняне волосся. Так мирно… Так спокійно…

Можливо, це кінець. Кінець того шляху, який він обрав. Якби ж тільки не так боліло…
– Той біль, що пожирає тебе, – раптом мовив хтось. – Я можу допомогти, мій друже.

І тоді біль минув. Рицар відкрив очі та побачив високого біловолосого чоловіка з маскою на обличчі.
– Ти пройшов довгий шлях, рицарю, – зауважив він. – Ти ж не хочеш, щоб він закінчився так безславно?!
– Хто ви такий?! – спитав рицар.
– Моє ім’я – П’єро. Я – підданий Її Величності Цариці. Перший Передвісник Фатуї. Цариця цінує подібних людей, і така людина честі як ти, міг би стати для нас дуже корисним союзником. Тож, скажи, рицарю, чи не хочеш ти стати на шлях спокути, та повалити той жорстокий порядок, який так несправедливо вчинив із цим світом та його жителями?! Чи хотів би ти стати одним з нас?! Передвісником Фатуї…

П’єро не збрехав, і вже скоро рицар постав перед очима володарки Сніжної. Вона, взірець чистоти та чеснот, підійшла до нього, та одарувала своєю милістю та добротою, яку рицар вже давно не відчував. Він знайшов свій новий шлях, та був готовий стояти за свої ідеали на смерть. За честь! За Фатуї! За Царицю!
– Відтепер, ти один з нас, Капітано! – промовив П’єро, чіпляючи тому на лацкан Око Злуди. – Тепер ти – Передвісник Фатуї!

***
Вранці, до Капітано прибув посланець із депешею зі Сніжної. Він розпакував доставлений документ та прочитав написане на білому листі. Перший Передвісник наказав йому відправлятися разом із своїми людьми до Натлану, де він має втілити наступний етап плану Її Величності. Тож Капітано зібрав усіх своїх людей та наказав збиратися. Тепер їхній шлях лежав на південь, у землі Піро Архонта.
– Вже покидаєте нас?! – спитав Магістр Варка, дивлячись, як Капітано забирається на свого коня.
– Через невідкладні справи, я маю негайно висуватися до Натлану, – мовив він та поправив віжки. – Дякую за цю недовгу подорож, пане Магістре. Бувайте, і на все добре!

І враз усі Фатуї зникли у хмарі пилу, яку залишав по собі той дикий гін, що тепер мчав на південь. Ніби піщана буря, вони летіли вперед, віщуючи зміни та біду. Варка чудово зрозумів хто такий Капітано, і він здогадувався, що вже скоро на землі Натлану очікує біда, якої ця держава ще ніколи не знала.
– Міка! – гукнув Варка, вдивляючись у слід Фатуї.
– Так, Ма… Магістре… – пробурмотів невисокий жовтоволосий хлопчина.
– Папір та перо мені, швидко! І готуйся, ти повертаєшся до Мондштадту! Веселе очікує нас свято Семи вітрів…