Було

Стоячи біля величної статуї Барбатоса, Кейя думає, що все, що відбувається з ним — нечесно, несправедливо. Щось болісно тягне в області грудної клітини, але він вирішує не зважати на це – думати не хочеться. Не хочеться взагалі нічого.

Мондштадт сховався під нічним покровом ще кілька годин тому, коли Альберіх ласував заслуженою випивкою в «Долі Ангелів». П’ятниця, таки, завтра немає справ, а значить, можна відпочити. Послухати розмови шукачів пригод, можливо, витягти з них щось цікаве, а то й цінне — сьогодні самому брати участь в розмовах не дуже й хотілося. Але спостерігаючи за впевненими рухами бармена, який як завжди був у всій своїй красі, Кейя поставив собі питання — так навіщо він приходить сюди? Щоразу, ніби це стало якоюсь звичкою, якимось обов’язковим пунктом проведення свого дозвілля. Приходити, сідати на улюблене місце — стільчик ліворуч від середнього, — свердлити кухоль з вином поглядом, підколювати майстра Ділюка, часом розмовляти з Розарією. Все частіше він приходив з метою скуштувати «Полуденну смерть», все рідше працював за давньою, перевіреною схемою, витягаючи ласий шматочок інформації з вуст охмелілих негідників.

Але сьогоднішня спроба зав’язати розмову з Ділюком обернулася проти нього. Таверна рясно порожнішала, що було дивно — останній робочий день все-таки, завтра нікуди не треба. А коли у закладі залишилася лише пара п’янких громадян, Кейа запитав, як справи у власника. Відповіді, як і очікувалося – не було, Ділюк лише відставив натерту склянку убік і сухо випалив «ми закриваємося», після чого ретирувався через задній вихід. І щось було в його швидкоплинному погляді, чого капітан кавалерії раніше не бачив — відчужене, невідоме, болюче.

А потім Альберіх виявив себе прямуючи вгору сходами, судячи з усього, прямуючи до собору. Власне, однією з небагатьох причин була Розарія, що часто затримувалася до пізна. Кейя не знав чому, але й вдаватися до подробиць не поспішав – і Розарія це цінувала. Їхні взаємини важко було назвати дружніми, єдине, що їх пов’язувало – незрозуміло звідки виникше порозуміння, але цього цілком вистачало.

Кейя не знає, як довго блукав біля статуї Архонта. На душі було якось мерзенно, неприємно, почуття не відпускало, і тоді він зрозумів — впадати в смуток, будучи п’яним, це найжахливіше, що з ним могло статися. Точніше, відбувалося це на постійній основі, просто чоловік ігнорував це або забувався під гнітом роботи.

Що поганого було у його питанні, що змусило Ділюка закрити двері таверни раніше? Начебто подібний інтерес був чимось відмінним від того, що мовив Альберіх раніше? Тоді чоловік несподівано для себе усвідомив, що всі його спроби зав’язати розмову здебільшого складалися з піддразнювань чи недоречних коментарів. Він ніколи не питав, як живе Рагнвіндр.

Його гукає Розарія, єхидно помічаючи те, що від нього несе алкоголем за кілометр. Кейя у відповідь несвідомо посміхається і думає, що було б непогано напоїти пана Ділюка.

***

Субота видається не такою вже й безтурботною, якою її уявляв собі капітан кавалерії. З ранку йому прийшло доручення від Джин — зачистити територію поряд з Вольфельдом, зумовлюючи це тим, що ніхто не впорається з піро магом прірви краще, ніж Кейя.

На виконання доручення він виходить ближче до вечора, попередньо виспавшись як слід. По дорозі в призначене місце в голову чомусь лізе вчорашня зустріч з Розарією, а потім і події, що відбулися трохи раніше. Альберіх відчуває, як звична усмішка сповзає з лиця, а сам він заглиблюється у роздуми. Благо поряд немає нікого, хто б поцікавився про що він так завзято міркує.

І Кейя засмучується. Відчуває, як на плечі всім грузом падає всесвітній біль, який не наздогнав його вчора з милості Розарії. Навіть дихати, за відчуттями, стає важче, думки зв’язуються в заплутаний клубок, а сам Альберіх хоче повернутися додому, сховатись, або зовсім напитися до неподобства, просто щоб його нічого не хвилювало. Хочеться відкинути в’язке почуття провини і сорому, не думати, чи зникнути з лиця Тейвата зовсім.

Ділюк — такий недоступний, похмурий, чужий — зовсім не той, яким Кейя його пам’ятає. Ні, неправильно. Ділюка більше немає, існує лише власник винокурні, шановний пан Рагнвіндр. Тоді чому так жахливо складно?

Капітан кавалерії зупиняється, прислухаючись. Десь недалеко звучить веселий сміх, кроки, що навіть більше подібні до бігу. Крізь кущі та стовбури дерев він помічає веселих Рейзора та Бенета. Не встигає Кейя подумки посміхнутися, як на нього накочує хлине нова хвиля спогадів.

— Я принесу більше хмизу! — впевнено заявляє Бенет, несучи в руках велику купу сухих гілок, як раптом оступається і падає, через що здивовано охає.

— Боляче? — хрипко проціджує хлопчик-вовченя, стривожено дивлячись на друга-невдаху.

— Ні-ні, все добре! – ніяково відповідає, збираючись підвестися, але Рейзор випереджає його і допомагає встати, залишивши свою купку хмизу десь позаду.

Невже вони з Ділюком колись поводилися також безтурботно?

***

Кейя впевнений, що все могло б бути інакше. Життя склалося б інакше, якби він не припустився помилки колись у минулому. Можливо, зараз, сидячи на лавці біля собору, він не почував би себе так паскудно. Заслужив.

Сестра церкви, звичайно, помітила це. Вона не любила спостерігати за сумними людьми, оскільки вони викликали у Розарії роздратування, але Кей був іншим. Вона завжди бачила, як він намагається триматися, але грати роль безтурботного веселуна вимотувало, і відбувалося те, що відбувається зараз — пустий погляд, стиснуті губи, тихий, безпристрасний тон. Тільки перед нею він може з’явитися таким.

Вони мовчали. І не було це мовчання тяжким чи неприємним, ні, — скоріше розслаблюючим та спокійним. Кожен думав про своє. Здійнявся вітер.

– Що він сказав сьогодні? — Розарія невдоволено скривилася, туша цигарку об лавку.

Альберіх не відповідає, лише нервово посміхається куточком губ.

Тоді сестра ловить себе на думці, що Кейя далеко не такий вже й молодий. І це її не тішить. Дістає пачку цигарок, перераховує, випадково витягує дві, швидкоплинно дивиться на роздратованого капітана кавалерії. Виглядає так, ніби ось-ось вмре від всесвітньої печалі, тому бездумно простягає одну сигарету, спостерігаючи за його реакцією. Синьоволосий вагається.

– Іноді це допомагає мені розслабитися, коли я нервую.

Можливо, Розарії невідома зневіра через близьку людину, зате вона чудово знає що таке біль. Кейя бере сигарету, чекає, коли сестра вручить йому запальничку. Перша затяжка йде важко — він ніколи у своєму житті не палив, друга не краще, але Альберіх старанно стримує кашель.