Бузок та вишня.

Зберігаємо традиції і знову читаємо під пісні) Всі вони будуть в моєму телеграм-каналі, посилання на який є в мене в профілі (також там виходять новини щодо моїх інших фанфіків та ідей, щось про моє життя та багато іншого. Буду вас чекати там))

——————————————————

Вони кружляли в танці. В легкому, без якихось точних рухів. Рухи веліла сама душа. Босі ноги переступали з одного місця на інше. Вони ледве встигали стояти, як танець ніс кудись далі. Трави торкалися їх ніг та приємно лоскотали.

Навіть без мелодії, під відкритим небом можна було танцювати. Танцювати під щасливий сміх коханого, такого люблячого чоловіка. Танцювати під звуки озера неподалік – його хвилював вітер. Позаду них був цілий сад, усіяний різними квітами, починаючи польовими – ромашками, маками та волошками; закінчуючи більш дворянськими, аристократичними – трояндами різних кольорів, орхідеями та найряснішами гіацинтами. Вони стояли в кам’яних, широких вазах, а іноді розпускали свій цвіт на паркані, прагнучи дістати в саму височінь – до світлого, блакитного неба. Подекуди гарне поле з саду було усіяне гіпсофілами – маленькими зірочками з неба, які впали на грішні землі. Так боязно і обережно, що лишилися лише в маленькому куточку. Але квітли вони не менш розкішно. З них можна було збирати цілі букети, дарувати в знак сильного кохання, але їх було шкода. Було шкода виривати ці маленькі квіточки, які сором’язливо квітнуть в маленькому полі…

Шляхетно звеличувався пурпурний бузок поруч з білими квітами вишні. Не вистачало ще ранкового туману, який прилягає до землі, щоб все здавалося казкою.

Вони рухались мов ангели, які спустилися на землю. Легко, невимушено, поважно. Розслаблено в руках людини навпроти. Ще один крок і вони будуть на самому краю озера – на кам’яній плиті, що огороджує прозору воду та світло-зелений килим, який природа створила власноруч. Але вони не боялися цього. Продовжили кружляти в танці, не дивлячись на таку страшну близькість з вологою. Радісно сміятися, споглядаючи в очі один одному. Міцно триматися, мов Боги кохання на землі.

— Ніколи не подумав би, що в Сань Лана є такий чудовий сад.

Сє Лянь обійняв Диявола міцніше за плечі, ближче підтягуючи його обличчя до себе. Різко та вміло вони віддалилися від води – знову продовжили кружляти серед зелених травинок. Гордовито та легко, немов ангели на землі… Його притіснили за талію до себе, чужі вуста були над його вухом. Ніжно, з гарячою пристрастю їх хазяїн прошепотів:

— Геге побачить ще багато місць, якими я володію. І тільки він їх побачить… Більше ніякі очі не споглядатимуть на цю земну красу.

Ні, це була не земна краса. Земна краса пороблена німфами, які бережуть природу та співають пісні – в лісі вони співають шепотом листя, шумом озера та річки; в горах сильним вітром, а в підземеллях безкрайньою тишею. Але цей сад створений істотою, яка давно вмерла, серце її заполонило кохання до одного Бога, якому він ставив пахощі та молився – єдиний прихильник до останнього. В його думках, в його бажаннях був лише один він. Але вони були чистими, якого б характеру не були. Руками він створив красу, яку б не змогли навіть німфи – неземну. Таку, яка навіть Богам непридатна; таку, яку міг створити лише закоханий Диявол. Ці квіти та дерева, це озеро, над яким згиналося гілля, щоб попити. Все це створив він. Кущі, які охайно повторювали лише одну постать, статуї, які були в честь однієї людини.

Лише Диявол може бути справжнім послідовником.

Лише його бажання щирі, хоч і не святі.

Вони зупинилися, наче в вальсі. Елегантно, зі спокутою в русі, але не хтиво. Холодні руки продовжували лежати на талії, а теплі обіймали за плечі. Вітер повільно торкався їхнього волосся, чіпляв квіти поруч, а трави лоскотали босі ноги…

— Ти помиляєшся, Сань Лан. Те, що створив ти, ніхто і ніколи не повторить. Твоя краса – неземна.

Боги створили земну красу, на яку могла дивитися кожна людина, а Диявол – неповторну, яка була доступна лише одній єдиній.

Він поєднав бузок та вишню. Поєднав кохання та нове життя.