Бродячі пси літератури. Невідома історія створення Детективного Агенства

Кафка Асагірі

Санго Харукава

Бродячі пси літератури.  Невідома історія створення Детективного Агенства

!Переклад від віоленл!

«Будні одного Детективного агенства»

— Кунікіда-сан, а чому було створено Збройне Детективне Агентство?  — нахилив голову набік Дзюн’їтіро Танідзакі.

Високий чоловік навпроти нього ще дужче насупився і підкреслено суворо запитав:

— А ти цього навіть не знаєш?

— Ну, я… Вибачте.

Пізній час.

Двоє чоловіків сидять один за одним за невеликим бічним столиком кафе.  Перед ними стоїть подвійна порція смажених гома-данго та чашки з ходзиття.  На обличчях обох серйозний вираз.

Збоку вони виглядають дуже незвично — хочеш не хочеш, а мимоволі обернешся, — але для них, детективів Збройного Детективного Агенства, це була чергова вечірня ділова зустріч.

Кафе “Вихор”, оформлене під легку старовину, знаходиться на першому поверсі тієї ж будівлі, де розташований офіс Збройного Детективного Агентства.

— Я просто подумав, працюю в агентстві, а гадки не маю, чому, власне, його створили.  А ви знаєте, Кунікіда-сан?

— Зрозуміло, знаю, — кивнув чоловік, що сидить навпроти Танідзакі, — Доппо Кунікіда.

Танідзакі посміхнувся:

– Не дивно.

— Якщо загалом.

– В загальних рисах?

– Так.  Наскільки я чув, агенцію відкрили десять років тому.  Сам його директор і відкрив.  Як я розумію, причиною стало знайомство з кимось.

– Ясно, – кивнув Танідзакі.  — І справді… загалом.

— Я так із самого початку й сказав.  Подробиць не знаю.  І уточнити нема в кого.  Якщо цікаво, спитай у директора сам.

— С-с самому запитати?!  — жахнувся Танідзакі.  — Що ви, я ж лише молодший співробітник!

– Молодший чи старший – яка різниця?  Він не з тих, хто навмисне відмовчуватиметься, якщо його про щось запитують.

— Але все одно якось незручно… У директора, коли він гнівається, такий пронизливий погляд, ніби залізну плиту наскрізь пропалити може.  Якби я був дівчинкою, і подивись він на мене так, напевно б розплакався.

— Так, так, — кивнув Кунікіда.  — Наш директор — майстер усіляких бойових мистецтв, після створення агенції не порахувати, скільки злодіїв він стер у порошок і скільки підступних планів порушив.  Рівень зовсім інший.  Під поглядом такої людини якесь жалюгідне дівчисько запросто бризне кров’ю з очей і звалиться мертве.  Замертво, – повторив він.

— Прокляття якесь, — зауважив Танідзакі.

— Такий наш директор.  Але чого ти взагалі про це запитав?  Щодо причини створення агентства?  Ні, ти співробітник агентства і твій інтерес зрозумілий, але чому саме зараз?

– А-а, тут така справа, – почав Танідзакі, одночасно підносячи до рота чашку з ходзитя.  Мабуть, той був ще дуже гарячий, бо тільки він відпив, як тут же боляче почав фиркати і висунув язик.  І лише потім продовжив.  – Мене Дадзай-сан спитав.

– Дадзай-і-і?  — раптом зморщився Кунікіда.

– Та і я…

— Стривай, стривай.  Дай заспокоїтися, — підняв руку Кунікіда, зупиняючи Танідзакі.  — Останнім часом варто мені про нього почути, і від стресу живіт зводить.  А варто відчути поруч його присутність, як перед очима починають танцювати чорно-білі крапки.  Самі Небеса попереджають про його наближення.  Так що дай мені трохи часу, щоб прийти до тями.

— Та вже тяжко вам доводиться… В якомусь сенсі я вас розумію… — на повному серізі поспівчував Танідзакі.

— Ну так, у нашому агентстві, крім мене, ніхто не в змозі приборкати Дадзая, цього кінченого самодура.  Ні, правильніше буде сказати, що взагалі ніхто не в змозі… Але директор особисто попросив мене його доглядати.  Надав мені довіру.  При всьому бажанні взяти і відпустити поводи… — Обірвавши себе на півслові, Кунікіда підняв голову до стелі й потер очі.  — Хм?.. Мені здається, чи світло раптом потьмяніло?..

Танідзакі теж глянув на лампу, але не помітив нічого дивного.

– Це знак тобі про мене! ♪ – не до місця веселим голосом заспівав хтось з боку входу в кафе.

– Уа-а-а-а!  — Кунікіда затремтів так, що гуркіт сидіння під ним ледь не заглушив його крик.

У дверях стояв високий молодий чоловік.

Пісочного кольору пальто, стрепане волосся, що давно забули руки перукаря.  Стоїть, притулившись худим тілом до косяка.  У правій руці тримає паперовий пакунок.

Осаму Дадзай.  Ще один детектив Збройного Детективного Агентства.

— Ех, не втомлююся насолоджуватися криками Кунікіда-куна.  У такі моменти я майже буквально бачу, як скорочується твоє життя.  А, тітонько, мені чорного чаю, як завжди, — змінивши тон, звернувся він до господині, що виглянула з глибин кафе.

– Дадзай-тян, ти?  І як завжди красень!  – привітала вона його.

– Ви теж чудові!  — помахав Дадзай і сів поряд з Кунікідою.

За і так маленьким столиком різко стало дуже тісно.

– Дадзай… Ти чого приперся?  — погрозливо пророкував Кунікіда, наче звір під час зустрічі з кровним ворогом.

– В сенсі?  Звичайно, щоб трохи підкорити тобі життя!.. — не встиг домовити Дадзай, а Кунікіда вже стиснув йому шию і з силою затряс.

– Ти!  Скільки можна з мене знущатися?!  Коли ти вже переситишся?

– Ухе-ха-ха-ха-ха-ха!  — регоче Дадзай, що мотає головою.

— Ну гаразд вам, буде!  На нас люди дивляться!  — Танідзакі зніяковіло озирнувся.

Але це кафе розташоване на першому поверсі тієї самої будівлі, де знаходиться Збройна Детективна Агенція.  І до витівок Дадзая, і до сердитих криків Кунікіди тут давно звикли як персонал, так і відвідувачі.  Ось і зараз вони з теплими посмішками дивляться у бік їхнього столика, точно спостерігають за бійкою братів-молодшокласників.

Під їхніми дружелюбними поглядами Танідзакі тільки й залишалося, що вимучено посміхнутися.

Кунікіда продовжував трясти Дадзая, а Дадзай продовжував тремтіти.

– Ти дуже багато собі дозволяєш!  Ось і сьогодні з’явився тільки зараз… Де ж ти робочий день прохолоджувався?!  Напевно ж, знову комусь життя не давав!  А кому, по-твоєму, за тебе прощення просити доведеться і наслідки купірувати?

— Як, кому… Звичайно ж…

— Не думай домовляти!  — Кунікіда відвернув голову Дадзая убік.

Пролунав тихий хрускіт.

По обличчю Дадзая розлився дуже щасливий вираз.

— От-от, до речі, — втрутився Танідзакі, — ми з Кунікіда-саном саме це обговорювали.  Пам’ятаєте, Дадзай-сан, ви питали мене, чому створили Збройне Детективне Агентство?

– Чого чого?  — з підозрою насупившись, глянув Кунікіда на Дадзая.

— Було таке, — підтвердив той, з хрускотом повертаючи голову в нормальне становище.  – Коли зустрілися сьогодні вдень.

– Де?

— У чарці.

У Кунікіди стало таке обличчя, ніби йому ввели нейротоксин.  Заговорив він, лише після тривалої паузи:

— Те, що Дадзай замість роботи вирушив у чарочку… Скажімо, це ще в рамках очікуваного.  Пізніше я йому за це всиплю.  Але ти, Танідзакі, що ти там робив?  Тільки не кажи, що й ти відлиняєш від служби?  Вісімнадцять років тільки, а вже замість роботи в чарочку ходимо?  Знаєш, скільки існує статистичних досліджень шкоди на незміцнілий організм?  Почати хоча б з клінічно доведеної згубної дії на секрецію гормону тестостерону.  Хоча що там якісь дослідження, досить сказати, що, почавши пити в такому ранньому віці, ти вже за кілька років станеш, як цей кретиноїд!  — Кунікіда демонстративно тицьнув пальцем у Дадзая, що сидів поруч.

— Приємно познайомитись, кретиноїд!  — легенько вклонився той.

— Ні, що ви все не так!  — у паніці замахав руками Танідзакі.  – Я прийшов туди у справі!  Надійшов виклик, ну я й кинувся в чарочку, а там Дадзай-сан.

– Все правильно.  І дякую тобі за роботу.

— Що?.. То ти, Танідзакі, подався на виклик?  У чарочку, де вже був Дадзай?.. Дивовижний, однак, збіг.  Чи тебе ж Дадзай і викликав?  Щоб за нього заплатити, або, як варіант, розгребти їм же влаштований переполох …

На цьому місці Кунікіда раптом різко зблід і зігнувся в спині.

– Так… Якщо нахил назад… Друге, так?  Він знову щось накоїв?

— Мені дуже шкода, Кунікіда-сан, — ніяково відвів очі Танідзакі.

— Та гаразд тобі, не глянь ти так, нічого особливого не трапилося, — променисто посміхнувся Дадзай.  — У тій чарочці зібралися такі чудові люди, ми так славно випили, побалакали, а потім я пішов додому.  І все, слово честі.  Ну… десь у процесі туди ще бомбу підкинули.

Кунікіда метнувся збоку, але промовчав.

– Кунікіда-сан?  — стривожено покликав Танідзакі.

— На секунду… знепритомнів, — ледь чутно пояснив Кунікіда і підняв голову.  — Бомбу… підкинули?  Гей, Танідзакі, про такі справи треба розповідати насамперед!  Хто підкинув?  Громадянських евакуювали?  Сапери військової поліції приїжджали?  Що сталося з бомбою?

– Вона тут, – Дадзай поклав на стіл свій паперовий пакунок.

– Уа-а!

Кунікіда від несподіванки подався назад разом зі стільцем.

— Та все нормально, це лише вміла підробка, — розвів руками Дадзай.  — Якщо зовсім коротко, учора в мою улюблену чарочку надіслали бомбу.  Анонімно, але із зазначенням мене як одержувача.  Відкриваю я посилку, а там ця бомба.  Причому, коли я обгортковий папір розкривав, то запустив таймер, от і застиг з нею в руках, чи мало, подумав, ще рвоне, трохи ворухнуся.  Ну хтось і зателефонував до поліції та агентства.

– А я прийняв виклик і побіг туди.

— Як ти… Ось поясни, як ти примудряєшся щоразу вляпуватися в подібні історії?  — болісно скривився Кунікіда, наче проковтнув отруйний гриб.

— Подумаєш, нісенітниця, підробка ж виявилася.  — Саме в цей момент принесли замовлений Дадзаєм чорний чай.  Той посмішкою подякував, кинув у чашку кілька кубиків цукру та відпив.  Після цього продовжив.  — Зрештою з’ясувалося, що в цій бомбі лише таймер справжній, а начинки немає.  Розіграш такий.  Я вже зустрівся і поговорив із винуватцем, так що все гаразд.

– Ти вже його вирахував?

– Угу.  Усередині бомби була записка зі словами “Дивись тільки на мене”.  Іншими словами, якась надто палка леді вирішила таким чином привернути мою увагу.  У мене було на увазі кілька відповідних кандидатур, я їх усіх перевірив, знайшов винну, зробив їй суворе навіювання і переконав, що в нас з нею нічого не вийде.  А то увійде ще до звички бомби в чаркову надсилати, і випити спокійно не вдасться.

Кунікіда кілька секунд з виразом втоми на обличчі дивився на Дадзая, після чого коротко кинув:

– Ясно.

В його очах читалося німе питання, чому цей чоловік користується такою шаленою популярністю у представниць прекрасної статі.

— Ну то ось, — підхопив Танідзакі, — я коли туди прибіг, мені поліцейський один сказав: «Знаючи, що на сторожі міста стоїть Збройна Детективна Агенція, ми можемо зі спокійною душею займатися своєю справою».  Ну чи щось на зразок того.  Але якось це дивно звучить, вам не здається?

– Чому ж?  — підняв брову Кунікіда.  — Хіба це не здорово, враховуючи, що в даній ситуації він був у повному праві врізати цьому бабнику, що кидає очі наліво і направо й доводить чесних жінок до бажання підкидати бомби?!  — випалив він, стукаючи туфелькою по ніжці стільця Дадзая.

— Ні, здорово, звичайно, — ніяково усміхнувся Танідзакі.  — Я просто задумався, з чого раптом таке визнання.  Адже це борг поліції — стояти на сторожі міста, так само?  А виходить, що наша агенція захищає ще й поліцейських, от і стало цікаво, як взагалі вона з’явилася.

– І так почалася розмова, – з усмішкою підтвердив Дадзай.

— Ясна річ, — Кунікіда зчепив на грудях руки.  — Справді, робота нашої агенції постійно пов’язана з небезпекою.  Абияк такі справи не починають.  Але, як ви й самі знаєте, наш директор — людина найвищих моральних принципів.  У всій країні не знайдеться гіднішого очолювати агентство.  На мене, так його установа була зумовлена ​​самою долею.

Кунікіда відпив зі своєї чашки з ходіття.

І сердито зиркнув на Дадзая.

— До речі, про агентство, — ядовито продовжив він.  – Я згадав.  Дадзай, що там щодо того пацана?

– Пацано?

— Того самого без роду та племені, якого ти вчора підібрав, — поставивши чашку, пояснив Кунікіда.  — Я знаю, що ти запропонував взяти його в агентство.  Але ж ти серйозно?  Ти взагалі у своєму розумі, брати на роботу першого зустрічного, та ще володаря найнебезпечнішої надприродної здатності звертатися неконтрольованим звіром?

– Хе-хе-хе.  Звичайно, я у своєму розумі.  Якщо на те пішло, то я заради цього і прийшов сьогодні сюди.  Зізнаюся, дочекатися не можу!

– А-а, я вже про це чув, – нахилився вперед Танідзакі.  — Ви ж про того, за чутками, тигра-людожера, який тероризує місто, який зрештою виявилося юнаком зі здатністю перетворюватися на тигра, так?  І ви всього за якусь добу розкрили справу та зловили його!  Хоча коли в гру вступає найкраща команда нашого агентства, чому тут дивуватися!

— Ой, гаразд, ти мене в фарбу вженеш!  Ніяка ми не команда!  — одночасно відповіли Дадзай та Кунікіда.

Хоча насправді на рахунку цих двох було більше розкритих справ, ніж у когось із їхніх колег, і серед них траплялися по-справжньому небезпечні.  З самого приходу Дадзая до агенції два роки тому вони незмінно зберігали за собою перше місце за кількістю успішно виконаних завдань.

В очах сторонніх, хто не був знайомий з ними досить близько і був не в курсі їхніх натягнутих стосунків, Дадзай і Кунікіда являлися ідеальними напарниками, котрі розуміють одне одного з півслова.

Страшна ця штука — незнання.

— Як би там не було, — прицвівши Дадзая сердитим поглядом, сказав Кунікіда.  – Я категорично проти.  А наполягатимеш — йди сам до директора і проси його.  От погодиться він — я тобі й слова не скажу.

— То я вже сходив і спитав, — з усмішкою відповів Дадзай.  – Він сказав подумати над кваліфікаційним іспитом.

– Навіть так?  Тобто, він не проти випробування?  – здивувався Танідзакі.

– Саме.  Але в цьому якраз і проблема, — Дадзай притиснув палець до губ, зображуючи задумливість.  — Я поки що не придумав, що запропонувати Ацусі-куну як кваліфікаційний іспит.  Та й вирішувати все самотужки не можна.  Правильно я говорю, семпай?

І він багатозначно посміхнувся Кунікіді.

– Звичайно, – схрестивши на грудях руки, з невдоволеним виглядом відгукнувся той.  — Кваліфікаційний іспит — найважливіший традиційний ритуал, необхідний для виявлення у претендента якостей, що підходять для роботи детектива, а також розуміння його істинного характеру та моральних засад.  Крім того, у цьому випадку наш новенький — це потенційно небезпечний дикий звір, який за певного збігу обставин може бути сприйнятий громадськістю як об’єкт загрози, що підлягає нейтралізації, що негативно позначиться на репутації всього агентства.  Раз директор виявив згоду, я не заперечуватиму, але наполягатиму на ретельному плануванні випробування.  Одному тобі, з твоєю хронічною легковажністю, я цю справу ні в якому разі не довірю.

— Отже, вирішено, — зрадів Дадзай і, допивши чай, підвівся з-за столу.  — Ходімо.  Я вже покликав усіх до кабінету для нарад.

– Навіщо?  — після невеликої паузи безбарвним тоном запитав Кунікіда.

— Щоб втілити в реальність те, про що ти щойно говорив.  — Дадзай, привертаючи увагу, підняв вказівний палець і з посмішкою продовжив.  – Наказ начальства.  Для визначення у майбутньої нової зірки нашого агентства придатних для роботи детективу якостей знадобляться уми всіх детективів!

Дадзай зробив глибокий вдих і оголосив:

– Раунд перший!  Мозковий штурм на тему кваліфікаційного іспиту!

***