Бог не любить боягузів

Наближалося Різдво. Світ змінювався, адже в повітрі знову відчувалася ця радісна, жвава холодність, і хоча сильного снігопаду ще не було, вже був мороз. Коли виходиш на вулицю, видихаєш так, що пар йде з рота…в стінах академії це навіює давно забуті спогади дитинства, про катання з крижаних гірок чи покотушки на санках. Але в такий радісний час можна було і пожуритися сильніше ніж будь коли. Оскільки темнішало рано, було якось самотньо на вулиці. Вже не було чутно цвіркунів, як у їх памʼятну зустріч. Усьому живому стало холодніше, складніше квітнути. Єсен так любив природу, і так сильно йому було боляче від того, як його стан схожий з її станом…чи ні, не схожий. Природа спить, природа спокійна, а він – неконтрольована істота, зірваний з ланцюгу в складних почуттях. В цей період він як ніколи відчув бажання усе розірвати. Він згадував і згадував свою розмову з Каєм, і згадував, як з нею добре, нестерпно добре. От він і не міг цього терпіти, колесо Сансари, де він не може наважитись, а вона терпляче чекає, бо памʼятає усі його слова – «ти прийняла мене, чуєш?», «і тепер ти побачиш мої почуття справжніми», «не можу ненавидіти» – вони були в її голові, ці сподівання, він бачив в її очах і душі ці поклики. Але він наче щиро не хотів. Чи ні, не так, він щиро боявся. Тепер він все ж таки став водити її у шинок, зрадив собі, але не міг встояти. Хотів її компанії, став залежний. А для нього бути залежним неможливо. Він не міг більше боротися, і саме це змирення його так лякало. Вони збиралися інколи цілою компанією, і тоді Єсен завжди робив отак:

Минала вже половина зустрічі за бесідою, починали розпалюватися суперечки між Даниїлом і Стейсі і тоді він йшов, йдучи торкався плеча Марії. Вона оберталася, і тоді він манив пальцем до другого виходу. Він сідав на сходинках, а коли підходила вона, всаджував собі на коліна і починав плекати її волосся. Він чув, як здригалася її шия кожен раз, як він її торкався – і це доводило його до шаленства. Але він ніколи не робив більше.

І знову, і знову, і знову-таки нічого більше.

•••

Одного разу він знову покликав її на вулицю, на ті сходи біля шинку. І щось у його голові запаморочилося: він не те що хотів, а ніби мав її торкнутися. Він забув про церемонії, про романтику: просто поклавши руку на її стегно, сильно стиснув – це було задоволення для обох. Але Марія не встигла оговтатися, перш ніж хлопець буквально поліз до неї. Але ж це Єсен, і тому полізши до неї він зробив вигляд, що це вона до нього: узяв її за підборіддя, все ще не відпускаючи іншої руки на стегні, і вона, наче полонена, не могла через сильне до нього тяжіння зробити щось інакше, окрім як наблизитися до його обличчя. Стався так їх перший цілунок – неправильно, зімʼято, прямо як її губи, коли вони відірвалися один від одного. Це не було щось довге, але дуже пристрасне, нервове, імпульсивне. Вони були такими. І зіштовхнувшись разом, з усім, що трималося до цього всередині, вони не змогли знайти сенсу. Тому усі ці зустрічі і доторки були такими спонтанними, а в кінці все відчувалося неправильним, але ж скільки було в цьому задоволення. Майже гріховного – і зараз ця хтивість досягнула свого піку, доросла до того, аби проявитися фізично. Марія, його Марійка навіть відчувала, що не згодна з цим, що в коханій людині вона хоче знаходити спокійне море, а не шторм, що він не та людина. Але відчувши один раз той адреналін, вже так важко відмовитись, правда? Усе, що було в її бурхливих фантазіях воплотилося, але вона не була задоволена. Вона злилася на себе і на нього: чому її голова така дурна, що не може мріяти про те, що їй насправді треба? Чому він такий точно, як вона собі уявляла? Чому він не може показати їй новий світ? Чому вони мають мучитися – ось яким був їх цілунок, оце все вони передали один одному і відчули кожен по своєму. Але вони відірвалися все ж таки. Він відірвався. І зовсім не так все скінчилося, як мало б:

– Вибач, вибач, не знаю, який біс мене потягнув це зробити!

Марія розлютилася одразу, і так сильно, адже накопичена пристрасть не дала виходу; як можна бути таким, як можна провести її по цьому недозволеному задоволенню лише на половину, коли це такий тонкий канат, як він міг штовхнути її у річку? Злодій, дурень, зрадник! Вона хотіла дати йому ляпаса, але через те що не дозволила собі на нього дивитися, попала по шиї. Єсен тільки подивився на неї мляво, наче не зрозумівши суті: він думав, що краще обірвати вже завідомо помилкове рішення. Але вона хотіла, щоб він довів до кінця. І поки він не доведе, нічого і з її боку не буде.
Вони мовчки розійшлися.
Після півгодинної відсутності Марія отримала повідомлення від Стейсі: 

– Де ти?
Мені стало погано, я тому пішла.
– Тебе зустріти десь?
Давай на містку, я через 15 хвилин туди підійду.
Насправді Марія вже була там, і кидаючи маленькі камінці у річку вона рахувала кожен вдало кинутий. Як в дитинстві, і уявляла що ця річка – її спокійне море…