Блакитноокі та руді

– … Морі багато чому мене вчив. Однак перш за все, – Дазай не стримує усмішки від іронічності ситуації й стискає кінчиками пальців свої повіки, аби не дивитися на лице Ацуші, нехай вони та майже в повній темряві, де Осаму не може навіть рук своїх бачити, – перш за все вчив ніколи не плакати.

Хлопчик лежав на підлозі та з останніх сил ледь прикривав свою голову. Думка, що якщо він зараз втратить свідомість і хватка долонь на маківці послабне, то до ранку він не доживе, допомагала не відключатися, як і солоні сльози, якими той уже міг просто вмитися. Що правда, хлопчик уже і не плакав, не кричав, просто лежав і чекав того моменту, коли цей акт «виховання» нарешті закінчиться. Сльози просто чомусь ще не встигли засохнути на червоних щоках. А ноги все били й били по найболючіших точках маленького тіла, де б точно не лишилося фізичних слідів від насилля. Раптом хлопця грубо підіймають за комір сорочки й так спокійно заглядають у карі мутні очі.

– Босе, він ще при свідомості, – низький голос був сталево рівним і беземоційним. Чоловік байдуже з-під темних окулярів дивиться хлопчику в очі та майже не рухається, все вичікуючи якоїсь відповіді від людей позаду, котрих малий не міг роздивитися через те, як все пливло.

– Добре, – не дивлячись на картину, що розгорнулася перед ним, чоловік із довгим темним волоссям і у червоному шалику мовив зовсім весело. – Сподіваюсь Осаму запам’ятав урок. Досить із нього.

Маленьке тіло було грубо кинуте на підлогу, від чого у хлопця вирвалося ледь чутне схлипування. Він одразу ж про це пожалкував, однак не почувши ніякої реакції від присутніх, вже більш полегшено задихав, злегка прокашлюючись. Розум підказував, що зараз краще встати та вирівнятись, однак тіло не те, що протестувало, просто не мало сил здійснити цей рух.

– Осаму-Осаму… Скажи, що я роблю неправильно? – кроки об м’який багряний килим все наближалися легким шурхотінням. Зір все ще був замутнений, тож нічого більше, окрім яскравих плям, малий роздивитися не міг. – Чому ти мене не слухаєшся? Я ж сказав тобі чітко і ясно: «Не швендяй із тими вошами». Ти – дитина з інтелігентної сім’ї, майбутнє цього міста, мій спадкоємець, а вони… Брудні безхатьки, яким тільки й світить, що підсісти на голку і здохнути в підворітті від передозування дешевою наркотою. Бо їхні батьки такі ж. Що буде, якщо вони дізнаються чий ти син? Чи вже, либонь, знають?

Осаму продовжував тяжко дихати, не знаходячи сил якось відповісти.

– Я турбуюсь про тебе, Осаму, – чоловік присів поруч і став гладити хлопчика по голові. – І не хочу, щоб ти закінчив, так само як…

– Відчепись, – хлопчик ледь зміг підняти голову, але на диво виплюнути це у відповідь сил не знадобилося. – Я сам буду вирішувати як мені закінчити. Ти мені ніх…

Ляпас. Насправді рука чоловіка була в рази більшою, ніж невеличке лице Осаму, тож червоний слід від удару займав ледь не всю площу обличчя хлопчика. Малий грубо сплюнув скривавленого зуба на, швидше за все, неймовірно дорогий килим, і тепер з повними очима ненависті зазирнув чоловіку прямо в його потьмянілі через тінь холодні очі. Чомусь зір Осаму, як і розум, прояснилися саме після удару.

– На такий погляд я і чекав весь цей час, – чоловік задоволено посміхнувся. – Той урок ти, сподіваюсь, засвоїв, тож час для нового… Скільки б тебе не били, скільки б не знущалися, ти повинен дивитися на ту людину саме ось так. Боси не мають права плакати, Осаму. Вони – раби своєї організації. Вони повинні розчинити свої почуття та біль у них. Вони повинні пожертвувати своїми особистостями заради блага всіх учасників організації. І ти… Повинен теж.

Чоловік продовжував свій монолог, але з кожним словом його голос ставав дедалі тихішим і тихішим. Зрештою перед очима потемніло, неначе вимкнули світло, і Осаму звалився лицем на підлогу, неначе провалюючись у неї, як у самі надра пекла.

– Знаєш, мені тоді було років зо 9 чи 10. Я лише познайомився з Аратані. Нікол й слова йому про те, що відбувалося зі мною після кожного разу, як я повертався додому, не бовкнув, – Дазай сумно замовчав, про щось на коротку мить задумуючись, але продовжив розповідь далі. – Аратані колись був мрійником. Це він зараз міг здатися п’яницею та наркоманом. А раніше… Все розповідав мені історій про те, як він розбагатіє і поїде з Японії далеко-далеко, кудись у теплу Іспанію, де купить собі будиночок на березі Атлантичного океану і буде вирощувати виноград. І там не буде ніяких наркотиків, ніяких банд, ніяких збройних розбірок і мертвих товаришів, яких не можна буде навіть похоронити нормально. Або про подорожі навколо світу… Мрії Аратані змінювались щодня, але через це вони не переставали бути цікавими та захопливими. І всі вони були про волю, – Осаму важко видихнув, опускаючи погляд на свою забинтовану долоню. – Волю, до якої я з кожним ударом від охоронців Морі і його самого був все далі та далі.

Колись давно Морі похвалив Осаму за те, що той огризнувся йому і спробував відповісти, нехай ще довго ходив із синцем на половину лиця. Однак чи міг хлопець знати, що то був перший і останній прояв такої непокори? Напевне, що ні.

Осаму вже не плакав. Чи йому вже не було чим, чи просто втомився від такої енерговитратної, але марної дії. Осаму мовчки витримував кожен удар, вже рідко навіть змінюючись у лиці. Весь біль хлопець переживав десь усередині та виплескував на якусь випадкову стіну у провулку, поки йшов додому після чергового акту приниження. Але коли по щоці від емоційного знесилення скочувалася сльоза, перед очима завжди поставала весела мармиза Морі, і Осаму починало аж трусити чи то від страху, чи то від злості, чи то від розчарування у своїй слабкості. Ніхто б із тих, хто за цей час гамселив підростаючого спадкоємця компанії, наврядчи б роздивився в хлопці щось інше, окрім твердої впевненості та нахабстві далі продовжувати зустрічатися з Аратані та, як казав Огай, «швендяти» нетрями міста. Однак Морі на це лиш загадково посміхався та самовдоволено курив, струшуючи тліючий кінчик цигарки у скляну попільничку в руках одного з охоронців. Чоловік прекрасно бачив, як повільно ламається воля Осаму.

І раптово ці побиття припинилися.

Морі просто перестав тягнути Осаму в ту сумнозвісну вітальню, в котрій хлопця постійно гамселили, і лише відмовчувався кожного разу, коли йому знову повідомляли про те, де був його син. Здавалося, з часом навіть ці «звіти» припинилися, даючи юнаку умовне відчуття волі. Однак сталося так, як і, схоже, планував Морі: Осаму сам майже перестав кудись ходити.

З кожним днем і з кожною прогулянкою за межами дому, за котру хлопця не карали, їдке підозріле відчуття близької бурі після такого затишшя не покидало Осаму. Юнака роками били за будь-яку помилку, а зараз і слова не кажуть яку б шкоду він не зробив. Осаму не міг ні спати, ні їсти, відчуття тіла без травм і синців здавалося якимось неправильним. Думка що такого міг задумати Морі просто відмовлялася покидати втомлений розум. Все намагався юнак зрозуміти звідки йому чекати підстави. Огай готує новий спосіб покарання? Огай з останніх сил стримується, щоб відгамселити Осаму до напівмертвого стану? Хлопець тижнями продовжував надумувати найбільш страшні сценарії того, що може статися. Замикав двері до своєї кімнати, спав по декілька годин, все чекав підстави… Але він навіть не міг подумати, що весь цей час сам же рив собі яму.

– Ти хочеш повторити це все знову?

Осаму публічно на нараді, на котрі Морі приблизно із 14 років почав брати, вперше висловив тому свою незгоду із планом дій компанії у якійсь ситуації. Дазай уже просто не може пригадати в якій, адже той день і той момент загалом туманом тримається у свідомості. Морі змовчав, однак після наради сказав Осаму тихо на вухо ці слова. Однак викликали вони такий швидкий потік картинок і відчуттів, що хлопцю здавалося, що він помер і перед очима пролітає його недовге та нещасне життя. Всі ті моменти, кожен той проклятий день, коли його били до втрати свідомості й замикали у темній кімнаті, неначе злилися в одну довгу жорстоку мить, протягом якої все, про що Осаму думав, це про швидку смерть. Посеред цього хаосу думок і галюцинацій чітким швидким, наче автоматна черга, ритмом відстукувало у скронях серце. Дихати було нічим. Тіло неначе розчинялося у цих спогадах болю і в насмішкуватому лиці Огая. І припинялося це лише тоді, коли в Осаму вимкнеться від перенавантаження свідомість і хлопець порине в темряву якогось тривожного короткого сну, де завжди лунала розповідь Аратані про Альпи й краєвиди Франції, до якої він неодмінного одного дня поїде.

Розум Осаму став його найзлішим ворогом. Морі тепер можна було навіть не торкатися його. Осаму робив його роботу самостійно.

З того дня він більше ніколи не йшов проти Огая. Став слухняним і тихим. Від свободолюбства, яке йому прищепив Аратані, не лишилося більше і сліду. Осаму своїми ж руками його спопелив та викинув на смітник, аби лиш більше ніколи не бачити та не відчувати всього того жаху, який він пережив у ті нещасні декілька секунд. Готовий був виконати будь-який жорстокий наказ і доручення Морі. Вбити когось? Легко. Закатувати когось? Запросто. Знищити якусь банду, нехай в ній буде повно дітей? Ще питаєте.

До одного дня.

– Морі загартовував мене для того, щоб одного дня я очолив Португай, і думав, що остаточно зламав мою волю і я від нього нікуди не подінусь.

Але у 18 років я не витримав і зробив те, чого він боявся – пішов, скориставшись своїм впливом і зв’язками, – Дазай видихнув напружено, злегка розслаблюючись. – Він знав, що не зміг би мене втримати фізично, адже я з кожним роком по рівню влади повільно наближався до нього, проте Морі міг це зробити психологічно. Він прорахувався. Всієї тієї психологічної шкоди, якої він мені завдав, не вистачило для цього теж.

Ацуші все ще мовчав. Сидів тихо, підібравши під себе коліна, і мовчки про щось думав. Відкривав рота, хотів щось сказати, але знову і знову занурювався і роздуми. Осаму не підганяв його. Всю цю інформацію ще потрібно перетравити та осмислити, як не невигадану маячню, а як те, що реально може допомогти в розслідуванні. Що правда, було тут і те, чого Осаму не мав згадувати, наприклад появу панічних атак у нього та ПТСР. Але коли Дазай почав говорити про все це, то не стямився, як продовжив викладати все, що було на душі від тих подій. На диво, відчуття сорому чомусь не було. Однак тяжкість очікування на хоч якусь реакцію Ацуші повільно здавлювала Осаму, неначе на нього поклали декілька бетонних плит.

– Чому ви мені про це розказали? Чому взяли сюди?

Ацуші все ж наважився, міцно стиснувши кулаки й напружившись сам, аби втримати свій приступ тремтіння. Дазай з нечитаємою емоцією вдивлявся в лице Накаджими декілька тихих секунд, здавалось, навіть не шукаючи що відповісти. Напруження ж Ацуші з кожною миттю навпаки – зростало, погрожуючи вибухнути та попрямувати шквалом образливих слів і бурхливих емоцій.

– Ви мені сказали про те, що були одним із керівників злочинної організації, були вбивцею, підкорялися самому бісовому Морі Огаю і були в курсі про всі його махінації, і ви гадаєте, що після цього всього я мовчатиму? – Ацуші все гучніше і гучніше продовжував цю доріжку звинувачень, ледь не зриваючись на крик. – Що я вас не зненавиджу? Не почну боятися? Ви мене дурили весь цей час, а зараз чекаєте на співчуття!

Ацуші ледь стримувався, аби не гепнути кулаком по лицю напарника, важко дихав і ошаліло вдивлявся в спокійного Дазая, ледь не спопеляючи того поглядом, однак старший за званням просто легко посміхнувся і злегка прикрив повіки, остаточно розслабляючись. Місяць зрештою нарешті вийшов із-за хмар і осяяв нічну вулицю. Колеги сиділи зовсім поруч один до одного, що аж могли чути дихання один одного: в одного – важке та уривчасте, в іншого – спокійне та рівномірне.

– Просто я тобі вірю. Ти цього не зробиш.

І не було в цих словах ні краплини брехні. Дазай дивився на Ацуші таким полегшеним поглядом, наче скинув із себе вантаж втричі важчий за нього самого. Ще ніколи Накаджима не бачив Осаму таким щасливим і спокійним. Ацуші аж на кінчиках своїх пальців відчув, як спала напруга в повітрі та як градус переляку стрімко знижувався. Чомусь спогади про ці пів року роботи з Дазаєм почали згадуватися молодшому і він швидко дійшов до думки, що якби не ця розповідь, то ніколи б і не задумався, що настільки щира та добра людина могла мати подібне темне минуле. Почуте все ще не сприймалося до кінця реальним, однак усвідомлення повільно приходило в голову Накаджими. Він не знає іншої людини у їхньому відділку, хто любив би свою роботу сильніше, за Дазая. І нехай ще якісь сумніви щодо всього цього лишалися, більше Ацуші дивувало те, чому старший так впевнений, що він би нічого нікому після цього не розповів. Хоча що тут дивуватися… Накаджима і справді цього б не зробив.

– Я маю достатньо інформації та знань, аби завершити цю справу самостійно, але я знаю, що ти теж можеш це зробити, – Дазай з посмішкою видихнув і поглянув на зоряне небо. – Ти талановитий. Але в тебе не вистачає досвіду для таких важких і непередбачуваних справ, і, загалом, саме тому пан Фукудзава поставив тебе до мене. Я хочу тебе чомусь навчити, тож не можу дозволити, щоб ти просто відсиджувався у стороні й дивився на те, як я виконую всю роботу. Однак для цього треба знати про моє минуле, – Осаму покрутив пальцем у повітрі, роблячи повчальний жест, і стишив голос.

Страх почав остаточно покидати Ацуші, вирівнюючи його пульс до норми. Дазай розслаблено сидів поруч із ним і вдивлявся у синє небо та яскравий місяць. Видно було, що Осаму все ще щось непокоїло, проте він намагався цього чимдуж не показувати й Накаджима обрав не звертати на це уваги. Насправді така віра не могла пригріти щось там, в серці Ацуші. Один із найкращих детективів відділку вважає його талановитим. А також… Цей детектив йому довіряє. Важко було не помітити, наскільки нелегко було розповідати деталі свого нещасливого дитинства, однак Дазай зміг це зробити. Саме для Ацуші. Мимоволі повага до свого наставника в Накаджими різко зросла, нехай і був Осаму далеко не найкращою людиною.

– Ви дурень, пане Дазаю, – Накаджима знесилено видихнув і також поглянув угору, на небо. – Дурень, бо не сказали про це раніше.

– Ти ж щойно грозився здати мене поліції, – приснув сміхом Осаму. – Може я боявся?

– Та нічого ви не боялися, я вас знаю. Просто причини зайвої для цього не було, – відрізав Ацуші, відмахнувшись рукою. – Однак я дечого так і не зрозумів: ви ж були злочинцем, ви були одним із керівників злочинної організації, проте вами все ще ніхто не зацікавився зі спецслужб. Як таке можливо?

– Спецслужби знають, – Дазай викинув це настільки легко, наче це взагалі нічого не вартує, і в Ацуші ледь не відпала щелепа від такого повороту. – У мене з ними домовленість. Я повинен був допомогти їм розібратися із Португаєм, а вони натомість мені пробачали всі гріхи. Зрештою, як було не взяти в союзники сина-відступника самого… Морі Огая? – шоковий стан уже пройшов, тож від імені свого кривдника Осаму знову ставало моторошно, однак після того, як відкрився і розповів про історію появи цього тригеру, стало вже значно легше стримуватися і не втрачати над власним розумом контроль. – Фукудзава знає про це. Ранпо теж, бо він і допоміг прийти мені в цей відділок. Йосано пішла з Португая тоді разом зі мною. Кунікіда мене супроводжував під час першого візиту спецслужб, тож на своїй шкурі відчув весь той жах від усвідомлення, що рік працював із колишнім керівником злочинної організації. Ото в нього лице було!

– Я краще відкладу питання про це все на потім, – занив Ацуші, хапаючись за голову під дикий регіт Дазая, якого знову пробило на старечу ностальгію.

*****

– … Здрастуй, – через декілька хвилин мовчання, коли пісня закінчилася, Дазай все ж наважився щось сказати, вдивляючись у темряву кладовища. – Пробач, що давно в тебе не бував. Все робота та й робота… Зараз всі думки нею зайняті. Проте я не жаліюсь.

Тихе завивання вітру об листя дерев і мертва тиша окрім цього, коли так хотілося почути привітання у відповідь, змусило Осаму протремтіти. До смерті захотілося покурити зараз. Дазай тримався як міг, ще й цукерки закінчилися, тож все, що він міг, це знайти якусь довгу травинку якоїсь рослини, зірвати й затиснути між зубів. Стало трохи легше.

– Так давно тут не був… Гадав, що тут все вже заросло, що я навіть могилу твою у високій траві не побачу, а за тобою виявляється хтось доглядав, – Осаму кинув смішинку кудись у пустоту і шумно видихнув. – Пробач, більше не буду так зникати. Звісно, ти, гадаю, бачиш мене і так, але думаю, що тобі було б куди приємніше, якби я хоч іноді приходив на те місце, де ти відпочиваєш. Хоча не знаю, чи бачиш ти хоч щось. Хочеться в це вірити.

А Дазай вірить і це єдине, що його зараз заспокоює. Детектив робить ковток віскі, розуміючи, що Він не сприйняв би це якось погано. Може і хаяв би, може і фиркав би невдоволено, адже пити так багато в такому юному віці… Ах, так. Дазаю вже не 17. Осаму видихає, впускаючи голову на стеллу, і дивиться прямо на зоряне небо. Воно і справді таке красиве сьогодні.

– Знаєш, я сподіваюсь тобі там не нудно! Гадаю, що Аратані зробить твої будні веселішими хоч трохи. З його жартами тобі тепер точно сумно не буде. Упевнений, що тільки-тільки він там з’явився, то зразу ж відпустив якийсь дурний анекдот і також заразно зареготав, – Осаму сам не помітив, як куточки його губ потягнулися вгору від спогадів хоч і не найкращого, проте все ж іноді веселого дитинства поруч із таким придурком з цигаркою, що вічно стирчала у нього між зубів. – Тільки не свари його за те, що ви зустрілися так рано, добре? Гадаю, що в нього не було вибору. Та й про це… Ми займаємося справою вбивства Морі, уявляєш? Цей гівнюк не безсмертний! Сам іноді дивуюсь, коли усвідомлюю… Він помер, так. І… Це найскладніша справа за всю мою кар’єру, напевне. Ні. У житті.

Дазай дещо перевів дихання і зробив ще один ковток.

– Стільки загадок, друже. Їх настільки багато, що ти навіть не усвідомлюєш спочатку наскільки ж до біса їх. А коли пробуєш розплутати цей клубок – з часом усвідомлюєш, що починаєш у ньому заплутуватися сам, – ще один ковток. – Навіть Аратані, біс, що завжди знаходить, як викрутитися, і те… Я здогадуюсь, до чого все йде, але, зізнатись чесно, трохи боюся цього майбутнього. Навіть не знаю, наскільки серйозно це все може виявитися. Ще й малого Ацуші в це втягнув… Так собі я наставник, еге ж? – Дазай гірко засміявся, стискаючи в кулак вільної руки траву. – Але якщо ставка окупиться, то ми переможемо. Що б там ті придурки не задумали, я зможу всіх захистити. Хоча… Мене мучить думка, що в чомусь той бісів росіянин правий. Скільки не стихає все довкола, починають лізти в голову ці сумніви, що він має рацію і я заслужив усе те, що може статися. Або він просто навіжений?

Осаму після такого неперервного потоку слів, з перервами на коньяк, все ж злегка притихнув. Треба перевести дихання. Темрява довкола ставала така густа, що ледь видно ліхтарик охоронця, який, на диво, тут взагалі є, здалеку. За високими деревами не видно навіть вогнів міста, лише трохи чутно шум набережної, що була недалеко звідси. І так тихо. Ніколи ще Дазай не чув такої тиші. Навіть вітер змовк. Навіть чайки мовчали, хоча вони зазвичай не затикалися і на хвилину. Така приємна, аж до тремтіння, тиша.

– Але не переймайся, друже. Я знаю що робити. Знаю, як вирахувати всіх, хто тому росіянину допомагає. Вони неминуче програють. Ти ж у мене віриш?

Питання було задане в пустоту і саме зараз Дазаю як ніколи хотілося почути хоч якусь, навіть незрозумілу, але відповідь. У серці десь защемило, коли Осаму усвідомив, що ніхто тут голосу не подасть і не згодиться із його роздумами. Посмішка зникла з лиця, а сам детектив зробив іще три великі ковтки віскі.

– Не знаю, як звати того, до кого ти звертаєшся, але я в тебе вірю.

На гору неспішно, притримуючи спину, піднявся охоронець і посвітив прямо на стелу і лице Дазая, яке щойно обернулося у бік шуму. Дідусь м’яко посміхався, навіть на роздратований зирк Осаму лиш тихо посміявся, від чого той чомусь більше і не міг злитися – лиш дивно вдивлятися у старече обличчя. Як тільки постріл агресії пройшов, на груди Дазая знову почала давити нескінченно важка туга. Наче дитина, Осаму вткнувся в підібрані під груди коліна і заплакав. Вже не лізли у голову ніякі образи із минулого і настанови Огая, що в жахах Дазаю снилися. Саме зараз чомусь стало неймовірно сильно байдуже.

– Ти виглядаєш таким сильним юнаком, не дивлячись на те, як гірко плачеш, – старий присів поруч і протягнув Осаму красиве червоне яблуко, аби той закусив після такого міцного алкоголю. Мимоволі Дазай провів асоціацію із Білосніжкою, однак несподівано спіймав себе на думці, що прямо зараз би не відмовився від отруєного фрукта. – Схоже тобі самотньо.

– До біса самотньо, – голос Осаму зрадницьки протремтів, без можливості далі стримувати свої емоції. Дазай ніяково прийняв яблуко і трохи відкусив, згадуючи лише зараз, що їв він востаннє аж тоді, у кафешці, майже добу тому. – Сьогодні помер мій останній справжній друг. А я, йолоп, не зміг навіть сказати йому «прощай»… І я навіть не можу цим ні з ким поділитися, бляха, напитися врешті-решт! Бо всі мої близькі, які б могли розділити це зі мною, мертві… І найголовніше: мертвий Він. Я не знаю, що я тут роблю. Я такий ідіот, – Дазай занурюється обличчям у згин ліктя і схлипує, ледь стискаючи у руках надкушене яблуко. А дідусь все слухав і слухав уважно та терпляче, вимкнувши перед цим ліхтарика, аби не розряджати.

– Я знаю, як важко втрачати близьких, – охоронець обережно погладив темне волосся Дазая, укладаючи неслухняні та хаотичні хвилі хоч трохи. Робить це повільно, слідкуючи за реакцією незнайомця, аби ні в якому разі не зробити чогось неправильного. – У мене 10 років тому помер син. Рак крові. Дуже болюча та трагічна смерть. Мій хлопчик вмирав у мене на руках… А я міг лише безпомічно і корити себе за те, що я не міг нічого вдіяти. Наша сім’я була дуже бідною, так що у нього не було жодного шансу вижити. Зараз він там, лежить десь поруч із кущем троянд, які я посадив минулої весни. Він любив троянди. Дуже любив… І, знаєш, кожного разу, коли я дивлюся на них, відчуваю себе настільки самотнім, наче у всьому світі існуємо лиш я та мого хлопчика поросла могила. Але… Окрім мене, на його могилу приходить ще і його матір. І його сестра, що народилася після його смерті. Я дивлюся на них і розумію: скільки б ти не страждав, скільки б рідних не поховав, завжди у твоєму житті буде хоч одне зернятко, яке ця смерть посіє, і рано чи пізно воно проросте та дасть тобі новий сенс продовжувати свою подорож у цьому безкрайому й дивному світі. Це може бути новий твій друг, твоя любов, твоя дитина. Коли тобі боляче… Тобі здається, що ти один у цілому світі. Але це не так, любий. Ти ніколи сам не будеш, поки рядом існують люди. Кожен із них може стати тобі таким же дорогим, як і люди, яких уже в нашому світі немає. Треба жити далі. І вірити в те, що одного дня ти будеш готовий впустити у своє життя ще когось.

– Ви такі добрі до мене, – Дазай про це подумав, але слова самі собою вирвалися з вуст. – Ви знаєте цю людину, біля чиєї могили ми сидимо. І повинні знати, що простак до неї не прийде. Що, якщо я бандит, дідусю?

– Я не бачу перед собою бандита, – охоронець м’яко посміхнувся, обрамляючи зморшками, неначе промінчиками сонця, свої напівпрозорі старечі очі. – Я бачу лише загублену в цьому світі маленьку дитину.

Різке дежавю після цих слів, яке вкрило Дазая з ніг до голови, змусило його все ж на мить гірко посміхнутися, змахуючи сльози з очей. Охоронець дивно схилив голову на бік, однак Осаму одразу ж відповів, не затримуючись із поясненнями:

– Він колись так теж сказав, – Дазай кивнув у бік стели. – Який збіг.

Зрештою, дідусь посміхнувся знову, підводячись на ноги та струшуючи пилюку зі своїх ніг.

– Досить уже з тебе, хлопче, – старий протягнув Дазаю руку. Той в’яло, але все ж схопився за неї та став повільно підійматися на тремтячих від сидіння на холодній землі ногах. – Все ж, час для відвідування кладовища можна обрати й більш ранній. Не варто тобі в такому стані бути тут одному, – дідусь підбадьорливо поплескав Осаму по плечу, після чого хазяйновито підібрав пляшку із трави, котру пізній відвідувач уже встиг там забути. – Ходімо, викличемо тобі таксі.

*****

Місто майоріло за вікном, а Дазай все ніяк не міг до кінця усвідомити те, що йому сказав той дідусь. Наче все це здавалося чимось нереальним, вигаданим, казковим. Думки плуталися між собою, нехай детектив і трохи протверезів. Раптово увагу Осаму все ж прикула до себе арка, що мерехтіла здалеку, вона вела прямо на набережну, а за нею ще ціла лінія красивих викуваних ліхтарів у стилі Лондона 19 століття, що освітлювали вуличку. Вона вела до моря… Як же Дазай там давно не був. Колись це було його улюблене місце, аби посидіти на лавці, подивитися на скелі, що були всіяні нескінченною кількістю чайок, наче зірками на небі. Осаму завжди було там спокійно. Що б не ставалося в його житті, детектив просто приходив туди, або щоб мовчки дивитися на хвилі вдалечині, або годувати голубів, або читати якусь випадкову газету, котру знайшов на землі, але просто насолоджуватися часом, проведенним там. Біля набережної завжди було свіжо, прохолодно, вітряно, дихалося на ній завжди якось простіше, наче нескінченна туга відступала на декілька метрів і тихо спостерігала за Дазаєм здаля. Як той мовчазно курить, як той рахує кораблі десь на лінії горизонту, як той слухає якусь випадкову пісню по радіо, чию хвилю зловив його сотовий. На набережній все життя здавалося простіше. І це чарувало.

Дазай, довго не думаючи, спитав:

– Зупиніть тут, будь ласка.

– Ви впевнені? – таксист пригальмував машину, а опісля насторожено повернувся до клієнта. – Ви п’яні. Вас попросили доставити до адресу вашого будинку.

Чи то з професійної етики, чи то з чисто людського співчуття, але водій схвильовано вдивлявся у мутні карі очі детектива і тихо чекав відповіді. Дазай міг би подумати, що той упізнав його, хлопця, який неодноразово світився по національному телебаченню зі своєю справою, ще й привселюдно дав відсіч «нахабним столичним пацюкам», про що мріяла ціла купа йокогамського народу. Проте таксист чи то з тактовності, чи то з банального незнання жодним словом про це не обмовився. Хтозна, може це й на краще, бо Дазай не знає, чи сп’яну не викладе якісь секретні деталі слідства, бувши емоційно спустошеним.

– Я вже трохи протверезів, – Осаму намагається натягнути посмішку настільки розгублену і присоромлену, наскільки це взагалі зараз можливо. – Зі мною все буде гаразд. Мій дім якраз через квартал, я доберуся сам, – детектив дістав із кишені декілька жмаканих купюр і поклав біля коробки передач водія під спантеличений погляд того. – Тут повна сума, як до мого дому, – зрештою, Осаму, важко зітхнувши, все ж вийшов із машини та кинув наостанок у прочинені двері: – Дякую вам. Гарного вечора!

Коли Дазай відійшов на тротуар, машина простояла ще декілька секунд, а опісля все ж зарухалась і поїхала далі, у темряву ночі. Осаму полегшено видихнув, оглянувся по сторонах, а потім перебіг дорогу. Благо в такий час дуже мало людей, тому зустріти машину було приємною рідкістю, адже можна було спокійно перейти на той бік вулиці в будь-якому місці.

Арку вони вже проїхали, але до набережної вело декілька доріг, та просто була однією з найкрасивіших. Осаму може і хотів би нею пройтися сьогодні, але втома пробіглася електричним струмом по його ногах, від чого це бажання довелося миттєво відкинути. Простої прогулянки йому цього разу вистачить. Пройшовши арку із якоїсь сосни, відкрився йому шлях із нечастими ліхтарями поруч. Проте вдалечині шуміло воно – море. Сон повільно напливав хвилями на очі Осаму, але бажання побути там хоч трохи пересилило все, що могло тільки в ньому протестувати. Проходячи повз незліченну кількість лавок, Дазай нарешті побачив ті самі поручні та доріжку, що перетинала всі інші та бігла вздовж берегової лінії. Десь там, глибоко в душі, потепліло. Хвилі шумно билися об берег зі скель, і все, як у спогадах. Нічого не змінилося. Все та ж кам’яна кладка, все ті ж поручні, що поросли мохом, все ті ж розписані всілякими лайливими словами лавки. Все те ж, що й раніше. Дазай нетерпляче, але так полегшено звалюється на поручні та дивиться вдалечінь, глибоко вдихнувши це прохолодне морське повітря. І хочеться цим пейзажем із тривожним темним небом, усіяним мільйонами білих насмішкуватих зірок та важких дощових хмар, пейзажем зі скелями внизу та десь там, далеко, що сяяли від вологи в промінні молодого місяця, хочеться ним упиватися вічно. Наче нема ніяких проблем, нема ніякого мертвого Морі та слідства, нема розпаду організації й всього того хаосу, що за цим слідує, і нема бісового… Накахари.

Чому капелюшник зараз виник у нього перед очима? Ця напущена фізіономія з півтора метра зростом, з гидким ставленням до оточення та до Дазая самого, з максимально упередженим ставленням до справи, із такою дратуючою самовпевненістю в правильності своїх вчинків, і… З красивими блакитними очима, з рудим хвилястим волоссям, які чомусь так нагадують Дазаєві його.

Осаму гірко посміхнувся та прикрив рукою свої очі. «Я вже зовсім із розуму сходжу», – короткий вердикт зробив собі Дазай, сміючись тихо та нервово: «Бачу привид мертвої людини вже в аби-кому». А море буйне-буйне, неспокійне та жваве. Шумно б’є хвилями по пристані та змиває всіх чайок зі скелі. За спиною Дазая також щось зашуміло. Чутно тихі, повільні кроки, а потім тріск лавки – схоже цей незваний гість присів. Осаму ледь обернувся на шум, помічаючи хлопця, що так само протяжно й затужливо дивився кудись у темну морську далечінь. Розпущене довге волосся по плечі, красиве чорне пальто, що легко накинуте на плечі, та руки, запхнуті в кишені штанів. Вигляд у нього був такий же стривожений, як і море зараз. Та раптом хлопець звертає увагу на Дазая також. Проте чомусь завмирає. Наче зовсім забув як дихати.

– Дазай?

Ледь чується із його вуст і Осаму впізнає цей голос із першого ж поданого звуку.

– Накахара.

Вони дивляться один на одного декілька хвилин і просто мовчать. Чуя здивований, Осаму чомусь ні. Хочеться щось сказати, подати хоч єдиний звук, але не виходить. Їх думки плутаються, язик заплітається також, але коли це зазвичай відбувається, то все спускається на сміх. Проте не зараз. Дазай ніколи собі прямо не зізнавався, але з Накахарою завжди було цікаво говорити. При першій зустрічі Осаму і здогадатися не міг, що в них буде так багато спільного та так багато тем для обговорення. Чуя завжди знав що відповісти, завжди знав що розповісти та мав на все свою думку, через яку не рідко сперечався з йокогамським детективом. Час, що Дазай проводив із Накахарою, ніколи ним не вважався витраченим в пусту. Навпаки: Осаму почав тихо насолоджуватися тим, як у нього так раптово, випадково, з’явився такий, йому страшно це сказати в голос, друг, котрий чудово його розуміє. Тільки от не думав Дазай, що з Чуєю йому сподобається навіть… Стояти в тиші та дивитися один на одного.

Чомусь сьогодні Накахара виглядав незвично красиво та миловидно, навіть більше, ніж завжди – цій думці Дазай про себе сильно здивувався. Столичний детектив був охайним, і навіть на відстані Осаму міг вловити тонкий запах його парфюму, волосся гарно вкладене. Наче в Чуї було побачення, проте воно зірвалося, якщо судити по тому, як тужливо він сидів і так пильно вдивлявся до цього в море, не взявши із собою ні книги, ні газети, ні кусеня хліба, аби погодувати голубів – нічого.

– Часто тут буваєш? – першим почав Чуя, відводячи погляд зрештою кудись в сторону та скуйовджуючи волосся на маківці, стаючи більш звичним.

– Ні, але раніше – так, – відповідь була коротка, після чого Дазай знову повернувся до моря. – А ти?

– Я тут не був декілька років. Навіть не думав, що тут все так, як і раніше.

– Цікаво, чому ти тут вночі опинився? – подув вітер, Осаму дещо затремтів і зіщулився, але голови до Чуї не повернув. – Прекрасний час навідувати такі місця – день. І тільки не говори, що тут занадто людно. Біля пристані завжди дуже мало людей.

– Так-так, знаю, – усміхнувся Накахара. – Я чув ці легенди про привидів самогубців, що кинулися звідси в море, і вони ходять тут ночами, шукаючи спокій для своїх душ. Бла-бла-бла. Нудна казочка для діточок.

– Ти не віриш у привидів?

– Ні, не вірю.

Дазай не стримався і тихо засміявся, легко прикриваючи очі.

– Такий сміливий, як на таку крихітку.

Накахара ніяк не відреагував словесно на це та просто встав із лавки, повільним кроком підходячи до поручнів та спираючись на них біля Дазая. Між їхніми ліктями було трохи більше метра, проте відчувалося це так, наче вони могли відчувати тепло шкіри один одного. Навіть крізь тепле кашемірове пальто та весняну куртку. Чуя дістав пачку цигарок із кишені, увіткнув собі між зубів, а опісля протягнув упаковку Осаму, на що той лише похитав головою.

– Все хотів спитати, але забуваю: давно ти не палиш? – Накахара без зайвого поспіху підкурює, а потім затягується. – Я так зрозумів, ти просто намагаєшся одну залежність витіснити іншою.

– Не курю вже близько 7 років, – Дазай сперся щокою об руку, виставлену на поручень. – Спочатку часу та ресурсів не було з академією, а потім свідомо відмовився.

– І що ж вплинуло на твоє рішення? – питання було абсолютно дурне, проте чомусь не хотілося завершувати цю розмову. Навіть у такий дурний спосіб хотілося продовжити й Чуя це робив.

– Мій психотерапевт заборонив, – Осаму раптово згадав про свою заначку в кишенях штанів і радісно дістав звідти невеличку упаковку із цукеркою. У декілька спритних рухів вона була розпакована та закинута до рота. – Сказав, що куріння це лише втеча від проблем, а не їх вирішення. До того ж воно шкодить здоров’ю та гаманцю, тож від цигарок у мене лише упаковка лишилася, та й усе.

– У тебе є психотерапевт? – Чуя спитав абсолютно зацікавлено, адже такого факту про Дазая він не знав.

– Він є у всіх, – Осаму ж відповів ледь не байдужо, наче ця тема його зовсім ніяк не тривожила. – Але я відвідую його настільки ж рідко, наскільки буваю серйозним хоч у чомусь.

– Декілька разів на рік? – Чуя посміхнувся.

– Точно в ціль, – Дазай не стримався і кинув винний смішок.

Чуя задумливо замовк, вдивляючись у пропливаючий не так далеко корабель, що декілька разів прогудів. Схоже, у нього тільки-но запускався мотор.

– Гарна штука цей… Психотерапевт.

Осаму розкусив цукерку і подивився на задумливого Чую прикритими очима, куточки його губ потягнулися вгору.

– А що? Порадити тобі якогось, щоб ти таким стервом не був?

Дазая легко вдарили в плече, але він лише здавлено розсміявся. Чуя, нехай і переможено, проте посміхнувся теж, ховаючи лице у згин ліктя. А море все шуміло та шуміло. Зрештою загуділо вдалечині те вантажне судно, відпливаючи від міста у морські простори. У порту зарухалися робочі. І скелі причаїлися у порожнечі води моря, що хвилюється, то показуючись над хвилями, то ховаючись назад у прибій. Чуя повернувся і подивився на Осаму, що теж про щось задумався, дивлячись на той відпливаючий корабель. Вітер був не сильний, але дув тому прямо в лице, ледь не зриваючи з шиї темний шарф, котрий Накахара спершу не помітив під курткою, і скуйовджуючи волосся, проте той навіть не зіщулився. Чуя навіть забув про тліючу цигарку між пальців, чомусь вічно переслідуюче бажання курити відступило зараз. Як ніколи сильно Накахара захотів у Дазая щось спитати, хай раніше і не дозволяв собі занадто цікавитися чимось у нього. Зараз йому чомусь стало все одно на внутрішню заборону.

– Даза…

– Накахара?

Дазай ніяково повернувся до Чуї, помічаючи збентеження на лиці того.

– Пробач, я перебив.

– Ні, ти пробач. Говори, що хотів.

– Я… – Чуя зам’явся, переводячи погляд на море і не знаючи як йому продовжити. – Добре, це не важливо.

– Та ну, дуже важливо.

– Ні, – знову ніяковий смішок і Чуя стукає себе долонею по лобу.

– А мені важливо, – Дазай подивився на нього зовсім серйозно і легко штовхнув плечем, після чого коротко посміхнувся й сам.

– Я просто от подумав, – Чуя зняв рукавичку з долоні та став її мнути, – ти мене назвав чиїмось іменем в кафе тоді, першого разу, як ми там були. Коли ти прокинувся та побачив мене, а не, схоже, людину, яку звав, ти помітно засмутився. Може в цьому нічого такого, але чомусь це вже тривалий час із голови не вилітає. Ця людина…

Дазай спочатку не зрозумів про кого Чуя говорить, адже не пам’ятав, щоб говорив щось подібне, але після недовгого метикування все ж стало на свої місця. Осаму опустив голову.

– Ода… Одасаку? Я це ім’я назвав?

– Так.

– Так, він помер, – очі Чуї округлилися, в горлі застряг якийсь комок. Столичний детектив хотів перепросити та припинити говорити на цю, як він думав, незручну тему для колеги, але Осаму продовжував: – Його застрелили під час… Пограбування. Він був мені як батько.

– П-пробач! – Накахара за нервовим сплеском сорому не стямився, як схопив Дазая за плече та заглянув йому в сумні очі. – Мені не варто було про це питати. Мені… Мені шкода.

– Все добре, – криво потягнув усмішку Осаму, відводячи погляд. – Це я мав би перепросити за те, що налякав тоді. Ти просто… Зовнішньо дещо схожий на нього. Я переплутав сновидіння та реальність.

– Що б ти так завжди перепрошував за якісь дурниці, – роздратовано зітхнув Накахара, все ж відпускаючи плече колеги та знову спираючись ліктями об поручні. – Пограбування… У цьому місті завжди якісь негаразди. Ці бісові банди перетворили Йокогаму в справжнісіньке пекло на землі. Не уявляю навіть що пережили родичі тих, хто загинув тоді, в центрі, просто повертаючись із роботи додому… Нехай це і Йокогама, але до такого просто неможливо звикнути, скільки б ти тут не жив.

– Згоден, – важко видихнув Осаму, проводячи подумки власні асоціації з цими словами та згадуючи не найприємніші моменти свого життя. І незліченну кількість похоронів, на яких йому доводилося за все своє життя побувати.

– Якщо чесно, я… От теж сирота, як і ти, – Накахара опустив голову теж, роздивляючись скелі унизу та хвилі, які так гучно билися об них. – Якось було соромно зізнатися раніше, адже жартував над тобою постійно, а сам… Сам-то чим краще? Теж із йокогамських нетрів родом.

– Та в тебе це і так на лобі написано, міг не говорити, – Чуя здивовано глянув на Дазая. – Можеш вийти із нетрів, але нетрі із тебе – ніколи. Ти навіть думаєш, як дитина нетрів. Завжди, коли тебе налякаєш, то ти тягнешся в кишеню, і лиш потім думаєш, що там вже давно нема зброї, яка завжди має бути готова до бою. Знаю по собі, це звичка, якої дуже важко позбутися.

– І чому ж тоді кепкував, що я із золотою ложкою в роті? – хмикнув Чуя, після чого затягнувся.

– Бо ж ти справді із золотою ложкою в роті, – видихнув Осаму. – Це у тебе на лобі написано. Багаті прийомні батьки?

– Я навіть питати не хочу як ти це зрозумів, – ніяковий смішок і Чуя впускає лице в долоні. Осаму теж усміхнено хмикає, проштовхуючи упаковку від цукерки назад у кишеню.

– Накахара… От тепер я хочу спитати, – Дазай ледь міг стиснути холодні пальці, які задубіли від морського вітру та майже не слухалися. – Ти… Ще хочеш подивитися на Йокогаму?

Вітер швидко заполонив тишу, що повисла між ними зараз у якомусь ніяковому мовчанні. Дазай дивився на Чую абсолютно серйозно і невимушено, а другий ледь кліпав від здивування. У якийсь момент Осаму знизив плечима, засунув руки в кишені куртки, та й розвернувся від набережної геть, видихаючи тепле повітря, все під те ж мовчазне збентеження Накахари. Проте не встиг Дазай відійти зовсім далеко, як розгубленість Чуї злегка розсіялась.

– Т-так! – коротко викрикнув Накахара у слід, але цього було недостатньо, аби зупинити йокогамського детектива та змусити його розвернутися з ледь помітними краплинами радості в карих очах. – Так, хочу.

– На наступних вихідних ми могли б… З’їздити в одне місце. Воно за містом, недалеко від з’їзду до Кавасакі, – на секунду задумався Дазай над тим, як би описати це максимально зрозуміло. – У тебе є якісь плани?

– Ну, є деякі, – діловито почав Чуя, але помітивши якусь зміну настрою Дазая в серйозність і роздратування, все ж приснув сміхом і посміхнувся. – Та нема ніяких планів, жартую. На вихідних я завжди вільний.

Дазай спочатку якось розгубився, але опісля, ніяково підібгавши губи, потягнув широку посмішку, чухаючи потилицю.

*****

– Ацуші, я хочу тебе одразу ж попередити, – Дазай акуратно запаркував службову машину за деревом вишні, зосереджено слідкуючи за якимись сірими здоровезними воротами із залізними орнаментами винограду та квітів найрізніших форм. – Хлопці тут серйозні, робота у них нервова, тому зайвий раз не подавай ознак життя. Говорити буду я. Але на випадок, якщо щось піде не так, краще перевір пістолет.

– Пане Дазаю, чому ви такі обережні? Це ж просто допит свідка, – скинув бровою Ацуші. – До того ж ви добре знайомі з цією людиною. Самі ж тільки що розповідали, що самі привели його до такої… Його посади. Він повинен бути вам вдячним взагалі-то.

– Він-то вдячний. От тільки… – Осаму важко зітхнув, перевіряючи чи заряджений його пістолет. – Боюся, що багато часу вже минуло та багато чого змінилося. Ми там будемо у пастці: паркан високий, вихід або в ці ворота, або зі скелі в море, а шумоізоляція на висоті – тому проблем собі краще не шукати.

Дазай смикнув за ручку, вилазячи з машини. Коли Ацуші виліз теж, автомобіль був закритий на ключ. Осаму ще раз перевірив готовність свого пістолета, опісля помічаючи стривожений погляд Ацуші. «Ну от, я не хотів його аж так сильно налякати», – цокнув про себе старший за званням, але все ж і сам не міг прогнати з голови страшні думки. Якесь і справді нехороше передчуття… Але кивнувши самому собі, Осаму махнув рукою Ацуші та покрокував у бік воріт.

Все виглядало спокійно, що і відповідає такому місцю. Ряд невеличких хвойних дерев, чиї корені були присипані якимись камінцями, умиротворено гойдалися від поривів вітру. Їх стояло близько 5, красиво і чітко в ряд. Дерева були обережно, наче під лінієчку, стрижені, ні єдиної зайвої гілочки. Вишукані та витончені, але… Одна з них була трохи збита.

Ацуші сам не зрозумів чому звернув увагу на трохи пом’яті гілочки невеличкого деревця. Напевне тому, що з цього майстерно облагородженого натовпу, ця хвоя сильно виділялася. Кинув погляд униз – там щось сяяло між каменів. Декілька предметів виблискували на сонці якимось золотим світлом. Дазай йшов строго вперед, тому сильно загострювати увагу на цьому Накаджима не став.

Прудко наздогнав старшого і продовжив за ним іти.

Осаму посмикав за ручку воріт і усвідомив, що вони не замкнуті. На секунду детектив зам’явся, виглянув з-за Ацуші та подивився на гараж. У два кроки підійшовши до великих металічних дверей і посмикавши їх, Осаму зрозумів, що вони, на диво, не замкнуті теж. Не було того здоровезного старого іржавого замка, що лиш на чесному слові до цих днів протримався, і був єдиним, хто тримав ці ворота, бо внутрішній замок був давно зламаний. Можна було б подумати, що ту залізяку вже давно викинули, проте іржавий та масляний слід на землі від неї був свіжий і лиш трохи посвітлів на сонці. Двері відчинили зовсім недавно. Дазай добре пам’ятав усі ці деталі. Але висновок напрошувався підозрілий, адже могло справдитися те, чого так сильно боявся Осаму.

Тепер Дазай оглянувся довкола. Кам’яна кладка біля входу до маєтку була вимазана у брудні сліди від протекторів, однак жодної машини тут не було. У гаражі завжди був лиш один автомобіль – особистий керівника банди. Де машини всіх охоронців? Вони всі кудись втекли?

Здивування почало змінюватися темними підозрами про те, що могло статися насправді. Якщо спершу думка про те, що щось сталося, здавалася сміховинною, то з кожним кроком назад до відчинених воріт Осаму починав обдумувати її все серйозніше. Вдихнувши й видихнувши, Дазай штовхнув дверцята вперед, заходячи у просторий двір із квітковою аркою. Дивна тиша скреготіла кігтями по душі Осаму, натягуюючи нерви, як струну. Крок уперед, Дазай все ж дістає пістолет. Чому немає служниць? Чому немає охорони? Мав же хоч хтось залишитися, якщо вже ж і втекли. Ворота лишаються повністю відкритими – на випадок, якщо доведеться брати ноги в руки та тікати. «Клац» запобіжника й Осаму тихо стає спиною до стіни, підзиваючи Ацуші. Той слухається і сам повторює і ті ж дії. Уважно вслухаючись у якісь звуки, Осаму дивиться в далину, за інший кут, і робить повільні кроки вперед. Накаджима повторює за ним. Двоє доходять до кута першої будівлі, що повинна була виводити їх до імпровізованого скверу – так описав їх шлях до лідера банди Дазай, поки вони їхали до потрібного місця. У центрі фонтан, від нього відходять стежки, що ведуть у різні будівлі. Багато-багато хвой і приємне легеням повітря. Одна зі стежин вела на оглядовий майданчик – до краю скелі, на якій маєток і стояв. Там були красиві викувані ліхтарі вікторіанської епохи, а на них… Висіли пошматовані трупи. Декілька кроків уперед, вглиб двору та очам відкривалась страшна картина: фонтан уже не такий і красивий, адже фарба на ньому обсипалася від куль, під лавкою лежав хтось мертвий, чия кров уже давно засохла на асфальті та струмочком, схоже, бігла в сторону головної будівлі маєтку, а там, на порозі вже була ціла жорстока бійня. Трупи бандитів лежали один на одному, сотні золотавих гільз блищали на сонці та усипали всю землю. Десь лишалися лишень криваві калюжі зі слідами – схоже ті, хто це все зробив, забирали своїх спільників. Хоча чому «ті». Дазай прекрасно розумів чиїх рук це справа.

Більше й секунди зволікань не було: Осаму стрімголов побіг уперед, в головну будівлю, заскочив на сходи, намагаючись якомога менше наступати на трупи та зовсім не звертаючи уваги на крики Ацуші позаду, який ледь встигав за старшим детективом, пробіг по довгому коридору, що аж виїдав очі білою плиткою всюди, потім перемахнув через турнікет і побіг до сходів нагору, забуваючи навіть дихати. Заскочивши на останню сходинку, Осаму повертає на право і мчить далі по нескінченним коридорам, намагаючись зовсім не звертати уваги на те, що трупів стає все більше і більше, як і розрухи в ході жорстокої битви. Все тліла якась надія у зляканих очах, аж як потрібні двері й там…

Порожньо.

Лише калюжа крові, що йшла від бордової скуйовдженої постелі.

Ні… Це не бордова постіль.

Вона такою стала.

Ацуші ледь дихав, але все ж зміг наздогнати Дазая. Накаджима втомлено ухопився за плече колеги, після чого одразу є підняв погляд на причину такого поспіху, після чого завмер на місці.

Дазай неначе онімілий дивився на перевернуту з ніг на голову кімнату і не міг сказати й слова. Старший навіть не моргав. Він просто мовчки стояв і дивився на порожню кімнату, в якій навіть трупів не було. Лиш суцільний гармидер, повалені шафи, сліди від куль на забризканих кров’ю стінах і стелі. Кімната фактично знищена. Проте порожня.

Кривавий слід вів кудись геть із кімнати. Накаджима вирішив лишити ненадовго колегу і піти за ним, тримаючи пістолет напоготові перед собою. Чомусь поліціянт був упевнений, що сьогодні його вже нічого так сильно не вразить, тому наважився на цей крок без зайвих зволікань. На цій новій дорозі, що відкривалася, крокуючи наступним коридором, трупів теж зовсім не було, лише один цей кривавий слід, що прямував униз по сходах. Далі – невеличка кухня, вітальня. Напевне це покої самого керівника банди Овець, а вся інша частина маєтку до турнікета – для персоналу та інших великих шишок організації. Знову показалися трупи й Ацуші навіть затримав на них погляд на деякий час. Всі вони є членами охорони, носили кіношні чорні офіційні костюми. Тепер зрозуміло, чому така важлива людина вирішила ховатися саме тут. Місце тихе, стоїть на краю скелі та віддалене від інших маєтків, що утворювали собою якусь подобу містечка. А слід все вів та вів. Куди ж тягнули цю людину? Чому так далеко? Засинів здалеку басейн. Слід… Вів до нього. Ацуші прискорив свою ходу і вже ледь не біг, аби пошвидше опинитися вже там, але перемахнувши крізь розбите панорамне вікно, Накаджима… У жаху завмер. Слід перетворювався у величезну суху калюжу, а опісля… Обривався на краю басейну. Ацуші без зайвих здогадок розумів що за картина на нього там чекає, але всепоглинущий інтерес змусив підійти на метр ближче та заглянути у воду.

Вона була сильно спущена, але її було достатньо для повноцінного плавання. Басейн виявився дуже глибоким і здалеку навіть складно було роздивитися, що там щось є. А воно там… Є.

…

На дні лежав пошматований, ледь не розірваний на шматочки, обезголовлений труп людини, внутрішні органи якої плавали зовсім окремою купкою на поверхні, проте все ще пов’язані були з тілом тоненькою ниткою м’яза.